Давид ІІІ - Війна названих богів (1ч)

Ніч не була спокійною. Генрі снилося минуле. Це було років п'ять тому, але за відчуттями - вчора.

Простенька кімната замку, тісна, абсолютно не призначена для життя аристократа. Грубо зроблене ліжко, солом'яний матрац, тумба, стара шафа. Усе обвішано сірими, похмурими і давно не новими тканинами. У схожій обстановці зараз жив Аріф. Але він - раб, а Генрі - син найбагатшого графа країни.

Хлопчик лежав на ліжку, животом донизу, стискаючи руками подушку і впиваючись у неї зубами, просочуючи слиною і гарячими сльозами, що густо стікали по його щоках. Над ним стояла постать. Чоловіча, страшна, якій дозволено все. У багряному каптані, розшитому атласом, золотом і дорогими каменями, що виблискували у світлі єдиної свічки, поставленої на тумбу. У руках його був довгий відрізок шкіри, що виконував роль ременя, складеного вдвічі. Юнацькі штани опущені, простий чорний каптан - задратий.

- Як ти посмів? - гнівно крикнув батько, замахнувшись і сильно лупнувши його по сідницях. - Негідник! Усю сім'ю зганьбив! - удар. - Сам нічого не знаєш, так інших вчити намагаєшся? - удар. - Тільки спробуй пискнути! Що ти ревеш? - з огидою глянув на кволе обличчя. - Що ти сльози пускаєш? Ти мені дочка, щоб ридати? - загрозливо подивився в беззахисні очі. - Підбери свої слюні, розмазня! Мабуть мало лупив у дитинстві, раз виростив таке! - гнівний ляск ременем по сідницях.

Генрі відчайдушно хекнув, видаючи назовні одне лише дихання, без натяку на голос.

- Ганьба! - удар. - Тільки одруження тебе і врятувало! Нікчема! - удар. - Дрібний виродок! - удар.

Граф уже видихався, про що говорила його злісна задишка. Струснув рукою, тільки увійшовши в раж.

- Піаніст! - замахнувся і вдарив так, що той здригнувся всім тілом, почавши віддавати богу свою душу. - Хоч музикою не осоромив, ідіота шматок… - оглянув тіло. - Ще раз скажеш таке - до напівсмерті відлупцюю. Зрозумів? - глянув на обличчя. - Я в тебе питаю! - гнівно лупанув. - Тобі зрозуміло?!

Хлопчик почав швидко кивати.

- Одному богу відомо, як Ванда дізналася про тебе. Сама прийшла до мене і попросила вилікувати. А ти її дар не цінуєш! - вдарив. - Був німим - мовчки кивав, навчився говорити - одразу вчити інших почав! - удар. - Невдячний! - удар. - Невихований! - удар. - Виродок! - удар.

Граф злісно оглянув тремтячу від болю і страху дитину:

- Радій, що я випив сьогодні, - струснув рукою, - б'ю не сильно. Спи, виродку, - взяв свічку зі столу і попрямував до дверей.

Генрі прокинувся в холодному поту і сльозах. Перевернувся на спину. Серце билося немов скажене. Миттю почав витирати обличчя, налякане цими спогадами. Встав, не в силах далі лежати. Підійшов до столу й налив вина. Вийшов із кубком на балкон. Ривком спустошив його. Тіло продовжувало нез'ясовно тремтіти й боятися. Поклав руки на поручні й глибоко вдихнув, повільно видихнув, відчуваючи, як нічний вітер колише його волосся і гладить світлу шкіру.

- Це не кінець, - тихо говорив він собі. - Це не кінець. Ти ще не віддав свій борг, не віддав... - заплющив очі. - Не відплатив йому... - повільно вдихнув через ніс. - Не помстився...

- Кому ти мстиш? - почулося ніжне зі спини.

Генрі миттю обернувся. У дверях стояла сонна і все одно прекрасна Льєна в шовковій нічній сорочці, що доходила їй до гомілки. Коханий відвів втомлений погляд і відвернувся, знову поклавши руки на перила. Подивився вдалину, на келих у долонях.

