Давид ІІІ - Війна названих богів (1ч)

Минуло два дні. Тим часом, поки король ще був у дорозі, один із небагатьох людей, яким він усе ще довіряв, стояв у саду, біля високої стіни з троянд і озирався в пошуках інших людей. Аріф озирнувся разів п'ять, перш ніж наважився дістати з-за пазухи маленький ніж і відрізати колюче стебло білосніжної троянди, чиє тонке тіло він приховав на грудях, прикривши цю майже коханку краєм халата. Знову озирнувся, ховаючи ніж у кишеню. Навколо нікого не було. Ризикнути подарувати свій погляд ніжній квітці, яка ще не повністю розпустила свій блідий бутон, він не наважився. Навколо стояв солодкий запах квітів, чиї зелені гілки і бутони, Аріф зрізати не збирався. Побоюючись, що його жорстоко покарають за цю зухвалу поведінку і відверту крадіжку з королівського саду, слуга швидкими кроками вирушив до замку, намагаючись усіма силами не потрапляти комусь на очі.

Помічений лише кількома вартовими, слугами та одним вельможею, якому він вклонився, молодий чоловік прибіг до крила, де знаходилися королівські покої. Швидко оминувши двері до короля, королеви, а також кімнати, де мешкав їхній син, слуга підскочив до відчинених дверей у покої принцеси-метелика, що тим часом знаходилася десь не тут. Зсередини було чути звуки прибирання та наведення порядку. Дівчата-служниці вже закінчували заправляти ліжко.

Аріф мимоволі покрився рум'янцем і збентеженням, ще не заглядаючи всередину. Крадькома глянув на трояндочку, притиснуту до серця, і ніжно посміхнувся. Груди налилися теплом. Відчувши легке запаморочення, молодий чоловік тихо відкашлявся і зазирнув усередину. Там орудували три служниці, однією з яких була Ірина. Розклавши на ліжку подушки, дівчата поправили балдахін і вже збиралися виходити, як помітили гостя. Повненька жінка, що готувалася вийти першою, аж скрикнула, схопившись за серце. Аріф здригнувся, злякавшись такого раптового шуму.

- Що ти робиш тут? - метушливо вискочило з тієї.

- Я хочу поговорити з Іриною. Можна? - наївно глянув на дівчину.

Жінка гидливо хмикнула і швидко покинула кімнату, пройшовши за метр від нього. Дівчата, що залишилися, крадькома переглянулися між собою і теж попрямували до виходу. Ірина взяла в руки частину брудної білизни, другу половину якої взяла інша покоївка. Аріф, бажаючи застати її в цій красивій обстановці, рушив назустріч. Розминувшись із служницею, яка його не цікавила, він відкрив свій східний халат і дістав із-за пазухи троянду. Ірина, помітивши квітку, оторопіла. Застигла на місці, притиснувши білизну до тіла. Інші вийшли. Знайомий зніяковіло посміхнувся, підступивши до неї трохи ближче:

- Ірино, візьми. Це подарунок.

- Садівник тобі голову відірве, якщо дізнається, що ти троянди з саду крадеш.

- Що? - злякався. - Звідки ти знаєш, що я вкрав її?

- Тебе з вікон було видно, - кивнула в їхній бік. - Вони якраз на сад виходять.

Поглянувши на віконниці, молодий чоловік повернувся до дівчини:

- Я не боюся покарання. Візьми.

- З чого ти взагалі взяв, що ти мені симпатичний? - холодно оглянула його.

- Але я тобі й не противний, - вирішив парирувати той.

- Я не збираюся бути твоєю коханкою, - відступила на півкроку.

- Коханкою? – спантеличився.

- Хм, ніби ти не цього домагаєшся.

- Не зовсім...

- Хм!

- Ти така колюча... - задумався.

- Ну вже дякую. Тільки їжаком мене назвати не вистачало.

- Ірино, - ступив до неї і взяв за передпліччя, заглядаючи в недружні очі, - я хочу бачити тебе не коханкою, а другом. Ти єдина, кого я тут вважаю гідною людиною, - підніс до неї ароматний бутон. - Візьмеш її?

