Давид ІІІ - Війна названих богів (1ч)

Злетіло з дерев листя, земля вкрилася багнюкою від частих дощів, а воїни найрізноманітніших племен усе не могли впіймати того загадкового духа, що сновигав Дикими землями.

- Привал! - скомандував Хофрасі своїм наближеним, що разом зі своїм богом лазили околицями вже не перший день.

Чоловіки із втомленими зітханнями присіли на каміння і повалений стовп якогось дерева. Усі вони були в хутряних куртках, гетрах і утеплених спідницях, з ручною зброєю або сагайдаком на стегні.

- Великий вогонь, - звернувся до лідера один із них. - Ти впевнений, що ми зловимо духа? Природа вже готується до зими, вітер холоднішає, а ми й гадки не маємо, де його шукати.

- Так, розумію, ви втомилися, - озирнувся той простих людей, - але я маю знати, хто це і які в нього наміри. Я хочу бути впевнений у тому, що на моїх людей ніхто не нападе. Я хочу спокійно пережити зиму.

- Усі ми цього хочемо, - відгукнувся інший. - Але де його шукати?

- Не знаю, - оглянув ліс. - Але видно його має бути краще. Дерева оголилися, земля похолодала. Бігти він точно буде повільніше за нас із вами.

Хофрасі все дивився вдалину і намагався вловити поглядом те, чого там не було. Загадковий дух, якого вони всі так давно шукали, навпаки, бачив їх, стоячи метрів за п'ятдесят і ховаючись за якимось деревом. Дух не міг розгледіти ці обличчя, він бачив лише силуети в різних хутрах, чув голоси, спостерігав за тим, як ці істоти ходять. Він навіть схвилювався про свій розум, так ці воїни нагадували здалеку хутрових тварин.

- Переночуємо тут, - видав Хофрасі. - Ніч обіцяє бути ясною, теплою.

- Тоді потрібно когось спіймати, - видав один.

- І зібрати на багаття дров, - видав другий.

Воїни розділилися. Одні пішли на полювання, інші - за хмизом. Дух, немов переляканий зайчик, прошмигнув і зник з поля зору так, ніби його тут і зовсім не було.

Настав вечір. Вугілля в багатті повільно догорало, а м'ясо в чоловічих животах неспішно перетравлювалося. Воїни дрімали хто як влігся або сів, спираючись спиною на дерево. Першим на світанку прокинувся Хофрасі. Оглянувши небо, він зрозумів, що похмуро сьогодні буде весь день. Сонце своїми першими променями осяяло ліс і дало змогу лідеру вийти з табору не спотикаючись. Відійшовши від своїх кроків на тридцять, він приготувався полегшитися під найближчим деревом, однак сліди, що він помітив на сирій землі, змусили його забаритися з цим ранковим ритуалом. Бруд закарбував чиюсь людську ступню. Недостатньо велику, як у воїнів, що сопіли неподалік, і недостатньо маленьку, як у дитини. Бог задумався про підлітка. Подивився куди цей слід іде. Відбиток був свіжий, а значить його автор пішов зовсім недалеко. Оглянув ранковий ліс. Навколо були тільки дерева, гілки, кущі й темне листя, що застеляло ґрунт.

Знайомі, які підкорялися Хофрасі, також стали повільно прокидатися від того світла, що світило в очі. Хтось потягувався і позіхав, хтось сонно прикривав очі рукою, бажаючи поспати ще трохи. Лідер однак вирішив простежити за цими загадковими відбитками на землі і з'ясувати куди ж вони ведуть. Але не встиг він вирівнятися і піти по сліду, як з табору голосно його гукнули. Воїн миттю випустив стрілу в напрямку невідомої йому істоти, що побоюючись визирала з-за дерева і спостерігала за їхнім богом. Стріла врізалася в кору, біля невідомого духа, обплутаного брудно-рудим волоссям. Той одразу ж стрепенувся. Поглянув на нападника. Хофрасі глянув на нього. Дух зірвався з місця і щодуху помчав убік, подалі від цих незрозумілих йому людей. Бог кинувся навздогін. Кілька воїнів також не змусили себе чекати.

