Давид ІІІ - Війна названих богів (1ч)

Настав наступний день. Дощу цього разу не було, тож Давид після обіду вирішив посидіти в саду: "Поки тепло - потрібно користуватися". Небо було затягнуте хмарами, на відкритих ділянках гуляв вітер, та й, у принципі, вже починало холоднішати. Король одягнувся тепліше. Вирішили грати компанією з чотирьох осіб: Давид, Аміран, Мадлен і маркіз де Жаннер. Барон роздав карти.

- Ви б тепліше одягнулися, - глянув на дівчину маркіз. - Не літо все-таки, - взяв свої карти.

- Краса вимагає жертв, - кокетливо поправила та кучері.

- Жіноча краса - вбивча сила, - глянув на те, що йому випало. - Але коли ви захворієте - красуватися ви вже не зможете.

- Ох, маркіз, заради чоловіків, жінки здатні на все.

- Це, звісно, ваша справа, - глянув на неї Давид, - але ви ж замерзнете. Взяли б із собою накидку хоча б.

- Моя служниця з радістю її принесе, коли вона знадобиться. Так? - глянула на дівчину, що стояла осторонь.

- Звісно, пані, - лагідно їй поклонилася Ірина.

- Я дуже задоволена, - повернулася Мадлен до правителя, - вашим учорашнім подарунком.

- Мене попросили про це, - розклав карти в руці.

- Попросили? – спантеличилася.

- Так. Якби не це прохання - ви б не отримали у своє розпорядження довірену людину. Хто починає? - оглянув компанію.

- Не я, - відгукнувся Аміран, глянувши на свої карти.

- Довірену людину? – все не могла зрозуміти норійка. - Ах так... Мені дуже лестить це, - схвально кивнула йому.

Давид покосився на неї:

- А ви про що подумали? - глянув на сімки, що йому кинув маркіз, та почав їх бити.

- Увечері, мені передали шикарну троянду... - задумалася дівчина. - Передав королівський слуга. Я думала, це подарунок від вас.

Король покосився на Ірину:

- А ви впевнені, що цей подарунок був вам? – вернувся до столу.

- А кому ж іще?

Служниця завела пасмо за вухо.

- Але він не від мене, - відклав биту, потягнувшись за новими картами.

- Хм, а від кого ж?

- Від таємного залицяльника, - усміхнувся маркіз. - Чи мало у нас у замку таких анонімів?

- Цей таємний обожнювач розбурхав моє серце, - виразно доклала до нього руку Мадлен.

Аміран покосився на дівчину. Давид походив на неї.

- Питання, хто ж це може бути, - почала схвильовано відбиватися.

- Колись ви з ним обов'язково зустрінетеся, - зауважив барон.

Дівчина аж здригнулася, від самої думки, що обожнювачем може бути цей виродок.

- Такі коханці завжди розкриваються після тривалих залицянь, - продовжував велетень.

- Це точно, - підтакував маркіз. - Коли вони точно впевнені, що їхня жінка їм не відмовить – вони чарівним образом з’являються.

- І як же часто такі зв'язки приводять до вівтаря? - поцікавилася та.

Чоловіки усміхнулися.

- Хах, ну ви й даєте, - витер сльозинки Олександр де Жаннер.

- Гарний гумор на вагу золота, - з усмішкою помітив король.

- Які наївні у вас думки, Мадлено, - з ніжною посмішкою видав барон.

- Та невже ніколи? - здивовано оглянула їх норійка.

- Такі випадки дуже рідкісні, - відгукнувся маркіз.

- Коханці та звабники ніколи не одружуються, - глянув на неї худий велетень.

- Але як же так? - відклала биту і почала ходити на Амірана.

- А тоді які вони звабники і вічні коханці, якщо одружуються? - усміхнувся Давид. - Ти або коханець, або чоловік.

- Ви ж не хочете велелюбного чоловіка? - з підступом видав барон.