Цей поглинаючий погляд і м'який, ніжний, як густий дим голос, змусили її замислитися. Зараз, так поруч із ним, цей чоловік не здавався зломленим рабством і роками принизливого прислуговування комусь, він здавався таким самим, як і всі інші, хіба що наївним і таким, що сліпо вірив у кохання і правду. Оглядаючи обличчя, коротке волосся, охайний зовнішній вигляд і спокій у глибоких карих очах, Аріф здавався значно симпатичнішим, ніж у день, коли його закидали недоїдками. Погляд його був розумним, людським, душевним і зовсім не злим і заздрісним, як у інших слуг. З кожною новою секундою роздумів над своєю відповіддю із приводу цього чоловіка, дівчина знаходила його все симпатичнішим і симпатичнішим. Вони стояли мовчки, посеред кімнати, за пару десятків сантиметрів одне від одного.

Минула хвилина чи більше, як щоки їхні вкрилися рум'янцем, а серце залилося теплом. Дівчина відкрила рота, щоб сказати щось, але звуку з неї так і не вийшло. Аріф зі справжнім чоловічим нетерпінням насупився, бажаючи таки почути її думку. Знайома відвела погляд. Швидко його опустила і відвернула голову, почавши мацати гарячі щоки пальцями. Жіночий погляд тим часом намагався оговтатися від усього цього трепету, що оселився в тілі.

- Ірино, - ніжно взяв її кисть, яка так схвильовано промацувала рум'янець.

Податливі очі поглянули на його чоло і, зустрівшись із тим самим глибоким поглядом, одразу ж відскочили вбік, побоюючись за свою свободу.

- Ірино... - тихо наблизився той майже впритул. - Мені потрібен друг...

- Я не буду твоїм другом... - ледве чутно вимовила та. - Я не можу.

- Але чому? Ти добре ставилася до мене. Я знаю, ти будеш хорошим другом... - нахилився до її схвильованого обличчя.

- Ні, - відвернулася до нього спиною. - Я не буду другом, - притиснула постіль до живота.

Аріф, не будучи впевненим у своїх діях, акуратно пригорнувся до її спини грудьми, показуючи перед дівчиною білу троянду. Ірина заплющила очі, відчуваючи лопатками як повільно б’ється його сильне серце. Він уже відкрив рот, щоб продовжити говорити, як вона впала на нього всім тілом. Аріф злякано обняв дівчину за руки й білизну, тримаючи її на ногах.

- Ірино, - стривожено прошепотів на вухо, - з тобою все гаразд?

Та відкрила рот, закинувши голову на його плече.

- Аріф... Ти негідник... Чим ти побризкав на троянду? Що це?

- Нічого. Я тільки зірвав її.

- Брешеш...

- Ні. Я чесний перед тобою як ніхто, - стиснув її тіло, щоб не дати вислизнути вниз.

Дівчина усміхнулася:

- Друг значить? Коханку ти хочеш, ко-хан-ку...

- Друга.

- Хм, - розкрила очі й обернулася на нього. - Друзі так себе не поводять.

- Але я хочу собі друга. Я думаю, ти будеш хорошим другом.

Та хитро посміхнулася:

- Аріфе, ти зараз бачиш мене в такому стані і продовжуєш говорити про дружбу?

- А що в цьому такого?

- Хах, ти зовсім ще дитя.

- Хіба? Я здатен на таке, на що діти точно не наважаться.

- Хм, але збуджену дівчину ти точно не в силах утримати, - впевнено стала на ноги.

- Ти так думаєш? - силою притиснув до себе.

- Хах, - мимоволі піддалася.

- Я просто не хочу втратити можливого друга. Ти єдина, хто в мені людину бачить, - любляче притулився до неї. - Я хочу дружньої любові від тебе.

- Дружньою? Хах, зазвичай чоловіків це не влаштовує. Вони коханку хочуть.

- А я дружби хочу, - сумно сказав на вухо. - Тут моєю коханкою ніхто не стане. Я хочу друга. Хорошого друга.

- Хм, а чому ти тут собі коханку не знайдеш? Багато хто тут спить з усіма підряд, - усміхнулася.

- Ірино, я колишній раб. Хто дивитиметься на мене без відрази? - тужливо поклав голову їй на плече. - Ніхто рабів не любить... Навіть раби рабів не люблять...

- Ти не просто раб, а мстивий раб, - поклала руку на його долоню з трояндою. - Ти всіх потруїш своїми отрутами.

Той крадькома посміхнувся, відчувши тепло на своїй самотній руці.