- Генрі... - беззвучно підійшла і поклала ніжні руки на плече, придивляючись до змучених очей, які той відводив. - Що сталося?

- Я ненавиджу його сяйство, - глянув на неї абсолютно спокійно. - Я хочу знищити його. Хочу відплатити тією ж монетою.

- Генрі... - співчутливо пригорнулася до нього, спираючись куприком у перила.

- Льєно, - взяв її в обійми, ставши навпроти. - Я просто ненавиджу його. Через нього моє життя було Пеклом, - поклав важку голову на тендітне плече.

- Ти збираєшся вбити його? - почала гладити спину.

- Ні. Я хочу знищити його не вбиваючи, - заплющив очі. - Його життя теж стане Пеклом, - ніжно її стиснув. - Він понівечив мою душу. Він убивав її щовечора, кожен божий день... - болісно впився в неї пальцями, притискаючи до серця, до тієї порожнечі, що утворювалася від цих страшних спогадів, які викликали сльози.

На світанку, він, як зазвичай, подзвонив у дзвіночок, викликаючи в покої слугу. Давид прокинувся так само. Не встиг він розплющити очі новому дню, як смикнув за мотузочку з бахромою на кінці, породивши дзвін дзвіночка. Аріф схопився як укушений.

- Пане! - спотикаючись підбіг до нього і впав на коліна перед правителем. - Пане!

Король навіть повернутися в ліжку не встиг, налякано прикрившись ковдрою, сподіваючись захиститися від цього ненормального тканиною:

- Що? Що таке? Чого ти кричиш? - шокованими очима дивився на нього.

- Пане! - схопився за край ковдри, з жахом дивлячись на нього. - Уночі я чув звуки. Звідти, - побоюючись, подивився на картину, що закривала таємний хід. - Там хтось був.

- Тобі здалося. Напевно це просто щур пробіг.

- Ні! - підскочив і схопив його руку обома. - Я чув скрегіт і кроки! Це була людина! Він хотів зайти сюди!

- Так? - невпевнено насупився.

- Так!

Вхідні двері відчинилися. Зайшли двоє. Один із мискою, повною чистої води, інший із тацею, на якій красувалися необхідні для гоління речі.

- Ваша Величність, - синхронно кивнули правителю, проходячи всередину.

Давид глянув на них і повернувся до неспокійного раба:

- Зараз же йди в дитячу і перевір як мій син. Потім знайди маркіза Холодного і приведи сюди.

Той сильно кивнув. Піднявся і попрямував до дверей. Вислизнув назовні немов риба. Водонос підійшов до правителя. Давид саме сів і занурив у холодну воду руки, вмився. Йому запропонували рушник. Поки він витирав обличчя і пересідав у крісло для того, щоб поголитися, то почав:

- Аріф сказав, що Густав знову його образив, - склав рушник на столик. - Мені просто цікаво, що з ним стало цього разу. Сподіваюся, мій підопічний не вбив його, - сів і заплющив очі, приготувавшись до ритуалу гоління.

Слуги невпевнено переглянулися.

- Так... - протягнув цирульник, беручи в руки піну і починаючи обмазувати нею короля за допомогою пензля. - Сталося дещо... Напевно, Густав не зможе сьогодні служити вам...

- Напевно? - відкрив одне око, спостерігаючи за ним. - То що ж сталося?

- Ваш підопічний... - невпевнено взяв лезо і повісив на руку рушник. - Отруїв його, - переглянувся з колегою, - і кілька інших ваших слуг теж... - повернувся до короля.

- Хм, - розплющив очі. - То скільки людей сьогодні не в змозі виконувати свої обов'язки?

- Семеро. Не знаю, чи зможуть вони повернутися до вас завтра...

- Все так погано?

- У них страшна діарея...

- Навіть так. А що власне сталося?

Той опустив очі, намагаючись приховати свою участь у цьому:

- Це вам краще уточнити в Густава, - глянув на правителя, приготувавши бритву.

- Не думаю, що сьогодні він мені відповість. Гаразд, - заплющив очі. - Сподіваюся, у майбутньому він не припуститься подібних помилок. Адже... - глянув на цирульника, що вже підніс лезо до щоки. - Я пробачаю подібне тільки вперше. З другим таким прогулом, через власну тупість, Густав вирушить додому. Обов'язково передайте йому це, - заплющив очі. - Йому обов'язково знайдеться заміна.

