Давид ІІІ - Війна названих богів (1ч)

Слухання прохачів уже вкотре затягнулося, і на раду Давид вирушив тільки до одинадцятої, початку дванадцятої години. Втомлений вже від розмов селян, король підпер голову кулаком і взявся тепер слухати не просто людей, а міністрів, таких важливих і владних, що хоч і не скаржилися, але просили розв'язати проблеми, про які вони говорили. О пів на другу, Давид просто схопився за голову, що вже просто розколювалася від всіх цих безкінечних справ: "Та за що мені все це? Та звідки у нас стільки всього? Як не проблеми, так реформи... Цим міністрам аби поговорити, аби зробити щось... А проблеми їхні розсьорбувати маю я. Та твою ж..." Перервавши раду на обговоренні побудови нової системи каналізації та водопостачання, в одному з великих міст на півдні, король повідомив, що всі їхні збори продовжаться о четвертій вечора і що він зараз хоче не тільки їсти й пити, а й померти від надлишку тих дріб'язкових питань, які можуть розв'язати і без його участі.

- Але на це просять цілих 10 тисяч га з королівської скарбниці, - вражено вставив Люціус.

- Знайдіть мені скарбника! - гримнув по столу кулаком монарх. - Я помру, якщо до мене щоразу із запитаннями про скарбницю підбігатимуть! У мене в голові не рахунки! Я й про інші речі маю думати! Філіпе! - зло подивився на радника, що аж стиснувся від страху. - Де кандидатура?! Скільки вже часу минуло?! Невже ніхто гроші рахувати не вміє?!

- Рахувати-то вміють, ваша величносте, - поспішно почав той, - от тільки рахують вони неправильно. Частину золота в кишеню собі рахують.

- Я голови цим казнокрадам повідрубую! Хоч один га! На найвидніше місце піку з головою поставлю! - вдарив по столу. - Знайти скарбника! - встав, а за ним і решта. - Продовжимо раду о четвертій вечора! - розвернувся і грузно вирушив до себе.

Після обіду, до якого правитель трохи заспокоївся, Давид вирушив у сад. Покликав до себе барона Грізі та маркіза де Жаннера. Усі сіли за стіл у відкритій для огляду альтанці й переглянулися.

- Я просто втомився, - виснажено видав Давид. - Аміране, де ваші карти? Давайте просто зіграємо? Ці міністри знищать мене своїм бажанням поговорити про щось...

- Вони тут, - дістав із-за пазухи колоду. - Але що ж ці міністри вас так стомлюють? - став мішати.

- Подивитись навколо, то все в країні стабільно, - легко видав молодий маркіз і відкинувся на спинку, закинувши ногу на ногу.

- Ага, стабільно, - втомлено видав правитель, підперши голову рукою. - Та тільки скарбника немає. І поки його немає, я просто вмирати на цих радах буду... - закрив обличчя руками.

- Так знайдіть тимчасову заміну, поки скарбника не знайдете, - видав Аміран. - Скарбники це взагалі страшні люди, - став роздавати.

- І чим же вони страшні? - усміхнувся маркіз. - Тим, що крадуть?

- Тим, що непомітно крадуть. Хто керує грошима - керує світом, любий мій, - дістав козир - чирву, і відклав колоду вбік.

- Але Піднебесні чомусь усе ще не біля керма, - усміхнувся де Жаннер, узявши свої карти.

- Не нагадуйте, - похмуро висловився Давид, піднявши свої карти.

- Вибачте, - кивнув йому маркіз. - Цей Генрі просто дуже несподівано наклав на себе руки.

- Або очікувано, - підмітив король, розгорнувши карти віялом.

Аміран мовчав.

- Кажуть, його тривалий час катували, - походив на Давида маркіз.

- Не так уже й довго, - побив. - У всіх зрадників одна дорога - на ешафот, - відклав побите. - Але цей примудрився сам накласти на себе руки. Кумедна ситуація вийшла, - походив на барона.

- А ви чому не говорите? - глянув на барона маркіз, беручи щось із колоди.

- Нічого мені сказати на це, - без усмішки відповів той, відбиваючись. - Я бачив, як він росте...

- Чи не вважаєте ви його своїм сином? – підозріло уточнив король.

- Ні, ваша величність. Але він міг бути другом моїм дітям... - відкинув биту, взяв кілька карт із колоди і походив на маркіза.

- Добре, що він ним не став.

Аміран важко зітхнув.

- А ви помітили, звідки саме він зістрибнув? - бив карти де Жаннер.

- Вам так цікаво обговорювати зрадників-мерців? – втомлено глянув на нього Давид.

- Ні, - відклав биту. - Мені просто цікаво, куди поділася його коханка. Не зрозумійте мене неправильно, але ця дівчина вельми недурна. Я хотів би сам спробувати з нею удачі, - походив на короля.

- Боюся, вона принесе вам одні нещастя, - відповів той, почавши бити.

- Такі жінки приносять не тільки радість, а й велике горе... - протягнув Аміран.

- Щось ви не в настрої сьогодні, - глянув на велетня його сусід по землям. - Та й чого вона повинна мені горе велике принести? - подивився на правителя.

- Сьогодні, мій знайомий наклав на себе руки, - глянув на приятеля барон. - З чого б мені веселим бути?

- Цей зрадник, під кінець свого життя став найнещаснішим з людей, - зазначив Давид, відкидаючи биту вбік. - До появи цієї жінки в його житті, він теж був нещасний, але він хоча б не був зрадником, - походив на Амірана.

- Краще пізнати найкраще, що тільки є в цьому світі, і скоро померти, ніж усе життя страждати і померти в глибокій старості, - почав відбиватися барон.

- Не варто так сумувати за ним. Піднебесний виявився не такою хорошою людиною, щоб так сильно через нього переживати, - підкинув карт.

- Він був просто молодим і дурним, ваша величність. Просто молодим... І просто дурним... – тяжко видихнув, все побив і відклав, походив на маркіза.

- Ви теж колись були молодими й дурними, - відбивався Олександр.

- Був. Але Генрі не винен у тому, як склалося його життя.

- Ну вже ні, - насупився Давид. - У зраді він найперший на провину. Ніхто його не змушував так чинити зі мною.

- Генрі багато чого хотів у цьому житті й нічого при цьому не отримував, - сумно почав велетень. - Але коли на нього звернула увагу Льєна, коли він отримав те, що інші отримати ніяк не могли... Він просто повірив у себе, ваша величність. Повірив занадто сильно. Йому потрібно було зупинитися. Останній крок був зайвим.

- Ви про крок з балкона чи про крок до того, щоб зрадити мене? – з підступом уточнив монарх.

- Про обидва кроки, - глянув на нього барон.

Давид із неприязню став відбиватися, коли маркіз походив на нього.

- І все ж... - роздратовано почав король.

- Генрі теж людина, - закінчив Аміран.

- А Льєна занадто гарна, щоб довго залишатися на самоті, - з усмішкою додав маркіз.

- Панове, я ненавиджу їх обох, - скріпляючи зубами подивився на знайомих правитель. - І чути щось про них я теж не хочу.