- Але чому цей коханець не може закохатися і одружитися з коханою жінкою? – все не розуміла дівчина.

Чоловіки знову посміялися.

- Як же ви наївні, - похитав головою найстарший. - Зовсім ще дитя...

Магдалена з неприязню оглянула їх. Відвела незадоволений погляд:

- Ірино! Принеси мені плащ! - і неголосно додала, оглянувши компанію: - Ніхто тут моїми красотами милуватися не хоче, той бачити їх вам більше не треба.

- Жінкою милуватися можна і не так, - глянув на неї Аміран.

Служниця вклонилася, пішла.

- Будь кохана хоч як діва Марія одягнена - нею все одно можна захоплюватися не як святою, - прокоментував Давид.

- Що може бути гірше за дуже релігійну жінку? - насупилася Мадлен.

- Це не так погано, як ви думаєте, - видав маркіз, відбиваючись від Амірана. - Їх дуже цікаво спокушати.

Ірина тим часом поспішала до замку. Швидким кроком пройшла алеї, зелені коридори та купи троянд. Та раптом натрапила на Аріфа, що йшов просто назустріч. Щоки її порожевіли, збентежений погляд опустився, а крок сам собою сповільнився. Слуга квапливо йшов назустріч, але навіть він, виконуючи чийсь наказ, не зміг проґавити повз свої очі такі зміни. Наблизившись одне до одного досить близько, вони переглянулися. Минули одне одного. Дівчину обдало прохолодним повітрям, що несла із собою ця людина.

- Ірино, - несподівано і тихо сказали на вухо.

- А? - неуважно обернулася.

Вона не помітила як той зупинився і стрімко повернувся до неї, ставши біля плеча. Взяв білу кисть, пригорнув її до своїх грудей і припав устами до вуха, що схвильовано слухало цей м'який голос. Почувши лише одне речення, Ірина налилася теплом, відчуваючи рукою як сильно б'ється чоловіче серце. Поглянула на нього. Дрібно кивнула. Той насилу відірвав від неї погляд, відпустив долоню і поспішив далі. Вона недовго провела його очима. Теж скоро поспішила у своїх справах.

Аріф же прибіг до свого короля, схвильовано перед ним поклонився. Той однак насупився. Усі звернули до слуги свої обличчя.

- Ваша величність, - почав той, - ваш радник шукає вас по всьому замку.

- Щось сталося? - спантеличився той.

- Мені нічого не сказали, але це терміново. Він скликав раду.

- Філіп без мого відома скликав раду? - здивовано оглянув компанію. - Навіть цікаво що ж таке сталося, - піднявся. - Аміране, ви йдете зі мною.

- Звичайно, ваша величність, - кивнув той і теж піднявся.

Гра в карти була залишена на маркіза і Мадлену. Правитель з його скарбником і слугою пішли.

- Продовжимо? - глянув де Жаннер на дівчину.

- Чому б і ні? – знизала та плечима.

Поділивши між собою карти інших гравців, вони продовжили.

На раду король зайшов одним з останніх. Сів на своє місце. Аміран також зайняв свій стілець.

- То що ж сталося? - глянув Давид на Філіпа.

- На нас напали, ваша величність.

- Як напали?! - злякано підскочив. - Хто?! Звідки?!

- Славія. Їхні люди прорвалися через кордон і повільно пробираються до столиці.

- Добре, що повільно! - гнівно вдарив кулаком по столу.

- Військо тисяч тридцять, - прокоментував Нільс.

- Ого! Та вони війною на мене пішли!

- Гарра і Савіка зруйновані. Є припущення, що вони йдуть до Луїро́, а там і до Рума́ки.

- Припущення! Вони моїх людей б'ють! Де мій тесть?! Що з його силами?

- Маркіз Норії поки що не втручався.

- Якого хріна?! - загрозливо навис над столом. - Це не його земля?!

