Давид ІІІ - Війна названих богів (1ч)

Наступного дня, надвечір, біля воріт почувся стукіт коліс дорожньої карети. Гостя швидко пропустили всередину і зустріли з усіма необхідними почестями.

Давид на той час сидів у своїх покоях і обговорював з дружиною те, що їй принесли її "мавпочки". Аріф перебував у своїй кімнаті і не без побоювання слухав Густава, що втовкмачував йому правила поведінки в замку, якісь основи етикету і поведінки з вельможами. Слугу все це, м'яко кажучи, ображало і дратувало, але піти проти свого правителя він не міг - не мав права. Раб стежив за кожним його рухом так, ніби він міг стати для нього останнім. Густаву цей страх подобався. Адже, поки цей незрозумілий вискочка боятиметься - він не повстане і не відбере таке гарне місце біля короля. Особливої симпатії, до Аріфа не відчували. Слугам він здавався дивним, мовчазним, зарозумілим і таким, що вибірково ігнорує їхні слова. Всім здавалося, що він їх зневажає і тільки чекає приводу, щоб стати до короля ще ближче. Насправді Аріф просто не порушував заборону на мовчання з тими, з ким говорити йому не було велено, але оточуючі його поведінку трактували інакше.

Генрі пив заспокійливий відвар, сидячи на своєму балконі, з виходом на місто. Льєни досі не було. Сподіваючись, що вона ось-ось повернеться або надішле листа з роз'ясненнями куди й чому вона пішла, молодий чоловік чергував, дивлячись на браму, центральні вулиці, верхівки будівель і ліс, що оточував місто. Уже сутеніло, з'являлися зірки. Звісток не було.

Гість, який заїхав у стіни замку, відродив надію, але незабаром жорстоко її вбив, щойно Генрі розрізнив свій прапор, що розвивався на кареті. Похмуро впав у крісло.

- І вона тут, - тихо видав, не в силах приховувати ненависть. - Навіщо вона приїхала? - відпив чай. - Не хочу її бачити.

Леона також не горіла бажанням зустрічатися зі своїм чоловіком. Уже на порозі, її приголомшили новиною про її новий титул. Дівчина зобразила здивування із захопленням, але це було настільки награно, що ті, хто її зустрічав, відчули себе приниженими й ображеними. Вони їй приносять таку гарну звістку, а вона буквально насміхається над цим. Настрій службовців зіпсувався. Так, Леона ніколи не була такою безтурботною і веселою, як Ліза, але щоб стати настільки черствою, егоїстичною і егоцентричною... Ніхто з королівських дітей не дозволяв собі такого грубого ставлення навіть у дитинстві, навіть у підлітковому віці.

Дівчина пройшла у свої покої. Дала кілька вказівок і зникла від усіх.

- Ахахахаха! - заливався сміхом Давид, сидячи з Марікою на своєму ліжку. - Серйозно? Хаха! Невже так буває?

- Я теж не вірила, - з усмішкою продовжувала, - але щойно я побачила це, - стала театрально серйозною, закотивши нижню губу на верхню. - "Я найстрашніший, - тупим басом почала, - я вб'ю короля, але перед цим мені треба випити цей еліксир, щоб перевірити дію отрути". Ахахахаха! - відхилилася назад.

- Боже мій! Хах, - витер сльозинки. - Такими темпами мене ніколи не вб'ють! Ахахахаха!

- Ахахаха! Це вже точно! - впала на подушки.

- У сенсі? - театрально здивувався. - Ти хочеш моєї смерті? - заліз зверху, ставши над нею на карачках.

- Ой, - приклала зап'ястя до чола, відводячи страдницький погляд, - як же я буду без мого короля? Ох, горе мені буде.

- Твоє горе ні з чим не зрівняється, - урочисто почав. - Вдова, - страдницьки видав. - Ось твоє нове ім'я. Ось твоє нове звання.

- Давид! - з усмішкою вдарила його пальцями по щоці. - Не жартуй так!

- А хто ці жарти почав? - нагнувся.

- А хто їх продовжив? - грайливо затихла.

- Ти... Ти спеціально? - хитро усміхнувся.

- Спеціально? - наївно здивувалася. - Що "спеціально"?

- Маріка, - дивився точно в очі.

- Ну... Ну припустимо. Припустимо спеціально. А ти проти? - обійняла його.

- Я не смію опиратися бажанню Її Величності, - кокетливо посміхнувся і кивнув, кланяючись.

- Я не хочу примушувати.

- Якщо ти не проти, то чому я маю бути проти? - ліг на неї.

- Чому не піднімаєшся? Я поцілунками не задовольнюся.

- Я нагнітаю, - наблизився до її губ і пристрасно поцілував, викликавши тихий і натужний стогін.

Відриваючись від неї, Маріка тягнулася слідом, зовсім не наважуючись відпустити ці губи. Але настав момент, коли Давид підняв голову надто високо і її бажання було надто явним. Відпустила. Упала на подушки й облизала вуста, не зводячи з нього погляду. Той усміхнувся:

- Кілька секунд, - швидко піднявся і підійшов до скриньки з коштовностями.

Поки він у них порпався, знімаючи каблучки й надягаючи браслет, дівчина перемістилася на центр ліжка. Одяг, звів крильця над аметистом і обернувся. Очі його блиснули. Маріка тут же простягнула до нього руки, чекаючи коханого поруч. Той зірвався з місця і буквально застрибнув на дружину, почавши її в усіх напрямках гладити і в усі місця цілувати. Дівчина звивалася так, ніби була змією, то обхоплюючи його і нікуди не випускаючи, то навпаки кокетливо відштовхуючи. Ці ігри лише веселили обох.

Тільки-но зібрався Давид приступити до ключового елементу подібної діяльності, як у покої постукали. Жіноча спідниця була задерта до стегон, а чоловічі штани вже спущені до колін. Дію аметисту Давид ненавмисно скасував.

- Потім! - голосно вигукнув, пристрасно притискаючись до іншого тіла.

Маріка голосно зітхала, обдаючи його вухо жаром. Стукіт повторився.

- Потім... - знемагаючи від збудження протягнула королева.

- Все потім, - прошепотів чоловік. - Усе потім... - м'яко ввів член.

- Так... - закотила очі, притискаючи його слабкими руками. - Потім...

- Потім... - почав неквапливо рухатися.

- Потім... - повільно заплющила очі, тихими ривками видихаючи на нього. - Потім...

- Давид! - почулося дзвінке й роздратоване з коридору.