- А Льєну за що? - здивувався де Жаннер.

- Якби не ця сука зі своїми вимогами, - відкинув побиті карти вбік Давид, - я б нікуди не поїхав і не допустив би того, що сталося з моєю Марікою, - важко вдарив кулаком по столу. - Я сам готовий відрубати цій білявій голову. Її удача, що з дня смерті моєї коханої, ця мерзота мені на очі ще жодного разу не попалася. Її голова швидко б прикрасила стіни замку, як символ моєї лютої ненависті до всіх, хто забирає в мене щось дороге.

Маркіз з побоюванням глянув на пригніченого Амірана. Чоловік лише сумно зітхнув:

- Будь-який гнів колись минає, ваша величність... - поклав руку на його плече. - Не гарячкуйте, коли справа стосується смерті. Ви можете вбити не того.

- Льєна винна якщо не в цьому, то в іншому, - прибрав його кістляву долоню молодик. - Я вже знайду за що її судити. Потрібен лише привід.

- Не гарячкуйте, - забрав руку до себе.

- Ви занадто миролюбні, Аміране, - з ворожістю глянув на нього.

- На те є причини, - зітхнувши, подивився в карти.

- Ваша величність! - з великим переляком підбіг до альтанки Аріф і сильно поклонився. - Як я завинив перед вами?! – налякано подивився на короля.

Це явно підбадьорило всіх, хто грав у карти.

- Що? - скуйовджено спантеличився монарх. - Ти про що?

- Коли мені дали це, - показав на петлю із зеленої стрічки, що на шпильці трималася біля серця, - мене з моєї кімнати вигнали! Ваша величність! Що я зробив не так? – молодик уже мало не плакав від переляку й тієї невідомості, що на нього чекала попереду.

- Хм, зелена стрічка? - задумався маркіз, глянувши на слугу. - Досить несподівана нагорода.

- Несподівана і приємна, - додав барон.

- Так, згоден, - зауважив кивком де Жаннер.

- Тебе не вигнали, - так само налякано видав Давид на свого слугу, заразившись його станом. - Тебе переселять в іншу кімнату.

- Але за що? Ваша величність, я ж намагався бути хорошим слугою... - не стримавши сльози, він пустив їх бурхливі потоки по щоках. - Я ж... - витер очі. - Я ж робив усе... - притиснув кисті до повік, почавши тихо схлипувати. - Я ж...

- Пустіть його до мене, - жорстко висловився король, подивившись на васалів.

Знайомі поспішно почали вставати, але оскільки маркіз виявився спритнішим, Аміран сів назад майже одразу.

- Сядь до мене, - скомандував правитель заплаканому слузі.

- Але я ж… - лепетав він, задихаючись від схлипів, проходячи до свого повелителя. - Я ж...

- Заспокойся, - обійняв його за плече, притиснувши до себе. - Тебе виселили, щоб поселити в кращу кімнату, - почав гладити його передпліччя, заспокоюючи.

- У вас справді ніжні взаємини, - зазначив де Жаннер, вертаючись на своє місце.

- Зелену стрічку дають не чужим людям, маркізе, - сумно зауважив Давид, обіймами намагаючись заспокоїти дорогого слугу, що тихенько схлипував і шморгав носом.

- Чи не вважаєте ви, що така близькість здається дивною? - спокійно зауважив барон.

- Щоб ви там не мали на увазі, Аміране, але Аріф мені подобається як людина, - погладив темне волосся. - І я хочу зробити його життя трохи кращим.

- Ви зробили моє життя значно кращим, - пролепетав той, витираючи червоні очі рукавами.

- Воно стане ще кращим, - погладив його. - Я так хочу, - міцно його обійняв і подивився на закрите руками обличчя. - Кравець уже підходив до тебе? Брав мірки? - дбайливо витер сльози зі щік.

- Так, - наївно кивнув, глянувши на правителя. - Він сказав, що завтра все закінчить, - опустив обличчя, остаточно його витираючи від сліз.

- Добре, - погладив його плече. - Хочеш із нами в карти?

- Ні, ваша величність. Ви знову будете програвати.

- Якої невтішної ти про мене думки…

- Але це ж правда, - подивився йому в очі. - Ви майже не вмієте грати.

Васали переглянулися, поставивши очима один одному одне й те саме запитання: "Як скоро в нього цю стрічку заберуть?"

- Аріфе, ти милий, але не треба так нахабніти, - погладив його спину Давид. - Я ж і образитися можу.

- Ви мені вибачте. Я знаю.

- Яка самовпевненість, - обличчя його похолоділо, а рука припинила погладжування. - Людина, яка отримала від мене не менше за тебе, зараз у труні лежить через свою самовпевненість, - прибрав із нього руку.

Аріф застиг, відчуваючи моторошний страх у грудях:

- Але ви самі казали, що не любите підлесників, - схопив його за руку.

- Нахаб я люблю ще менше, - вирвав долоню.

Слуга повільно поник, опускаючи плечі й очі собі під ноги:

- Вибачте мені... Я не хотів припиняти подобатися вам...

- Ніхто цього не хоче, - з неприязню покосився на нього.

- Я більше не буду так говорити, ваша величність... - голос його притих. - Вибачте мене... - тихенько шмигнув носом, усім тілом відчуваючи, як стискається від цих невтішних поглядів звідусіль, як зморщується його серце, наче чорнослив, намагаючись нікого не зачепити своїм ненавмисним стуком.

Давид дивився на нього косо, ніби очікуючи якоїсь незвичної реакції, але Аріф очікувано принишк, не бажаючи порушувати комфорт панів навіть своїм подихом, і опустив очі, плечі, надії на краще.

- Ваша величносте, - делікатно почав Аміран, відчуваючи якусь напругу в повітрі, - розумію мою нетактовність, але нам із маркізом усе ж цікаво, за які заслуги ви дали своєму слузі зелену стрічку і нагородили його званням улюбленця.

Аріф насупився, не зовсім зрозумівши, яку цінність несе ця стрічка, якщо нею самі дворяни зацікавилися.

- Це його особисті заслуги, - невимушено видав правитель, усе ще спостерігаючи за прислугою. - В управління чимось я його не пущу звісно ж, але влади тепер у нього значно більше, ніж за все його попереднє життя. Боюся, як би він не зловживав моєю добротою до нього. Дивлячись на нещодавні приклади, я цього боюся зараз найбільше. Зрадити можуть і найдорожчі на світі люди... Що вже казати про тих, з ким ти не пов'язаний кровно?

- Я думав, ви мені довіряєте, ваша величносте... - тихо і пригнічено протягнув Аріф, боячись зайвий раз поворухнутися.

- Довіряю, але боюся. Я всіх боюся, - втомлено обійняв його, поклавши руку на плече.

Через кілька партій у карти, король вирушив до сина і деякий час поспілкувався з ним, переконуючись, що дитина батька знову визнає: "Іноді батьки дітей визнавати не хочуть, а мій - батька свого приймати не поспішає! Що за дитя? Ким же воно виросте, з такими замашками мало не з народження?"

