Давид ІІІ - Війна названих богів (1ч)

Через десять днів відбувся бал. До цього вечора приїхало досить багато людей, не враховуючи тих, що вже перебували в замку. Застілля, танці, музика, представлення вельмож одне одному й обмін різними люб'язностями. Давид розмовляв зі своєю компанією, Маріка - зі своєю. Генрі та Льєна крокували по залу немов імператори. Усі звертали на них увагу, шанобливо замовкали й кланялися, навіть не знаючи, хто це, але передчуваючи, що люди це надзвичайно важливі. Адже як можна бути ніким і мати в супутницях таку неземну красу? Генрі однак усе це надзвичайно подобалося. Така повага, поклоніння і сила-силенна люб'язностей, що межують із концентрованими лестощами. Усі ці солодощі для душі буквально створили на його голові таку саму корону як у Давида, а то ще кращу. Великодушна імператорська усмішка не спадала з його обличчя до самої розмови про таланти. Льєна вирішила сама згадати про той божественний дар, що міститься в цій начебто звичайній людині. Генрі вишукано зніяковів, але неминуче визнав свого генія. Допитливі гості миттю підвели його до рояля та піаніста, що зараз грав на ньому, періодично перегортаючи ноти. Один із маркізів нахилився до музиканта і люб'язно попросив його поступитися місцем цій людині, чий справжній титул вони ще не знали.

Піаніст кивнув, акуратно закінчив твір і встав, вклонився молодику, вказав на листки з композиціями:

- У мене не так багато творів, тож прошу вибачити.

- Нічого, - Генрі відпустив дівчину, яку тримав під руку і підійшов, сів. - Я вважаю за краще грати без нот, - сів, поправив сидіння, трохи його підняв і поклав руки на клавіатуру.

- Без нот? - здивувався колега. - Ви стільки творів на пам'ять знаєте?

- На жаль, ні, - глянув на гостей. - Що ви хочете почути?

Інші вельможі теж зацікавилися, чому це зникла музика, і запанувала тиша, що перебивалася одними лише розмовами.

- Можливо... - почав той самий маркіз. - Одну із сонат Шарема? - глянув на приятелів, що стояли поруч.

Генрі насупився, дивлячись на їхні підстібаючі кивки:

- Ша́рем? - глянув на піаніста, опустивши руки на коліна. - На жаль, я не знаю хто це, - повернувся до гостей.

- Як не знаєте? - здивувався музикант. - Це найкращий піаніст заходу!

- Найкращий? - здивовано глянув на нього.

Вельможі однак почали сумніватися:

- Чи знаєте Ви хоч когось?

- Я знаю тільки те, - упевнено поклав руки на клавіатуру, - що в цього Шарема виник суперник і вірний конкурент, - вдарив по клавішах, змусивши всіх у залі замовкнути, несподівано для них самих.

Швидкі, немов ноги сороконіжки, людські пальці пройшлися до самого верху, вдарили внизу і злетіли до самих небес, створюючи сіру хмару, бурю, що наближалася із близьким торнадо. Вітер до того швидкий і потужний, гуркіт грому до того раптовий і сильний, що блискавка тут була не така вже і страшна. Вітер, що вириває дерева з корінням, град, що руйнує будинки до фундаменту, злива, що змушує нестися дошкам. Стихія! Бурхлива, немов околіла, немов збожеволіла і ненавидить всіх, бажає смерті і каліцтв, криків і ударів, крові і трупів! Бурхливі потоки води, гуркіт грому і тріск деревини в багатті після блискавок. Усе це вирує, знищує і торжествує свою перемогу над людиною, цивілізацією і всім живим на цьому світі. Удар! Удар! Удар!

І ось буря нарешті стихла. До того вона була сильною, що нові річки продовжують стікати й уволакувати за собою все людське майне, але ось... Ось заспівав безтурботний птах, ось-ось з'являється з-за хмар світле і тепле сонце, здатне висвітлити чорну від бруду і гару землю. Ось уже закінчився дощ і люди, які так волали нещодавно, починають вибиратися з укриттів. Трава, дерева, хмари. Усе легке, безтурботне і не очікує горя. Воно у світлі, світлі сонця, що здатне зігріти, заспокоїти й породити усмішку...