- Ти будеш моїм другом? - тихенько запитав, з надією поглядаючи на її обличчя.

- Думаю так, - перетекла кистю на колюче стебло і взяла його трьома пальцями. - Але з умовою, що ти більше нічого ось так розприскувати на мене не будеш.

Той злегка спантеличився:

- Я нічого з тобою не робив.

- Іншим розповідати це будеш, - з усмішкою подивилася на нього.

- Ти тепер мій друг?

- Так, тепер я твій друг.

- Друг, - з дитячим ентузіазмом стиснув її худе тіло, від чого з дівчини вирвався короткий і добрий смішок.

До вечора прибув король. Давид усе ще погано почувався, тож одразу відправився в ліжко, наказав покликати Юліана, Аріфа і Густава. Слуги короля прийшли до нього не одночасно, але дуже швидко. Першим своє завдання отримав Густав. Король хотів їсти, тож наказав принести йому вечерю з кількох обраних страв. Далі, прийшли лікар і його новоспечений помічник, що стали государя оглядати і призначати йому лікування. Давид був сильно застуджений і стомлений, тож екстремального лікування йому не приписали. Поки алхімік з медиком робитимуть ліки, Юліан наказав своєму синові поставити королю компрес і регулярно давати йому нюхати смердючу траву, від якої ніс прочищався просто-таки миттєво.

Сава був юнаком вгодованим і недостатньо симпатичним, щоб Давид міг довго дивитись на його непрекрасне обличчя, більше схоже на обличчя селянина-свинаря, а не на того, хто мав би прислуговувати самому королю. У якийсь момент, коли з його чола забрали мокрий компрес, король просто сховався під ковдрою. Як справжня дитина, яка не бажає слухати батьків, він чекав, коли ж повернеться з вечерею Густав, і Давид матиме гарну можливість вигнати лікаря так, щоб його не образити. Останнім часом, коли всі всіх труять, сваритися чи ображати того, хто має не останні знання в хімії, було аж ніяк не найкращою ідеєю для збереження свого життя. Упертість короля була настільки ґрунтовною, що ні вмовляння, ні бажання добра його з-під ковдри не витягли. Юнак опустив руки і сам покликав Густава. Сказав йому покликати батька, щоб той переконав його величність з'явитися на світ і не противитися лікуванню його сопливої застуди.

Але, на превеликий жаль, Юліан надіслав свого помічника, якого він у таємниці недолюблював. "З'явився тут раб всезнаючий! Бачиш! Я тут двадцять років королів лікую, а він без мене все знає! Всезнайка малолітній!" Аріф вклонився Саві і пройшов до його величності, накритого теплою ковдрою, з-під якої періодично долинало шморгання носом. Син лікаря із заздрістю і нелюбов'ю оглянув свою заміну, вклонився королю, попрощався з ним і вийшов. Слуга, що залишився, втомлено видихнув, оглянувши відвернуте тіло правителя:

- Вам потрібно лікуватися, ваша величність.

- Аріф? - крізь ніс видав той і визирнув на нього, показуючи захворіле обличчя наче з нори.

- Так, Юліан відіслав мене, сказавши, що і сам з усім може впоратися.

- Ну що ж... Лікуй мене тоді.

- Ваша величність, - повернувся до тазика з водою, почавши вичавлювати там наявну тканину, - не так давно я чув, що за вашим наказом схопили одного маркіза, - вичавив усю воду і повернувся до нього. - Ви зрозуміли про кого я говорив чи це було зроблено з іншої причини? - поклав тканину на лоб.

- Ти про що? - насупився і втягнув соплі. - Що ти мені казав?

- Ну пам'ятаєте, я вам розповідав про чоловіка, що мене лякав? - взяв корінь смердючої рослини і підніс до забитого носа.

- А! - гидливо відскочив від смердючки. - Я Генрі спіймав, щоб він плани свої в життя не втілив.

- Це був той моторошно-зловісний чоловік, про якого я вам говорив, - прибрав рослину на тумбу. - Мені здається, він міг скинути вас.

- Він хотів це зробити, але зараз уже навряд чи зважиться на таке. Треба якраз дізнатися, як у нього справи. Напиши мені листа. Не хочу, щоб про це дізналися інші слуги, що розносять усі новини як мухи гній. Ти ж ще не став таким же балакучим, як вони?