О четвертій повернувшись на раду, він насамперед повідомив, що потрібен якщо не скарбник, то хоча б його тимчасовий заступник. Крім звичних членів ради, за столом сидів ще й Аміран, достатньою мірою гордий за таку честь, яку йому надали. Міністри на нього дивилися дещо косо, не зовсім розуміючи навіщо він тут.

- І цю роль я тимчасово довіряю барону Грізі, - спокійно повідомив Давид.

Усі повідкривали очі та роти.

- Мені, ваша величність? - приголомшлено перепитав той, спочатку думаючи, що йому просто дали можливість бути присутнім на королівській раді.

- Так, я вам довіряю дещо більше, ніж якимось незнайомцям.

- Це велика честь... – схвально вклонився своєму повелителю.

- Але ж барон не так давно свій маєток ледь у карти не програв! - підвівся обурений Нільс.

- Я відігрався, - акуратно підмітив Аміран, глянувши на нього. - Та й на гроші я вже так не граю.

- Жах! - вигукнув Платон, підкинувши рукою на худорлявого. - Віддамо нашу скарбницю богохульнику!

- Не потрібно таких різких слів, - покосився на архієпископа велетень.

- Ваша величність! - обурювався Люціус. - Кому-кому, але точно не барону, - показав на нього, - ми свою скарбницю довіримо!

- Як у вашу голову така думка прийшла? - не розумів Юліан.

- Кошмар! Жах!

За столом запанував хаос. Кожен бажав висловити своє особисте невдоволення цією кандидатурою. Кожен бачив в Амірані тільки проблему, якщо він сяде на місце першого скарбника країни. Чоловік вислуховував ці образи спокійно, холодно, стримано. Здавалося, він узагалі ні в що цих людей не ставить, а якщо й ставить, то не надає цьому особливого значення. Давид оглянув скажених міністрів. Склав біля губ сплетені в замок пальці і став чекати, коли ж вони заспокояться. Це сталося тільки через п'ять хвилин, коли добра половина ради нарешті помітила невдоволення правителя з приводу всього цього шуму. Усі поступово сіли на свої місця, притихли.

- Отже, - почав Давид, опустивши долоні на стіл, - вам не подобається ця кандидатура. А чи є у вас інша? - вичерпно оглянув раду.

- Але барон, - похапцем видав Люціус, - це найгірше, що тільки може бути.

- Я все ж вважаю його не таким тупим, щоб програти в карти нашу скарбницю. До того ж, мої погляди щодо корупціонерів і казнокрадів усім давно відомі. Хоч один га - голова на піку. Чи хтось хоче запропонувати іншого кандидата? - оглянув усіх.

- Дайте нам ще час, - вліз архієпископ.

- Платоне, у всіх вас було достатньо часу, щоб знайти хоч когось тямущого, але ви його не знайшли, і замість того, щоб доручити всі справи, що стосуються грошей, людині, яка за це відповідає, ви завалюєте цими питаннями мене! - стиснув кулак. - Я думаю вже всі зрозуміли, що мені це не дуже подобається, м'яко кажучи. Аміран, - суворо подивився на нього, - тимчасово, ви призначаєтеся нашим скарбником. Під страхом смерті я забороняю вам грати на гроші у що би то не було. За всіма вашими маніпуляціями стежитиме спеціальна комісія, що перевірить кожен папірець, кожен документ, на якому видніється ваш підпис. Вони будуть рахувати все. І якщо, не дай боже, пропаде хоч один га... Ваша голова дуже швидко опиниться на воротах замку.

Чоловік тривожно погладив шию, про всяк випадок вирішивши переконатися, що вона все ще не розрубана навпіл:

- Ваша величносте, - недостатньо впевнено і голосно наважився почати він. - Дозвольте збільшити суму до 10 га.

- Щоб ви її собі в кишеню клали? - загрозливо насупився.

- 10 га не гроші, - опустив руку з шиї на стіл. - Я хочу сказати про дрібні витрати на свічки, папір, чорнило. Не вважайте мене дріб'язковим, але збільште суму смерті до 10 га хоча б. Померти за 1 га - це ганьба.

- Я свого слова не зміню, Аміране. Ви можете витрачати ці 10 га на подібні дрібниці в разі, якщо ці дрібниці потрібні вам по роботі і за умови, що ви відзвітуєте за кожну доніку в цих свічках і чорнилі. Але якщо ж, комісія знайде той га, що зник безслідно і без пояснення причини куди - наш кат з радістю розділить ваші тіло і голову, помістивши другу на піку, для загального огляду.

- Я вас зрозумів, - проковтнув слину той, відчуваючи, як бліда спина вкривається тремтінням.

- Чудово, - глянув на інших. - На яких відходах ми закінчили?

- Якщо ж у нас з'явився скарбник, - невпевнено продовжив Люціус, покосившись на нього, - це питання я вирішу з ним.

- Чудово. Які проблеми у нас далі?

Аріф тим часом чатував на Ірину, стоячи в одному з коридорів, неподалік від покоїв крикливого і примхливого принца, який лише нещодавно обкакався. Няньки кружляли навколо нього, ніби рій бджіл навколо власного вулика. Хтось виносив брудні пелюшки, хтось мив дитину, хтось сповивав, а хтось заколисував або тряс перед дитячим обличчям його улюбленою іграшкою, бажаючи заспокоїти. Молодий чоловік стояв за кілька метрів від дверей і не наважувався навіть зазирнути всередину, косо поглядаючи на варту. Чоловіки ці були немаленькі й зовсім не слабкі. Здавалося, вся міць країни зараз перебуває в цьому коридорі й охороняє крикливе немовля, як єдину цінність усієї держави. Аріф не наважувався наблизиться до них. Залишалося тільки чекати.

Друга він побачив щонайменше за годину, коли малюка не тільки помили і заспокоїли, а й нагодували, поклали спати. Дівчина вийшла лише за тим, щоб провідати вбиральню, але молодик, що так довго чекав цієї зустрічі, підбіг до знайомої ледве не одразу. Обличчя його швидко налилося світлом, радістю і вкрилося рум'янцем.

- Ірино, - ледве стримуючи щастя, відкрив поли халата й дістав для неї мініатюрну трояндочку, чий невеликий червоний бутон нагадував формою глечик. - Ірино, це тобі, - простягнув квітку.

- Ти знову квіти з саду крадеш? - скептично подивилася на нього.

- Ні. Цю я купив. Тобі подобається?

- Навіщо ти взагалі мені квіти носиш? - рішуче попрямувала далі, бажаючи якнайшвидше полегшитися.

- Але ж дівчата люблять квіти, - поспішив слідом. - Хіба ти не любиш їх? - спантеличився.

- Я просто не розумію навіщо ти мені їх даруєш.

- Цю ти не взяла, - простягнув їй стебло.

Та глянула на рослину і рішуче забрала її.

- Щоб ти раділа, - посміхнувся їй Аріф. - Красиві квіти змушують дівчат радіти.

- Я не настільки тупа, щоб просто через квітку тобі на шию кидатися.

Той скинув усмішку, занепокоєно глянувши на неї:

- Великі троянди тобі подобаються більше? Я можу й таку купити.