Генрі акуратно видихнув, піднімаючи пальці з клавіш. Тихо, щоб не злякати... М'яко відпустив педаль, що змушує все ще звучати кілька нот, і поклав руки на коліна. Легко посміхнувся й обернувся. Помітив Льєну. Та підійшла і вони легко поцілувалися в щоки. Гості стояли все ще шоковані, особливо ті, що перебували поруч. У піаніста взагалі щелепа відпала, спостерігаючи за такою бездоганною технікою. Один хлопок, другий, третій. Один за одним, вельможі почали аплодувати. Генрі піднявся, вклонився на всі боки і висловив слова подяки.

- Друже мій, - вражено обійняв його маркіз, - де Ви живете? Звідки Ви? Я зобов'язаний відвідати Ваш край.

- І я, - долучився до нього інший. - Звідки Ви?

Молодий чоловік вкрився рум'янцем, від такої кількості хвалебних посмішок і вражених очей. Льєна, поки його не обступили з усіх боків, поспішила взяти дівера під руку й одразу притулилася до нього торсом, відчуваючи, що місця навколо стає дедалі менше. Здалеку почувся знайомий сміх. Геній розрізнив на балконі Давида і миттю вказав допитливим гостям на нього:

- Люб'язні, це мій король, він із задоволенням усім вам розповість, як дістатися до моїх країв.

Частина гостей, які практично не бачили Генрі, швидко переключилися на Давида і поспішили до Його Величності, щедро при цьому йому кланяючись. На жаль, це допомогло музиканту не дуже. Навколо все ще було повно вельмож. Піаніст же, глянувши на монарха і визначивши, що зможе дістатися до знань про те, хто ця талановита людина потім, сів за інструмент і шоковано продовжив грати за нотами, почуваючись якимось поганим новачком на відміну від того, кого щойно чув.

На жаль, від цього фурору, дісталося і Давиду. Його буквально оточили, почавши завалювати різноманітними запитаннями. Що стосується країни і міста, часу поїздки туди - все було просто, але ось коли люди дізналися, що молодик всього лише віконт, без значного місця при дворі... Це шокувало гостей. Як такий практично імператор може бути майже ніким? Це відверто ображало і обурювало гостей. Дехто став наполягати на тому, щоб підвищити титул цієї людини мінімум до маркіза, не кажучи вже про герцога. Король дивився на це крізь пальці. Граф є граф, а віконт - майбутній граф. Звання і так досить високе. Давид був проти. Вмовляння вмовляннями, але крапку в суперечці поставив віце-король Норії, яка знаходилася на півночі від володінь Давида:

- Я вважатиму Вас скупим на подяки. Такий талант повинен бути при королі вдень і вночі. Ви ображаєте мене такою скупістю.

Зрозумівши, що особливого вибору в монарха немає, правитель здався. "Не дам - сусіди поважати не будуть, дам - заспокояться і будуть ним захоплюватися на кожному святі. Ну, граф Піднебесний може пишатися таким нащадком. Він тепер підкорятися йому повинен буде. Хоча, - покосився на молодика, - Генрі не така вже й погана людина, щоб противитися підкоритися йому."

Бал тривав до глибокої ночі. Вистави різного роду акробатів і маніпуляторів вогнем розважали публіку досить довго, але все-таки настав час, коли всі вирішили йти спати. Наївшись торта і напившись вина, монархи насилу дочекалися, доки їх роздягнуть, і одразу впали на ліжко, мало не відразу заснувши. Генрі і Льєна тим часом стояли на одному з балконів і з солодкою пожадливістю чекали світанку. Було прохолодно, тож молодик віддав свій каптан дівчині, в який вона з любов'ю закуталася і притулилася до тих теплих грудей, що гріли її ночами. Генрі посміхнувся і міцно її обійняв, зігріваючи від холодного нічного вітру.

На ранок уже багато хто з гостей почав прощатися і виїжджати. Свято було закінчено, тож особливо робити тут було вже нічого. За сніданком, однак, Давид уточнив, чи планує Ліза їхати з ним туди, куди вони спланували. Та, звісно ж, кивнула. А Маріка поцікавилася куди ж це вони зібралися.