- Я її страчу... - томно протягнула королева. - Усе потім... - немов уві сні повторила. - Потім...

- Нехай іде, - почав шепотіти. - Нас тут немає.

- Ні... Нас немає...

- Давиде, чорт би тебе побрав!

- Це пожежа? – тихо зацікавилася Маріка.

- Не думаю.

- Хтось нападає?

- Тоді б дзвонив дзвін.

- Тоді нас немає...

- Ні... - тихо протягнув, медитативно тримаючи темп.

- Да... - притиснулася до нього. - Вид...

Ледь торкаючись шиї, він поцілував її і трохи прискорився.

- Так... - вигнулася, сильніше притискаючи його до грудей.

- Давид! - швидко вискочило з коридору.

- Що це за муха? - не відволікаючись від насолоди, поцікавилася королева. - Нехай її прихлопнуть. Усе потім...

- Це моя сестра, - прошепотів на вухо.

- Леона?

- Так.

- Я її страчу, якщо вона не піде зараз...

Давид підняв корпус.

- Холодно, - вразливо прошепотіла Маріка, прикривши груди руками.

Той зупинився, повернувшись до дверей:

- Леона! Я зайнятий! Потім поговоримо!

- У тебе немає пари хвилин із сестрою зустрітися?! Егоїст!

Король здивувався такій зухвалості. Поглянув на дружину, що чекала продовження, повернувся до дверей:

- Завтра ми зустрітися ніяк не можемо?

- Давиде, - потягнула його до себе Маріка, - я замерзла...

- Ти мене більше року не бачив! І ти не хочеш побачитися?!

Королева насупилася, склала руки на грудях:

- Ця сука...

- Маріка, - сумно глянув на неї, - вона моя сестра.

- За яким правом вона відволікає нас? Ми - монархи. Нам уже спадкоємця зробити не дають! - вилізла з-під нього і сіла на край. - Я цій шмарі язик відірву, щоб так гидко не кричала.

- Маріка... - підійшов до неї на колінах і взяв за плечі.

Та здригнула ними:

- Іди поговори з нею. У мене немає настрою.

Давид сумно видихнув:

- Воно може ще сьогодні з'явиться?

- Давид! – знову почулося із коридору.

- Не знаю! - зло подивилася на нього дружина. - Подумаю, коли вона піде! - відвернулася, тримаючи руки на грудях.

- Я прожену її, - зліз із ліжка і попрямував до виходу.

Натягнув дорогою штани. Пройшов вітальню, відчинив двері і скептично подивився на роздратоване обличчя, так не схоже на веселість Лізи:

- Що ти хотіла? Завтра ми могли б зустрітися за сніданком або раніше. Ти напевно втомилася з дороги. Навіщо прийшла до мене просто зараз?

- Ти із сестрою зустрітися не хочеш? - почала вальяжно махати на себе віялом.

- Леона, я був зайнятий.

- Чим таким важливим, що це важливіше за мене?

- Своєю дружиною. У мене був довгий день і я маю повне право займатися ввечері тим, чим сам хочу. Уже ніч і приймальним часом, у такі години, може стати тільки надзвичайна ситуація. У нас пожежа? На нас напали чи до мене збирається пробратися вночі вбивця? Яка терміновість? З тобою я можу і вранці зустрітися, що я власне і зроблю, коли прокинуся і одягнуся. Зараз я тобі на кой хрін потрібен? Іди до свого чоловіка, до служниць, якщо хочеться поговорити. Я був зайнятий.

- Але зараз ти не зайнятий, - тонко підмітила.

- Через тебе.

- Ось бачиш, як я звільнила тебе від цього огидного подружнього обов'язку.

- Це для тебе він огидний. Варта, - подивився на воїнів, - відведіть мою сестру, - повернувся до неї, - у її покої. Леона, зустрінемося завтра, - зайшов і зачинив покої на ключ.

Незадоволену, обурену й ображену дівчину вивели з крила, призначеного для королівської сім'ї. Давид глянув на дружину:

- Вона настирлива як муха, - підійшов, обійняв, сівши ззаду, і поцілував у вилицю. - Хочеш продовжити?

- Ні, - рішуче вирвалася з його рук і піднялася. - Ця сука весь настрій зіпсувала, - пішла до виходу.

- Ну Маріка... - жалібно сів подібно до жаби і простежив за її ходом. - Може, твій гарний настрій повернеться?

- Ні, - підійшла до дверей. - На добраніч, - відчинила і вийшла.

Давид опустив плечі:

- Ну чому...? Усе було так ідеально... - розвернувся і впав на ліжко. - А ця... Леона взяла і зіпсувала все, - відвернувся. - Сука вона, - підклав руки під голову.

Наступного дня, за сніданком, буквально всі помітили сумність Давида.

- Що сталося, Ваша Величносте?

- У вас бувало так, що ви щось робите, і це відбувається так гладко, м'яко і буквально ідеально, а потім з'являється хтось, що все псує? - похмуро підпер голову кулаком. - Ось у мене так було ввечері, - покосився на Леону.

Дівчина поводилася невимушено нахабно і зухвало. Генрі, змушений сидіти з нею з обов'язку одруження, намагався всіма видимими й невидимими способами показати всім, що вони не разом і взагалі одне одного не знають, що було недалеко від правди. Йому навіть при погляді на дівчину ставало не по собі. Раніше тут сиділа дивовижна Льєна, що одним поглядом показувала свою ніжність і любов до цієї людини, а зараз - Леона, що своєю похмурістю починала додавати собі віку. Їй було 17, але виглядала вона на всі 27. Така прекрасна і мила в дитинстві, стала такою злою і дратівливою в юності. Раніше п'яніла від першого кохання, тепер ненавиділа свого чоловіка, за якого так люто билася навіть із сестрою. Мила й чиста гордість перетворилася на нахабну зухвалість, а погляд, поблажливий раніше, став осудливим тепер.

До сніданку Леона і Давид не говорили, та й зараз не збиралися. Дівчина ображалася за такі проводи вночі, а молодий чоловік у принципі не розумів, що їй від нього раптом знадобилося у такий пізній час.

Після сніданку почалися справи. Король вирушив до тронної зали, Маріка - до сина, Генрі спробував втекти на полювання, від якого нудило, а Леона вирішила подивитися на рідну домівку, оцінити, що тут змінилося.