Ірина закотила очі:

- Навіщо взагалі ти даруєш їх мені?

- Щоб радувати тебе.

- Троянди, а тим паче червоні, - подивилася на бутон, - своїм коханкам дарують.

- Але ми ж не коханці.

- Звідки мені знати чого ти справді від мене хочеш? - повернулася до нього і різким рухом притиснула квітку до його грудей.

- Ти не хочеш, щоб я троянди тобі дарував? - схвильовано взяв стебло пальцями обох рук.

Дівчина ж швидко розвернулася і зайшла в найближчі двері, зачинилася.

- Ірино... - опустив плечі й руки. - Я ж не знав, що ти відреагуєш так... Я хотів просто зробити тебе веселою, - глянув на квітку. - Тим паче, що цілий день піклування за дитиною, ти стільки разів какашки її нюхаєш... А трояндочка пахне приємно, - з ентузіазмом підняв її, ніби вручаючи квітку. - І вона красива, - подивився на бутон. - Ти теж красива... Я думав тобі сподобається, якщо я дам її тобі. Я бачив, що іншим жінкам подобаються троянди...

- Але друзям троянди не дарують, - видала та, перш ніж вийти.

- Чому б і ні?

- Їх дарують своїм коханим, - вийшла і зачинила за собою.

- Але я тобі не цікавий, - протягнув стебло, - прийми її як від друга. Хіба троянда стала від цього гіршою?

- А я тобі цікава? - склала руки на грудях.

- У якому сенсі? - спантеличився, повернувши квітку до себе. - Я хочу з тобою спілкуватися, тож напевно так, ти мені цікава.

- Ні, я маю на увазі не дружбу.

- А що? Ворожнечу? Ти мені точно не ворог. Я б цього не хотів...

- Ні. Я говорю про романтику.

- Романтику? - погладив потилицю. - Я навіть не розумію, що це. Я багато чого знаю про отрути і ліки, але прості людські речі мені не всі відомі. Що таке романтика? - опустив руку.

- Це коли ти кохаєш.

- Виходить, у мене з його величністю романтика? - спантеличено скривився. - Але я ж просто служу йому.

- Ні, тебе він просто любить.

- Тоді що це?

- Пам'ятаєш, коли ти мені білу троянду дарував, ми обіймалися?

- Так, - невдоволено кивнув. - Ти ще жартувала тоді, що я жінку втримати не можу.

- Ось тоді у нас була романтика.

- Це було незвично... - здивовано опустив плечі. - Мені сподобалася романтика. Це виявилося приємно.

- То ти від мене цього хочеш?

- Я не думав про це, якщо чесно. Я просто спілкуватися з тобою хотів. Ти ж мій друг.

- Друг, якого ти одурманив минулого разу квіткою.

- Але я нічого не робив, - широко розкрив очі. - Ти сама мало не впала.

- Давай не згадувати про це, - відвела погляд.

- Мені здавалося, тобі сподобалося.

- Без обговорень.

- Гаразд... - опустив очі. - Але цю трояндочку ти візьмеш? - з цікавістю простягнув її, подивившись у жіночі очі. - Вона красива і пахне приємно.

Ірина недовірливо покосилася на нього:

- Що ти мав на увазі, коли говорив, що і я красива?

- Що ти красива, - знизав плечима. - Хіба це брехня?

- А ти вмієш брехати?

- Усі вміють брехати. Чому цього не повинен вміти я?

- Я не говорила, що ти не повинен.

- Я просто хотів зробити тобі приємно.

- Ти до всіх підлизуєшся? - гидливо скривилася.

- А я підлизуюся? Ірино...

- Так, підлизуєшся, - рішуче перебила. - Постійно ці квіти, - кивнула на троянду, - це обличчя, ці слова. Ти можеш не підлизуватися? Мене це бісить. Або хоча б скажи, чого ти хочеш від мене.

- Дружити. Я хочу собі друга. Я говорив тобі про це.

- Ти підлизуєшся. Як голодний кіт об ноги трешся, - з відразою оглянула його.

- А ти не любиш котів?

- Я не люблю ганчірок, об які ноги витирають, - жорстоко подивилася в очі.

- Я не розумію, що це означає, - глянув на квітку. - Я просто хотів зробити тобі приємно…

- Ти дуже дурний.

- Я не тупий, Ірино... Я просто не такий складний і злий як усі навколо, - подивився на неї. - Якби я відчував брак розуму, я б не зміг стати улюбленцем його величності і не зміг би робити в лабораторії все те, що я там роблю. Я двічі отруїв Густава. Хіба я такий же дурний, як він? Це він, а не я двічі наступив на одні й ті самі граблі.

- Ти постійно підлизуєшся.

- Хіба? Я сьогодні сказав його величності, що він абсолютно не вміє грати в карти, я розплакався перед ним, одного разу я його вдарив і ледь не задушив.

- Та ти ідіот! - злякалася та. - Як можна так із нашим королем?

- Я випадково. Так, ти бачила як я перед ним навколішки стою, ти тепер знаєш, що я можу розплакатися і що я багато чого не знаю у спілкуванні та дружбі. Але невже я виглядаю для тебе настільки дурним і безхактерним, що ти не хочеш дружити зі мною?

- Так! Саме так! Ти - безхарактерний! Не чоловік, а незрозуміло що!

Той опустив плечі й обличчя:

- Та хіба це правда…? - подивився на квітку.

- А ніби ні. У тебе є твоя особиста думка? Ти робиш тільки те, що тобі скажуть.

Ця претензія навіть їй здалася абсурдною. Як можна звинувачувати раба в тому, що він слухняний?

- Я роблю те, за що мене не виженуть, - підняв очі. - Ірино, я не тюхтій, яким можна гратися, як хочеться. Я просто не хочу повернутися туди, звідки я прийшов. Ти не знаєш як я жив, не знаєш чим я займався.

- Та в тебе прав ніяких не було. Чим ти взагалі міг там займатися?

"Та заткнися ти, - нетерпляче говорила вона собі. - Зараз ідіот не він, а ти, з такими претензіями безглуздими."

- Я мало не вбив кількох своїх господарів за те, що вони були злі до мене. Хіба наважився б на таке той, за кого ти мене вважаєш? Я бився з іншими рабами. Одному я навіть око виколов, за що мене потім жорстко покарали. Але хіба я безхарактерний? Хіба я тюхтій?

- Ти придурок.

- Ірино...

- Дуже дурний і безхарактерний тюхтій.

- Ти незаслужено зла на мене.

- Та як же. Якби ти врятував королеву від її отрути, я б зараз не пелюшки міняла, а їй прислуговувала.

- Але не моя вина, що я тоді в темниці сидів. Мені теж було нелегко.

- Це не ти за примхливою дитиною доглядаєш і пелюшки їй міняєш.

- Якщо я попрошу його величність змінити твоє місце роботи, ти станеш до мене добрішою?

- Хм. Як ти це собі уявляєш? Давид не слухатиме тебе.