Погоня ця могла тривати скільки завгодно довго, бо дух знав стежки як свої п'ять пальців і перестрибував через перешкоди так, ніби робив це далеко не вперше. Однак у воїнів була перевага у вигляді якого-ніякого взуття і теплого одягу на плечах. Їхні кроки і стрибки були стрімкішими, різкішими і важчими, на відміну від духа, що біг сирою холодною землею, всіяною гілками, просто-таки босоніж. Вони минули понад сотню метрів, перш ніж утікач спіткнувся і ледь не куборем прокотився по брудній землі, збираючи на своє довге волосся все листя з гілками, яке туди нападало з дерев. Воїни миттю підскочили, притиснули його до землі й спробували знерухомити, проте вони зовсім забули про другу пару рук, що не спритними рухами й зовсім не впевненими, але безперечно відчайдушними, почали відбиватися, кидаючись у нападників багнюкою, листям і штовхаючи їх у живіт.

- Ми з мирними намірами, - стрімко ступив до нього Хофрасі і схопив за біснувату руку, спустившись на коліно.

Тієї ж секунди йому здалося, ніби він знає цю істоту все життя і навіть більше, ніби вони є одним цілим і насилу подільним. Йому здалося, ніби вони є частиною всього навколишнього світу. Вони відчули зв'язок, що був між ними тисячоліття. Дух також на мить заспокоївся, ніби відчувши те саме. Подібне дещо дезорієнтувало бога, але він невдовзі знову прийшов до тями. Однак зовсім ненадовго. Земля слабко здригнулася, луною доносячи сильний поштовх із півночі. У столиці, підземний удар був такої сили, що оглядова вежа замку не витримала й полетіла вниз, ламаючись на половині ніби солом'яна.

- Хто ти? Які в тебе наміри? - тут же почав Хофрасі, стискаючи незрозумілу руку.

Дух продовжив активно вириватися:

- Ні! - невиразно заволав скрипучий і клекочущий від нежитю голос. - Не брати! Відпустити!

- Це жінка? - шоковано переглянулися воїни з богом.

- Хто ти? Звідки? - неспокійно видав той на створіння.

- Відпустити! - виривалася та. - Не брати!

- Підніміть її, - кивнув підлеглим Хофрасі і піднявся сам.

Ті, взявши невідому їм жінку під руки, насилу її підняли і поставили на ноги.

- Пустити! - волала та, без розбору брикаючись. - Відпустити! Не бити!

- У неї досить примітивна мова, - зауважив лідер.

- Здається, вона просто не вміє говорити, - прокоментував один з воїнів.

- Можливо, - нахилився бог до її обличчя, прихованого за волоссям. - Хто ти? Звідки? Що ти робиш у лісі?

- Не бити! Відпустити!

- Ти розумієш мене? - наблизився руками до її вимазаних локонів і занурив у них пальці, бажаючи розсунути їх і подивитися на обличчя духа, за яким вони так довго ганялися.

- Не бити! - брикалася ногами. - Відпустити!

Хофрасі розсунув сплутане волосся. Обличчя, що під ним жило, було світлим, але брудним, дещо округлим і з веснянками. Крім цього, воно було молодим, переляканим, із широкими зеленими очима, що з жахом дивилися на цю незрозумілу людину в хутрі та шкурах.

- Їй років 17, - видав бог. - Як тебе звуть і чому ти живеш у лісі?

- Крамало́ не кличуть! Крамало́ живе не вдома!

- Крамало́ це ім'я? - подивився той на підручних.

Один знизав плечима, другий же засумнівався:

- Щось схоже говорять у племені Краї, але я не знаю, що це означає.

- Як тебе називати? - звернувся до дівчини ватажок.

- Крамало́ не називають!

- Доки ми не дізнаємося, що таке кромало́, ми не зрозуміємо, хто це, - вирівнявся той і подивився на воїнів. - Пішли назад. Духа ми цього зловили. Залишилося з'ясувати хто це і що воно хоче.

- Відпустити Крамало! - сильніше почала вириватися та, коли чоловіки повели її назад.

- Нам потрібно дізнатися, хто ти, - відгукнувся Хофрасі. - Коли ми дізнаємося - відпустимо.

- Крамало́ є крамало́!

- Але ми не знаємо, що це означає. Коли дізнаємося - відпустимо, якщо ти так хочеш.

Прийшовши до табору зі спійманим створінням, обплутаним волоссям з голови до ніг, воїни усім її показали, розповіли, як ловили, і що це той самий дух, що наганяє жах на чоловіків і жінок у лісі.