Генрі повернувся раніше, ніж планував. Нелюбов до полювання була сильнішою за ненависть до дружини. Повернувся у свої покої. Подивився, чи немає десь листа. Була надія, що Льєна напише йому щось і попросить залишити послання на столі, вікні, балконі або ліжку. На жаль, нічого подібного не було. Налив собі ще заспокійливого відвару. Двері за спиною відчинилися. Молодий чоловік одразу насторожився і напружився. Така чуйка вмикалася вдома, точніше, вона постійно була ввімкнена в компанії Леони. Дівчина зачинила за собою.

- Де твоя повія, виродку?

- Не розумію, про кого ти, - сухо відповів той.

Та поглянула на відвар у руці, глечик, що стояв у кутку.

- Де повія? - грізно підійшла.

- Не розумію про кого ти, - повторив із тією ж невимушеністю, спустошуючи чашу.

- Дівка білява.

- Вона не повія.

- Ага, значить ти береш її.

- Тебе це сильно хвилює? До того ж, - повільно повернувся, - те, чим ми займаємося в ліжку, складно назвати таким грубим словом. Це щось м'якше, щось більш турботливе і щось, у чому набагато більше ніжності, ніж у слові "брати". Я її не "беру".

- Ти зраджуєш мені!

- Наче я приховую це. І наче це сильно зачіпає тебе.

- Зачіпає! Як ти посмів образити мене таким грубим вчинком?!

- Я ж кажу "це щось зовсім не грубе". Ми не обговорювали з нею як називати цей процес.

- Ти - зрадник!

- І що? Уб'єш мене тепер? Наче в цьому головна причина. До того ж, ти не бачила її. Навіть королева зраджувала б із нею, якби та була чоловіком. А королева кохає Давида. Між нами з тобою немає кохання і ніколи не було. До чого ці крики?

- Вибачся зараз же!

- За що? За зраду з неземним створінням, що змушує моє серце битися частіше? Любов - це благодать, яку я заслужив муками. Мені нема за що вибачатися.

- Хам!

- Краще скажи це в дзеркало.

- Коли ти встиг так осміліти, опарише?!

- Не знаю. Завдяки моїй музі, я став кращим. Можеш привітати мене з титулом маркіза.

- Тебе?! Ти отримав його незаслужено!

- Але отримав.

- Я теж тепер маркіза і не забувай про це!

- Не надовго.

- Що?!

- Я щиро ненавиджу тебе і терпіти не можу твою присутність.

- Убити мене захотів?!

- Ні. Опускатися до такого не по мені. До того ж, є більш миролюбні та вигідні виходи з подібної ситуації.

- Які?

- Я пропоную розлучення.

- Ні за що! Приниження розлученням! Ні!

- Це було не питання.

- Ха! Давид тобі не дасть розлучитися!

- Зрада одного з подружжя є підставою. Я визнаю свій гріх і не приховую коханку. Чому Його Величність має відмовити мені?

- Та тому що я його сестра!

- Не така улюблена як Ліза.

- Щоо?!

- При зустрічі з нею, вони бігли назустріч один одному, тебе ж він послав учора в кімнату. Її він любить значно більше, - поставив чашу до глечика.

- Це неправда! Я - перша сестра короля!

- У вас із Лізою різниця хвилин десять.

- Я - перша сестра! - загрозливо повторила.

- Думай так далі. Але я вирішив позбутися тебе і я цього доб'юся.

- Якщо тільки встигнеш, - з палаючою ненавистю подивилася в очі, розвернулася і покинула кімнату.

Генрі провів поглядом. Подивився на відвар і налив ще, продовжуючи хвилюватися за зниклу Льєну.

Аріф, через брак справ, йому доручених, узяв зі своєї кімнати свічник зі свічками і підійшов до раніше обговореного гобелена. Оглянув картину з ниток. Подивився по сторонах. Вловив момент, коли в коридорі нікого не було і проник за загадкові двері. Одразу ж зачинився. Навпомацки запалив свічку саморобними сірниками. Озирнувся.

Вогник тремтів від легкого протягу, що тут проходив. Розмір приміщення був незрозумілий, бо попереду була лише темрява. Одразу ліворуч, йшли сходи в королівські покої. Туди дорога була вже вивчена. Повільно й акуратно попрямував уперед, освітлюючи кожен свій крок невеликою свічкою. Кам'яна підлога і чорнота навколо - єдине, що він бачив протягом п'яти звичайних кроків. Тут стояв запах землі, перемішаний із вогкістю і пилом.

Праворуч промайнула тінь. Аріф здригнувся, але скоро заспокоївся, подумавши про велику мишу. Пройшов у глиб впевненіше і натрапив на арку, коридор, що йде далеко вглиб і вниз. Озирнувся. Вирішив дізнатися, що тут ще є.

Загалом, тут було знайдено п'ять проходів і одні замкнені на ключ двері. Вирішив вивчити середній прохід, перший, на який він натрапив.

Після ради, втомлений від справ король вирушив на довгоочікуваний обід, однак без пригод він туди не дійшов. У галереї його зупинив Генрі. Вклонився і миттю зосереджено почав, склавши руки за спину:

- Ваша Величносте, я знаю, Ви зараз втомилися, але я хотів би попросити у Вас аудієнції.

- Зараз? - мало не з жахом вигукнув. - Ніяких аудієнцій! Я голодний і втомлений! - відмахнувся, продовживши шлях до їдальні. - Поговоримо ввечері. Приходьте в мій кабінет о шостій годині.

- Дякую, - поклонився вслід і скоро попрямував за ним, дотримуючись певної дистанції.

Після обіду Давида відпустили на заслужений відпочинок у сад. Там він зустрів якогось посла і з задоволенням розговорив його, змусивши розповісти кілька цікавих історій.

Увечері, не так близько до заходу сонця, як навесні чи восени, Генрі прибув до королівського кабінету. Сів у крісло навпроти столу й оглянув інтер'єр. Високі стелі, золоті завитки, що зображали гілки з листям на стінах і стелі, барвисті шпалери, картини, великі вази, крісла і дивани з оксамитовими сидіннями. Стіл був різьблений, із золотими елементами, масивний і важкий. Королівське крісло було зовсім трохи простішим за той стілець, який називають троном.

Через вікна било яскраве світло, що змушувало сяяти обрамлення ще більше. Генрі з сумом зітхнув, поглядаючи на це багатство. У його очах було видно жаль про те, що це все належить не йому.

Масивні двері відчинилися. Зять одразу ж піднявся. Увійшов король, пара його слуг. Сів у своє м'яке крісло і втомлено глянув на Генрі:

- Що сталося? - зімкнув руки на столі.