- Дізнаєшся, - взяв її за руку чоловік. – Зараз, тобі ця ідея сподобається не так сильно.

- Так? - невпевнено забрала долоню.

- Так, але пам'ятай - завтра ми вже їдемо додому.

- І нарешті ці спекотні дні для мене закінчаться, - помахала на себе рукою.

Після трапези, Давид переодягнувся в те, що йому дали, подивився в дзеркало і порівняв себе з небагатим купцем. Ліза мала не багатший вигляд. Практично всі прикраси було вирішено зняти. Маріка, спостерігаючи подібне "збідніння", зацікавилася ще більше, куди ж це вони зібралися, але Давид і цього разу вважав за краще не говорити. Сіли в непримітну карету і виїхали. Коні були також посередні. Виїхавши за стіни замку, брат одразу вирішив дізнатися, навіщо все це було зроблено. Навіщо вони переодяглися, зняли золото і запрягли найпростіших коней.

- Тому що, - з посмішкою почала йому Ліза, - продавці виставляють ціну, яка, вони вважають, у тебе є.

- І вони роблять таку націнку, що ми заплатити не в змозі? - дивувався.

- Ні. Грошей не шкода, але сума, яку ти платиш, безумовно впливає на рівень нахабства раба в майбутньому. Що менше платиш - то вони слухняніші й тихіші.

- Які тонкощі... Як швидко ти долучилася до всього цього?

- Хах, не так давно, як мені здається. Раби - це весело, особливо вибирати їх.

- Хм, і як же вибирати?

- А тобі для яких цілей? - повернулася до нього корпусом.

- Ем... - злегка відсунувся. - Я б не хотів говорити. Для прислуги.

- Раби тим дорожчі, чим вони талановитіші. До речі про талант, - ображено повернулася вперед, склавши руки на грудях, - нехай цей Генрі більше не приїжджає. Він на себе всю увагу перетягнув. Це мій день народження був, а не його концерт.

- Хах, вибач. Я впевнений, що він не спеціально.

- Все одно я його не хочу бачити в майбутньому.

- Добре. Я йому передам. То як обирати раба?

- Значить так, дивись, - повернулася і почала уважно розповідати. - Здоровий і сильний, але не дуже розумний раб коштує близько 50 кранге, здоровий і розумний - 80-100, з певними уміннями - ще дорожче. Тобі потрібні вміння?

- А яких купуєш ти?

- Мої коштують близько двохсот, але вони вже навчені і з ними найменше мороки. Не люблю виховувати дорослих, знаєш. Це стільки сил... Жах.

- А німих продають?

- Хах! Звичайно! Але тут теж важливе здоров'я і вміння. У середньому, німих за 130-140 можна взяти. Не любиш базік? - завзято кивнула.

- Ні. Не люблю, коли базікають даремно, - ніяково посміхнувся.

- Хах! Знайдемо тобі кого-небудь без язика!

- Без язика? - насупився.

- Так, а ти думав як? Їм язик відрізають, щоб базікали менше! Ахах!

- Ні, тоді мені краще того, з ким поговорити. Це ж так огидно, - вкрився тремтінням. - Людина без язику. Фу. Огидно.

- Хах, а ти все той же брюзга!

- Звісно. Це ж бридко.

- Добре, знайдемо тобі мовчуна, але з язиком!

- Було б непогано.

Незабаром, вони приїхали. У ніс одразу ж ударив мерзенний запах бруду і відходів. Давида мало не вирвало. Ліза тільки закрила ніс долонею. Вийшли. Це був відвертий ринок із двома рядами продавців, які торгували живим товаром, і безліччю покупців, що снували туди-сюди в пошуках чогось свого.

- Тут "чорні" раби, - крізь ніс повідомила дівчина, взяла його за руку і повела далі.

Охоронець ішов слідом.

- Вони годяться тільки для чорнової роботи.