- Звичайно, - кивнув цирульник. - Ми йому передамо, - приступив до гоління, тихо радіючи всередині, що його оминуло бажання скуштувати те дороге вино.

Через деякий час, коли король уже закінчував з одягом, у покої заскочив Аріф. Немов маленьке звірятко, він проскочив двері і жестом вказав на маркіза, що грізним кроком заходив усередину.

- Давиде, що сталося?

Маючи з правителем родинні зв'язки і досить добрі стосунки, чоловік міг кликати зятя і просто на ім'я.

- У мене є до вас невеличке прохання, - вдягнув той каптан, почавши його застібати зверху, поки те саме робив слуга знизу. - Це стосується Антона.

- Хлопчик захворів? - пройшов усередину і сів у крісло біля столика.

- Ні.

- Чи ви вважаєте, що він не ваш син? - грізно насупився.

- У жодному разі, - глянув на тестя, коли його нарешті застебнули. - Антон моя маленька копія, - жестом відпустив усіх.

Дочекавшись, коли всі підуть, усі, включно з рабом, Давид підійшов до маркіза і сів поруч.

- Тоді в чому причина такої ранньої розмови? - не розумів чоловік.

- Я хочу убезпечити його, - зімкнув руки в замок. - Ви зрозумійте - я молодий, нещодавно овдовів та й син у мене один, батько живий, але старий і братів ні в нього, ні в мене немає. Мене дуже легко зараз повалити. Тим паче, зараз у замку відбувається бог зрозумій що. Усі всіх цькують. Я хочу, щоб ви відвезли його до себе і ростили як свого онука, але не як мого сина.

- Що? - здивовано насупився. - Ти хочеш зректися його?

- Ні. Річ лише в тому, що батько рано чи пізно змусить мене одружитися знову. Я кохав і все ще кохаю Маріку, але... у мене всього один спадкоємець. Мене примусять.

Давид думав про те, що нова дружина захоче вбити Антона, заради того, щоб уся спадщина і престол дісталися вже її нащадкам.

- У мене чудові доньки, - зацікавлено вказав на вікно Холодний. - Схожі на Маріку як дві краплі.

Давид стримано заплющив очі:

- Я вже казав вам, що Маріка - це Маріка, а ваші доньки - це ваші доньки, - подивився на нього. - Це різні люди. Дорогий мій тесть, ось що я від вас хочу - ви заберете Антона до себе в замок. Виховаєте і виростите його як свого сина, онука, як вашу рідну кров. Я хочу, щоб його не балували і виховували розумним, відповідальним і таким, кому не страшно віддати корону, коли я піду у інший світ. Доки він не зміцніє і не стане здатний постояти за себе в такому страшному місці, як цей замок, він житиме з вами.

Маркіз слухав усе це з розумінням і здивуванням одночасно:

- Я, звісно, все це зроблю, але як ти поясниш усе це іншим? Буде краще, якщо ніхто не знатиме, що він у мене.

- А як ви поясните все це своїй родині?

- Мої діти вміють тримати язик за зубами. Їм не страшно розповісти і правду.

- Так, - ніжно посміхнувся очима, опускаючи їх донизу. - Маріка вміла зберігати таємниці... Я скажу, що Антона вкрали, - кивнув.

- А Леонід? – почав турбуватися. - Він зараз сам не свій. Якщо ти скажеш йому таке - старий на той світ піде.

- Не скажу ж я, що відправив сина в "надійне місце"? Усі одразу зрозуміють, про що йдеться, коли побачать ваш кортеж, що залишитиме місто.

- Скажи батькові правду в такому разі. Ти будеш занадто жорстоким, якщо промовчиш.

- До речі, щодо жорстокості. Я б не хотів бачити свого нащадка шкуродером або любителем дивитися на страти. Зрештою, йому керувати країною треба буде, а не голови всім підряд рубати.