- Крамало́ жах! - виривалася та. - Крамало́ не говорить із людьми!

- Але зараз ти з нами говориш, - подивився на неї Хофрасі й оглянув поплічників. - Хто знає, що таке Крамало́?

- Це "страшило" або "проклятий", - відгукнувся один. - Крамало́ ніхто не любить, - оглянув напівлюдину.

- Крамало́ живе в лісі! - верещала та.

- Так, їх усіх виганяють, - підтвердив той самий. - Але ніхто з них довго в глушині не виживає. Ця ж Кромало́ виглядає так, ніби живе тут уже досить довго.

- Ось тільки людям на очі вона стала потрапляти не так давно, - повернув до неї погляд лідер. - Де ти ховалася?

- Під землею! Крамало́ живе в землі!

- У землі? І взимку? – здивувався.

- Взимку Крамало́ спить!

- У сенсі? Всю зиму спиш? – ще більше округлив очі.

- Так! Крамало́ як ведмідь! Крамало́ живе в землі й спить, коли холодно!

- Це точно не людина, - оглянув її тіло бог. - Будь вона людиною - не вижила б.

- А хто вона тоді? – спитав хтось збоку.

- Може дух, а може втілення бога, - подивився в її великі очі Хофрасі. - Заберемо її з собою, поки не з'ясуємо.

- Із собою? - обурився той, хто розповів про Крамало. - Але вона ж проклята!

- Тобі щось не подобається? - зверхньо глянув на нього вогняний лідер. - Ти сумніваєшся у словах бога? Ти вважаєш їх неправильними?

- Ні, великий вогонь, - став перед ним на коліно, схиливши голову. - Я винен. Лихий бог заговорив у мені.

- Це я бачу. Ми йдемо додому, - звернувся до воїнів. - Принесемо цього духа в місто і заспокоїмо наших людей, - подивився на дівчину. - А ти не бійся. Вбивати й калічити ми тебе не збираємося.

Та вірити не поспішала. Минуло кілька днів. Воїни повернулися з богом і духом у головне місто - давнє місце проживання племені Кі, де людей вулицями ходило більше, ніж у цих стінах жило. Відправивши Хофрасі в його особистий намет, Крамало віддали досвідченим жінкам, що мали дівчину помити, постригти й одягнути. Вона брикалася як тільки могла, коли її волосся почали зістригати; кричала, без розбору била жінок, але волосся її таки позбавили. Без нього, вигнанниця почувалася голою і зовсім не захищеною від болю, холоду і тим більше прохолодної води, якою її почали мити. Закінчивши з цим, дівчині одягли теплу спідницю, гетри, сандалі і, не зумівши зрозуміти, що робити з верхом і чотирма руками, накинули на її плечі вовняну накидку, яка, прилягаючи до її тіла волосинками, закрила крамало майже до колін. Обстригли її не налисо, але шапку все одно наділи. Провели через плем'я до бога. Жінки вклонилися і скоро пішли, залишаючи цих людей мало не наодинці.

Крамало стояла невпевнено, переминаючись з ноги на ногу й увесь час полохливо дивлячись на цю людину, яка сиділа у своєму одязі на ведмежій шкурі й випивала з глиняної чашки чай. Хофрасі оглянув її з голови до ніг. Він ніколи не бачив настільки чистих від татуювань людей, до того ж і рудих, з веснянками.

- Звідки ти взялася? – невимушено кивнув на неї.

- Крамало живе в лісі, - боягузливо кивнула.

- Тепер ні. Я - втілення бога вогню і війни. Хто ти? Мені здається, я тебе знаю.

- Я Крамало.

- Це я пам'ятаю. Я хочу наступної інформації.

- Крамало живе в лісі.

- Ні. Тепер ти житимеш у місті.

- Що таке місто?

- Місце, куди ми прийшли.

- Зле місце?

- Ні, - піднявся. - Як ти виживала в лісі? - пройшов до неї.

- Крамало ховається в землі.

- Всю зиму?

- Так.

- А влітку ти як виживала?

- Крамало не розуміє.

- Не розумієш, що означає "виживати"?

- Так.

- Як ти не померла?

- Крамало не знає.

- Ти здалася мені знайомою, - уважно оглянув її. - Чому?

- Крамало не знає.