- Ваша Величність, - поклонився і сів, - я хотів би просити...

Той мимоволі зморщився:

- Я твій родич. Чого тобі не вистачає для щастя? - глянув на слуг і жестом відпустив їх.

Ті вклонилися, мовчки вийшли і зачинили з того боку.

- Я хочу просити про розлучення.

- Про розлучення? - насупився, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. - Розлучення, розлучення... Роз-лучен-ня, - подивився вгору.

Давид занадто багато сьогодні думав, тож мозок вирішив відпочити, ніяк його перед цим не попередивши. З боку це виглядало нерозумно, особливо для такої важливої особи як правитель країни.

- Я хочу розлучитися з Леоною, - вирішив допомогти йому зі змістом Генрі.

- Розлучитися? - так само спантеличено глянув на нього. - Це... - став допомагати руками. - Щоб... Ви більше не були чоловіком і дружиною?

- Так, - упевнено кивнув.

- Я не можу задовольнити це прохання, - склав руки в початкову позу.

- Чому? – здивувався. - Я їй зраджую. Це має бути вагомою причиною для припинення шлюбу.

- Я своїй дружині теж зраджую. Як бачиш, нас не розлучають. Генрі, у вас уже народився первісток. Я міг би якось розвести вас перед церквою, якби ви не могли мати дітей або хтось із вас скоїв би тяжкий злочин, особливо проти іншого, але зрада... Ні. Це неможливо. Хіба що Леона принесе тобі дитину з боку, але я не думаю, що це можливо.

- Але Ваша Величність, - здивувався, - Ви ж король. Вам підвладне все.

- Все та не все. Зробити вас "неодруженими" на папері просто, але я не хочу сваритися з церквою і вам із Льєною того не раджу. Для розлучення потрібна причина серйозніша. Хоч смерть одного з вас.

- Так ми ненавидимо одне одного.

- У вас є син, первісток. Я не смію розлучати вас. Тим паче що робити після цього з Леоною? Хто візьме її розлучену, з чужою дитиною і з таким характером? Генрі, я не дам вам розлучення. Доведеться якось вам самим із цим розбиратися.

- Її може забрати Адам, - твердо вимовив. - Мій брат. Вони в добрих стосунках. Її честь не буде зганьблена і син залишиться у нашій родині. Леона залишиться в нашій родині, але нею володітиму не я.

- Я все одно не можу вас розвести. Навіть якщо вона вийде за твого брата, перед цим має бути розлучення перед Богом, а це не так просто, як здається.

- Отже, щоб Ви дали розлучення, один із нас має піти на тяжкий злочин?

- Я сподіваюся, ти не наважишся на це.

- Не такого я характеру людина.

- Отже, доведеться вам чекати або смерті іншого, або йти на злочин, що межує з імовірністю потрапляння на шибеницю. Я б дуже не хотів стратити когось із вас.

- Я не люблю Леону, - склав руки на грудях, відвівши погляд у сторону.

- Я розумію, але ви заручені перед церквою. Можеш розповісти про свої муки Платону, але не думаю, що він скаже щось дуже відмінне від моїх слів.

- Він скаже, що розлучення - це великий гріх, а за те, що я зраджую своїй дружині, яку терпіти не можу, я буду цілу вічність горіти в Пеклі, бо я страшний грішник.

- Уже питав?

- Ні, але припускаю, що він скаже саме це.

- Цілком імовірно.

Двері повільно і зі скрипом відчинилися. Заглянув слуга. Давид і Генрі подивилися на нього у відповідь.

- Ваша Величність, - неголосно він почав, - Ваша дружина, - показав конверт і відчинив двері сильніше, загороджуючи собою прохід, - передала Вам лист, - ступив усередину.

- Хм, - насупився. - Лист? Вона втекти від мене хоче, що прощальну записку залишила?

- Не знаю, - підійшов. - Але Її Величність просила передати конверт просто зараз, - поклав запечатаний папір на стіл.

- Ну добре... - задумливо оглянув сургуч із її фамільною печаткою. - Прямо зараз... - взяв листа. - Навіть цікаво, що ж вона таке пише, - невимушено розкрив і почав читати.

"Давид, у мене зараз дуже гарний настрій. Я чекаю на тебе в катакомбах. Там нам ніхто не завадить. Поквапся, бо довго чекати я на тебе не буду."

Король хитро посміхнувся і глянув на зятя:

- Гадаю, аудієнцію закінчено. На мене чекає моя дружина, а, як багато хто знає, королева чекати не любить, - піднявся.

Генрі встав слідом. Вклонився:

- Дуже шкода, що Ви не допоможете нам.

- Можливо, ви вирішите своє питання трохи інакше, - посміхнувся йому і пішов на вихід.

Трохи квапливим кроком дістався до своїх покоїв, зняв обтяжливі шари одягу з важкими прикрасами, взяв браслет із палаючою свічкою і, залишивши на голові корону, відчинив таємний хід, спустився до розвилки. Швидко підійшов до вже відчинених дверей, заскочив усередину і почав жваво спускатися сходами квапливим, радісним кроком, прямуючи кудись уперед.

Кроків через п'ятдесят униз і вперед, Давид побачив світло, що било з одного залу, однієї арки. Заскочив усередину. Праворуч і ліворуч були порожні ніші для мертвих, усіяні палаючими свічками, чий вогонь спокійно тремтів, висвітлюючи фрески навколо. Праворуч, у кокетливій позі сиділа Маріка, тримаючи ногу на нозі й нетерпляче виляючи носком. Світла шкіра, освітлена полум'ям, здавалася теплим воском, біля якого палає пекучий вогник чиєїсь пристрасті. Очі, до пори світлі й холодні, сірі як чистий лід на замерзлій річці, були лише злегка прохолодні. Чорне рівне волосся, при цьому світлі, мінливо відбивало сріблом, при цьому моментами зливаючись із темною сукнею, розшитою блискучим камінням і благородними металами. Корона, що прикрашала цей образ, лише завершувала його, змінюючи Маріку на відьму або таємну володарку підземель, незліченних багатств і мертвих, що надміру розкладені катакомбами з необхідною для них повагою.