- Ні, ваша величність, - мотнув головою. - Ваші таємниці залишаються таємницями.

- Добре. Візьми он там усе потрібне, - кивнув на шафку в кутку, - і починай.

- Але ваша величність, ви забули, що у мене жахливий почерк.

- Прочитати щось можна?

- З великими труднощами.

- Хм, гарне шифрування буде. Пиши.

- Як забажаєте, - кивнув і попрямував до шафки.

Сівши за круглий столик, Аріф узяв перо, вмочив його в чорнило і переклав його в ліву руку, приготувався писати.

- Ти пишеш лівою? - спантеличився правитель.

- Мене навчили так, - знизав йому плечима. - Я бачив, що в тих, хто пише правою, літери зрозуміліші, але я не вмію правою. Усіх рабів учили лівою писати.

- Ану-ка повтори мені у скільки років ти рабом став?

- У 13, - упевнено видав.

- Минулого разу ти говорив про 15 років. Не брешеш значить?

- Ваша величність, я довгий час був слугою, але моя доля не була кращою за рабську. Я не можу сказати, коли конкретно мене стали мати за раба, але офіційно я ним став у 15.

- А писати ти коли вчився?

- Мене перенавчали. Це довга історія. Давайте я напишу вашого листа? - опустив очі на папір.

- Гаразд, - подивився у стелю. - Пиши. "Здрастуйте дорогий тесть".

Аріф старанно вимальовував літери.

- "Нещодавно я наказав вам узяти у свої руки одне делікатне тіло і..."

- Тіло? - невпевнено перепитав молодий чоловік, ледве встигаючи за словами рукою.

- Так, тіло. Людину я до нього відіслав. Так от: "одне делікатне тіло і я хотів би дізнатися, як воно поживає, що говорить і чи живе ще в принципі."

- "І чи живо ще в принципі..."

- "Сподіваюся, ваш син його понівечив не остаточно, тому що шибеник має перед стратою мати ще живий вигляд."

- "Виглядати ще живим..."

- "Надішліть відповідь скоріше."

- "Скоріше..." Написав, ваша величність.

- Ще напиши: "І розкажіть, як там Антон, чи все гаразд".

- "Чи все гаразд..."

- А тепер неси мені, я підпишу, а то тесть не повірить, що я це відіслав.

- Так, звісно, - вмочив перо в чорнило і скинув непотрібну краплю, підійшов з усім до государя.

Лише побачивши ці криві й зовсім не однакові літери, король жахнувся:

- Бог ти мій! Як він прочитає це? Аріфе, ти пишеш гірше за дітей, що перший раз перо в руках тримають!

- Так, ваша величність, - опустив присоромлену голову. - Нас учили так писати, щоб було видно де раб, а де вільна людина...

- Учися писати, Аріфе! - віддав йому лист без підпису. - Краще хтось інший мені зараз напише все це, - потягнувся до дзвіночка і викликав Густава.

Новий лист писав уже писар: "Здрастуйте дорогий тесть, нещодавно, я просив вас розібратися з однією важливою для мене справою. Розкажіть мені, як усе проходить. А також додайте кілька слів про те, як поживає інша людина, яку я вам доручив." Лист було переінакшено таким чином, що ні писар, ні інші слуги не могли зрозуміти, про кого ж конкретно йдеться. Було поставлено підпис, печатку, викликано гінця і відправлено до Хронбурга. Первісний лист однак кинули в камін. Король і отруйник переглянулися.

Скоро подали вечерю. Після трапези, Давид усіх вигнав, Аріфу наказав лікувати його і піклуватися. Давши правителю кілька принесених Юліаном ліків, слуга тепло вкрив короля, добре розтопив камін і спантеличено сів на край крісла, яке стояло біля круглого столика: "Ну і що мені робити? Його величність у теплі й скоро засне. Вогонь підтримувати чи що?" - покосився на тріскучі поліна. Хворий же, знову визираючи з-під ковдри наче з нори, помітив дане нерозуміння і голосно втягнув соплі.

- Що сумуєш? - крізь ніс почулося з ліжка.

- Не знаю чим прислуговувати вам, - глянув на нього. - Ви маєте заснути. І як піклуватися про вас уві сні я не розумію.

- Аріфе, ти ж раб колишній? - задумливо запитав, бажаючи підійти до теми здалеку.