- У них із маркізом Даврі давні суперечки... - ніяково нагадав Люціус.

- А те, що це земля його зятя і його онука?! Цей факт старого ніяк не турбує?!

- Ваша величність, - спокійно почав Аміран, - давайте заспокоїмося і вирішимо, що робити далі.

- Заспокоїтися?! - гнівно подивився на нього. - Мої землі відбирають! Моїх людей калічать! Що це за хрінь?! - глянув на Нільса. - Без оголошення війни!

- Потрібно щось робити, ваша величність, - відгукнувся той.

- Звичайно треба! Зібрати військо і виходити! Наші воїни краще підготовлені і зброя у нас краща! Розбити цих гадів! Щоб через чотири дні всі вже на місці були! - вдарив по столу. - Я не збираюся своїми землями ділитися!

- Стратегію складемо зараз, ваша величність?

- Я на взводі! - ривком вирівнявся. - Зберіть мені генералів! Через годину в цьому ж залі! Ще проблеми якісь з'явилися? - оглянув усіх і, не почувши відповіді, подивився на барона: - Аміран, виділіть суму на війну.

- Але я не знаю скільки потрібно, - розгублено відповів королю. - Я скарбник тільки другий день.

- І викличте свого брата. Мій батько військове звання йому не просто так дав. На час війни - кермо влади вручаю Філіпу, - оглянув раду. - Повторюю, щоб не забували. Через годину, - суворо подивився на Нільса.

- Так, ваша величність, - поспішно кивнув і піднявся.

Інші міністри теж встали. Давид розвернувся і пішов у свої покої. Викликав до себе Аріфа, щоб випустити пару. Слуга прибув швидко, сів в одне з крісел біля столика і склав на колінах руки. Наступні двадцять хвилин, він з переляком слухав гучну лайку свого запального короля, що ледь не зірвав голос, проклинаючи цю безстрашну Славію. Після того, як запал вичерпався, правитель дав Густаву кілька наказів і втомлено сів у крісло. Випив вина.

- Піднебесні нарешті виїхали, скоро сюди прибуде Аскар, а ти даруєш Ірині троянди, - глянув Давид на свого.

- Так, ваша величність, - кивнув йому. - Сьогодні я збираюся подарувати їй ще одну.

- Мадлен, якій вона служить, думає, що це квіти для неї.

- Виходить, вона забрала її троянду? - стривожився.

- Так, - зробив ковток. - І подумала, що це від мене. Не підставляй мене знову. Мені ця Мадлен ні на грам не симпатична.

- Вибачте, ваша величність. Це сталося випадково, - кивнув йому.

- Охоче вірю.

Минуло ще сорок хвилин. Давид повернувся в зал ради, де на столі вже лежала карта, а навколо ходили генерали. Загальний план нападу було складено менш ніж за годину. З більш дрібними деталями вирішили визначитися на місці. Вихід війська запланували на завтра, на світанок. Король же зібрався їхати вже післязавтра, приблизно о тій же годині.

Ближче до вечора, за годину до вечері, до Давида привели ворожку. Він зустрів її в тронній залі. Жінка, схожа своїм виглядом на циганку, шанобливо схилила голову.

- Ви не раз передбачали мені майбутнє, - сухо почав той, - і досить часто передбачали правильно. Скажіть, що мене чекає на цій війні, - задумливо підпер голову долонею.

- На вас чекає боротьба, мій повелитель, - схилила голову. - Цю війну буде виграно не так швидко, як вам би хотілося.

- Наскільки вона затягнеться?

- Землю вкриє сніг, а ви тільки виженете ворогів за наші кордони.

- Але...?

- Ви повернетеся, коли сніг розтане, - подивилася на нього.

- Значить я все одно виграю?

- Звичайно.

- Чудово. Мені варто щось знати про цю війну?

- Повернувшись додому, ви одружуєтеся.

- Що?! - гнівно підскочив.