Давид загальмував, лише побачивши цю шляхетну особу. Дівчина повільно оглянула його, ніби оцінюючи, чи підходить він на роль єдиного коханця і чи гідний він бачити її оголене тіло в такому усамітненому місці. Чоловік задоволено усміхнувся, блиснувши своїми хитрими спокусливими очима. Маріка вразливо застигла, щойно помітивши цей погляд. Вона виглядала немов молода наречена в першу шлюбну ніч. Ще така наївна й абсолютно невинна. Король ривком дмухнув на свічку, підскочив до неї й узяв у палкі обійми, пригорнувшись губами до шиї. Дівчина вигнулася, спрямовуючи прикриті очі до розписаної стелі, відчуваючи як її воскове тіло змінюється під його гарячими руками. Вийшло млосне зітхання, здатне обпалити його рожеві вуха.

Буквально в середині процесу, коли жіноча нога була накинута на чоловіче стегно, а спідниця зі штанами прибрані зі шляху до насолоди, даючи торкатися гарячої плоті, молодий чоловік почув якийсь шурхіт, схожий на кроки. Насторожено завмер, подивившись на арку, з якої прийшов.

- Ні...! - знемагаючи від зупинки, протягнула королева, почавши слабо тягнути його груди на себе. - Давид...! - благаючи очима дивилася на нього.

Дівчина була вже червоною і доведеною до точки кипіння, тож зупинка і припинення діяльності було найгіршим зі злочинів.

- Давид...! - обдала пекельно гарячим диханням його шию. - Давид...!

Той насторожено прислухався до звуків.

- Давид...! - притиснула його до себе. - Давид... - почала повільно й млосно, слабшаючи, цілувати його шию. - Прошу, продовжуй... - жалібно почулося від неї. - Давид... - мало не плачучи простягнула його красиве ім'я.

- Мені здається, тут хтось є, - пошепки сповістив.

- Ми подружжя... Що вони нам зроблять...? Ми - королі... Ми їх усіх уб'ємо...

- Напевно миша, - повернувся до дівчини. - Вибач, - продовжив рухатися, вирішивши відновити колишній темп поступово.

- Давид...! - із благоговінням заплющила очі, сильніше до нього притискаючись. - Давид...! - видала трохи голосніше, відчуваючи повноцінне продовження їхнього акту. - Давид! - радісно притиснула його.

- Маріка... - почав цілувати шию.

- Так... - повільно закотила очі, відчуваючи, як йде в інший світ. - Так...!

- Я тебе кохаю, - притулився носом і губами до дальнього боку шиї, що потопав у волоссі.

- Да... - з довгими вдихами і знемагаючи від пристрасті намагалася сказати. - Ви... А!

Той прискорився, сильніше її до себе притиснувши.

- Так! - з натхненням стиснула його спину, витягуючись угору.

- Маріка, - з помітною печаллю почав.

- А! - голосно дихаючи вразила його вухо. - Давид! Так! Так! Так! - із силою притиснулася до нього. - Давид!

Через його мовчання, ці крики і стогони викликали в його серці тільки біль.

- Маріка, - трохи рішучіше повторив.

- Давид! - впилася в його спину пальцями. - Так! Давид!

- Маріка, - відкинув від тіла, на секунду зупинившись.

Подивився в шалені й пристрасні, люблячі, радісні, спантеличені й краплю незадоволені очі, що блищали від купи свічок навколо.

- Маріка, - із серця вирвав, - я кохаю тебе, - притиснув до себе її стан, ледве не видавлюючи з себе сльози.

Дівчина насторожилася. Кілька секунд мовчки дивилася на нього. Після, з-під прикриття, крадькома, так, щоб ніхто не помітив, почала сама рухати стегнами, хоч у неї це й погано виходило. Маріка хотіла продовження, а не цих незрозумілих зізнань.

- Маріка! - стривожено струснув її. - Я - кохаю тебе! По-справжньому! Маріка!

Та нічого не розуміла, продовжуючи свою "таємну" діяльність.

- Маріка! - змусив її зупинитися. - Почуй мене!

Дівчина тихо й спантеличено відгукнулася:

- Давиде, я хочу далі. Я теж тебе люблю, але я тебе вб'ю, якщо ти кинеш мене так.

Той поспішно відпустив її і підняв руки, задер рукави до середини передпліччя. Дружина подивилася на порожні зап'ястя, на його рожеве обличчя, знову на руки.

- Ем... А де? - вказала пальцями кудись у бік браслета, якого не було.

- Ось він! - нагнувся і схопив його в глибині ніші, показав дівчині. - Коли я побачив тебе - я забув одягнути його!

Маріка невпевнено глянула на прикрасу, на чоловіка. Серце її забилося в надії та нерішучості:

- Давид, ти... Виходить зараз...

- Маріко! Я кохаю тебе! - у розпачі видав на неї. - По-справжньому! Маріка!

У тієї потекли сльози:

- Зараз ти кохав мене? По-справжньому...?

- Я все ще кохаю! - міцно обійняв її, відклавши камінь подалі. - Маріко, - наблизився до жалібного обличчя, - по-справжньому...

- Давид... - шмигнувши носом, протягнула. - Давид...

- Я кохаю тебе, - притиснувся до тіла й акуратно продовжив рухати стегнами.

- Давид... - розслаблено заплющила очі, притискаючись до його плеча обличчям. - Ти кохаєш мене... Давид... Давид... - відчула, як колишнє бажання і пристрасть повертаються. - Давид, - любляче притулилася, піднявши щасливі куточки губ. - Давид...

З катакомб вони вийшли щасливі й заплакані, усі в жіночих сльозах, які Маріка вилила прямо на нього, коли вона закінчили. Йдучи темними проходами зі свічкою в руці, Давид обіймав дівчину, що просто не бажала його відпускати після сказаних ним слів.

Піднялися в королівські покої. Дружина пригорнулася до губ, щойно він закрив таємний прохід.

- Маріка, - з усмішкою подивився в очі й задув свічку.

- Давид, - сумно дивилася на нього, - я не хочу, щоб це припинялося. Давид, де твій браслет? Я хочу знищити його.

- Знищити? - насупився. - Там такий гарний камінь. Сховай його, якщо хочеш, але не ламай, - потягнувся до кишені. - Можливо, Наана прибере закляття і з цього каменю вийде гарне намисто, - спантеличено подивився на кишені.

- Щось сталося? - неохоче відпустила його і відійшла на півкроку.

- Ем, - поставив свічку на комод, продовжуючи плескати й лазити по кишенях. - Здається, - ніяково посміхнувся, - я знову його забув, - подивився в блискучі від світла очі. - Я став дуже забудькуватим. Треба сказати, щоб хтось забрав його.

- І щоб дізналися твою таємницю? - жахнулася. - Треба знову спуститися.