- У вас жар? - спантеличено піднявся і попрямував до нього.

- Ні, - стежив за ним очима.

- Але у вас, мабуть, марення, - поклав руку на королівський лоб - той був теплим. - Інакше ви б не питали про таке.

- Ні, я в порядку, - прибрав лоб з-під долоні. - Я просто хочу дізнатися, як ти можеш досі вірити в людей.

- Що ви маєте на увазі?

- Доля раба не з найкращих, а...

- Радше з найгірших, - гидливо перебив.

- Так. І ось тому мені цікаво, як ти досі можеш бути таким наївним і безпосереднім, переживши весь той жах. Як ти можеш вірити людям, знаючи, що всі вони чудовиська?

Той втомлено зітхнув:

- Не знаю, ваша величносте, - спустився на коліна, повернувся і сів біля ліжка, спершись на перину спиною. - Можливо, я просто дурний. Інакше пояснити цю віру в добро я не можу. Люди злі і я прекрасно це знаю. Вони жорстокі, жадібні й сварливі, та водночас, - опустив очі на долоню, якої нещодавно торкалася дівчина, - мені хочеться вірити в те, що не всі з них такі. Адже, якщо є злі люди, то мають бути й добрі, - обернувся на правителя. - Хіба не так?

- Так, Аріфе, так... - важко протягнув. - Але я тепер сумніваюся, що навколо мене все ще є ті люди, що не зрадять мене... За останній час я отримав одразу кілька ножів у спину від тих, від кого зовсім цього не очікував. Добрі, Аріфе, може і є, але вірні...

- А я, пане? - стрімко перекотився на коліна, поклавши руки на ліжко біля його обличчя. - Хіба зраджував вас я? Хіба я можу?

- Аріфе, я... - говорив він це з нестерпною важкістю в грудях. - Я вже ні в чому не впевнений. Поклянися мені. Поклянися найдорожчим, що в тебе є. Мене зрадили союзники, родичі... Скоро будуть васали та інші піддані. Я нікому не вірю. Зрадити може кожен. Кожен, хто ще вчора був беззастережно мені вірний. Присягнися... Тоді, я, можливо, повірю тобі.

- Я клянуся, - взяв його руку в обидві. - Клянуся найдорожчим, що в мене є, - заплющив очі, притиснувши королівську долоню до губ. - Я... Клянуся своїм другом. Моїм новим другом. Нічого немає для мене дорожчого. Ця людина... Я зроблю для нього все. Я клянуся його життям, - глянув на короля. - Я клянуся, що ніколи вас не зраджу, ніколи і ні за що.

Цей трепетний і щирий погляд зміг переконати його величність у тій правді, що говорив зараз цей чоловік.

- Що це за друг? - дружньо поцікавився, почавши говорити зовсім неголосно. - Хто він?

- Це слуга. Це найкраще створіння на світі, - притиснув його руку до грудей. - Воно чудове. Воно красиве. Воно – добре.

- Ця людина тобі дуже подобається...

- Так!

- Але як його ім'я? Я хочу знати, ким ти поклявся мені.

- Ваша величність, - трохи підійшов, почавши неспокійно м'яти його руку, - можна я не скажу? Ця людина така прекрасна... Я... Я вкрав для нього одну річ.

- Яку? - тут же насупився.

- Троянду. Я знаю, з вашого саду не можна брати квітів, але я не зміг. Покарайте мене, я згоден, я винен, - сильно кивнув. - Але я не міг стримати пориву.

- Це жінка?

- Ні! Це дівчина. Вона прекрасна. Вона точно не вплине на мене погано. Вона... Ви її знаєте. Я просто хочу зберегти таємницю моєї дружби з нею. Я не хочу, щоб її ображали, якщо хтось дізнається, що вона зі мною дружить. Мене все ще багато хто тут недолюблює...

- Ти можеш їй довіряти?

- Звичайно! Їй довіряли ви!

- Так? - здивовано розплющив очі. - Хто це? Мені вже цікаво, кого ти так обожнюєш.

Аріф наблизився до його вуха і назвав ім'я. Відсторонився:

- Тільки не кажіть нікому. Я хочу зберегти це в таємниці.

- Хм. Ти поводишся так, ніби ти коханцем заробився, - забрав із його грудей долоню і сховав її під ковдрою.

- Ні, ми тільки друзі.

