Давид ІІІ - Війна названих богів (1ч)

Поїздка додому обійшлася без пригод для короля і його дружини, а ось Аріф дещо зрозумів. Він їхав у кареті зі слугами, сидячи в кутку, спиною до дороги і навпроти Густава, що несхвально його роздивлявся. Загалом їх тут було шестеро. Раб сидів максимально скромно, з руками на колінах, п'ятами, поставленими разом, і з опущеною головою, на чиєму обличчі простежувалася ледь помітна посмішка: "Така честь, - тихо говорив він про себе, - господар прирівнює мене до своїх вірних слуг... Добре одягає мене, годує-поїть і дозволяє їхати в кареті, замість того, щоб змушувати крокувати поруч..."

Густава ця щаслива посмішка відверто дратувала. Штовхнув його в гомілку:

- Чуєш ти.

Аріф розгублено підняв голову і подивився на нього.

- Я не знаю, хто ти і звідки, - загрозливо почав Густав, - і мені відверто на це начхати, але якщо ти посмієш бути надміру "хорошим", для того, щоб Його Величність захотіли замінити мене на тебе, - я вб'ю тебе без роздумів.

Раб боязко притулився до кута карети.

- Я працював надто довго, щоб отримати місце поруч із королем, і будь упевнений, - нахилився, поклавши лікті на коліна, - я вб'ю будь-кого, хто посміє зайняти це місце.

Аріф ледь відкрив губи, ніби маючи намір щось сказати, але скоро припинив це, та опустив голову: "Ця людина надто добрий пан. Люди стають гіршими за голодних левів, заради можливості прислужитися йому."

Через тиждень вони приїхали.

Лише заїхавши в рідне подвір'я і вийшовши з давно обридлої карети, Давид натрапив на невеселе обличчя Філіпа, що його зустрічав. Спантеличився:

- Щось сталося?

- Ваша Величносте, - чемно вклонився радник, - зі сходу і півдня приходять недобрі вісті.

- Наскільки недобрі?

- Потрібно скликати раду.

- Ого. Навіть так... - оглянув прислугу. - Тоді... Густав!

- Так, Ваша Величносте, - вклонився королю, підійшовши ближче.

- Покажи Аріфу замок і посели його десь біля кухні. А також принеси мені сніданок. Я буду в Залі ради.

- Буде зроблено, - поклонився.

- Чудово, - подивився на Філліпа. - Кличте зараз. Тому що ввечері я планую відпочити.

- Добре.

Давид вирушив до потрібної зали. Маріка тим часом вирішила відвідати сина. А Аріф насторожено очікував на Густава, що встиг залякати молодока до такої міри, що той дихати при ньому боявся.

Сівши за стіл, король незабаром виявив тут керуючого поліцією та архієпископа. За п'ять-десять хвилин приєдналися лікар Юліан і Філіп з Августом, що був головним над флотом і морем.

- Так, поки ми не почали і я не забув, - почав Давид, оглянувши всіх і зупинившись на раднику. - Після ради потрібно призначити Генрі - віконта Піднебесного - маркізом.

- Маркізом? - здивувався Платон. - Це промисел божий? За які заслуги Ви даєте йому таке звання?

- На балу Лізи він справив на всіх гарне враження. Його фурор затьмарив навіть сам день народження і принцесу. Багато хто з гостей просив дати йому кращий титул. А з королями та їхніми придворними краще не сперечатися. До того ж, це не так багато. Лише титул. Генрі зможе називатися не віконтом найбагатшого графства, а маркізом - його головним спадкоємцем. Загалом, Філіпе, нагадайте мені.

- Добре.

- Так... - знову оглянув усіх. - Може почнемо, якщо майже всі вже тут? Я дуже втомився з дороги і хочу тільки відпочинку, а не чекати когось по дві години.

- Добре. Я почну, - кивнув Август. - Ваша Величність, у морі зникли двадцять кораблів, навантажені товаром і золотом. Команди дивом врятувалися.

- Хм, а як же амулети, що мала зробити Наана?

- Вони не працюють.

- Як це? - насупився. - Магія завжди працювала.

- Не знаю, але факт залишається фактом - моряки навідріз відмовляються виходити в море, не кажучи вже про наш страх втратити ще більше золота з товаром. Вони бояться чудовиськ, що спливають із дна і руйнують судна так, ніби це дитячі іграшки.

- Ви впевнені, що це не загальна маячня або помутніння розуму? До того ж золото зникло... Це може бути простий обман.

- Упевнений. Не може більше сотні людей говорити одне й те саме після кожного порятунку. До того ж, ми любимо нашого короля, - чемно кивнув, від чого той задоволено посміхнувся. - Ми раді зробити наше життя ще кращим, а країну - багатшою. Чудовиська існують і вони заполонили нашу затоку як риби річку під час нересту.

- Хочете сказати, що потрібно перечекати?

- Я не знаю. Раніше цих монстрів тут не було.

- А Наана щось говорить із цього приводу?

- Її понад місяць не було в замку.

- Як це? – здивувався монарх.

- Вона зникла.

Король важко видихнув:

- Сума збитків у Вас чи у графа Піднебесного?

- У графа.

- Гаразд... Це все погані новини на сьогодні?

- Ні, - неголосно відгукнувся Филип. - У графа Піднебесного і барона Ліро́вського є ще одна страшна новина...

- Одна на двох? - глянув на нього.

- Так. Їхніми землями пронісся смерч такої сили і такого розміру, що багато прикордонних міст і сіл із господарствами залишилися зруйнованими.

- Так розумію, поки граф не з'явиться тут - суму, що вони вимагають на відновлення, я не почую.

- Очевидно, що так, - кивнув той.

- У такому разі, чекаємо... - підпер голову кулаком.

Граф Піднебесний, почувши, що скликано раду, вже квапливо й неспокійно йшов до неї, стискаючи п'ять сувоїв під пахвою, як несподівано натрапив на сина. Вони зустрілися на розі, ставши один до одного обличчями.

- Батько... - з краплею презирства оглянув його син, поклавши долоню на передпліччя Льєни, що тримала його під руку. - І Ви тут...

- Генрі... - насупився з тим самим настроєм у голосі. - Як ти посмів зайняти місце скарбника? - грізно видав.

- Я справлявся з цією роботою не гірше за Вас, графе.

- Нісенітниця! Ти ніколи не був здатний до розрахунків.

- І все ж... Ви поїхали, а я залишився.

- Ти наважився без мого відома відправити військо.

- Не все, а лише його частину.

- Ти порушив мій наказ.

- Це був наказ? Це було схоже на бажання. До того ж... Сусідам необхідно допомагати. Чи Ви хотіли позбавити короля його улюбленого сорту вина? Він би Вам не пробачив такого.

- До наступного врожаю Його Величність пили б торішнє вино. Ти пішов проти мене.

- Мене змусили обставини.

- Ти...

- Як там матінка? Як мої брати? Як Леона?