Давид же оглядав продавців. Багато хто був понівечений шрамами, позбавлений долею ноги, руки або ока. У брудному одязі і з повідцями в руках, на чиїх кінцях виднівся їхній товар - люди. До того кволі, худі й нещасні, брудні, смердючі, немиті й виснажені, що на них навіть дивитися було шкода. Зарізати, щоб не мучився і все. Монарх відверто не розумів для чого ці скелети, з натягнутою поверх шкірою, взагалі годяться.

Пройшли метрів п'ятдесят. Весь цей час торгували лише чоловіками, тепер же був час жінок, яких тримали вже не на повідках, а у великих клітках. Рівень їхнього щастя і доглянутості був приблизно такий самий, як у колишніх рабів, але вони вирізнялися більшою вгодованістю і такою-сякою, а красою. На цих дивитися було вже не так огидно, та й запах тут стояв не такий бридкий. Покупці навіть забрали руки з обличчя. Ліза взяла брата під руку, щоб їх хтось не розлучив випадково чи спеціально.

- Звідки у вас стільки рабів? - озирався молодик.

- Це злочинці, - глянула на дівчат. - Хтось крав, хтось убивав, а хтось просто не зміг виплатити кредит. Сюди потрапляють із різних причин.

- Щось мені не хочеться померти від рук свого ж раба... - засумнівався.

- Не хвилюйся. Якщо раб свого господаря вб'є, то його, за нашими законами, розірвуть тигри, на потіху публіці.

- У нас удома більш гуманно розправляються з убивцями…

- Ти головне рабу це ніколи не говори. Мало які серед них трапляються…

Почалася наступна частина ринку. Тут практично не смерділо і раби стояли на помостах, продавці здавалися не такими вже й мерзенними.

- Тут уже якось краще, - озирнувся Давид. - Навіть раби якісь приємні. Чисті, красиві, кісток не видно.

- Тому що продавці із мозком. Тут ти нікого менше ніж за 200 не знайдеш. Багато хто з місцевих щось знає і щось уміє, - подивилася на всі боки.

- А вбивць тут немає? - насторожився.

- Ніхто не знає. Може і є. Потрібно у продавців питати. Зазвичай, вони кажуть правду.

- Зазвичай? - придивився до помосту з чоловіками вдалині.

Ті стояли практично голі, тільки з пов'язками на стегнах і прив'язані за руки до дерев'яних жердин за їхніми спинами.

- Іноді вони хочуть приховати щось, що зменшить ціну, - продовжувала розказувати сестра.

- Лізо, - вказав на поміст, - а чому вони голі стоять? Усі більш-менш одягнені навколо, - озирнувся, опустивши руку.

- Не знаю, - знизала плечима. - Може за красу тіла продають. Краса - це хороша націнка і приховувати її - дурість.

- Може поглянемо на них?

- Ти впевнений? - придивилася до продавця. - Щось мені цей мужик не дуже подобається.

- А що з ним?

- Якийсь він... Дивний якийсь.

Тим часом вони наближалися, а Давиду все одно було цікаво для чого ж цих чоловіків роздягнули. Рабів було п'ять і всі вони стояли на ледь зігнутих. Цілий день під палючим сонцем змушував їх випускати не найприємніший аромат. Шкіра була мокра, блискуча, а підтягнуті тіла - втомлені. Кожен хотів нарешті присісти й випити трохи води, з'їсти жменю рису, хоч і без м'яса. Бути некупленим товаром було складно, тож кожен із них шукав "свого" господаря і намагався його привабити як тільки міг.

Середній, помітивши осторонь знайому дівчину, яку він тут часто бачив, став стежити за нею не тільки через внутрішнє бажання бути купленим, а й з цікавості, з ким це вона йде під руку. Брат, чоловік, друг? Зустрівся поглядом із Давидом. Щось здригнулося. Це було коліно, що надто довго утримувало його в одній позі. Раб вирівнявся і, не зводячи очей із цієї людини, проковтнув ледве рідку слину. Товар був неголений місяць і не стрижений півроку. Сальне волосся прикривало вуха і створювало легку тінь для обличчя. На вигляд, йому не було й 25-ти. Монарх із сестрою неквапливо пройшли далі. Раб, за цей час не відвівши погляду від нього ні на секунду, машинально покрокував за господарем, якого він уже вибрав. Ось тільки далі одного кроку від своєї жердини він піти не зміг. Втратив рівновагу і впав на дупу, породивши тим самим багато шуму. Давид обернувся. Їхні очі знову зустрілися. Раб уже належав йому, залишалося тільки заплатити. Торговець же назвав свій товар вельми добірним лайном і допоміг йому встати назад на своє місце.