- Аріф, дівчатам троянди просто так не крадуть. І просто так їх прекрасними не називають.

- Просто вона мій друг. Я дуже давно хотів собі друга.

- Це не дружба, Аріфе.

- Але я друга хочу!

- Це не дружба.

- Вона мій друг, - відвів погляд.

- Мені тебе не переконати.

- Ні. Вона - друг, - повернувся і бухнувся спиною в край перини, ображено впавши поруч із ліжком. - Друг і все, - склав руки на грудях.

Давид кілька секунд дивився на нього. Ця картина здавалася йому більш ніж кумедною, милою, смішною і наївною. Відчувши, що зараз його думки зайдуть куди не треба, король стрімко відвернувся і сховався під ковдрою. Аріф обернувся, у відповідь на цей несподіваний розворот. Теж кілька секунд дивився на нього.

- А у вас є друг?

Запитання це було таким несподіваним, що Давид виглянув на нього, відкинувши ковдру на живіт.

- Друг?

- Так. Усім потрібні друзі. У вас є друг?

- Ні. Немає в мене друга, - відвернувся і знову накрився з головою.

- А чому? Ви говорили мені, що всі хочуть із вами дружити.

- Вони хочуть дружити заради своїх вигод, заради того, що я король. У мене були люди, які любили мене не за королівську кров, але їх зараз немає.

- Вони померли? - стривожено підвівся.

- Маріка - так. А Карл... Виявилося, що він був мені не другом. Аріфе, бережися друзів, що використовують тебе. Це вже не друзі.

- Друзі так робити не повинні...

- Так. Саме тому, він тепер мені не друг, - глянув на нього.

- Ваша величність, можливо, я знайду вам друга?

Давид ласкаво посміхнувся:

- Як?

- Не знаю. Але у всіх мають бути друзі. Без друзів людина не може. А ви ж людина.

- Хм, - іронічно вийшло з нього. - Насамперед я король... А вже потім, десь п'ятим номером, людина, у якої можуть бути друзі.

- А давайте я буду вашим другом? - з ентузіазмом став на коліна.

- Хах... Ти не будеш моїм другом.

- Ми збережемо це в таємниці.

Той м'яко посміхнувся, розуміючи, що слуга зацікавив його фактом створення таємниці. Але дозволити собі дружбу з колишнім рабом... Він - король, наймогутніша людина на цій землі, а Аріф, донедавна, - раб, якому навіть говорити не дозволяли.

- Аріфе, ми різні. Ми не можемо бути друзями.

- Ви так говорите через те, що я слуга?

- Так. Мої друзі повинні мати статус...

- Зовсім нещодавно, ви говорили, що дасте мені все, що я попрошу, тільки в обмін на те, що я приймаю вас таким, яким ви є. Ви обіцяли мені не тільки землю і золото, а й титул.

Давид відвернувся і притиснув шматок ковдри до обличчя, розуміючи яку дурість він тоді сказав.

- Ви сказали, що я потрібен вам.

- Але Аріф, між нами не може бути дружби, - трохи відсунув від обличчя тканину.

- Я нікому не скажу про це, я не буду хвалитися і піднімати себе в чужих очах. Я не такий. Пане, ви потребуєте дружби, - поклав руки на ліжко.

- Але ти слуга... - знехотя протягнув той.

- Але я все ще людина. Пане, те, що я служу вам, ще не робить мене гіршим за інших. У цій країні взагалі всі служать вам. Усі є вашими слугами.

- Але ти не освічений...

- А хіба це так важливо?

- Так. Я не можу з тобою спілкуватися, бо нам нема про що розмовляти.

- Мені здається, ви намагаєтеся мене принизити. Хоч я і пишу погано, я не невіглас. Так, я не вмію малювати або квіти вирощувати, я нічого не розумію в політиці та економіці, але я людина. Я не працюю цілими днями в полі, бездумно щось саджаючи і щось збираючи. Я намагаюся вижити серед п'явок і знайти ту, що буде лише загубленим пуголовком, з яким я можу подружитися. Пане, те, що в мене немає титулу графа чи герцога, не робить мене мурахою під вашими ногами.

- Помиляєшся. Для мене всі слуги - комашки...

- Ваша величносте, - непокірно схопив край ковдри і заглянув до короля, - я наполягаю на зворотному.

Споглядаючи спину з дупою в нічній сорочці, Аріф не змінював свого бойового настрою.