- Завжди пам'ятайте про те, що майбутнє можна змінити. Але я бачу вашу нову дружину.

- Дружину?! Та ніколи!

- У неї темне волосся і ви не будете її любити.

- Ось це вже схоже на правду, - роздратовано сів.

- Вона вб'є дорогу вам людину.

- Я подбаю, щоб цього не сталося. Щось іще?

- Бережіться вулкана. Мені снилося його виверження.

- Добре. Я дам розпорядження.

- Якщо хочете дізнатися щось іще - я відповім.

- Коли ви помрете?

- Я не хочу цього знати, - мило посміхнулась. - Я не знаю.

- Добре. Тоді йдіть, - кивнув стражникам: - Дайте їй десяток га.

- Вам приємно передбачати, - задоволено посміхнулася ворожка.

- Ідіть. Невідомо коли знову ви мені знадобитеся.

- Ви завжди знаєте, де мене знайти, - поклонилася.

- Звичайно.

Проводивши жінку, Давид вирушив на гігієнічні процедури, вечерю, покликав до себе Аріфа, будучи вже в спальні.

- Так, ваша величність, - вклонився йому слуга, зайшовши в покої.

Король був уже в нічній сорочці.

- Аріфе, давай начистоту, - відпив вина, стоячи біля столика, - післязавтра я залишу замок майже на півроку.

- На півроку? - широко розплющив очі.

- Так, не драматизуй.

- Але кому ж я буду служити?

- Мені, Юліану. Не турбуйся, поки на твоїх грудях висить це, - кивнув на стрічку, - тебе ніхто не зачепить.

- Але півроку... Це дуже довго...

- Саме тому я покликав тебе.

Карі очі шоковано округлилися:

- Ви хочете...?

- Так, - ствердно кивнув. - Знаю, не попередив, але, - поставив кубок на столик, - заради різноманітності, сьогодні приготувався я, - подивився на нього.

- Це велика честь, не приховую, - поклонився, приклавши руку до грудей.

- Але?

- Але я призначив Ірині побачення, - подивився в його очі. - Я сам покликав її сьогодні в сад. Дозволите мені відлучитися на кілька хвилин? Я не хочу кидати її там саму.

- Звісно, можеш іти, - взяв кубок. - Даю тобі не більше чверті години. Потім я засну. Зайдеш таємним ходом, - кивнув на картину.

- Дякую, - глибоко йому вклонився і вискочив у коридор.

Швидко збігши сходами вниз, він ледь не збив Амірана, що спокійно збирався підніматися до себе. Вибачившись і швидко вклонившись, молодий чоловік зібрався мчати далі, але чоловік швидко гукнув його:

- Аріфе, почекай.

- Вибачте, - злякано обернувся, - але я поспішаю. Його величність...

- Просто передай ось це, - дістав із-за пазухи запечатаний конверт, - Мадлені через її служницю. Скажи "від королівського слуги".

- Добре, - швидко кивнув і вихопив папір, побіг далі.

Ледь не збиваючи з ніг інших слуг, він вилетів у сад і тут же помчав до альтанки, де ховалися вони вчора.

- Ірино! - забіг усередину.

- Аріф! - злякано підскочила. - Мене відпустили сьогодні трохи раніше. Варто було лише сказати, що це знову королівський слуга...

- Ірино, - схопив її руки, притиснувши до грудей. - Сьогодні я не можу бути тут із тобою. Вибач. Королівський наказ. Я дуже хочу, але...

- Я розумію. Ми слуги. Така наша доля.

- Мені сказали передати тобі листа. Ось, - простягнув. - Від іншого королівського слуги, для твоєї пані.

- Вона забрала мою квітку, - взяла конверт.

- Так, я знаю. Я куплю тобі ще. Я мушу бігти. Мені дали зовсім мало часу, щоб попередити тебе.

- Але ти не кинув мене.

- Ні. Ніколи.