- А що ти знаєш? - наблизився до неї, задумливо дивлячись в очі. - Мені здається, я тебе знаю, але я бачу тебе вперше.

- Крамало вічно. Вогонь - не вічно.

- Це загадка? - насупився.

- Крамало не знає.

- Тоді навіщо ти це сказала?

Та знизала плечима.

- І все ж... - підніс до неї руку і поклав на щоку.

Та була холодною на дотик.

- Крамало не горить.

- Хм, - прибрав руку. - Був бог вітру, є бог вогню. Може, ти бог води? Не гориш, холодна і взимку застигаєш.

- Бог води?

- Усе можливо, але тоді б ти випаровувалася на вогні… - задумливо розвернувся і пішов до ведмежої шкури.

Гостя маленькими кроками пішла слідом, старанно повторюючи його шлях.

- Що ти робиш? - обернувся той через кілька кроків.

Дівчина знизала плечима:

- Крамало скрізь.

- Але це мій дім.

- Крамало звільняє рідкий вогонь.

- Що? - здивовано насупився.

- Рідкий вогонь, - простягнула до нього верхню руку, відкриваючи для огляду своє витончене тіло в районі грудей. - Він горить, - приклала до нього долоню.

Молодий чоловік не без інтересу припав поглядом до грудей, що ось-ось мали оголитися перед ним.

- І спалює все. Усе, крім крамало, - вийняла з хутра нижню руку, простягнувши її до чоловічого тіла. - Коли він остигає - він робить її більшою.

- Загадки якісь, - невимушено видав і простягнув до неї руку.

Зовсім того не соромлячись, зачепив інший край накидки двома пальцями і задумливо відсунув його вбік.

- Вогонь оголює і покриває, - не пручалася та.

- Так, зараз ти маєш рацію... - оглянув її шкіру і тіло.

Хофрасі був незайманим, таким самим як і всі місцеві до самого весілля. І це оголене тіло, що нікуди від нього не йшло, поступово нагадувало йому про пристрасть, чиїм покровителем він теж був.

- Який цікавий ти маєш вигляд... - невимушено оглядав її ребра і груди.

- Крамало бажає вогню, - ступила до нього, дивлячись в очі наївно й рішуче водночас.

Хофрасі повільно відчув на своєму тілі чотири долоні, що лежали на ньому, немов запитуючи про те, коли він зніме одяг. Молодий чоловік хитро посміхнувся:

- Про це ніхто не повинен знати, - обійняв її й одним плавним рухом поклав на шкуру.

Стрімко розстебнувши всі петлі на теплій куртці, він підняв жіночі коліна, змусивши їх зігнутися, і впав на неї, зупинивши тіло лише руками, якими вперся в буре хутро. Дівчина дивилася на нього наївно, по-дитячому. Спочатку Хофрасі зам'явся, не будучи впевненим у своїх подальших діях, але скоро опанувавши це, він посунувся пахом до неї, піднявши при цьому свою спідницю, та приліг грудьми на її тіло. Дівчина обплела його руками за шию і торс, заплющила очі й тонко замичала, відчувши, як він входить у неї.

Зближення їхніх тіл тривало недовго і майже беззвучно. Вивергнувши в неї своє густе сім'я, Хофрасі важко видихнув, дивлячись на ведмедя і відчуваючи як сильно гостя до нього притискається. Вирівнявся, оглянув її. Дівчина сором'язливо прикрила оголені груди з животом численними руками.

- Зігрілася? - вийшов із неї, залишаючись пахом поблизу.

Та кивнула:

- Ти обпалюєш крамало зсередини.

- Я не спеціально, - невимушено видав, поклавши долоні на її коліна. - Я вогонь усе-таки.

- Полум'я... - простягнула до нього одну з рук.

- Хм, - доволі усміхнувся. - Сподобалося?

- Ти зігрієш Крамало, коли буде сніг, - торкнулася його живота кінчиком середнього пальця. - Зігрієш зсередини, - піднялася й охопила чоловічу талію рукою.

- У нас дозволено таке тільки після одруження, - рішуче піднявся.

Дівчина стежила за ним очима:

- Вогонь не обпалить Крамало.

- Хм, я вже тебе обпалюю, - задоволено подивився на неї і почав застібати куртку.

- Вогонь не здатен на це. Але Крамало може його загасити.