- Ірино, - трохи ступив до неї, - я можу просити у нього. Нехай усі вважають мене дурнем і тюхтієм, але хіба інших слуг він обіймає привселюдно і хіба інших він заспокоює від плачу? Ні. Я вмію просити, Ірино. І якщо мені все вдасться, ти станеш добрішою до мене?

- Я подумаю, - з неприязню оглянула його і забрала квітку. - Це - моє, - обійшла молодого чоловіка і попрямувала в дитячу.

Аріф обернувся: "З нею дуже складно порозумітися..."

"Та хто він узагалі такий? - думала про себе дівчина, поглядаючи на квітку. - Чи то ганчірка, чи то могутній слуга, що королем зневажати може. Чи то просто балабол."

Увечері, одразу після вечері, яку Давид насилу витримав, до нього попросився Аріф. "Хм, незвично, - відмітив це король. - Перший раз до мене сам проситься." Монарх тим часом уже перебував у своїй спальні й готувався до сну. Слуга увійшов, коли його величність уже одягав нічну сорочку, а інші слуги забирали вихідний одяг у гардероб. Помітивши улюбленця, Давид задумливо почав:

- І з якою ж метою ти до мене завітав? - відійшов до столу і взяв кубок із вином. - Я думаю, не для того, щоб вирішувати твої проблеми? - глянув на нього, відпиваючи. - У мене був важкий день.

- Я прийшов просити у вас милості, ваша величносте, - чемно вклонився.

- Хм. З приводу чого?

Інші слуги один за одним вийшли. Аріф уважно простежив за всіма і замкнув за останнім двері:

- Мій друг пишається тим, як близько ви його до себе назначили, - повернувся він до правителя, - але він хотів би служити комусь іншому.

- Про кого йдеться? Що за друг?

- Ірина, ваша величність, - вклонився. - Зараз вона доглядає за вашим сином.

- І вона хоче, щоб я поміняв людину, якій довіряю найдорожче, що в мене є? – обурено насупився. - Що вона про себе думає?

- Вона просто сумує за вашою дружиною.

- Я теж сумую. Але мій син - частина моєї дружини. Чому вона не хоче служити йому?

- Він ще маленький, ваша величність, - направився до нього, зупинившись за пару кроків від повелителя.

- Як це пояснює її поведінку?

- Вона хоче приносити вам більше користі, ваша величність.

- Хм, цікаво як.

- Я впевнений, що Ірина хороша служниця і користується вашою довірою.

- До чого ти ведеш?

- До того, що вона може приносити вам чутки, що ходять замком.

- Звідки ти знаєш цей її талант? – задумливо огледів підопічного.

- Чув якось, як вона пліткувала з її величністю.

- Так, було таке.

- Можливо, Ви зможете перевести її в інше місце, де вона зможе бути вам корисною?

- Я подумаю над цим. Але чому ти так турбуєшся про цю Ірину?

- Вона мій друг.

- Ах так, "друг"... Друг, що тобі подобається не як друг. Припустимо. Тільки не забувай, що слугам одружуватися заборонено.

- Але я не думав...

- На майбутнє кажу, - відпив вина. - Кімнату свою бачив?

- Ні, ваша величність, - поклонився.

- Гаразд. Прийди до мене завтра, коли тобі нове вбрання пошиють. Хочу подивитися на тебе.

- Добре, ваша величність.

- Це все, що ти хотів?

- Так, - кивнув.

- Ну гаразд. Іди тоді. Я вже спати буду, - зробив ще ковток і, поставивши кубок на місце, вирушив до ліжка.

Аріф поклонився йому і скоро вийшов. Кімната, куди він прийшов на нічліг, здалася йому занадто розкішною і просторою, після його минулого житла. Заснути він зміг у цьому ліжку з великими труднощами.

Настав ранок. Весь день ішов дощ, але прохачів від цього менше не ставало.

- Філіпе, - звернувся до нього Давид, після того як вийшов черговий селянин, - я думаю, що потрібно з цим щось робити. Цих підданих занадто багато. Весь цей прийом затягується на недозволено довго.

- Але що ви хочете зробити? - глянув на нього радник.

- Не знаю. Зараз я взагалі скасувати цю благодійність хочу. Філіпе, - заплющив очі рукою, - я відверто втомився...

- Ми можемо ввести обмеження - не більше двох годин.

- Було б непогано, от тільки за ці дві години мені цілу гору подарунків принесуть і лише дві-три людини поскаржаться.

- А що ж ви хочете?

- Нехай подарунки та подяки несуть не мені, - глянув на нього. - Так, це приємно, але це займає надто багато часу. Нехай зранку раніше приходять скаржитися. Можливо, колись цих "стражденних" стане так мало, - глянув на двері, - що вони взагалі приходити перестануть.

- Ви так думаєте?

- Я сподіваюся на це. Давай наступного! – крикнув у двері. - Цей буде останнім на сьогодні! - протер обличчя долонею, всіяною перснями.

Вийшовши з тронного залу, Давид хотів просто прилягти і відпочити, побути в тиші і благодаті, але потрібно було йти на раду. На його маленьку радість і певне відволікання від державних справ, дорогою до міністрів, його наздогнав Аріф.

- Ви просили прийти до вас, коли я зміню вбрання, - поклонився йому слуга.

- Так, - втомлено усміхнувся той, роздивляючись яскраві тканини. - Це вбрання мені подобається більше... А тобі?

- Воно тепліше за попереднє, але воно дуже дороге.

- А хіба це погано? Скарбниця не така порожня, щоб я обділяв себе або своїх наближених, - поплескав його по плечу. - Тим паче, що осінь почалася. Дивись застудився б іще, якби в минулому бігав.

Правитель вирушив далі, тим часом як Аріф провів його поглядом. Замість однотонного вбрання з простих, але м'яких тканин, його вирядили як багатія: червоні атласні шаровари, широкий пояс, чия бахрома звисала зліва, темна шовкова сорочка в золотий хрестик і довгий багряний каптан з оксамиту, прикрашений золотими нитками, без застібок і не скріплений поясом. Здалеку, Аріфа можна було прийняти за східного посла або просто за дуже багату людину, яка так любить одяг подібного крою. Капці він носив ще старі, хоча з дня на день йому мали видати нові - такого самого крою, із загнутим гострим носком і жорсткою п'ятою, але прикрашені золотим шиттям і тепліші - осінні.

Аріфу було не дуже звично в настільки розкішному вбранні. Йому постійно здавалося, що ось-ось усе це в нього заберуть і виженуть на вулицю ледь не голяка, кепкуючи з нього за те, що він посмів думати, буцімто всі ці подарунки й справді для нього. До того ж, такий одяг привертав до себе чимало чужої уваги, до якої молодик просто не звик.

Тихо пробігаючи одним із коридорів, у напрямку лабораторії, він навмисно ховав своє обличчя за рукою, ніби соромлячись тієї розкоші, що на ньому зараз була. Слуги, що його не впізнавали, самі собою вклонялися людині в такому одязі. Від подібного, йому хотілося провалитися під землю. Сховався за рогом, з переляку схопившись за серце, що шалено стукало. Цей коридор не був порожнім, тож до нього скоро підійшла знайома людина.

- Ти хто, чорт забирай, такий? - тихо обурилася Ірина.