- Леона? Ненавидить тебе.

- Хм! - задоволено усміхнувся. - У нас це взаємно. Отче, дозвольте Вам представити Льєну, - вказав на німфу. - Це моя муза, моє щастя на землі, - глянув на дівчину і поцілував її витончену ручку.

На обличчі графа здригнувся мускул, таким сильним було його роздратування, коли він дивився на чарівну жінку, що дісталася його синові-невдасі. Коханка мило усміхнулася.

- Скоро і вона зненавидить тебе, - з незадоволення підмітив батько.

- Не думаю. Льєна настільки прекрасна, що не здатна на таке, - подивився на того син. - Ви так не думаєте?

- Краса її не перевершує посередності.

- Як грубо, - ласкаво посміхнувся графу. - Льєна прекрасна, і Ви зобов'язані зважати на її вплив на Вас, - поглянув на дівчину. - Таке дивовижне створіння не може бути посереднім.

Німфа ласкаво посміхнулася.

- Невже Ви вважаєте її звичайнісінькою? - повернувся до батька.

Той практично гарчав від злості.

- Ця неземна краса, - глянув на дівчину Генрі, повільно сповзаючи на її талію. - Ця богиня краси, - обійняв її податливе тіло. - Ця німфа... - дивився в ніжні очі. - Усе її нутро належить мені... - притиснув її з наміром поцілувати.

Граф, спостерігаючи подібне, нарешті вигукнув:

- Сором! - розвернувся і зло поспішив до короля.

Генрі усміхнувся, подивившись йому вслід. Льєна спантеличилася, помітивши, що його губи більше не наближаються:

- Генрі, - подивилася в очі.

- Нарешті цей виродок зі мною рахуватися буде.

- Генрі.

- Ненавиджу його.

- Генрі! - трохи ображено покликала його.

- Що? - зі злою посмішкою подивився на дівчину.

- Що це було?

- Хах, не бери в голову, - поклав долоню на щоку і з задоволенням поцілував її, глибоко залазячи всередину язиком.

Граф прийшов на місце за кілька хвилин. Давид встиг занудьгувати. Двері нарешті відчинилися.

- Перепрошую, Ваша Величносте, - поспішив до свого місця, - мене затримав мій син, - сів, відчуваючи на собі королівський погляд. - Його характер сильно змінився.

- Так, згоден, - неоднозначно кивнув монарх. - Тепер над вами є його влада, але я король. І змушувати мене чекати... Я незадоволений, - вирівнявся. - Швидше розкладайте свої сувої і кажіть скільки хочете на відновлення міст із господарствами, а також скільки я втратив через монстрів у морі. Я втомився з дороги.

- Влада наді мною? - злегка спантеличився, поспішно розкриваючи списки.

- Графе, не дратуйте мене ще більше. Філіп розповість Вам усе після ради.

- Так, звісно, - розкрив папір і глянув на цифри.

Обговорювали збитки від смерчу, монстрів, суму, яку просили зі скарбниці. Під кінець, коли Давид хотів уже всіх вигнати і просто випити в тиші, двері знову відчинилися. Зайшла Наана у вигляді червоного дракона. Розмова міністрів миттю перервалася.

- Пані Наана! - вигукнув Юліан.

- Давид! - невдоволено ступила та до правителя. - Ти з глузду з'їхав своїх людей у море посилати?! Де ти взагалі пропадаєш?! - стала поруч.

Той залишався в повному спокої, розглядаючи цифри збитків:

- Я був у Лізи, - відклав папери.

- Молодець! А те, що ти людей до синіх драконів посилаєш, ніяк на тобі не відбивається?

- До синіх? - спантеличено глянув на неї. - Ми говоримо про якихось монстрів, що ламають корму, немов купу гілок.

- Це сині дракони!

- Вони такі сильні? - ще більше напружився.

- Вони завдовжки десять метрів! У них паща повна зубів! Як думаєш, вони сильні?!

- Як їх убити? - зосереджено поклав голову на руку.

- Убити?! - оскаженіла. - Тільки спробуй їх пальцем зачепити! Їх усього в затоці десять!

- Але їх ніколи там не було, - зауважив Август.

- Так, не було! - крикнула на нього. - Але вони не можуть конкурувати із зубочистками у відкритому морі, що їх загнали сюди!

- Отже, - почав Давид, - щоб вони не руйнували мої кораблі й економіку, мені треба вбити те, що жене їх? А не легше вбити відразу драконів? Їх усього десять.

- Тільки спробуй торкнутися їх пальцем! - глянула на нього. - Я тебе на порошок перетворю, а твою свиту - спалю!

- І хто їм заважає жити подалі від моїх кораблів? – невимушено спитав король.

- Сирени, - заспокоїлася і склала руки на грудях.

- Сирени? - насупився. - Їх же не існує.

- А кого ще не існує? Синіх драконів, червоних, зелених, жовтих? Ага, ще чорних, що тут, - показала в їхній бік. - на вулкані живуть. Ага, їх теж не існує, - знову склала руки на грудях. - Як і німф, хоча по замку одна з них ходить туди-назад. Так, не існує. Та як же.

- Ну добре. І що мені робити? – тяжко видихнув.

- Для початку, досить кораблі в море випускати. Це тільки лякає їх.

- А моряків це лякає ще більше! – обурено змахнув рукою.

- Замовкни.

- Не прирікайся. Я - король.

- Не мій, а людей, що тут живуть.

- Гр...

- Прибери кораблі та відведи сирен до іншого берега. Якщо драконів і сирен поміняти місцями - їх можна буде відрізати від моря і всіх переловити. Від сирен нікому добре не буде.

- І як же ми повинні їх зловити, якщо це сирени? Вони самі нас спіймають.

- Я чорних драконів попрошу. Спопелити цих тварюк і все.

- Припустимо. А драконів як позбутися?

- Вони самі попливуть, якщо сирен прибрати з виходу в море. Їм тісно тут. Вони в будь-якому разі хочуть назад.

- І цілий місяць ти базікала з синіми? – дивувався. - Де ти була? Ми могли почати діяти до того, як я отримав такі збитки.

- На півдні був смерч.

- І? Він був тиждень тому.

- Я це кажу до того, що коли про це дізнається німфа, вона захоче тебе вбити. У Диких землях було багато німф і багато хто з них загинув. Просто знай про це.

- Ти так і не відповіла на запитання, де ти була.

- Тобі обов'язково знати? Я багато де була. Виконуй свою клятву охороняти народ, поки не стало пізно. Ти ж пам'ятаєш, що стало з твоїм прадідом?

- Так, пам'ятаю, - відповів, стримуючи невдоволення.

- Чудово. Уб'єш драконів - на тебе чекає та сама смерть, - розвернулася і вийшла.

Давид оглянув усіх:

- Хто може пояснити мені, чому мені так часто погрожують смертю, якщо я щось не зроблю?

- Бог на Вашому боці, Ваша Величносте.