- Хм, - гордовито видав. - У тебе не вийде. Загасити моє полум'я, - закотив очі. - Я горітиму вічно, - уїдливо подивився на неї.

- Ні. Вогонь не вічний.

- Хм. Це ми ще подивимося, - струснув застебнутий одяг, поправив спідницю і вийшов.

Повернувся Хофрасі через кілька годин і з очищеним пташиним тілом у руці. Дівчину виявили сплячою, згорнутою на шкурі в клубок. Молодий чоловік фиркнув. Розвів багаття, обклавши його камінням і поклав тушу на залізну сітку над вогнем. Повернувся до гості. Підійшов і почав будити:

- Прокидайся. Це мій дім. Тебе поселять в іншому. Гей, - потормошив за плече. - Ти збираєшся прокидатися?

Дівчина насилу розплющила очі і сонно глянула на нього:

- Вогонь нетерплячий, - перевернулася на інший бік.

- Гей! - обурено зупинив її перекочування. - Іди звідси!

- Ти сам привів Крамало до себе, - подивилася в очі. - Відрізав волосся, дав одяг і, - глянула на їжу, - даси їжу. - Ти частина мене, - повернулася до нього.

- Що за маячня?! Я тут бог! Я тут вождь!

- Ти не здатен вигнати мене.

- Ще й як здатен! - силою підняв її на ноги. - І зараз ти покинеш мій дім! - повів до виходу.

- Ти помиляєшся.

- Анітрохи! - виштовхнув її на холод.

- Ти помиляєшся, - подивилася на нього. - Крамало зовні, але Я всередині.

- Божевільна! - гнівно кинув наостанок і зайшов назад, ставши чекати готовності м'яса.

Дівчина, не знаючи куди їй іти, просто сіла біля його намету, склавши під собою ноги. А через пару хвилин лягла, у цій же позі заснувши. Хофрасі виявив її тіло, коли вийшов справити природну потребу. Не надавши їй значення під час виходу, він злегка спантеличився після повернення. Ця ненормальна спала так само безтурботно, як і на ведмежій шкурі, у теплому наметі. Молодий чоловік присів біля неї і потормошив за плече, проте зараз невідома прокидатися не збиралася. Незграбно озирнувшись на всі боки, місцевий бог затягнув її всередину і поклав на шкуру. Зовсім уже не хотілося йому, щоб місцеві звинуватили його в убивстві жінки, незважаючи на те, що це дух, який довгий час їх лякав. Сяк-так склавши її руки на тілі, молодий чоловік сів до вогню, нетерпляче чекаючи готовності м'яса.

Його напружувала ця гостя. Напружувала її невідомість і незрозумілість, її дивні фрази, вигляд і поведінка, напружувало її божевілля, та й просто присутність. Він звик жити один, а не з якоюсь жінкою під боком.

- Навіжена якась… - невдоволено бурмотів він собі під носа, дивлячись на гості язики полум’я, що несильно здіймалися над вугіллям.

Обернувся на неждану гостю, підійшов і почав її щосили тормошити, намагаючись пробудити і нарешті вигнати, залишившись сам на сам, після таких довгих пошуків і блукання холодним лісом.

Дівчина відкрила очі лише через п’ять хвилин цієї тряски.

- Йди звідси! – нарешті відпустив її Хофрасі. – Тобі дадуть твоє власне житло! – показав на вихід.

Та мовчки огляділась і повернулася до вогняного бога:

- Як Крамало опинилася тут?

- Я тебе затягнув, коли ти втратила свідомість від холоду! - стиснув кулаки.

- Я занурилася в зимовий сон. Ти розбудив мене. Ти не дав Крамало заснути.

- Мене бісить це! - розлютився. - Ти можеш говорити про себе "я"?!

- Крамало не розуміє, - повільно похитала головою.

Той роздратовано закотив очі, важко видихаючи:

- Після вечері, я покажу тебе племені, - глянув на неї. - Не смій чіпати м'ясо, - вказав на птаха і вийшов.

Поговоривши з вождем про вечірнє зібрання на згарищі, Хофрасі повернувся і не без нового роздратування побачив, що його не послухалися. Гостя сиділа біля багаття, склавши перед собою ноги, і методично обгризала кістки того крила, що нещодавно відірвала від страви. Подивилася на господаря.