- Щ-що? - розгублено глянув на неї Аріф, страждаючи від задишки. - Я... Я щось зробив? Вибач мені, якщо щось не так.

- Та ні! Як? Як тобі вдалося? Мене перевели до дочки графа, що приїхала нещодавно. Як у тебе вийшло?

- Я... Я просто попросив. Його величність любить мене.

"А я - тебе, - мимоволі продовжили думки. - Що? - здивовано насупився він сам собі. - Маячня якась, - відвернувся".

- Аріфе, ти хто в біса такий? Як ти зміг домогтися цього? Що ти робив?

- Я просто попросив, - глянув на неї. - Я ж кажу - його величність любить мене.

- Настільки, що будь-яке твоє прохання виконує? - незадоволено скривилася.

- Він не відразу погодився. Але хіба це важливо? Важливо те, що в мене вийшло, - акуратно посміхнувся. – Тепер, ти будеш добрішою до мене?

- Хм, - підняла голову, склавши руки на грудях.

- Ні? - здивувався той. - Але чому?

- Ти мені не подобаєшся.

- Якби це було так - твої очі не блищали б тоді, в чиїхось покоях.

Дівчина обурено подивилася на нього:

- Не згадуй про це.

- Чому? Тому що це правда?

- Тому що це маячня.

- Чи тому що ти соромишся мене? М? Тобі соромно, що я з раба став улюбленцем його величності, а інші слуги як були слугами, так ними і залишилися?

- Я пам'ятаю як тебе недоїдками закидали.

- А я пам'ятаю, як ти заступилася за мене.

- Ти підлабузник.

- Підлабузник, що зараз в оксамиті й золоті стоїть, - роздратовано смикнув халат. - А в чому стоїш ти? Звичайна служниця.

- Ти... - зло процідила крізь зуби.

- Просив його величність, щоб тобі дали іншу роботу. Він тобі довіряє настільки, що до сина свого пускає, а ти піти від нього хочеш. Думаєш йому було приємно? Думаєш він хотів міняти тебе на якусь іншу служницю? Ні. Але він зробив це. І завдяки кому? Завдяки мені. Це я його попросив, це я переконав його виконати твоє прохання. І після цього ти все одно незадоволена? Тобі все одно щось у мені не подобається? Ти все ще вважаєш мене купою бруду, до якої наближатися не хочеться? Так? Лицемірка. Навіщо мені такий друг, що тільки використовує мене і вважає за нижче створіння? Краще я буду сам, ніж прислуговувати такій незадоволеній суці.

- Суці…?! - пошепки закричала.

- Так. Чому ти незадоволена? Чому відкидаєш мене?

- Ти нецікавий мені.

- Ах нецікавий. Чи тобі просто птаха вищого польотом хочеться? М? Який аристократ зверне на тебе увагу? Вони всіх слуг за тарганів мають. Чим ти маєш бути кращою?

- Я королеві прислуговувала.

- І де твоє щастя? Ти така зла і незадоволена тільки тому, що не вмієш жити.

- А думаєш легко жити, коли ти повністю відданий комусь у розпорядження? Думаєш це легко?

- Я рабом був! - витріщив очі від обурення. - Я більше за тебе знаю про те, що таке "нелегко"!

- Рабом. Хм, - відвернулася.

- Та чому ж ти ненормальна така?! - підкинув руками.

- Це я ненормальна? - обурено подивилася на нього.

- Я не знаю. Я здаюся. Все, радій. Ти перемогла. Сподіваюся, це тебе дуже потішить, - розвернувся і пішов геть.

- Ти куди це йдеш?

- А тобі яке діло?

- Є мені діло!

Аріф промовчав: "Не друг і не коханка. Краще вже бути одному, ніж виконувати бажання цієї ненормальної."

- Стій! - підбігла та і схопила за руку.

- Чого тобі? - невдоволено обернувся. - Знову якесь бажання? Знову тобі чогось хочеться?

- Усім чогось хочеться, - насупилася.

- Я не виконавець усього підряд, - вирвав руку. - Проси про це своїх приятелів і свою нову пані.

- Заспокойся. Що ти як я не знаю хто?

- Тобі мало відмовляли? Хм. Це дуже дивно.

- Заткнися. Хочеш обговорити все це - приходь ввечері в сад.

- Навіщо? Щоб твої дружки наді мною познущалися? - склав руки на грудях. - Я з радістю зроблю для них нову отруту. Не забувай, що з цим, - показав на зелену петлю на грудях, - переді мною відчиняються далеко не одні двері.

- Але точно не мої ноги.

- Що? – спантеличився.

- Нічого. Щойно мене відпустять - я прийду в сад.

- А мені навіщо туди приходити?

- Це буде побачення, дурню, - розвернулася і похмуро пішла назад.

- Побачення? - тихо здивувався той.

"Ця жінка воістину дивна. Після лайки на побачення кликати... Що з нею не так?" - задумливо вирушив у лабораторію.

"Чорт, мало не проґавила його, - думала Ірина. - Даремно я ображала його... Треба якесь пояснення всьому цьому придумати..."

Давид однак слухав міністрів, які знову багато всього говорили вони. Підперши голову кулаком, він намагався вникати в кожне слово, але ближче до другої години дня, йому вже набридло. Кілька неглобальних запитань перенесли на завтра і вирушили на обід. Після трапези і півгодинного відпочинку, король вирушив до тронної зали, щоб прийняти братів Піднебесних, що зовсім недавно приїхали.

Присівши на своє місце і звично підперши голову кулаком, Давид став чекати. Гості увійшли за дві хвилини. Їх було троє: Адам - 19 років, Франк - 17 років і Луї - 15 років. Загалом, вони були схожі з Генрі та їхнім батьком. Графа однак на це зібрання не запросили. Гості вклонилися.

- Ви знаєте навіщо я вас викликав? – одразу почав король.

- До нас дійшли чутки, - почав старший, - що Генрі мертвий.

- Це не чутки, а факт, - висловився монарх. - Ваш брат мертвий, мій племінник позбавлений будь-яких прав на престол, а ваш батько збожеволів.

Ті переглянулися.

- Ви все ще не здогадуєтеся навіщо ви тут?

- Ну, кхм-кхм, - невпевнено почав середній, - щоб затвердити Адама на місце нашого батька? - з боязкою надією глянув на правителя.

- Неправильно, - вирівнявся, поклавши руки на краї підлокітників.

Брати насторожено завмерли, відчуваючи тремтячий страх у тілі, через обличчя свого колишнього шурина.

- Я не буду приховувати ого факту, - сухо продовжив Давид, - що віднедавна я не довіряю вашій родині. Ви тут для того, щоб присягнути на вірність країні, короні і мені особисто. Старший із вас стане керівником цілого графства, але під наглядом моєї людини. Сьогодні або завтра, коли ви зволите покинути місто, ви заберете із собою не тільки труну мого зятя, а й свого ще живого батька. Я не хочу бачити їхні обличчя і відчувати їхній дух у стінах мого будинку. За вами ж спостерігатимуть і, якщо мої люди запідозрять зраду - я виріжу всю вашу сім'ю в одну мить. У момент, коли мене вирішив повалити ваш брат, мені стало абсолютно начхати на походження вашої родини. Графи ви тільки на папері.