- Щось я в цьому сумніваюся, Платоне.

Коли рада закінчилася і Давид з усією пристрастю збирався втекти на волю, Філіп зупинив його:

- Ваша Величність, Ви просили нагадати про Генрі.

- Так, - з мукою подивився вгору і глянув на радника. - Філіпе, можете скласти наказ без мене? Я просто помру, якщо залишуся тут ще хоч на хвилину. Я буду в саду. Принесіть наказ і я відразу його підпишу, поставлю печатку. Але тільки відпустіть мене...

- Добре. Я прийду до вас через півгодини.

- Я люблю Вас, Філіпе, - втомлено піднявся і попрямував до дверей.

Практично всі вийшли. Права рука проте взяв папір з полиці, чорнило і сів назад, почавши уважно щось писати. Граф, спантеличено спостерігаючи за ним, зібрав свої сувої:

- Філіп.

- М? - підняв голову, лише закінчивши з першим рядком.

- Що за наказ? Генрі знову накоїв щось? Сподіваюся, Його Величність не хоче стратити мого сина? Це був би скандал.

- Ні, - злегка посміхнувся. - Його Величність хоче підвищити його титул. Можете пишатися своїм первістком. Сьогодні ввечері він буде вже не віконтом, а маркізом.

- Маркізом? - обурився. - За які такі заслуги Його Величність захотіли зробити мого сина маркізом?

- Запитайте в нього. Мені наказано лише написати наказ, - повернувся до паперу.

- Здається, Його Величність справді збожеволіли, - підхопив сувої і попрямував до дверей.

- Графе, - серйозно прилетіло в спину, - я настійно раджу не говорити так про нашого короля. Давид виріс на наших очах і називати його божевільним теж саме, що нас - дурнями.

- Який тут зв'язок? - обернувся.

- Такий, що ми виростили і виховали його. Давид не божевільний і не дурень. Ви самі напевно знаєте, що з Вами буде, якщо Ваші слова дійдуть до нього у вигляді слуху.

- Сподіваюся, Його Величність досить мудрі, щоб не вірити тому, що тут говорять на кожному кроці.

- Я йому не скажу, але попереджаю Вас: у замку є не тільки вуха з очима, а й роти, що розносять інформацію про всіх, швидше за вітер.

- Спасибі за застереження, - знехотя вклонився і вийшов.

Філіп провів його поглядом. Продовжив писати.

Давид тим часом прийшов до спальні, де його переодягли, взяв із собою кількох слуг і пішов у сад. Сів на лавочку в тіні, взяв кубок вина і в блаженній тиші відпив червоного. Втомлено видихнув, заплющуючи очі й прислухаючись до саду.

Через десять хвилин, несподівано почув чужу розмову. Співрозмовники говорили тихо, за спиною, за високим живоплотом. Говорили дівчата, найімовірніше служниці. Ці голоси були королю знайомі, але він не пам'ятав звідки.

- Хаха, а ти бачила його? Він такий маленький, - пліткували ті.

- Та ну, не маленький. Він цілком нормальний.

- Та я кажу тобі, що маленький. Подивися на Варі й на нього. Він же маленький. Хіхі.

Давид насупився, вирівнявся і подивився перед собою.

- Та ну, обговорювати чужий зріст.

- Але він же маленький.

- Нормальний він.

- І кошлатий. Тільки скажи, що він не кошлатий. Кошлатий ще й як.

- Ну... Він трохи кошлатий.

- Ще й як кошлатий! Хаха!

Слуги з боків переглянулися. Правий нахилився до короля:

- Вони Вам заважають? Прогнати?

Давид зробив зупиняючий жест, губами показав стояти тихо. Молодик навіть зацікавився кого обговорюють ті дві дівчини. Хто в нього в замку є такий невисокий і кошлатий?

- А дивний! - вигукнула перша. - Подивися який він дивний!

Приєднався третій голос, теж жіночий і більш знайомий:

- Що обговорюєте, мавпочки? - сіла поруч.

- Гей! Сама ти мавпа! – махнула на неї подруга.

- Та ви кричите голосніше за Антона, коли той обкакається.

- Що ти взагалі тут робиш? - друга.

- Королева поки що відпустила мене.

Давид насупився.

- Вона з лебедями зараз сидить, - продовжила та сама новенька. - Тож не кричіть, а то почує ще й хто його знає, що зробить.

- Та ну, - недбало видала перша, - королева добра. Маріка хоч і холодна як бурулька, але голову рубати за шум не буде.

- Зате Давид буде.

- З чого б це? - здивувалася друга.

- А того, що він зараз нервовий і втомлений, - влаштувала спідницю на колінах. - Хто його знає, на що він піде в такому стані.

- Хочеш сказати, що Давид збожеволів ще більше? - занепокоїлася друга.

Король спантеличено подивився на слуг, ніби запитуючи, чи думають вони так само. Ті чемно відвернулися, не ризикнувши давати йому хоч якісь відповіді.

- Ні, - махнула на неї перша, - поки ми були в короля Ісаака, Його Величність поводилися як зазвичай.

- А розкажи про цього кошлатого! - з ентузіазмом видала та сама, схопивши Ірину за руку. - Він на нашій мові говорить?

- Я думаю, він німий. Поки ми їхали, цей не знаю... Чоловік. Жодного слова нам не сказав. Він усе розуміє, але не відповідає.

- А звідки він узявся?

Та посунулася до них, трохи притихнувши:

- Король привіз його разом із рабинею, яку купувала його сестра...

- Він - раб? - здивовано видала перша.

- Тихо!

Давид подивився на слугу праворуч, двічі вдарив його пальцями по нозі, привертаючи увагу:

- Приведи їх, - кивнув у бік голосів.

Молодий чоловік кивнув. Залишив пляшку вина другому і пішов за ріг живоплоту, що був за десять метрів ліворуч. Дівчата продовжили говорити:

- Але навіщо йому раб?

- А я звідки знаю? - видала Ірина. - Може для своїх утіх.

- Яких утіх? - спантеличелись ті.

Давид заплющив очі, благаючи бога заткнути їх.

- А що, Ви не знаєте? Його Величність любить...

- Кхм-кхм, - почулося чоловіче осторонь. - Дівчата, - почав слуга, - Його королівська Величність хоче бачити вас.

- Так офіційно? - задумалася перша, в той час як вони піднімалися.

- Ходімо, - розвернувся і пішов назад.

Дівчата неспокійно переглянулися, попрямували слідом. Давид тим часом відпив вина і жестом попросив налити йому ще. Другий слуга послухався. Служниці йшли колоною, з опущеними головами і таким виглядом, ніби їх ведуть на шибеницю. Зупинилися, ставши перед королем півколом. Синхронно вклонилися, хором почавши вітати Його Величність.