- Я хворий узагалі-то, - прокоментував це Давид. - Мені холодно.

- Ви не слухаєте мене, - кинув ковдру вниз. - Я наполягаю на тому, що я не мураха, - піднявся.

Правитель ліниво повернувся і виглянув на нього:

- І хто ж ти тоді?

- Людина, - тупнув ногою.

- Я тебе вижену зараз, людино.

- Але я все ще буду людиною. І ви - людина.

- Я не слуга і не васал. Аріфе, я - вища влада.

- Вища влада - тільки Бог.

- У такому разі, ти - людина, а я - бог.

- Ви занадто багато на себе берете.

Той підняв брови, здивований такою недовірою:

- Я у вогні не горю. Я - бог.

- Ви занадто самовпевнені. Усі люди у вогні горять. І ви не виняток.

- Хах, а давай перевіримо, - відкрив ковдру і встав.

Аріф дивився за ним не скептично, але дозволяючи помилятися, дозволяючи вірити у свою надуману владу і силу над матір'ю-природою. Король же впевнено пройшов до каміна, присів і, обравши невелику палаючу гілку, схопився за неї руками. Не відчувши й натяку на біль, Давид узяв тліюче вугілля в обидві руки й піднявся, показав палаючу деревину знайомому:

- Ну? - зловісно усміхнувся. - Хіба не бог?

- Ваша величність! - вигукнув той, зірвавшись із місця.

Викинувши з королівських рук вугілля, молодик одразу ж запхав його ногами назад у камін, схопив чужі долоні і з жахом почав їх оглядати. Давид зі сміхом забрав здорові долоні до себе і розслаблено попрямував до ліжка.

- Пане! Ви з глузду з'їхали! - злякано крикнув той услід.

- Я - бог, Аріфе. Мене тепер не спалять принаймні, - розв'язно плюхнувся на перину, глянувши на слугу.

- Вам просто пощастило не обпектися!

- Хах, мене спалити нещодавно намагалися.

- Добре, що в них це не вийшло.

- Я теж так думаю. То що? Тепер ти розумієш, чому ми не можемо дружити? Я - бог, а ти - просто людина.

- Ви занадто самовпевнені. Ви перебільшуєте.

- Хм, - хитро посміхнувся. - Не забувай, що я викинути тебе звідси можу.

- Ви цього не зробите.

- Хах, чому це? - спрямував руку до дзвіночка.

- Ні! - помчав на нього.

Не встиг Давид відреагувати на це, як Аріф просто-таки зніс його могутній стан і повалив на ліжко.

- Ви не викличете цього вискочку Густава, - насильно притиснув руку до ліжка. - Я ще не закінчив переконувати вас, - подивився в очі.

Король же лежав шокований.

- Ти що таке витворяєш? - приголомшено вийшло з нього.

- Вам потрібен друг. І я хочу стати цим другом, а ви відкидаєте мене, хоч нещодавно говорили, що я потрібен вам.

- Тобі варто навчитися поводитися, - невдоволено видав той і підняв тулуб.

- Ні, - одним рухом поклав його на лопатки.

- У сенсі "ні"? - скривився в обличчі. - Я тут король узагалі-то, - знову підвівся.

- Ні, ви впертий як баран, - натиснув на плече з вагою всього тіла.

- Ти бараном мене назвав?!

- Ви мене і не так називали.

- Та я тебе у в’язницю кину!

- Чщ, - притиснув рот долонею. - На ваші крики прибіжить варта.

- Та що ти собі дозволяєш?! - намагався обурюватися правитель через його долоню.

- Я багато чого можу собі дозволити в такій позиції.

Очі лежачого загорілися в люті. Давид буквально за кілька рухів уперся йому в груди і живіт ногами, почавши дбайливо, але сильно відштовхувати. Бити слугу в живіт або трохи нижче він не став не тільки через розуміння майбутніх мук знайомого, а й через розуміння мстивості цієї людини. Крім того, Аріф був не таким уже й чужим, щоб дозволити собі просто так побити його. Король подавився соплями, що по носоглотці запливли кудись не туди. Слуга злякано відкрив йому рота, від чого Давид з жахом глибоко й голосно вдихнув, розкинувши кінцівки по ковдрі.

- З вами все гаразд? - щиро занепокоївся другий.