"А ми в чому винні? - злякано думав Франк. - Генрі йолоп, батько садист, а ми чим завинили? За що розплачуватися повинні ми?"

- Можете починати, - кивнув на них король. - Я довго на вас дивитися не збираюся.

Брати приклали руки до сердець і, дивлячись на правителя, мало не синхронно почали зачитувати присягу, яку вони знали на пам'ять.

Після вислуховування цих трьох, король вирушив до сина, пограв трохи з придворними в шашки і прийняв ванну, попутно слухаючи спів Діани, що так давно не радувала короля своїм голосом. Після вечері, правитель ліг спати, не особливо переймаючись тими справами, які можна було розв'язати вранці.

Аріф, роздратований усім почутим зранку, вже чекав на Ірину в саду, нерозумно сподіваючись, що вона скоро прийде. Дівчину однак не поспішали відпускати. Мадлен збиралася ще кілька годин розмовляти з найрізноманітнішими вельможами, очікуючи, що Ірина зможе виконати будь-яке її прохання мало не миттєво. Минуло хвилин двадцять після того, як король відправився спати, і служниця вже не витримувала того, що творилося в ній.

- Пані, - поспішно вклонилася вона Мадлен, - дозвольте мені відлучитися на п'ятнадцять хвилин.

- Навіщо це?

Вони сиділи в покоях одного з графів і не поспішаючи обговорювали музику, попутно випиваючи неміцне вино.

- Я маю зустрітися з однією людиною. Він мене чекає в саду.

- З якою людиною? - вальяжно подивилася на неї. - З людиною, що для тебе важливіша за мене?

- Це наближений короля. Я повинна передати йому послання.

- Так? - здивовано стрепенулася. - Тоді йди, - жестом погнала до дверей. - Говори з ним скільки треба.

- Спасибі, - швидко поклонилася і вискочила в коридор.

Поспішно схопивши перед спідниці, дівчина побігла стрімголов. Збігла сходами, ледь не підвернувши ногу, помчала до виходу і ледь не спіткнулася об край килимової доріжки. Вибігла на вулицю. Опинившись серед троянд і високих огорож, вона майже одразу крикнула його ім'я, лише сподіваючись на те, що він ще не пішов. На жах, назад нічого не прилетіло. Навколо гуляв вітер, що колихав верхівки кущів, і мрячив дощ.

- Ірино?! - луною відгукнувся лабіринт.

- Так! - з переляканою посмішкою кинула у відповідь, перш ніж знову підхопити спідницю і побігти на поклик.

Аріф стояв посеред коридору з високих огорож, як почув жіночий тупіт, який стрімко наближався до нього.

- Аріф! - помчала на нього дівчина, лише розрізнивши в темряві його силует. - Ти не пішов! - стрибнула на шию, взявши у міцні обійми.

- Ні, - приголомшено видав той, здивований таким жестом. - Я чекав на тебе.

- Мене не хотіли відпускати. Вибач, - підняла голову і подивилася в його очі, яких майже не було видно у цій пітьмі. - Ходімо, - взяла його за руку і рішуче завела в темну альтанку, біля якої вони стояли.

Аріф насторожено піддався. Високі й густі кущі приховали їх від очей будь-яких спостерігачів. Альтанка була невеликою з вигнутим сидінням по всьому периметру.

- Що ти робиш? - не розуміючи того, що відбувається, прошепотів молодик.

- Ми тут одні, не хвилюйся, - опустилася на кам'яну лавку і тут же скрикнула, підстрибнувши від чогось гострого. - Що це? - погладила забиту сідницю і простягнула руку до сидіння.

- Я троянду тобі купив, - безтурботно відгукнувся знайомий. - Давай сядемо сюди, - потягнув на себе і присів на іншому боці.

- Навіщо ти троянди купуєш? - сіла поруч.

- Щоб радувати тебе. Я думав, ти подобрішаєш, якщо я принесу тобі найкрасивішу троянду, що бачив у цьому саду, - поставив руку на камінь за її спиною.

- Так, - відвела винуватий погляд, - я, до речі, хотіла пояснити за сьогоднішнє... - завела пасмо за вухо. - Та й за минуле теж...

- Це було б дуже доречно, - кивнув. - Ти справді вважаєш мене таким огидним і мерзенним?

- Ні, що ти, - відвернула обличчя.

- Тоді навіщо ти говорила все це?

- Просто розумієш... То прибирати за примхливою дитиною, то претензії від графинь вислуховувати... Я просто зла на них була... Ти просто під гарячу руку потрапив... - ніяково притиснула губу зубами.

- Хто тебе образив? - трохи схвилювався той. - Що за графиня?

- Я вже розібралася. Не хвилюйся.

- Я просто не хочу, щоб тебе ображали, - акуратно поклав на її талію руку, притихнувши в голосі.

Дівчина злякано розширила очі, відчуваючи як серце її прискорюється:

- Я запитаю ще раз: чого конкретно ти від мене хочеш?

- Я саме подумав над цим. І це не дружба, - наблизився до неї тілом і притулився грудьми до плеча.

- Хм. Я ж казала, що ти коханку хочеш, - гордо відвернулася, склавши руки на грудях.

- Ні. Я хочу щось між. І не коханку, і не друга. Можливо, я хочу все разом, - наблизився носом до її волосся і вдихнув її запах. - Ти так приємно пахнеш... - втомлено обійняв її, поклавши скроню на голову.

- Це дуже дивно, - насупилася та. - Я не користуюся парфумами.

- Можливо, це запах того, чим ти голову миєш, - ледь усміхнувся. - Я не знаю.

- Аріфе, - пригнічено почала та, - вибач, що наговорила тобі сьогодні...

- Ти просто трохи божевільна, - потішно посміхнувся. - Але я все одно хочу, щоб ти була моєю близькою людиною. Я теж божевільний. Хах...

- Аріфе, я хочу дізнатися, - поклала теплу долоню на його передпліччя, від чого те невпевнено здригнулося.

- Т-так? - схвильовано почулося від нього.

- Уже не важливо, - узяла його руку в замок зверху і прихилила скроню на його груди, повернувшись до знайомого корпусом. - Мене відпустили зовсім ненадовго, - заплющивши очі, пригорнулася до його тіла. - Дай мені трохи відпочити.

- Ти замерзла? - схвильовано погладив її передпліччя, що вкрилося мурашками.

- Хіба що зовсім трохи, - повільно і міцно стиснула його руку.

Аріф вирішив дати каптан. Піднявся, зняв оксамитовий халат і накинув його на жіночі плечі.

- Що ти робиш? - підтягнула та краї до себе.

- Зігріваю, - сів поруч і дбайливо обійняв. - Якщо я можу щось зробити - я роблю.

- А якщо не можеш? - покосилася нагору.

- Придумую, що мені зробити, щоб я зміг.

- Аріфе, - опустила очі, поклавши скроню на його надпліччя, - ще раз пробач мені.