- Угу... - задумливо оглянув їх правитель. - Ірина - служниця моєї дружини, Діана - моя співачка і Грета - помічниця няньки... Мавпочки, що люблять спілкуватися, обговорюючи інших... Ну-ну, ну-ну... - сперся на спинку, закинувши щиколотку на коліно. - Може, й мені розповісте, для яких же утіх я найняв цього кошлатого?

Ті невпевнено переглянулися, розуміючи свою помилку в тому, що так назвали когось небайдужого королю.

- Ну ж бо, Ірино, Діано, у вас такі прекрасні голоси. Я хочу слухати вас далі.

- Ми... - тихо і з тремтінням почала Ірина, невпевнено мнучи руки. - Говорили про Вашого...

- Слугу, - кивнув. - Аріф мій новий слуга.

- Так, - неспокійно поклонилася. - Ми говорили про нього. І ми обговорювали...

- Обговорювали навіщо він мені.

- Так, Ваша Величносте.

- І навіщо ж? Ну, за вашою версією, - оглянув трійцю і повернувся до служниці дружини. - Ірино, Ви говорили більше за всіх. Я хочу почути все від Вас. Мені так цікаво, - нахилився до неї, поклавши лікті на коліна, заглядаючи в очі. - Продовжуйте, - кивнув.

Збоку з'явився Філіп із дощечкою, папером і слугою, що ніс перо з чорнилом.

- Ми...

Давид глянув на радника, повернувся до дівчат:

- У вас є дві хвилини подумати над відповіддю, - піднявся і вирушив назустріч чоловіку.

Дощечка і наказ розмістилися на спині слуги, що ніс чорнило. Документ був скоро підписаний, удостоєний печатки. Коли Филип забрав цінний папір собі, то звернув увагу на служниць, що неспокійно перешіптувалися, лаючи одна одну в надмірній балакучості.

- Ваша Величносте, а що сталося? - глянув на правителя.

- Та чутки непотрібні розпускають, - покосився на них. - А чутки це така річ, що якщо випустити з клітки хоч раз - скоро про них знатимуть усі, - склав руки на грудях.

- Хочете налякати їх?

- І дізнатися, яку інформацію вони вже встигли рознести...

- Боюся, деякі відомості можуть Вам не сподобається.

- На що Ви натякаєте, Філіпе? - холодно глянув на нього.

- На те, що по замку багато всього ходить.

- І як вам?

- Не завжди те, чого б я хотів, - скрутив наказ у сувій.

- Мою честь сильно зачепили?

- Деякі плями на вас є...

- І Ви говорите мені про це тільки зараз? - підступило роздратування.

- Вас поважають, не турбуйтеся. Щоправда, через останні події дехто думає, що Ви збожеволіли.

- Ви теж так думаєте? - оглянув його з голови до ніг.

- Ні. Я вважаю Вас цілком розсудливим.

- Дякую, Філіпе, - подивився на служниць.

- Але деякі речі...

- Які речі?

- Ваші пристрасті...

- Які пристрасті? - роздратовано глянув на нього. - Філіпе, я втрачаю терпіння. Говоріть.

- Я не наважуся. Це стосується того, що Ви дуже любите. Вибачте, - чемно вклонився, - мені не варто було говорити так багато, - розвернувся і пішов до виходу.

Давид провів його поглядом. Повернувся, рушив з місця і підійшов до дівчат, що злякано чекали своєї долі в розмові, яка ось-ось мала продовжитися.

- Так що? - сів назад, взявши в руки кубок. - Подумали над відповіддю? - зробив ковток.

Філіп із гіркотою обернувся і глянув на черговий келих вина в королівських руках. Опустив голову, продовживши шлях:

- Він занадто багато п'є...

Дівчата невпевнено переглянулися.

- Ірино, - звернувся до неї правитель. - Ми зупинилися на Вас. То для яких цілей я привіз Аріфа? М? - невимушено відкинувся, закинувши п'яту на коліно і поклавши вільну руку на спинку. - Давайте ж. Не мовчіть.

- Я думаю... - так само неспокійно почала, мнучи пальці. - Ви їли багато солодкого і...

Той зацікавлено підняв брови:

- Так? Багато?

- Так, - швидко кивнула. - І... Я думала, якщо це слуга... До того ж Ви його поселили біля кухні... Я припускаю, що він муситиме готувати Вам ті солодощі, що так Вам сподобалися.

- Так? А навіщо мені місцевий житель, до того ж привезений разом із рабинею? Це якось принизливо для нього. Чи ні?

- Не знаю, - знизала плечима. - Але, можливо, він робить ці цукерки краще. Він місцевий усе-таки...

- Він не раб, Ірино, - нахилився до неї. - Так, він не може говорити, але не називайте його рабом, він усе розуміє, відповісти тільки не може, - відкинувся на спинку і відпив трохи. - Гаразд, із вами я поговорив. Але з чого Ви вважаєте його низьким? Він мого зросту. Або... - підозріло нахилився. - Ви вважаєте свого короля "маленьким"? - суворо подивився кожній в очі.

Дівчата похитнулися від такого.

- Ні, - миттю помотала головою Діана. - Ірина, - стиснувши зуби, подивилася на неї, - просто дуже вибіркова і їй тільки велетнів подавай.

- Хм, - добродушно посміхнувся і сперся на спинку правитель. - У Диких землях живуть одні велетні. Там кожен чоловік за два метри зростом. Ірино, подумайте над цим, - підніс кубок, ніби промовляючи тост, і відпив із нього. - Можете йти. Заодно покличте Аріфа. Я і з ним хочу поговорити.

- Але він же німий, - здивувалася Грета.

Ірина тим часом невдоволено поглядала на Діану, що дивилася на неї з усмішкою, ледве стримуючи сміх, від такої пропозиції короля.

- А ви все одно покличте, - глянув на блакитне небо з рідкісними хмарами їх монарх.

Ті поклонилися і поспішили до виходу, за яким почали сміятися з нового образу нареченого Ірини. Високого, широкого і дикого, як самі ведмеді. Служниця від такого обранця стала чорнішою за хмару.

Ще через п'ятнадцять хвилин, до Давида прийшов смиренний Аріф. Молодий чоловік миттю вклонився і приклав до губ два пальці. Король насупився. Подивився на слуг з боків:

- Залиште нас і вино. Я хочу поговорити з ним сам-на-сам.

Ті підкорилися і скоро пішли. Правитель глянув на раба і неголосно почав, наливаючи собі ще:

- Що це означає? Поясни, - поставив пляшку рівно.

- Ваша Величність, - знову вклонився, - два пальці - це я хочу щось сказати.

- Говори, - кивнув йому, почавши пити.

- У замку щось не так. Я не можу сказати що, але мені там не комфортно. У мене відчуття, ніби мене кинули в бочку повну п'явок, і кожна з цих гидот вже впилася мені в шкіру, почавши випивати життєві соки, без яких я скоро помру.

- Хах! Так придворних ще ніхто не називав! Треба буде запам'ятати. П'явки... - з усмішкою відпив.

- Ваша Величносте, невже Вам не страшно? – почав турбуватися.