- Зараз буде вечеря, якщо вона ще не почалася. Буде погано, якщо я запізнюся.

- Ти - король. Хто заперечить тобі? Тим паче, - склала руки на грудях і відвернулася, - у нас була вагома причина запізнитися. Ми надолужували вчорашнє.

- Ти була дуже красива сьогодні, - підійшов і дбайливо обійняв. - Надзвичайно красива.

- Але не красивіша за Льєну, - невдоволено насупилася.

- Я б подумав над цим, - поцілував скроню, ледь торкаючись шкіри.

- Ми домовлялися не брехати.

- А я й не обманюю, - затихаючи притулився до неї. - Коли я думаю про Льєна, я захоплююся, не сперечаюся, але коли я згадую тебе сьогодні в катакомбах... Маріко, - притиснувся до неї пахом, - сьогодні ти зламала мій механізм. Я хочу повторити, - ніжно поцілував шию, обплетячи її тіло руками немов корінням.

- А що тобі так сподобалося? - зацікавлено покосилася на нього.

- Не знаю. Це лист, очікування і поспіх до тебе. Можливо те, що я дуже хотів закінчити нашу вчорашню зустріч. Або ти просто вбила все інше, поставши переді мною в такому місці, з короною, аристократичністю і серед свічок, що тремтіли. Я не знаю. Я знаю тільки те, що ти порушила все, що було до цього.

- І... Ти зараз не хочеш чоловіка?

- Поруч зі мною - ти. Я не хочу думати про те, кого я хочу і кого не хочу. Маріко, зараз я хочу їсти, пити вино і згадувати твій подих, що обпікав мені вуха і душу. Мені здається за таке, - ледь усміхнувся, - ми горітимемо в Пеклі. Це виглядало страшним гріхом, - поцілував її вилицю.

- Хах, - грайливо ухилилася. - Грішник.

- Ти теж грішниця, - потягнувся, щоб вкусити її за білу щічку.

- Хаха! Грішники.

- Нам необхідно сповідатися після такого. Священик буде в жаху від наших збочень.

- Давид! Не говори так!

- Але це був гріх. Страшний гріх. Ми осквернили мертвих.

- Там їх не було, - повернулася. - Тож нікого ми не оскверняли.

- Нас поглинула пристрасть настільки сильна, що одруження не може нас виправдати, - взяв її руки.

- Давид! - широко посміхнулася. - Воно виправдовує навіть таке.

- Ні, це було понад його сил.

- Тоді, - легко відштовхнула його, - іди й сповідайся. Ти страшний грішник.

- Але коли мені відпустять усі мої гріхи, я знову почну грішити. Маріко, - взяв її руки і підніс до грудей, - я ніколи не зупинюся. Це порочне коло, яке я не можу розірвати.

- Хаха! Давид третій Порочний! Або Давид третій Пристрасний?

- Маріка, - з усмішкою підійшов, - не вигадуй мені таких імен, а то придворні подумають трохи не те.

- У будь-якому разі, Давид третій, я піду у свої покої і зміню сукню для вечері. А ти забери свій браслет. Зустрінемося за столом, - легко поцілувала кінчик його носа і пішла до виходу.

Давид провів її поглядом з усмішкою на обличчі й поспішив до картини. Узяв свічку, запалив її від світильника, що горів неподалік, і відкрив прохід. Щойно він зібрався побігти вниз, як помітив щось жовто-фіолетове на підлозі. Опустив очі. Насторожено подивився в темряву, визираючи образ людини, що може напасти на нього, щойно він нагнеться. Порожньо. Швидко схопив браслет і замкнув хід.

- Це був не щур, - з тривогою почав. - Там була людина. Хто знає катакомби? - підійшов до столика і поклав прикрасу біля скриньки. - І в кого є ключ? Нас бачили. Могли щось чути. Я нічого такого не говорив... - задумався, присівши в крісло. - Людина, яка не знає суті, взагалі не зрозуміла б цю розмову про браслет. Хто це може бути? - вийшов за двері й покликав Густава.

Коли молодий чоловік прийшов і вклонився, король тут же почав:

- Нехай поставлять біля кожного входу в катакомби людину і відправлять парочку всередину. Я хочу знати, хто там зараз ходить.

Слуга кивнув і швидко вийшов. Давид насторожено покосився на картину, браслет. Вийшов назовні. Взяв із собою лицаря для охорони і вирушив униз, до їдальні.

Наказ короля було виконано миттєво. Не встиг Давид сісти за стіл, як п'ять лицарів зі смолоскипами зайшли в темні коридори, почавши шукати того невідомого, що тут ходив і все виглядав.

Аріф, щойно почувши чоловічі розмови та металеві кроки, напружився. Йому точно не можна було тут перебувати, тим паче так довго. Задув свічку. Покрутився на місці й сховався в ніші за якоюсь статуєю.

Лицарі розділилися. Розійшлися по коридорах і приготувалися блукати цими лабіринтами понад годину, вишукуючи чи то шпигуна, чи то когось допитливого, чи то просто заблукалого.

Аріф завмер, застиг і зачаївся. Праворуч було чути кроки, було видно тремтячий вогник, що відсвічував від вологих каменів на стелі. Не видаючи жодних звуків і взагалі не рухаючись, практично не дихаючи, молодий чоловік простежив за охоронцем у латах і з мечем на стегні, що безтурботно йшов кудись уперед, не озираючись і не сильно прислухаючись. За логікою воїна, тут зловмисника бути не могло, оскільки цей прохід вів до глухого кута, заваленого камінням. Раб уважно стежив за світлом. Щойно знову стало чорніше за ніч і кроки віддалилися настільки, що від них залишився один лише гул, однаковий для відгомонів будь-яких звуків у печерах, Аріф беззвучно виліз з-за статуї і подивився вслід лицареві. Світло його смолоскипа, що висвітлювало все навколо на кілька метрів, було немов крапкою, маленьким ліхтарем десь далеко в морі. Усвідомивши, що навіть якщо він зараз почне шуміти під час бігу - його не наздоженуть до виходу, Аріф поспішив до залу з п'ятьма арками. Навколо була темрява, не освітлена нічим. Десь ближче до залу були сходинки, і втікач із великою ймовірністю міг на них спіткнутися і впасти, але це було вже не так страшно. До виходу залишалося б двадцять метрів, за які його точно не наздоженуть. Крок його був упевненим, тихим, навряд чи комусь помітним.

Несподівано спіткнувся і буквально впав на кам'яні сходинки, хлюпнувши руками у брудну підлогу.