- Ти... - скипаючи від гніву насунувся на неї. - Чому ти почала їсти?!

- Їжа готова, - спокійно продовжила та обгризати крило. - Крамало хотіла їсти.

- Що ти як дитина?! Я пішов зовсім ненадовго!

- Але Крамало не їла м'ясо давно. Вона хотіла їсти, - подивилася на господаря, пережовуючи плоть.

- Ти навіть не людина! - дав потужного ляпаса, від чого та відлетіла вбік, упустивши з рук залишки крила. - Ти не смієш перечити богу!

Дівчина глянула на нього з сумом, але не з провиною чи образою, а зі звичайним смутком через заподіяний біль.

- Я - бог! - навис над нею. - І ніхто не сміє перечити мені! - взяв її за комір накидки. - Чи ти занадто тупа, щоб зрозуміти це?!

- Твоє полум'я обрало для спалення не того.

- Ти не послухалася мене! - кинув її на землю. - І вже повір, я обпалю тебе! До вогню вона не сприйнятлива, - зло нахилився до вогнища і схопив два тліючих вугілля. - Зараз перевіримо! - ступив до гості і, силою схопивши її за шию ззаду, наблизив вугілля до обличчя.

- Вогонь руйнує все, - заплющила очі від тепла біля носа. - Але він крихкий, - стиснула в кулаці жменю землі.

- Ти зовсім осміліла?! - обурився той.

- Його дуже легко загасити, - підняла повіки й рішуче встала, ніби не помічаючи тієї руки, що стримувала її тонку шию.

Хофрасі продовжував злитися з дрібними перервами на спантеличеність від її прихованої сили.

- Вогонь слабкий, - чітким рухом вдарила долонею в його груди й повалила тим самим на землю. - Слабкий і самовпевнений, - стійко стала на ногах і зробила стрімкий рух рукою вниз, змусивши Хофрасі провалитися в несподівано утворену під ним яму. - Засипати й загасити, - зробила пальцями гострий кут догори, тим самим змусивши ґрунт накинутися на чоловіче тіло гіркою.

Бог лежав шокований. Ця сила і нахабство виявилися для нього настільки несподіваними, що він навіть не знав що їм протиставити. Дівчина однак підсіла до вечері й відірвала інше крило, почавши його мовчки обгризати.

- Хто ти така врешті-решт?! - здивовано вигукнув той, почавши себе розкопувати.

- Вогонь дурніший за мене. Він може добре говорити, - покосилася на нього, - але він дурний.

- Я - бог! - гнівно підскочив на ноги. - Ти не смієш...!

Та махнула рукою, забираючи з-під його стоп землю, і вронила Хофрасі на м'яку купу, під котрою той нещодавно лежав.

- Ти зовсім знахабніла?! – ледь стримувався той, щоб не спалахнути, покривши полум’ям усю домівку.

- Потрібно засипати тебе, - задумливо повернулася до нього.

- Засипати?! – округлив очі.

- Ти гориш занадто сильно. Ти можеш когось обпекти.

- Та я тебе зараз на попіл перетворю! - підскочив.

- Нестриманий, - спокійно зауважила і демонстративно стиснула кулак, змусивши ґрунт схопити його ступні.

- Тобі кінець! - смикнув ногою в спробі зробити крок до неї, але не зміг. - Що ти зробила?! - гнівно подивився на дівчину.

- Зупинила, - повернулася до поглинання їжі.

- Відпусти мене зараз же! - смикнув ногою, намагаючись вибратися.

Гостя мовчки обгризала крило.

- Ти оглухла?!

Та не звертала уваги.

- Божевільна!

Дівчина ж просто їла. Закінчивши з крилом, вона взялася за ніжку, зовсім не звертаючи уваги на ті злісні крики, що кидав у неї Хофрасі. Відірвавши другу лапу, гостя піднесла її до роздратованого господаря, що до цього часу встиг трохи охолонути, і повернулася до ліжка. Молодий чоловік зло вихопив їжу, почавши її гризти, і невдоволено пробурмотів собі під ніс:

- Це мій дім, мій птах, мій народ, а ця погань мене відпускати не хоче…

Дівчина однак лягла на ведмежу шкуру, спиною до господаря скрутилася в клубок, і скоро заснула.

- Чудово, - саркастично видав той, дивлячись на її мирну позу. - До весни тут стирчати буду, - сів на дупу, дивлячись на її спину.