Монархи пішли. Ліза зупинилася біля знайомого торгаша дівчатами. Дізналася хто що вміє і стала придивлятися до їхнього тіла, здоров'я, рівня слухняності. Тут їй сподобалася одна танцівниця, яка мала стати якою вже за рахунком "вишенькою на торті" в трупі її театру. Купила її за три сотні. Брат же озирався в бік того раба, на якого хотілося б подивитися ближче. Коли рабиню випустили і передали служниці, що ходила за принцесою по п'ятах, Ліза звернулася до родича:

- А ти хочеш на когось подивитися?

- Так, - обернувся. - Мені все ще цікавий той раб...

- «Все ще»? Хах, ти не казав, що тебе хтось зацікавив.

- Але він зацікавив, - подивився на неї. - Я хочу поглянути на нього ближче.

- Тоді підемо, - завзято взяла під руку. - Дивись, ти і собі когось прикупиш.

- Поки що, я хочу тільки поглянути на нього.

Підійшли до помосту. Середній раб одразу ж зацікавлено вирівнявся, інші стали рівно, тільки із зацікавленістю покупки. Середньому було цікаво хто це і що він тут шукає. Давид відпустив сестру і піднявся на підвищення. Побіжно оглянув обраного:

- Я помітив, ти трохи незграбний.

- Ні, - з усмішкою почав продавець. - Просто сонце сьогодні спекотне, стопи слизькі, ось він і впав.

- Сонце значить... - задумливо наблизився до невільника і подивився в його очі.

Ті були насичено карими, глибокими, аж ніяк не дурними і абсолютно підлеглими. Він витягнувся до можливого господаря. Ланцюг ззаду натягнувся до упору. Давид трохи відступив. Раб хотів наблизитися знову, але його скуте положення було проти. Тихо й болісно замичав, із зусиллям витягуючись до пана. Ліза хитро посміхнулася, спостерігаючи таке "бажання бути з господарем": "Такий раб оберігатиме пана краще за всякого лицаря, а його накази почне виконувати в мить їх віддачі." Монарх же задумався:

- Він німий? - торкнувся гарячої від сонця щоки зворотною стороною пальців. - Чому він мукає?

Раб блаженно заплющив очі, нахилившись до такої прохолодної долоні.

- Ні. Говорити він може, - відгукнувся власник. - Але мої раби відгукуються тільки якщо назвати їхнє ім'я.

- Мовчун... - загадково посміхнувся Давид, розглядаючи засмагле обличчя.

Раб розплющив очі й повернувся до долоні губами. Акуратно поцілував пальці, що допомогли йому охолонути хоч трохи.

- Який гарний... - ухилився від сухих губ і поклав долоню на спітнілу скроню.

Той блаженно видихнув, заплющуючи очі.

- Подобається? - задоволено посміхнувся.

Раб із зусиллям закусив губу, щоб не відповідати, щоб стримати свій язик і не порушити правила.

- Нехай відповість. Як його звати?

- Звуть його по-різному. Аріфе, відповідай.

Той прочинив рот і трепетно почав:

- Пане, Ви такі добрі, - подивився в очі. - Ви такі добрі...

- Скільки він коштує? – зацікавлено прикусив губу, оглядаючи усю його реакцію.

- 500 кра́нге.

- 500?! - обурилася Ліза і кинулася до невільників. - За що така ціна? - придивилася до середнього. - Він дорогоцінний камінь проковтнув? - повернулася до продавця. - За що 500?

- Знавець отрут, - знизав плечима власник.

- Отрути? – стурбовано відпустив його Давид і відступив.

Аріф здригнувся від страху, що той його не купить.

- Отрути... - задумливо протягнув монарх, оглядаючи блискучий від поту торс - Собою хороший і тіло, і обличчя, але отрути... Це занадто.