- Зустрінемося тут завтра?

- Я не знаю. Чесно. Але післязавтра, - стиснув її руку, - я обіцяю.

- Ти тікаєш?

- Я повинен. Але я не можу, - не впоравшись із собою, заліз пальцями в її волосся і припав до губ.

Понад секунду тривав їхній поцілунок, перш ніж дівчина відсторонилася.

- Тобі треба йти. Це наказ короля.

- Я хочу ще, - піддався до неї.

- Ні, - відсунулася. - Біжи.

- Ти жорстока.

- Не зі своєї волі.

- Зустрінемося тут післязавтра, - із зусиллям відпустив її і задом відійшов у зелений коридор, не маючи сил відвести від неї погляду.

Швидко видихнув, розвернувся, стрімголов побіг назад до замку. Дівчина провела звуки його кроків слухом. Аріф зайшов до правителя, коли він уже лежав під ковдрою і намагався в темряві заснути.

У покоях Мадлен однак панувала атмосфера загадковості, коли їй нарешті передали конверт.

- Це все від того самого слуги? - задумливо зламала печатку й розкрила послання.

- Мені передала це та сама людина, що й троянду. Я не знаю, хто відправник, - припала до її волосся, почавши розплітати денну зачіску.

- Хм, цікаво... - почала читати любовний лист.

Закінчивши, вона хитро посміхнулася:

- Мабуть і справді у мене з'явився таємний шанувальник.

Вранці наступного дня, Давид працював правителем як і раніше - прийом підданих, рада. Завдяки вчорашньому побажанню, перших стало в рази менше і на раді, що йшла після, міністри встигли розповісти королю про значно більше, ніж раніше. Закінчивши до обіду, Давид зі спокійною душею вирушив на трапезу. Крім тих самих міністрів і кількох людей наближених, до столу приєднався молодший брат барона Грізі. Людина ця була не меншою на зріст і такою ж блідою, без бороди. Носив він темний одяг, з парою яскравих орденів і медаллю пошани на грудях. Крім цього, порівняно з братом, він був ширшим у плечах і міцнішим у статурі. Обличчя його також було дещо симпатичнішим і більш вдало складеним. Аскар був молодший за Амірана на сім років, але при цьому виглядав він на всі 35. Обличчя його було суворим, очі - холодними, рухи - виміряними і чіткими, без надлишків.

Порівняно з генерал-ад'ютантом, барон виглядав розв'язною і несерйозною неодруженою людиною, нагадуючи своєю поведінкою мало не двадцятирічних юнаків, у яких ще все життя попереду.

- Наші люди стали жити довше, - почав Аскар посеред обіду. - Раніше до сорока одиниці доживали.

- А зараз? - поцікавився Давид.

- Зараз навіть сорока п'ятирічні серед селян є.

- Яке довге життя, - втомлено прокоментував Аміран, відпиваючи з келиха.

- Як у тебе, - глянув на нього брат.

- Хм, - гірко посміхнувся. - Точно.

- Значить, чистота приносить і користь? - поцікавився король.

- Безсумнівно, - повернувся до нього. - Щойно всі нечистоти почали виводити - люди зажили значно краще.

- Що ж, це добре, - відрізав шматок м'яса. - Значить і далі очищати країну від подібного сміття будемо. Нема чого такій багатій країні смердіти як гнойовій купі, - поклав шматок до рота.

- Країна вже давно так не смердить, - підключився Люціус. - Хіба що від робітників запашок часом відчути можна.

- Якщо робітник не смердить після роботи, - почав правитель, нанизуючи шматок на виделку, - поганий це робітник, - поклав м'ясо до рота. - Я зараз говорю про тих, хто фізично, а не розумово працює, - оглянув знайомих, пережовуючи. - Але рівень освіченості теж піднімати треба, - проковтнув усе. - Цих селян, що читати не вміють, обдурити дуже легко.