- Я виріс тут. Це моє природне середовище проживання. Тож я теж п'явка, - весело усміхнувся.

- Ви лякаєте мене.

- Хах! Не бійся. Поки ти зі мною - ти в безпеці.

- Дякую, - вклонився. - Але чи можу я дізнатися, чи не буде небезпека походити від Вас, мій пане? - подивився в очі. - Ви видаєтеся мені добрим і щедрим, проте інші пани не були до мене такими добрими. Така розкіш лякає і насторожує мене. Чи не чекає на мене після Раю - Пекло?

- Я так не думаю. Не лякайся розкоші та грошей. Жити ти будеш як слуга.

- Ви дуже добрі до мене, - поклонився.

- А раніше ти в стайні спав? - усміхнувся. - За що подяка?

- І в стайні, і на вулиці, і в будці з собакою, харчуючись її харчами. Пани не були зі мною так добрі, як Ви, - вклонився.

- І багато ти натерпівся? Розкажи якусь історію.

- Я можу розповісти багато історій, але не думаю, що вам сподобається хоч одна з них. Усі вони сповнені мук, болю й голоду. Я мав славу вбивці інших панів, тоді як сам чистив неспокійних коней. Під час зміни підкови, один з них вдарив мене в груди. Мені пощастило тоді вижити.

- Ти вмієш підковувати коней? - злегка здивувався.

- Ні, я лише тримав кобилу.

- А що ти вмієш робити? Умієш готувати цукерки?

- Боюся, що ні. Мене не пускали на кухню. Попри високу ціну, я довгий час був "брудним" рабом.

- Тобто для брудної роботи?

- Так, але водночас я мав лікувати і вбивати. Я радий, що Ви стали моїм паном, - вклонився. - Ви ставите мене на рівень своїх слуг, а не коней із собаками. Я вдячний Вам за це всім своїм життям.

- Хм, - усміхнувся. - Але ти так і не сказав, що ще вмієш.

- Чи можу я доторкнутися до Вас, мій пане?

- Так, напевно.

Той підійшов:

- Чи можу я сісти до Вас, щоб не забруднити свої коліна брудом, який Ви не любите?

- Сідай, - невимушено видав.

Той сів зліва. Відставив пляшку подалі.

- І що ти будеш робити? - запитав король, відпивши ще трохи.

- Дайте свою руку. Я зроблю Вам масаж або поворожу на майбутнє чи минуле.

- Ха! Ти вмієш гадати?

- Так, я в цьому не такий хороший, як ті, у кого я вчився, але деякі речі я знаю.

- Хах! - потягнув руку. - Розкажи, що на мене чекає!

- Але Ви маєте розуміти, пане, що майбутнє може змінюватися і щоб я Вам не сказав, це ще можна буде змінити.

- Гаразд! Давай уже! Що там буде?

Аріф почав говорити. Загалом, передбачення його були хорошими, тож Давид виявився дуже навіть задоволений своїм майбутнім. Звісно, частина зі сказаного була вигадкою, але оскільки це потішило Його Величність, то й звертати особливої уваги на це не варто було.

- Хах! Довге і праведне життя це добре, але я хочу дізнатися більше.

- Більше про майбутнє? - Аріф усе ще тримав руку.

- Ні. Про тебе. Що ти ще можеш і вмієш?

- Я можу вбити людину за допомогою носової хустки, просоченої рідиною, чиєї присутності ніхто не помітить.

- Ха! Та ти вбивця?

- Так, - опустив голову, сівши рівно. - Я не пишаюся цим званням, - поклав зімкнуті руки на коліна.

- А що ти можеш ще? Читати-писати вмієш?

- Так. Щоправда мій почерк ніколи не славився акуратністю. Якщо я щось пишу - це видно, що написано мною. Навіть здалеку.

- Хм, а рахувати? Знаєш якісь інші науки?

- Тільки отрути і протиотрути. Деякі ліки. Рахувати можу до ста і далі, проте множити й ділити я не знаю як. Для мене це магія, порівнянна з тією, що являється дітям у снах.

- Хм... А ще щось можеш?

- Шити, зашивати, але аж ніяк не такі вбрання, як у Вас, мій пане, - повернувся і шанобливо кивнув йому.

- Етикет знаєш? Хоча б щось.

- Ем... - розгублено дивився в очі. - Найімовірніше, ні. Я не розумію, що це означає, - повернувся до доріжки, слухняно опустивши голову. - Це щось пов'язане з війною?

- Ні, - добродушно посміхнувся. - Зброєю користуватися вмієш?

- Погано. Своїх ворогів я волію вбивати так, щоб ніхто не знав, чому вони померли. За відкритий напад, мене самого могли позбавити голови.

- У тебе було багато ворогів?

- Не дивлячись на те, що бог говорить нам про смиренність і про те, що за наші муки тут, нам відплатиться після смерті - я не любив деяких своїх панів.

- Ти вбив їх? - насторожився.

- Ні. При смерті пана, його ховають разом з його рабами. Я отруїв його так, що той втратив розум. Після того, як він продав мене - розум його повернувся.

- Знаєш... Мене лякають такі історії. Звідки я знаю, що одного чудового дня ти не захочеш і мене так отруїти?

- Що? - із трепетним переляком подивився на нього. - Ні! - впав на коліна, склавши руки й голову на його ноги. - Я не посмію зачепити пана, що з такою турботою приймає мене у своєму домі! Пане! Я не посмію! - підняв обличчя.

Аріф був до того блідий і переляканий, що в нього готувалися піти сльози. Давид був невпевнений:

- Точно? До якого часу я маю тобі вірити? Навіть там, під час нашої першої зустрічі, я сказав, що не дуже жалую таке вміння у себе під боком. Я не хочу померти від отрути.

- Але пане!

- Тебе можуть підкупити або обдурити.

- Мене не підкупити грошима! Якщо я втрачу довіру і любов пана, навіщо мені золото? Навіщо мені гроші?

- А чим тебе підкупити?

- Нічим! Ваша любов мені важливіша за будь-які блага! Як я смію піти проти людини, що поселила мене серед прекрасних садів і золотих склепінь? Я не смію! Я не наважуся! Це мій Рай! Це мій Едем!

- Повинен сказати, у мене досить м'яке серце. Ти зворушив мене, але все ж...

- Пане! Як мені довести свою вірність Вам? На що піти?

- Зараз я не хочу про це думати. Дізнаєшся трохи згодом, - відвернувся і відпив із келиха. - Я надто втомився з дороги, щоб ще й цим собі голову займати.

- Звісно! - кивнув і тут же піднявся, обтрусився, поклонився.

Давид знехотя глянув на нього:

- Піди до цирульника і нехай тебе пострижуть. Ти справді занадто кошлатий.

- Коротко, мій пане?

- Так. Я не люблю довге волосся на чоловіках. Це робить їх схожими на жінок. До того ж огляд таке волосся закриває.