Раб витягнувся до нього настільки, що ланцюги перекрили кровотік до кистей. Він ледве стримувався, щоб не сказати щось жалібне, щось, що переконало б його купити, щось, що виправдало б таку ціну. Але Давид відступив, невпевнено мнучи мокру від поту долоню.

- Алхімік, - почав торговець, - а тим паче алхімік-раб це завжди добре.

- У мене вже є алхімік, - відповів йому покупець. - І отрути він робити теж уміє, - підійшов і взяв товар за підборіддя, направляючи його погляд до себе. - Мені раб для інших цілей потрібен.

- Для цих цілей він теж підходить, - схвально кивнув. - Такі раби - рідкість. Тому - так дорого.

- Для яких таких цілей? - насторожилася дівчина.

Давид дивився йому в очі досить довго. Раб почав якось невпевнено м'ятися і намагатися відвести погляд. Монарх задоволено посміхнувся, тихо звернувся до товару:

- Аріф.

- Так? - слухняно глянув на нього.

- Я куплю тебе, коли відповіси на одне запитання.

Той кивнув. Давид акуратно прибрав сальне волосся назад і наблизився до вуха:

- Зверху чи знизу? - ледве чутно прошепотів.

Раб оторопів, відвів погляд. Покупець вирівнявся і глянув на нього:

- Подумай поки що, - відійшов до продавця. - Що стало з його колишнім власником?

- Обміняв на двох танцівниць. Аріф рідко затримується в одного господаря надовго. Зазвичай, його беруть, щоб отруїти когось.

- І для таких цілей він коштує цілих 500? - видала Ліза, склавши руки на грудях.

- Ні. 500 він коштує за інше. За отрути - 300, за решту - 200.

- І хороший він в іншому? - невимушено зацікавився Давид.

- Цілком. Але я ним користувався лише двічі, тож цілісну картину сказати не можу.

Король обернувся:

- Ну що? - підійшов і подивився на задумливо опущене обличчя. - Подумав?

Той повільно й заперечно похитав головою.

- Як же так? - усміхнувся. - Там думати майже не треба. Навіть варіанти відповіді є. Аріфе, - нахилився до нього. - Відповідай.

Раб невпевнено підняв очі і сором'язливо їх опустив:

- Я не знаю що відповісти Вам... - засмутився, немов паросток без води.

- Аріфе, - взяв його підборіддя і спрямував обличчя до себе. - Я сказав "коли відповіси", а не "що відповіси". Суть відповіді не така важлива, як ти думаєш.

Той буквально розцвів і став на ноги, почавши злегка посміхатися:

- Пр... - різко замовк, згадавши, що йому не належить відповідати.

Опустив винуваті очі.

- Аріфе, відповідай давай. Я хочу швидше забрати тебе і виїхати звідси.

Той підняв очі на покупця:

- Я не маю улюбленого місця, - акуратно глянув на дівчину і повернувся до господаря.

- Справді? – насупився Давид. - Ти точно правильно мене зрозумів?

Той кивнув.

- Хм... Ну добре, - задумливо виразився монарх. - Дізнаюся правдивість твоїх слів трохи пізніше, - глянув на продавця. - Я його забираю. Лізо, дай йому ту суму, що він хоче. Я вважаю, - подивився в насичені карі очі, - що він коштує 500 кра́нге...

Обличчя невільника вкрилося тонкою вуаллю щастя.

Зовсім скоро, вони повернулися в карету і приїхали на місце. Давид одразу ж розпорядився, щоб його раба помили, поголили, розчесали й одягли. У принципі, така ж процедура чекала і на рабиню, яку купила Ліза. Щойно прибувши на місце, Аріф був вражений багатствами цієї людини. Стало водночас приємно від того, що він тепер буде тут спати, і страшно від того, що господар може вдатися до жорстких тортур за найменший непослух. Поспішив за місцевими рабами, що вели новеньких на миття.

Минуло всього дві години, як Аріфа по-місцевому одягли, розчесали і поголили. Молодий чоловік опинився в м'яких шароварах, сорочці, легкому непоказному каптані, схожому на халат, з поясом, у простих капцях із загнутим догори носком. Усе вбрання було пісочного кольору, що давало рабу можливість не виділятися серед інтер'єру і навіть зливатися зі стінами. Побратими відвели його до господаря.