- Не завжди це погано, - прокоментував Аміран, поглядаючи на їжу. - Наш батько з таких подвійні податки збирав. А що? Вони ж накази не читають, - глянув на короля.

- Ось через таких "розумних" феодалів і треба людей вчити. Шибко розумні землевласники прибирають до своїх рук значно більше, ніж у казну кладуть. Кому в підсумку від цього гірше? Податки вже давно фіксовані, от тільки не всі селяни про це знають.

- Щоб навчити країну, потрібні роки, - відпив із кубка барон.

- Я нікуди не поспішаю. Школи будуються. Нові міста для бідняків - теж. Не одним же Піднебесним багатіти від такого містечка, де робота завжди є. У кожному регіоні тепер буде таке місце. До літа думаю такі поселення добре розростуться. А де є зростання - там є гроші. Можна дороги нормальні побудувати у великі міста, а то ця грунтовка... Їдеш - як на морі гойдаєшся.

- Такі реформи займуть чимало часу, - задумався генерал.

- Я вмирати поки що не збираюся. Заодно можна і столицю подалі від цього вулкана перенести. А то живемо - не знаємо, коли попелом усіх засипле.

- І куди ви плануєте переїхати? - запитав Нільс.

- Не знаю, - відпив вина. - Ще не визначився.

- Ваша величносте, - неголосно окликнув його Філіп.

- Так-так, мій любитель смачно поїсти? - глянув на нього.

Той кивнув, ніяково погоджуючись із почутим:

- Можу я попросити у вас аудієнції після обіду? Хотів би уточнити деякі деталі, поки ви не поїхали.

- Так, звісно. Після обіду поговоримо.

- Добре, - кивнув і продовжив їсти, коли той відвернувся.

- А ось Аміран не любитель добре поїсти, - з усмішкою глянув на нього король. - Завжди дивуюся вашій худорлявості. Чи не захворіли ви?

- Ні, - відгукнувся його брат. - Він мало їсть уже багато років.

- Хворий я, - спокійно прокоментував барон. - Але не тілом, а душею. У мене просто поганий апетит, - глянув на короля. - Вино я люблю більше за м'ясо, - відпив трохи.

- У ваших краях це й не дивно, - усміхнувся той. - Чудове вино робите, - підніс до неба кубок і відпив.

- Дякую.

Закінчивши з трапезою, всі розійшлися хто куди, і тільки король з його незамінним радником вирушили в розкішний кабінет.

- То про що ви хотіли поговорити? - запитав Давид, уже сідаючи у своє крісло.

- Про барона Грізі, - присів за стілець навпроти. - Я все ж таки не впевнений у його чесності. Він людина азартна...

- Але не дурна. Ви вже призначили комісію, що буде за ним стежити?

- Так. Поки що він нічого не вкрав і все сходиться, але я все одно не впевнений у ньому. Ваш батько одразу ж вижене його, щойно дізнається про цю посаду.

- А хто йому таке дозволить? - незворушно підняв брову. - Мій батько відмовився від трону і передав усю владу мені. Зараз король я, і чому він має противитися моїй волі, я не зовсім розумію.

- Але коли ви поїдете, він неодмінно захоче взяти все у свої руки. Як тоді, коли ви не могли керувати через скорботу.

- Але хто вам сказав, що я буду недоступний? Я буду просто за дванадцять годин їзди від вас. І я не дуже хочу, щоб систему, яку я вибудував, хтось міняв на щось своє. Навіть мій батько. Я поважаю його, але часом, його накази залишали бажати кращого. Тим паче він старий.

- Але не старший за мене, - акуратно обурився Філіп.

- Але ви тут, разом із міністрами. Всі ви зможете справлятися і без моєї допомоги, а в складній ситуації, ви завжди можете послати до мене гінця. А мій батько звик усім керувати сам. Мало того, що він не розбереться, так може ще й переінакшити мою систему під себе, щоб йому зручно було, поки я там славців бити буду. Він, звісно, може мене виручити, але не зараз, не в цій ситуації.