Той поклонився:

- Добре, мій пане, - розвернувся і пішов.

Насилу знайшовши необхідну людину, Аріф повідомив волю короля. Службовець, звісно ж, йому не повірив. Як це він - слуга і цирульник самого Його Величності, буде стригти волосся якомусь слузі? Після відмови, раб запитав, чи піде він до короля, щоб уточнити волю монарха. Цирульник засумнівався. Чіпати Давида через такі дрібниці... Зрештою, постригти одного чоловіка це не так довго і болісно. Перемагаючи свою гордість, посадив Аріфа на стілець, узяв ножиці.

Безпосередньо перед вечерею, уже дорогою до столу, Маріка підійшла до чоловіка. Йдучи зовсім поруч, практично впритул до плеча, торкнулася його руки, привертаючи увагу, і зупинила, взявши зап'ястя. Наблизилася до вуха, почавши щось шепотіти:

- Давид, ти або занадто щедрий, або дурень, - подивилася в очі.

Той узагалі не зрозумів до чого це і через що:

- Маріко? Щось сталося?

- Твій слуга поводиться надмірно зухвало.

- Який? Аріф?

- Так. Близький час, коли його покарають. І дуже сильно.

- Та що сталося?

- Поговоримо після вечері, - відпустила його і попрямувала до столу.

Давид подивився слідом, озирнувся, знайшов очима Густава і сказав йому покликати Аріфа в покої за півгодини після трапези. Слуга кивнув.

За столом же всі обговорювали поїздку, подарунки та місцевих жінок. Промайнула тема про гарем.

- Ха! А Ви, Ваша Величність, хотіли б собі сорок дружин?

- Сорок? - відірвався той від м'яса. - І що мені з ними робити? - відпив із кубка.

- Хах! А що можна ще з дружинами робити? Кохати їх звісно!

- Сорок... Виходить навіть більше ніж по одній на кожен день місяця, - усміхнувся. - Боюся стільки любові я не витримаю. У мене вже є законна дружина і мені її вистачає.

- Хах, але хіба це правда? Усі знають, що у Вас була коханка. Чому б і її не зробити своєю дружиною?

- Хах... - покосився на прохолодний погляд Маріки. - Коханка, - повернувся до співрозмовника, - на те й коханка, що не дружина. До того ж, ані наші закони, ані її можливості не могли б зробити її моєю законно.

- Вона заміжня? Хах! - оглянув інших. - Десь серед нас занепала на короля дама, панове!

- Може й не серед вас... - загадково посміхнувся. - Звідки Ви знаєте хто вона?

- Хах! Ваша Величність, нам же цікаво, хто ця щасливиця! - повернувся до нього.

- Інтерес живить чутки... Але. Я не скажу хто це. Вам це знати не обов'язково, - відпив ще вина. - Скажу тільки те, що ми вже не разом. Я в пошуку чогось нового.

- А чи не боїтеся Ви виродка, що народиться на стороні?

- Хах, можете не боятися, вони мені не зможуть нічого і нікого народити. Маріка - моя дружина і єдина мати моїх дітей.

Жіночий погляд злегка потеплішав, від цих слів.

- Як Ви можете бути в цьому впевнені? У тому, що Вам нікого не народять, - хитро усміхнувся. - Жінки потайливі й мінливі...

- Я добре вибираю. І я вибираю тих, хто не здатний народити. У мене великий вибір, - усміхнувся. - Я ж не швець якийсь! Хаха!

Придворні засміялися слідом за королем.

- І все ж, Ви б не відмовилися від гарему?

- Відмовився і відмовлюся ще раз. У мене є Маріка - ваша законна королева і моя дружина. І тільки вона може чекати від мене всього, що я повинен давати дружині. Я не збираюся розпорошуватися на сотню жінок, а то не залишиться сил для справді важливих справ. Тож, любі, - оглянув усіх, - і не сподівайтеся, що моїм домом ходитимуть наложниці у вишуканому вбранні. Милуйтеся Марікою, - відпив вина. - Вона теж гарна, - глянув на неї.

Від такої кількості приємних слів, обличчя дівчини зарум'янилося і вкрилося легкою, збентеженою посмішкою, яку вона марно намагалася сховати від інших.

Після вечері подружжя пішло в королівські покої. Давид плюхнувся на ліжко і сів у кокетливу позу:

- Ну...? - загадково посміхнувся.

- Що "ну"? - потішно глянула на нього дружина, підходячи ближче.

- Ти хотіла щось розповісти мені після обіду.

- Твій настрій швидко зіпсується, - стурбовано сіла поруч.

Той важко видихнув, встав і пройшов до глечика з вином:

- Знову погані новини? Та скільки можна? - налив собі. - Ні, щоб золоту копальню знайшли, - подивився на неї, - або подарунок захотіли принести. Самі лише погані новини. Що вже сталося? - відпив.

- Твій Аріф...

- "Поводиться занадто зухвало". Так, я пам'ятаю. Але щось мені він у ноги кланяється, щойно я починаю сумніватися в його вірності та підпорядкуванні.

- Ти не віриш мені? - здивовано підняла брови.

- Краще розкажи мені щось, що по замку ходить. Я сьогодні почув, що багато хто вважає мене божевільним, а Аріфа взагалі рабом. Ні та, ні інша інформація мені не потрібна.

- Просто ще не всі впевнені в тому, що ти знову не звихнешся. Придворні тримають вуха гостро.

- Хм. Я такий самий, як раніше.

- Не в їхніх очах.

- Гаразд. Що щодо рабів?

- Він справді твій раб? – нахмурилась. - Я пам'ятаю як у тебе були думки купити когось і як ти приїхав з ним після вашої поїздки на ринок рабів. Це такий сюрприз ти мені підготував?

- Ніхто не повинен цього знати. Він - слуга. Отримуватиме трохи золота, житло тощо.

- Від такої розкоші, твій бруднуля знахабнів хочу сказати. Після його витівки, - стала обурюватися, стримуючи злість, - я б не знаю що сама зробила. Вигнала б.

- Я покараю його, але що сталося? Поясни хоча б.

- Цей вискочка, - піднялася, - наважився піти до твого особистого цирульника. Весь замок говорить про це. Це принизливо! Це образливо!

- Хм, навіть так? Маріка, він - простак, яких пошукати ще треба. Може він випадково?

- Випадково сів у позолочене крісло? Ще б пак!

- Я поговорю з ним. Якщо що - покараю. До того ж, стрижка - це не так жахливо.

- Що?! Ти... Тобі не гидко буде стригтися після нього? Після раба!

- Я накажу замінити ножиці, але що в цьому такого? Зрештою, Аріф - моя власність і я хочу, щоб він не виглядав абияк. Сама знаєш, що я цього не терплю.

- Але...

- Ти знаєш, з якою метою я купив його, і знаєш, що свого ставлення я не зміню. До чого цей скандал? - відпив вина. - Краще розкажи, які ще ходять чутки.