- Я щось чув! - незрозуміло звідки вигукнули.

Раб злякано помчав сходами на чотирьох, наче звір або дитина, що бажає скоріше втекти з цього темного лабіринту. В один момент його засліпив смолоскип, що горів у цьому самому залі на стіні. Прикривши заплющені очі рукою, молодий чоловік відштовхнувся від каміння, схопився на ноги і великими, гучними кроками добіг до дверей.

Тільки-но він встиг відчинити і опинитися в коридорі, поруч із гобеленом, освітленим помаранчевими променями сонця, його одразу ж схопили. Аріф сіпнувся, намагаючись вирватися і втекти, але його швидко притиснули до стіни, одягли кайдани на руки за спиною і розвернули, тримаючи за плече. Раб непривітно оглянув лицарів, поправляючи руки в масивних наручниках. Воїни у відповідь оглянули його.

Затриманий був брудний. Весь у пилу, багнюці, землі та старому павутинні. Особливо нечистими виглядали коліна і долоні, на які він упав, а також спина і плечі, якими він притискався до старої штукатурки за статуєю. З кишень халата визирало більше десятка по-різному спалених свічок.

За столом тим часом жваво спілкувалися, сміялися й іноді їли. Королева цього вечора балакучістю не вирізнялася. Дівчині було значно цікавіше створювати картини та ландшафти на своїй тарілці з їжі за допомогою вилок, аніж обговорювати якісь політичні чи культурні питання. То ікра зобразить сонце, то картопля з м'ясом стануть землею та камінням, то шматок риби уявить перед очима річку. Маріка посміхалася. Це не виглядало чимось хворим або дурним, награним, це виглядало так, ніби королева щаслива. У своєму маленькому світі, зі своїм маленьким щастям.

Давид же розмовляв як зазвичай - жваво і з ясним сміхом, що був чутний навіть у коридорі. Дружина підняла сяючі очі на його широку посмішку і завзятий погляд, у якому вирувало життя. Поклала голову на долоню й турботливо обняла себе іншою рукою.

Вона просто дивилася. Роздивлялася його жовтуваті від вина зуби, світлу шкіру з тонкими рожевими губами і парою дрібних родимок на обличчі. Живі брови, що раз у раз стрибали й притискалися до очей, хмурилися й розслаблялися, слухаючи інших. Широке чоло з натяками на дві горизонтальні зморшки. Посміхнулася, побачивши його дитячо-театральне здивування, при вислуховуванні барона по його праву руку. Такі очі явно не вірили цьому хвалькуватому оповідачеві, що розповідав про свою перемогу над вовком голими руками. Поглянула на блискуче темне волосся і блискучу золоту корону з рубінами, смарагдами, сапфірами й аметистами по її периметру. Лагідно посміхнулася, думаючи про пушинку, що зачепилася за його волосся.

Не встигла дівчина повернутися до милування його обличчям, як до Давида попрямував лицар, при цьому гримлячи своїми обладунками. Стіл вибухнув сміхом від нової хвалькуватої історії. Правитель підхопив кубок і трохи відпив, перед тим як поглянути на вояка.

- Ми знайшли того, хто лазив катакомбами, Ваша Величносте, - повідомив той гласно й чітко.

- Н-да? І хто це?

- Ваш новий слуга, - поклонився.

- Аріф?

- Ймовірно. Він не назвав свого імені.

- Потрібно буде поговорити з ним... Посадіть його поки що в темницю. Після вечері я відвідаю його, - відпив вина, повертаючись до розмови за столом.

- Ваша Величність, - наполягав той.

- Щось іще? - невимушено глянув на нього.

- Так. Ми знайшли і схопили того, хто надіслав вам отруєне вино. Він сидить у в'язниці. Третій день не годуємо. Говорити хто його послав - відмовляється.

- Хм. Тоді я і з ним поговорю. Чекайте на мене у в'язниці, - усміхнувся гостям, підняв келих і з широкою усмішкою відпив вина.

Після трапези, дорогою до темниць, його знову перехопили, але цього разу перехоплювачем виступила Маріка. Дівчина підкралася ззаду, міцно взяла його долоню і зупинила, наблизившись зі спини до вуха:

- Давид, - тихенько почала, - я хочу бачити тебе в моїй спальні, - повільно взяла руку в замок. - Я буду вже не така прекрасна, але я хочу...

- Поговорити про щось? - обернувся.

- Я хочу дивитися на тебе. Приходь. Я скажу принести твоє улюблене вино і цукати.

- Добре. Якщо я не буду після бранців злим - обов'язково прийду, - поцілував ніс і попрямував далі.

Насамперед, він зайшов до Аріфа. Той сидів на ліжку абсолютно нещасний і пригнічений. Лише побачивши короля, який заходив до нього, молодий чоловік схопився і став по струнці, ніби він був солдатом.

- Тебе схопили в катакомбах, - без зволікання почав Давид. - Що ти там робив?

Раб невпевнено покосився на стража, що стояв біля виходу з цього боку.

- Аріфе, говори. Ти не в тому становищі, щоб брехати або мовчати.

- Я хотів вивчити таємні ходи, - винувато опустив голову.

- Навіщо?

- Я допитливий.

- Думаєш це виправдання? Аріфе, я тебе майже не знаю, та й інші слуги теж. Я не збираюся вірити кожному твоєму слову, - його голос набув гнітючої сили. - Говори, що ти шукав, бачив, вивчав.

- Шість ходів, - неголосно почав, - і сходи до Ваших покоїв. Перший праворуч веде у велику залу зі статуями та колодязем, звідки йдуть багато коридорів до різних дверей. Другий хід короткий і веде до масивних дверей. Третій - дуже довгий і веде до зачинених дверей. Четвертий - завалений камінням, а п'ятий я не вивчив. Шостий хід... Той, що прихований дверима, веде в гробницю... - винувато затих.

- Продовжуй, - наполегливо видав.

- Я бачив Вас із королевою в цьому залі...

- Багато бачив, чув?

- Спочатку я почув, але не був упевнений у тому, що це Ви. Коли я вас побачив - тихо пішов. Я повернувся в цей зал, коли Ви з королевою піднялися у ваші покої. Коли я зайшов, то побачив Ваш браслет. Взяв його, загасив усі свічки й поклав у кишені, бо моя вже збиралася закінчуватися. Відніс прикрасу Вам і повернувся в катакомби. Там лежить багато мерців. Це все, що я знаю, - підняв очі, що нагадували винного пса.