- Ви зовсім не хочете, щоб він втручався?

- Не хочу, щоб він щось змінював. Старого складно зупинити, якщо він чогось хоче, але й мою волю треба мати на увазі. Я тут король усе ж таки, а не він.

- Так, я вас зрозумів.

- І подбайте за моєї відсутності про Аріфа. Яку платню він зараз отримує?

- 20 га як помічник королівського лікаря і... Як ваш улюбленець він поки що нічого не отримує. Ви не призначили суму.

- Ах, я зовсім забув про це. Ну, нехай отримує 50 га на місяць. Я впевнений, що він навіть половини з цього не витратить. Хоча... Це залежить більше від бажань його нової подружки. Загалом, забезпечте його необхідним. Про Антона я навіть говорити не буду. Ви й так знаєте, що дорожче за нього в мене нікого немає.

- Так, ваша величність, - поклонився.

- Ось і чудово. Ще якісь запитання у вас є?

- Ні.

- У такому разі, нехай Аскару повідають план нападу і можете бути вільні. Із завтрашнього дня фактичним правителем будете ви.

- Буду сподіватися, що ви скоро повернетеся.

- Не хочете обіймати цю посаду надовго? - потішно посміхнувся.

- Краще бути радником, а не королем, ваша величність, - поклонився. - Так безпечніше для самого себе.

- І то правда. Радників убивають зовсім нечасто.

- Я думаю про те саме, - кивнув і піднявся. - Дякую, що приділили мені час.

- Це дрібниці, - махнув рукою. - Наступні півроку ви мене взагалі не побачите, - усміхнувся.

- Ми будемо віддано чекати на ваше повернення, - поклонився.

- Хах, охоче вірю.

Уже ввечері, після вечері, коли Мадлен знову готувалася йти до когось у гості, вона ненав'язливо почала своїй служці, поправляючи свою зачіску перед дзеркалом:

- Сьогодні тобі нічого передати не хотіли, Ірино? Для мене. Може, подарунок якийсь? - покрасувалася, оглядаючи лебедину шию в дзеркалі.

- Ні, ваша милість, - відгукнулася та. - Кілька годин тому, той слуга сказав мені, що сьогодні ми з ним точно не зустрінемося.

- Хм, як шкода, як шкода... Ну що ж, - глянула на неї. - Щойно з'являться якісь нові звістки від мого шанувальника - дай знати.

- Неодмінно, - кивнула.

- А тепер, підемо до маркіза де Жаннера, - кокетливо усміхнулася. - Він мені програв одне цікаве частування.

- Так, ходімо, - вийшла до дверей і відчинила перед своєю пані, пропускаючи її першою.

Дівчина випурхнула немов птах із клітки й одразу ж поцокала своїми каблучками в бік сходів. Служниця поспішила слідом. Протягом усього шляху, Ірина тримала голову опущеною, і було це не стільки від покори, скільки від звичайного смутку. Особливого захоплення при думці про Аріфа в неї не виникало, але зараз було якось самотньо, якось надто світло і просторо всюди. Ці кам'яні коридори з картинами та гобеленами, нечасті вікна та палаючі смолоскипи на стінах заганяли дівчину в тугу за тією непроглядною темрявою в зеленій альтанці, де самі лише чоловічі руки дозволяли собі дещо більше, ніж їм дозволялося. Молодик однак зараз був із королем і виконував його волю, до якої його не зможуть примусити принаймні ще кілька місяців. А вартові під королівськими дверима, які наївно вважали, що правитель уже спить, тихенько між собою перемовлялися, залишаючись на своїх місцях:

- Кажуть, ця зима буде теплою.

- Дуже на це сподіваюся.

Наступного дня Давид виїхав, забравши з собою практично всіх генералів, що залишилися, з Нільсом на чолі.