- Не переживай, - підбадьорливо посміхнувся. - Ти просто через какашки дитячі зла була.

- Так, - зніяковіло посміхнулася і трохи посунулася до нього. - Аріфе, у мене дивне відчуття.

- Яке?

- У мене відчуття, - поклала долоню на його гаряче серце, - що... Що... - задумливо прикусила губу, спостерігаючи за своєю рукою. - Що ти... Я не знаю, як це сказати, - лягла чолом на його плече, міцно стиснувши темну сорочку в кулаці.

Аріф відчув її глибоке дихання.

- Мені здається, твоє серце зараз б'ється не повільніше за моє, - поклав долоню на її кулак.

- Угу, - тихенько підтвердила.

Той ласкаво посміхнувся і повільно провів долонею по її руці, від кисті до плеча, відчуваючи кінчиками пальців усі мурашки на цьому схвильованому тілі.

- Ні, - опустила його долоню, коли вона підійшла до плеча. - Я тебе майже не знаю.

- Ірино, я просто хотів тебе зігріти.

- Знаю я як чоловіки зігрівають.

- Я кажу про обійми, - потішно посміхнувся і рішуче заліз руками під свій каптан, охопивши дівчину руками.

- Аріф! - тихо вигукнула.

- Ми просто погріємося.

- Твої руки не там, де повинні... - ослаблими рухами намагалася зняти їх.

- Якщо я їх переміщу нижче - вони будуть не там, де повинні, - кивнув.

- Але зараз...

- Гаразд, тобі не хочеться, - дістав руки й обійняв її вже з каптаном, - але тобі все одно потрібно зігрітися.

- Ти зовсім змінюєшся, коли спілкуєшся зі мною, - пригорнулася до грудей.

- Напевно, це єдина компанія, де я можу відчути себе головним, - усміхнувся. - Ти ж не проти?

- Ні, - тихо видихнула. - Я не проти.

Минуло близько десяти хвилин, як вони почули чиїсь розмірені кроки, що наближалися до альтанки. Молоді люди стрепенулися, злякано притиснулися одне до одного, ніби два папужки, і стали спостерігати, вичікувати того невідомого. Із зеленого коридору показалося світло, кроки ставали ближчими. Вони пройшли повз так само спокійно, як і йшли сюди. Аріф притиснув дівчину міцніше, лише впізнав у цій худій і високій людині барона Грізі зі свічником у руці. Ця людина здавалася слузі не те щоб небезпечною, але дівчину від нього хотілося приховати не просто так. Аміран ішов углиб саду. Щойно його кроки стихли, молоді люди подивилися одне на одного, майже нічого не бачачи у цій непроглядній темряві.

- Мені потрібно йти, - прошепотіла дівчина на його губи. - Я не можу сидіти з тобою довго.

- Я улюбленець короля, - шепотів він у відповідь. - За нас сам король заступиться.

- Так не можна.

- Ось що не можна, - рушив до неї і припав до губ у пристрасному поцілунку.

- Ти не такий, - тут же відсторонилася.

- А який? - трохи здивувався.

- Ти точно Аріф? Я не переплутала альтанки? - розгублено озирнулася знайома.

- Це я. Що тебе так налякало?

- Ти рішучий, - повернулася до нього. - Ти був зовсім не таким.

- Я завжди таким був. Просто я не всім це показую.

- Невже і з королем ти такий?

- Іноді. Коли він мене виводить. Хах, - потішно видав. - На волосині від шибениці гойдаюся. Ірино, - припав чолом до її чола, - ти проти, якщо я тебе знову поцілую?

- Я маю йти. Мадлен напевно чекає на мене.

- Останній поцілунок.

- Ні. Я ще не готова. Ти був сьогодні занадто рішучим.

- А це погано? - усміхнувся.

- Ні, але мені потрібно йти, - відсторонилася.

- Тоді давай я тебе проведу, - піднявся і пройшов до троянди.

Взяв квітку, подав руку дівчині і, обійнявши її за талію, пішов до замку. Лише біля входу, у світлі смолоскипів, Ірина змогла роздивитися шикарний багряний бутон, чиї колючки на стеблі так нещодавно зробили боляче її сідницям.

- Ми прийшли, - неголосно повідомив молодий чоловік, зупиняючись біля дверей.

- А ти не заходиш? - подивилася на нього.

- Ну, хм-хм, - ніяково посміхнувся, стиснувши губи зубами. - Я зайду трохи пізніше. Провітрюся ще хвилин десять і зайду, - пройшовся очима по окрузі.

Дівчина насупилася:

- Ще з кимось зустрічатися надумав?

- Хах, що? - глянув на неї. - Ні. Просто я заберу ось це, - делікатно зняв каптан і швидко одягнув, закривши краями живіт, - і ще трохи походжу туди-сюди.

Ірина з підозрою оглянула його, але, дійшовши до рівня промежини, швидко все зрозуміла. Тут же відвела незручний погляд:

- Ем... Гаразд, я тоді піду.

- Так, на добраніч.

- Ем, тобі теж, - швидко глянула на нього, зробила миттєвий реверанс, забрала троянду і поспішила до замку, на першому кроці ледве не впавши на землю, через розслаблені ноги.

Аріф миттю підскочив, щоб підтримати її, але дівчина незабаром сама піднялася, подякувала і зникла за дверима. Слуга світло їй посміхнувся. Повернувшись до своєї пані, дівчина виявила, що та вже покинула покої графа і вирушила кудись ще. Вирішивши навідати кімнату самої Мадлен, Ірина не прогадала. Та вже готувалася спати.

- Вибачте, - вклонилася вельможі. - Затрималася.

- Та тебе понад півгодини не було, - обурено подивилася на неї. - Що це? - кивнула на троянду, яку та ховала за спиною.

- А, це, - дістала квітку і подивилася на її темні пелюстки при світлі. - Це подарунок.

- Як мило. Постав у вазу. І хто подарував? - розпустила волосся.

Слуга з мовчазним жахом підняла очі.

- Що ти дивишся на мене так, ніби я вбити тебе хочу? – насупилася Мадлен.

- Це... - невпевнено глянула на бутон. - Подарунок від королівського слуги. Зараз принесу вазу, - понесла троянду до столу.

- Потім у воду поставиш. Допоможи мені роздягнутися спочатку.

- Так, звісно, - кивнула і поклала квітку, підійшла до дівчини ззаду, почавши розплітати шнурок корсета.

- Слуга щось сказав, коли передавав троянду? - з цікавістю оглянула її об’ємний бутон.

- Ні, ваша милість.

- Хм, ну добре... Добре...

"Таки я його зачепила, - задоволено подумала про себе аристократка. - Потрібно буде повторити сьогоднішній фурор". Ірина ж засмутилася, що такий гарний подарунок їй довелося комусь віддати.

У саду тим часом, крім Аріфа, що чекав заспокоєння від пристрасті, перебував Аміран, який грав довгими пальцями з монетою в один га.

- Лише один, - дивився він на монету, що перекочувалася з фаланги на фалангу, - і все це закінчиться. Як мало розділяє мене з тими, кого я любив. 1 га. Хм. Тонка межа.