- Ходить думка, що твоя сестра скоро приїде.

- Яка з? Леона?

- Так.

- Хм, навіщо? Вона так змінилася за ці кілька років... Якщо чесно, я б не хотів її бачити тут.

- Граф Піднебесний розлючений тим, що ти зробив Генрі маркізом.

- Дивно... Це ж його син. Я б навпаки пишався...

- Наана знову полетіла.

- Знову? Я розумію, що моя персона її не дуже приваблює, але все ж... Я призначив її членом ради. Їй потрібно бути тут хоча б раз на тиждень. Ще щось цікаве?

- Вічні інтриги між придворними тебе не дуже цікавлять.

- А що там з Антоном?

- З ним усе гаразд, можеш не хвилюватися.

- Добре... А ти як?

- Теж непогано.

- Угу...

- Давид.

- М?

- Хоча ні, забудь, - відвела погляд.

- Щось сталося?

- Так, думка одна в голову прийшла.

- Яка? Може, вона мені сподобається?

- Що як... - глянула на нього. - Що як задовольнити придворних, показавши їм хоча б натяк на того, хто може бути твоєю "коханкою"?

- Про що це ти? - насупився. - Я не хочу фліртувати з кимось. А реальність показувати я тим більше не хочу.

- Ні, я про те, щоб поставити поруч якусь панянку, - підійшла, - яка могла б якось натякати. Повір, якщо в цих людей з'явиться якийсь реальний образ, вони відведуть погляд від того, що ти любиш говорити з кимось небажаним ночами.

- Ну не знаю... Якось це... Дивно. Маріко, ти ж знаєш, я не хочу підживлювати чутки.

- Але це можливість відвернути їхні думки від твоєї нової іграшки.

- Думаєш?

- Звичайно. Сам подумай: з'являється якийсь незрозумілий слуга, з яким король чомусь полюбляє говорити до світанку, і водночас цей слуга ані посол, ані жодної важливої посади не обіймає, щоб із ним можна було б обговорювати щось дуже важливе настільки довго і так часто.

- Я подумаю... Завести фаворитку, щоб вона грала роль коханки? Мені потрібен хтось не балакучий. Не хочу, щоб правда раптом розкрилася. У такому разі я виглядатиму нерозумно.

- Але можна зробити так, що дурною виглядатиме вона, - з ентузіазмом узяла його краї коміра, притискаючись до грудей. - Уяви, що в тебе є фаворитка, з якою тобі подобається просто спілкуватися, а вона вигадує, начебто ти зраджуєш мені з нею. У такому разі ВОНА матиме дурний вигляд!

- Хм, - задоволено видав. - А ідея непогана, - поклав руку на її поперек. - І придворні заспокояться, і тобі буде легше тримати все під контролем. Але де мені знайти таку цікаву особу? Кілька років тому, цю роль виконувала Наана, сама того не підозрюючи. Але це було ненавмисно і швидко минуло. А зараз?

- Я подивлюся хто може тобі сподобається. Особа ця має бути кокетливою і водночас потайливою.

- Ех, ти б легко могла бути моєю коханкою, - легко поцілував.

- Але я зовсім не кокетлива, - спантеличилася.

- Зате з тобою я можу довго і захоплено розмовляти. Нам кокетство не обов'язкове, щоб усі бачили, кому я протегую.

Та не піддалася лестощам:

- Це мило, але я зараз говорю про інше.

- Хах, я тебе почув. Добре, роби, як вважаєш за потрібне. Якщо це відволіче придворних - мені ж краще.

- Добре. На добраніч, - поцілувала його ніс, відпустила і попрямувала до дверей.

- І тобі гарних снів.

Та вийшла. Давид налив собі ще. Через п'ять хвилин у двері постукали.

- Н-да-да? - сидячи в кріслі, подивився на вихід.

Той прочинився. Зайшов Аріф, закрив їх. Тут же вклонився.

- О, Аріфе. Я якраз чекав на тебе. Знаєш чому покликав?

Той мотнув головою.

- Я посилав тебе постригтися... - вальяжно почав, закинувши одну ногу на іншу. - І ти постригся, але... Так, ти маєш непоганий вигляд. Так мені подобається більше.

Той поклонився.

- Але... Ти попросив про це мого особистого цирульника, а не того, що стриже слуг.

Аріф широко розплющив очі, відчуваючи як сам блідне. Різко зірвався з місця, підбіг до правителя і впав йому в ноги, впустивши чоло на візерунчастий килим. Давид насупився:

- Я ж заборонив тобі так кланятися мені.

Той підняв благальний погляд, що намагався висловити його найглибше почуття провини за такий ненавмисний, але неприємний пану вчинок. Він просив вибачення, пощади. Він тремтів перед владою і могутністю свого господаря. Він готувався до всього, навіть до смертної кари за те, що він сьогодні зробив. Давид оглянув його досить холодно:

- Чому ти наполіг на тому, щоб Марк постриг тебе?

Той миттєво приклав два пальці до губ.

- Говори.

- Я не хотів! - з трепетом вигукнув, відчуваючи холодний піт на долонях і спині. - Я не думав, що це цирульник Його Величності! Я лише виконував наказ!

- Наказ? У слуг є свій цирульник. Чому ти пішов до мого?

- Я не знайшов його! Я знайшов тільки Вашого! Я не знав, що він тільки Ваш! Мені не сказали, що є інший! Мене не послали до нього!

- Ти наполіг...

- Я виконував наказ! Я не смів його не виконати! Це Ваша воля, пане!

- Як ти змусив його?

- Я запитав чи піде він до Вас, щоб уточнити Вашу волю!

- Ти заговорив із ним? - насторожився.

- Тільки заради виконання волі мого пана!

- І що він відповів?

- Я не розчув, але він почав мене стригти. Пане, - упав чолом на килим, - я не знав, що це особисто Ваш цирульник, мені ніхто про це не сказав. Я не хотів прирівнювати себе до Вас, до моєї вищої влади, до мого сонця. Я винен. Покарайте мене, але не страчуйте. Вибачте мою дурість, вибачте мою простоту і недалекість. Я вперше в такому замку. Я нічого не знаю, я не розбираюся в тому, до кого мені можна ходити, а до кого не можна. Пане, - підняв тремтливий погляд.

- Якщо це повториться ще раз...

- Ніколи!

- Добре. Для першого разу я тебе прощаю.

- Пане! - з невимовним щастям узяв його долоню і почав зцілювати.

- Але наступного... - раб насторожено завмер. - Я покараю тебе за всією суворістю.

- Добре, - тихо відповів і продовжив повільно цілувати руку.

Губи його тремтіли так само, як і погляд. Усього раба трусило від цієї неймовірної пощади і миттєвого прощення. Кров прилила до бурхливого серця і смиренного обличчя.

- Також, я забороняю тобі кланятися мені так низько.

- Але тут нікого немає, - подивився в очі. - Ніхто не побачить моєї покори Вам, - торкнувся губами долоні.