- Що ти ще робив?

- Ховався від вартових і тікав. Я думав мене покарають, якщо дізнаються, що я ходив там.

- Ти маєш рацію. Покарають. Що ще?

- Нічого...

- Як ти потрапив туди? - непривітно вліз страж.

Раб злякано покосився на нього й опустив голову:

- Його Величність дали мені ключ від дверей із гобеленом... - витер сопливий ніс.

- Віддай ключ, - простягнув руку Давид.

Аріф жалібно глянув на нього, просячи дозволити залишити його собі. Король попросив рукою. Молодик відвів пригнічені очі, повільно зняв із шиї ланцюжок і поклав ключ на могутню руку закону. Йому було до того сумно і винувато, що він хотів було провести загадковий експеримент і повернутися в минуле, умовити себе піти з катакомб одночасно із королем. Тоді б, його точно не схопили і зараз, замість того, щоб почуватися тим, старим і нікчемним рабом, що живе в темниці, не радіючи життю, він би спокійно їв разом зі слугами і чекав наступного дня в цьому прекрасному замку.

Жалібно шмигнув носом, дивлячись на свої брудні й зімкнуті руки. Давид поклав ключ у кишеню, поглядаючи на винуватість спійманого.

- Посидиш поки що тут, - розвернувся і вийшов. - Ведіть мене до другого.

Аріф із завмиранням серця глянув на свого бога. Його закрили. Раб підбіг до маленького віконця, в яке передають обід, і визирнув на короля, на його дороге вбрання, дорогоцінну корону. Сльоза повна відчаю стекла по його щоці: "Рай закінчено. Я зрадив, я не послухався і не попросив дозволу. Його Величність більше ніколи не дасть доторкнутися мені до нього, - із силою вдарився лобом у двері, потопаючи у своєму горі. - Я - раб! Брудний і негідний! - упав на брудну підлогу, вимощену каменем. - Я - раб! - обняв свої коліна, притискаючись до куточка між стіною і дверима. - Раб..."

Тим часом Давида привели до отруйника. Той сидів прикутий ланцюгом до дальньої стіни.

- Буйний, - повідомив начальник. - Любить кидатися на всіх.

- Гей, ув'язнений, - гукнув його король, - мої люди нагодують тебе, щойно ти скажеш, хто тебе послав і навіщо.

- Ніколи наша батьківщина не буде підкорятися мужоложцю! - підскочив, з божевільним поглядом кинувшись на нього.

Король спокійно відступив. Ланцюга не вистачило і безумець швидко впав на землю.

- Хто і навіщо? – непідступно повторив той.

- Яка різниця хто? - піднявся, з огидою дивлячись у його очі.

- Це була твоя ініціатива?

- Що?!

- Вас багато?

- Кого "нас"? - з викликом оглянув його.

- Божевільних, що хочуть мене скинути.

- Уся країна!

Давид глянув на начальника:

- Хочете мене скинути?

- Ніяк ні. Я люблю Вашу Величність, - вклонився той.

- Уся країна? - скептично повернувся монарх до ув'язненого.

- Любить! Ха! Мужеложці! - харкнув у їхній бік. - Горіти вам у Пеклі!

Лицар був готовий стратити його просто зараз і просто цим мечем, чиє руків'я він стискав від злості.

- Отже, ви вважаєте нас мужеложцями? - спокійно уточнив Давид.

- Виродки! Виродки! Тьху! - плюнув йому в обличчя.

Король гидливо витер це з носа і переніс слиз на стіну.

- Колесуйте його, - глянув на лицаря. - Насамперед зламайте щелепу. Можете приступати просто зараз, - вийшов.

Ув'язнений і тюремник переглянулися. Не встиг Давид вийти з підземелля, як почув хрускіт і відчайдушний крик болю, що лунав із тієї ж камери.

До дружини він прийшов через півгодини. Спочатку потрібно було вмитися, потім - переодягнутися. Коли він увійшов, то побачив Маріку, яка лежала на ліжку і тужливо випивала вино, поїдаючи солодощі.

- Я дивлюся, ти без мене почала, - зачинив двері спальні.

Вона жила в покоях минулої королеви, матері Давида. Зараз була в нічній сорочці.

- Тебе довго не було, - сумно глянула на нього. - Я думала, ти не прийдеш.

- Але я прийшов, - наблизився до ліжка і заліз до нього, сів біля тарілки з цукатами. - Чому ти не вечеряла?

- Хто тобі сказав? - відпила вина.

- Неважливо. Ти нічого не з'їла. Тебе щось турбує?

- У тебе теж є "мавпи"? - нудьгуючи глянула на миску.

- Може бути. Маріко, - погладив її плече.

- Я не хочу шукати тобі "коханку", - сіла і відвернулася. - Її ще немає, а я вже ревную.

- Але ми ж нічого не будемо робити. Ти знаєш це. Так, тільки спілкування, - глянув на солодощі й кинув одну штучку в рот.

- А раптом вона спокусить тебе?

- Хах, як? Ти ж знаєш, що жінки мені не подобаються.

- Але сьогодні...

- Це інше.

- Яке? - подивилася на нього.

- Не знаю. Інше. Ти була надто гарна, щоб не збудити мене, - м'яко посміхнувся.

- Лестиш? - відпила вина.

- Правду кажу, - взяв її за руку і підніс долоню до губ, поцілував її пальчики.

- Значить... Я тобі тільки така як там подобаюся?

- До чого ці запитання? - взяв тарілку і переніс її на приліжковий столик, поклав туди корону.

- Я любові твоєї хочу, - сумно зробила останній ковток і поставила кубок на столик зі свого боку. - Мені потрібно це. І я маю знати, як цього домогтися, - глянула на нього.

- Але я тебе вже кохаю, - потішно посміхнувся і ліг на подушки.

- А раптом?

- Що "раптом"? Раптом розлюблю?

- Так. А раптом ти розлюбиш мене? А раптом перестанеш вважати мене красивою і бажаною?

- Маріка... - ласкаво провів пальцями по її стегну. - До чого думати про це зараз?

Та покосилася на руку, на його задумливий погляд:

- Тобі... Тобі хочеться мене?

- Так, - підняв корпус і з легкою посмішкою наблизився до її губ. - А тобі мене хочеться, рибко?

Дівчина вкрилася щасливим рум'янцем:

- Рибка? - прикрила збентежену посмішку. - Це так ласкаво...

- Моя рибонька, - повалив її на ліжко, - зараз я всю тебе з'їм.