Наразі Давид відпочивав від ринку рабів і насолоджувався розкішшю навколо. Він сидів у кріслі у внутрішньому дворику, в оточенні рослин і одного слуги, що підливав йому вино. Поруч стояли солодощі, а на тілі було звичайне вбрання середньостатистичного короля. Без корони, але все одно розкішно. Кинув до рота шматок рахат-лукуму і запив його солодким вином.

Прийшовши на місце, Аріф не те щоб не впізнав його, він навіть дивитися боявся на людину, так густо всіяну золотом і камінням. Озирнувся навколо, намагаючись знайти тут когось ще. На жаль, у дворі сидів тільки Давид. Боязно глянув на нього, ще стоячи в приміщенні. Монарх помітив раба, якого справді треба було ще примудритися розгледіти за рослинами та серед світлих стін. Півголосно звернувся до слуги, не відриваючи погляду від тієї постаті, що застигла в просторі:

- Хто це? І що він видивляється?

Аріф буквально остовпів. Він знав, що спілкуватися з іншими не можна, що привертати зайву увагу не можна, але було вже пізно. Слуга вийшов із заростей. Пройшов до нього і запитав хто він такий, чий. У бежеве вбирали тільки особливих, тим паче що одяг був надто гарний як для звичайного раба. Аріф приклав до губ три середні пальці, показуючи, що говорити йому не дозволено.

- Його Величність помітили тебе, - неголосно почав йому слуга. - Вклонись і провалюй.

Невольник смиренно кивнув і пішов уперед. Опустивши голову, вийшов до монарха, спустився на коліна й ліг, простягнувши до нього руки. Давид насупився. Поглянув на слугу, який повернувся на своє місце:

- У вас усі раби так кланяються?

- Так. Раб повинен коритися повністю, - кивнув той.

- Що він там робив? - взяв келих, подивившись на свою покупку.

- Це - мовчун. Він навіть під тортурами не скаже, що він там робив і що бачив, чув. Так називають рабів, що дали клятву говорити тільки зі своїм господарем.

- Хм, - злегка посміхнувся, зробивши ковток. - А слухаються вони теж, тільки своїх господарів?

- Не завжди.

- Як це "не завжди"? - невдоволено насупився, подивившись на слугу.

Аріф почав підніматися.

- Команду забратися звідси, раби виконують безвідмовно.

- Завжди?

- Тільки якщо їхній господар не просить стояти на місці.

Раб піднявся і, не піднімаючи голови, зібрався йти. Давид задоволено глянув на нього і посміхнувся:

- Аріфе, стій.

Той застиг. Слуга спантеличився:

- Ви знаєте його?

- Так, це мій раб. Я купив його сьогодні. Аріфе, підійди.

Той підкорився.

- Як тебе гарно одягли, - сів рівно і відставив кубок, почав оглядати легкий одяг, перебираючи його руками. - Справді добре. Не бачив я, щоб ви так інших рабів одягали, - обернувся на слугу.

- Імовірно, це Ваш наказ.

- Добре одягнути його?

- Так.

- Не пам'ятаю я, щоб давав такі вказівки.

Раб опустив винувате обличчя.

- Але це навіть непогано, - повернувся до Аріфа. - Він не дуже на раба схожий. Більше слуга якийсь, - відпустив краї каптана і сів у глибину крісла.

- Раб повинен відчувати себе рабом, Ваша Величносте.

- Безсумнівно, але в мене в країні дещо прохолодніше. Він захворіє, якщо буде голяка бігати. А я не хочу, щоб він хворів. Це ж мій раб. Якщо захворіє він - захворіти можу і я, а мені це не потрібно.

- Його вина, якщо Ви захворієте.

- Вина холери, якщо я помру, - задумливо видав. - Аріфе, йди поки що в мої покої. Можливо, ти там зустрінеш мою дружину, вклонися їй, але не йди. Якщо запитає, скажи, що мене чекаєш. Я скоро прийду.