- Е-не... - втягуючи соплі, піднявся і сів той.

Обійняв дружню шию, підтримуючи себе в такому положенні. Ще деякий час монарх важко дихав.

- Ти ледь не задушив мене, придурок, - вдарив його в груди король.

- Вибачте, - підняв ноги ближче й обійняв правителя. - Ви просто голосно кричали. А я не хотів у в'язницю знову.

- І після цього ти думаєш, що я буду дружити з тобою?

- А чому б і ні? - потішно посміхнувся. - Я ж не вбив вас, - погладив його спину.

- Ще скажи, що наступного разу спроба буде успішнішою.

- Ні, що ви? Це сталося випадково.

- Ще один такий раз - на шибеницю відправлю.

- Я не посмію, - усміхнувся. - Ви для мене надто багато значите, щоб я захотів убити вас, - відсторонився і подивився в обличчя. - Ви звільнили мене з рабства. Хіба можу я захотіти вбити вас?

- З моєю здатністю ображати людей - можеш.

- Ну що ви, ваша величність?

- Ніби це не так, - розвернувся і ліг у ліжко, частково накрився ковдрою. - Я навіть тебе образив. У серцях я кого хочеш образити можу, - відвернувся.

- Але ви ж вибачилися потім.

- Хм. Начебто це має значення, - стрімко втягнув клокотливі соплі.

- Ваша величність, я не ображаюся на вас.

- Хм, це ти мені в обличчя так кажеш. Решта теж брешуть.

- Ну що ви? - приліг поруч і обійняв його. - Ви ж хороший король. Не кажіть так.

Давид насторожено покосився на нього:

- Ти чого на моєму ліжку прилаштувався?

- Я заспокоюю вас, ваша величність.

- Ти зараз в обнімку зі мною лежиш.

- А хіба це заборонено?

- А дозволено?

- Ні, але й не заборонено. Ваша величність, я намагаюся заспокоїти вас і переконати, що ваші люди вас не зрадять.

- Хм. Маячня. Мене родич скинути хотів, - накрився ковдрою з головою.

- Ваша величність, - огорнув його тканиною, притиснувши за живіт до себе.

- Що ти собі дозволяєш? - невдоволено обернувся.

- Я? Я виконую ваш наказ. Дбаю про вас, - прийняв зручну позу, гріючись об ці тканини і перину з ковдрою.

- Ти не дбаєш уже, а руки розпускаєш.

- Хіба? Пане, я всього лише оберігаю вашу поранену спину своєю. Я тільки охороняю вас, - опустив очі на їхні ноги і підвівся, щоб накрити королівські п'яти.

- Ти дуже виверткий, Аріфе.

- Дякую, - накинув ковдру на кінцівки. - Господарі завжди любили, коли я говорив щось потрібне. Усі люди люблять це, - приліг назад. - До того ж, я можу ще й гріти вас, - обійняв правителя, притулившись щокою до м'якого ліжка. - Адже ви хворієте і вас необхідно гріти, - заплющив очі.

- Твоя нахабна поведінка мені не подобається. Ти починаєш поводитися як кіт.

- Хіба це погано? Коти пухнасті й теплі. Вам якраз потрібна зараз така істота, що охоронятиме вас і грітиме.

- Для охорони варта є.

- А для тепла?

- Ковдра і вогонь у каміні.

- Вони зігріють тіло, але не душу. Душі теж потрібне тепло. Ваша величність, - приклав обличчя до його потилиці, - вам потрібна рідна людина. Не ухиляйтеся. Я знаю, що це так.

Давид відвів погляд.

- Вам потрібен дуже близький друг, - пригорнувся до нього.

- Не настільки близький, - вороже штовхнув його коліно п'ятою.

- Хах, я кажу "друг", а не "коханець". Тілесна близькість безсумнівно приємна, але вона не зрівняється з близькістю душевною. Я вас не зраджу, ваша величність. Можете спати спокійно.

- Спробуєш розпускати руки або красти для своєї подружки...

- Ні, - ласкаво посміхнувся. - Дружба - це добро одне для одного, а те, про що ви говорите, - уже не добро. Можете засинати. Я підкину колод у камін, коли стане прохолодніше.

- Я не хочу, щоб хтось знав, що я спав у такій позиції.

- Це залишиться таємницею. Спіть... - погладив ковдру в районі його грудей і живота.