- Все одно. Я не хочу. Не треба битися чолом об землю.

- Добре... Як забажаєте, мій пане, - опустив очі на руку, яку вкривав теплими й ніжними поцілунками.

Той задоволено усміхнувся:

- Аріф.

- Так, мій пане? - підняв слухняний погляд.

- Я хочу, щоб ти зробив дещо.

Раб кивнув, очима кажучи, що він у максимальній увазі.

- Вийди і спустися на перший поверх. Там, недалеко від кухні, по дорозі в сад, висить гобелен. На ньому зображено сцену полювання з вершниками на бурому і сірому конях. Поруч, праворуч, знаходяться двері, - потягнувся до грудей і дістав із-за одягу ключ на золотому ланцюжку. - Відкрий їх, - зняв ланцюг. - Ти побачиш сходи. Піднімися на самий верх і постукай в останні двері. Але не забудь закрити за собою двері біля гобелена, - простягнув ключ, хитро посміхнувшись очима.

Серце раба на секунду завмерло. Кивнув, забираючи практично коштовність із рук володаря. Піднявся, вийшов за двері.

Давид провів його задоволеним поглядом. Відпив вина. Після зачинив покої на ключ і підійшов до картини в золотій рамі, де автор зобразив невинний флірт закоханих, що злітають на гойдалках угору. З граничною акуратністю знайшов за краєм рами невеликий важіль і натиснув на нього двома середніми пальцями. Стіна за картиною м'яко відчинилася і впустила всередину частинку холодного повітря. Король злегка відсунув її і зазирнув у темне приміщення коридору, що йшов далеко вниз. Прислухався. Кроків чути не було, але ось... Щось клацнуло, відгукнувшись луною. Давид усміхнувся, поглядаючи на сходинки, звідки повіяло холодом, прикрив двері, замасковані картиною, і повернувся в крісло, вирішивши випити ще кубок.

Коли Аріф піднявся, то одразу ж постукав.

- Я відкрив, - легко почулося від правителя.

Раб повільно натиснув на вихід. Світло осяяло його. Молодий чоловік стояв зі свічкою в руці й зовсім не розумів як і навіщо він знову сюди прийшов. Обернувся на сходи, глянув на королівські покої, Давида. У його очах було запитання.

- Хах, - потішно відгукнувся повелитель, щойно побачивши таке замішання. - Не очікував? - піднявся.

- Ваша Величносте, навіщо я повернувся сюди іншою дорогою?

- Цією ж дорогою ти й підеш... - загадково протягнув, повільно оглядаючи його з голови до ніг. - Не хочу турбувати варту...

- Ваша Величність, - ступив усередину.

- Закрий вихід, - невимушено вказав на таємний хід, не відволікаючись від розглядання.

Той підкорився. Повернувся, повільно й акуратно притиснув картину до стіни. Почулося тихе клацання. Аріф здригнувся, боячись, що щось зламав. Не встиг він повернутися, як Давид схопив його за руку, розвернув і щільно притиснув до себе.

- Аріф... - загадково почав, оглядаючи обличчя.

- Так, мій пане? - проковтнув слину, дивлячись на цю людину.

Той наблизився до вуха і щось прошепотів, непомітно знову відчиняючи потаємні двері. Серце раба забилося так сильно, що навіть король відчув це.

- Це така честь... - неголосно протягнув підлеглий. - Але чи не злитеся Ви на мене за сьогоднішній вчинок? Чи гідний я зараз брати цю роль?

- Ти посмієш піти проти мене? - не без усмішки подивився в очі.

Прохід був відкритий на кілька сантиметрів.

- Ні в якому разі, - проковтнув слину.

- Тоді підкоряйся. Це моя воля і я хочу цього, - притиснув його за поперек.

- Ви неймовірно щедрі до мене, пане, - з шаленою ніжністю припав до його губ.

Той усміхнувся.

Закінчивши все через півгодини, Аріф ліг на спину і з широкими, жахливо здивованими очима подивився в стелю. Зімкнув руки на животі, поклав ноги рівно, разом. Давид усміхнувся, помітивши такий шок:

- Мені сподобалося.

- Це було прекрасно, мій пане, - проковтнув слину.

- Хах, ти перший раз?

- Так – так, - збентежено кивнув.

- Повторимо через деякий час.

- Сьогодні? – шоковано подивився на нього.

- Ні. За кілька днів, - відвернувся і ліг під ковдру. - Іди до себе. Я збираюся спати.

- Так, звісно, - піднявся і почав одягатися.

Одягнувши штани з сорочкою і вже зав'язуючи пояс, молодий чоловік глянув на короля:

- Ваша Величносте, Ви продасте мене?

- М? - повернувся. - Продам? Навіщо?

- Не знаю, - зав'язав вузол. - Я хочу дізнатися.

- Ні, що ти. Ти славний. Я б не хотів позбуватися тебе.

- Ви такі добрі... - ніжно посміхнувся.

- Але нас усе одно можуть розлучити.

- Хто? - перелякався, немов дитина чи звірятко. - Пане, - підбіг до нього і взяв за руку, впавши на коліна. - Я не хочу розлучатися з Вами. Ви - мій бог, моя благодать і моя райська насолода.

- Хм, - втомлено посміхнувся. - Членам ради байдуже, хто я для тебе. Якщо вони дізнаються, що ти мій раб - вони відберуть тебе в мене.

- Ні! - тихо вигукнув, злякано притиснувши його руку до грудей. - Ні. Я не хочу іншого пана.

- У тебе більше не буде пана. Ти будеш вільний.

- Але тоді я стану як слуги. Я стану левом, що вириватиме в інших Вашу увагу, Ваше заступництво. Пане, не відпускайте мене. Мій Рай тільки тут, у Вашій владі.

- Ти славний, - посміхнувся очима. - Але йди геть. У нас не прийнято мужолозтво.

- Але вартові. Вони могли щось чути.

- Нехай думають, що мені наснився солодкий сон. Коли мені щось подобається, я можу видавати схожі звуки. Деякі з них мають це знати.

- Ви лестите мені, - незграбно посміхнувся, покриваючись рум'янцем.

- Хах, йди геть. Я хочу поспати, - забрав руку і поклав її собі під щоку.

- Я люблю Вас, мій пане, - до землі вклонився йому, встав і продовжив одягатися.

Одягнув каптан, капці. Загасив усі свічки, крім своєї, побажав магічних снів і тихо вийшов. Спустився сходами, зачинив двері біля гобелена, сховав ключ у руці й повернувся до себе. Ліг на ліжко в позу небіжчика і, з невимовним щастям на обличчі, спробував заснути. Сховав дорогоцінний ключ на грудях, зав'язавши ланцюжок на шиї.

Генрі теж намагався заснути, але причина його безсоння була в занепокоєнні, а не щасті. Льєна зникла і куди вона могла подітися, молодий чоловік не розумів.