Той кивнув і пішов геть. А король продовжив насолоджуватися життям. Приблизно за годину, Давид зайшов. Раб стояв одразу біля дверей, ліворуч. Молодик насупився, подивившись на нього:

- Чого ти тут? Міг би сісти десь.

Аріф спустився на коліна і вклонився йому, простягнувши руки по килиму.

- Давай обговоримо все це, - зачинив двері і пройшов до ліжка, сів на край, жестом покликав раба.

Той підійшов, став поруч.

- Сідай, - вказав на місце поруч.

Слухняно сів.

- Давай із самого початку, - зосереджено показав палець. - Не треба так низько кланятися. Кланяйся як слуга.

Той хотів було щось сказати, але вчасно зупинився.

- І тримай язик за зубами. Ніхто не повинен знати, що ти мій раб. Зрозумів?

Кивнув.

- Також ніхто не повинен знати про те, для яких цілей я тебе купив, де і коли.

Кивок.

- Фух, - опустив руку. - Для початку, цього достатньо. А, ось, якщо тобі треба щось, ну або ти захворієш раптом - кажи, не вистачало, щоб ти заразив когось. І тримай себе в порядку, я ненавиджу бруд, сморід тощо.

Кивнув.

- Те, що ти тямущий - дуже добре, - підняв за його спиною руку. - Іди сюди, - кивнув до себе.

Аріф невпевнено наблизився. Рука опинилася в нього на плечах.

- Не бійся ти так, - втомлено притулився носом до щоки й обхопив його долоню, що лежала на колінах. - Я не кусаюся і спотворювати тебе не збираюся. Ми завтра виїжджаємо і їхати нам цілий тиждень, - повернув його обличчя до себе. - Дай хоч спробувати те, що я купив за такі немаленькі гроші.

Маріка завітала через п'ятнадцять хвилин. Дівчина якраз хотіла переодягнутися до вечері. Застала вона їх, коли вони глибоко цілувалися. Увійшла і голосно, невдоволено відкашлялася. Зачинила двері. Молоді люди відпустили одне одного. Аріф відсів, слухняно витираючи губи. Давид так само витерся.

- Ти обіцяв, що такого більше не буде! - розлютилася дівчина.

- Я обіцяв, що не буду зустрічатися з Карлом і не буду говорити тобі правду, - підмітив цей момент чоловік.

- Хто це такий? - обурено вказала на переляканого Аріфа, який відверто не розумів, що йому зараз робити.

- Він буде прислуговувати мені. Небалакучий хімік. Юліану такий знадобиться. Так? - глянув на того.

Раб ствердно кивнув.

- Давид! - наблизилася. - Ти ж казав, що кохаєш мене!

- А хіба я брехав? Маріка, я кохаю тебе і це найчистіша правда, чистіша за гірський струмок. Але ти зрозумій, що мені потрібен хтось на стороні, хтось хто може робити таке, чого не можеш ти, - піднявся. - Маріко, - попрямував до неї.

Та відвернулася, склавши руки на грудях.

- Я люблю твій розум, - ласкаво обійняв, поклавши голову на плече, - я люблю твою духовність, я люблю твою вихованість, і я можу відчути естетичне задоволення від погляду на тебе. Часом, ти неймовірно красива, - поцілував у щоку. - Але я не можу любити секс із жінкою.

- Тобі гидко, - гордо відвернулася.

- Так, - тужливо стиснув її. - Мені потрібен хтось, хто замінить цей недолік, але щось, - взяв її руку і підніс до губ, - щось у тобі неможливо замінити, - поцілував пальці, - і я це обожнюю. Знайди коханця, я заплющу на це очі, але...

- Не потрібен мені хтось. Я тебе хочу, - розвернулася і подивилася на нього. - Я хочу тільки твоєї любові. Цілком.

- Цілком я не можу її дати... - взяв її руки і стиснув пальці. - Вибач.

- Я хочу переодягнутися. Нехай він піде, - покосилася на Аріфа.

Давид обернувся:

- Вийди поки що.

Раб кивнув, піднявся і вийшов. Сперся куприком на стіну, дивуючись тому, в яку сім'ю він потрапив.