Однак ґрунт відпустив його вже за десять хвилин, коли гостя заснула справді міцно.

- І м'ясо згоріло, - роздратовано відкинув він з взуття залишки землі і перевернув підгорілу тушу. – Бог землі, щоб тобі… - невдоволено покосився на дівчину.

Всередину зазирнув вождь, з тим самим масивним намистом на грудях:

- Велике полум'я, люди зібралися і готові вислухати тебе.

Молодий чоловік подивився на нього, відволікаючись від дівчини, якої він все ніяк не може позбутися, і попрямував до входу:

- Іду.

На згарищі, немов на майдані, зібралися десятки допитливих, звертаючи свої обличчя до центру. Стоячи на попелі, каменях і дорогах, що йшли на периферію селища, вони чекали на свого бога і його довгоочікувані слова. Фрамалака і Моісу також були присутні, перебуваючи біля кам'яної огорожі. Щоб було краще видно, дівчина піднялася на неї ногами, ставши трохи вищою за свого чоловіка, що її притримував за ноги.

Хофрасі вийшов у центр, оглянув натовп і голосно почав усім цим людям:

- Кілька днів тому ми спіймали лісового духа, що так давно лякав вас! Я і мої вірні воїни вистежили його! Схопили! – переможно стиснув кулак над своєю головою. - І привезли сюди!

Жителі почали тривожно перешіптуватися, боячись, що цей дух може бути дуже небезпечним.

- Я дав указ привести духа до людського вигляду і це зробили! - продовжив той. - Не дивіться на обличчя цієї істоти! Вона виглядає як жінка, але це не людина! У неї чотири руки і ще не відомі мені наміри! Щоб убезпечити вас, я житиму з ним! Житиму, поки не зрозумію чого воно хоче! – говорив він так, ніби це був його власний вибір.

- А якщо воно почне красти або вбивати нас? - неспокійно почулося з натовпу.

- Я вб'ю його! - суворо видав їхній бог. - Уб'ю швидко! Воно виявило неповагу до вашого бога! Воно не вірить у вогонь!

Люди осудливо вразилися.

- Воно заслужило на смерть! - вигукнули збоку.

- Я сам вирішу, коли воно вирушить на вогнище! – подивився у ту сторону Хофрасі. - Я повинен дізнатися що це! Ніхто не сміє говорити з цією істотою! Вона не покидатиме мій намет! І волі в неї теж не буде! Воно занадто довго лякало вас, мої люди! Воно буде жити під моїм наглядом!

- Так! - схвально почали кричати звідусіль.

- Ліс вільний! – продовжив бог. - Вам нема чого боятися!

З натовпу почулися радісні вигуки і свист.

- Моісу! - кинулася йому на шию Фрамалака. - Чув? Я знову можу полювати з тобою! Нарешті!

- Боюся, завтра ми не пополюватимемо, - з усмішкою обійняв її.

- Чому? - здивовано округлила очі.

Той наблизився губами до її вуха:

- Ми надто довго не зближувалися серед дерев, надто довго ти не лежала піді мною на листях.

Дружина потягнулася до його вуха, притискаючись тілом до тіла:

- Тоді візьмемо зброю... - задумливо провела пальцем по його потилиці. - І підемо в саму глушину, щоб нас ніхто не знайшов...

- Так, - пристрасно стиснув її. - Щоб нам точно ніхто не завадив.

- Завтра...

- Мм, я вже сьогодні хочу.

Та усміхнулася:

- Ходімо додому! - жваво зістрибнула з каменю і схопила його за руку, активно потягнувши до дороги. - Нас Перший чекає!

- Ох уж ці діти, - поспішив за нею.

- Треба твоїй мамі сказати, щоб завтра подивилася за ним, - обернулася.

- Я обов'язково скажу, - переконливо кивнув. - Я скажу про це щойно прокинуся, - трохи прискорився і підхопив її на руки, змусивши весело скрикнути. - Знову ти станеш такою ж дикою, як раніше, - бажано стиснув її невелике тіло.

- І знову буду обпалювати тебе, - провела рукою по шиї й поцілувала його туди ж. - Вогник... - хитро посміхнулася.

- Воістину смертоносна, - глянув на неї, ледве стримуючись перед розпусним поцілунком.