- Не хвилюйтеся, усі демони нашої сім'ї зберігаються під маскою незворушності та холодності. Навіть якщо він любитиме дивитися на людські смерті - ця пристрасть не затьмарить його чистого обличчя, а просто зробить любителем наводити лад у в'язницях. У ньому моя кров і ваша. У нього хороші шанси стати хорошим правителем.

- Тоді вирішено. Сьогодні ввечері вам доведеться виїхати. Антона вам принесуть на берег Рукти опівночі. Я буду супроводжувати свого сина до вашої карети. Після цього ви поїдете додому.

- Сподіваюся, ти будеш приїжджати до нього.

- Безсумнівно. Я хочу бачити, як росте мій син. Для інших скажемо, що це племінник Маріки, до якого я прив'язався на ґрунті того, що втратив власного сина.

- Є сенс поміняти його ім'я.

- Згоден. Пропоную затвердити ім'я вночі. Дня цілком достатньо, щоб визначитися, що йому підійде, - піднявся.

- У такому разі, - встав слідом, - опівночі біля секретного виходу із замку.

- Так.

- Не забудьте повідомити про свій план батькові.

- Я займуся цим одразу після сніданку.

Після обіду, маркіз виїхав під тим приводом, що вдома щось трапилося і йому терміново потрібно їхати назад.

Після сходу місяця, Давид викликав кількох лицарів, взяв із собою батька, Аріфа і пішов до катакомб. Раб ніс палаючий факел, старий король - немовля. Молодий же правитель стежив за зайвими очима та відчиненням дверей. Увійшовши в катакомби біля примітного гобелена, всі рушили в середню арку, в той самий довгий коридор, що закінчувався дверима.

Леонід неспокійно крокував, притискаючи онука до грудей і відчуваючи за спиною холодне вбрання лицаря, що гриміло при кожному новому кроці. Дитина, яка не розуміла, що навколо неї відбувається, лише озиралася і видавала якісь невизначені звуки з бажанням поговорити. Діда й батька вона вже впізнавала, тож на їхніх руках не плакала.

Дійшовши до дверей, король особисто їх відчинив і вийшов назовні. Коридор тривав ще кроків двадцять, після чого всі піднялися невеликими сходами й відчинили ще одні двері, більш вологі та прикрашені кольоровими плямами грибків. Вийшли.

Давид ступив на берег річки, прихований від інших людей деревами і пагорбом, з якого ці двері виходили. Недалеко було помічено коня з вершником, що чекав поруч із ним. З того ж боку почулося ще одне іржання. Ніч була ясною. Куди бігти було видно. Королівська сім'я вийшла до невідомих. Оточені озброєними лицарями й одним рабом зі смолоскипом, вони являли собою втікачів. Тих неродимих і нещасливих королів, яких щойно скинули і які намагаються врятуватися від жорстокого гніву народу, що жадає побачити їхні голови на піках.

Вершниками були сам маркіз і його син, схожий на батька як дві краплі. Молодому чоловікові було 25 і він служив при королі одним із охоронців його померлої дружини. Лише побачивши його, Давид чимало здивувався. Він ніколи не помічав цього воїна раніше.

Передавши дитину і вкотре попрощавшись, вершники сіли на коней, поглянули на королівську сім'ю, чийого єдиного спадкоємця вони забирають, і поїхали вздовж річки. Давид обтяжено зітхнув, дивлячись їм услід. Було вирішено, що Антон стане Артуром - позашлюбним сином того самого лицаря, брата Маріки.

Повернувшись у покої, король ще довго не міг заснути. Аріф заспівав йому колискову.

На ранок, ще натщесерце, Давид вирушив до Леони, дізнатися, як вона там висить. Дівчину закували практично в позі зірки. Руки її не дотягувалися до голови або тіла, ноги - до іншої ноги, сісти або вдаритися об щось вона так само не могла. Єдине, що давало робити її становище, - це дзвеніти ланцюгами у своїх хворобливих конвульсіях, що зводили її з розуму, і кричати. Відкусити язик і померти швидкою смертю вона не здогадалася, бо просто не знала про такий незвичайний спосіб накласти на себе руки в такому непростому становищі. Поїли її кожні три години, їжі не давали, прибирали в камері в міру потреби.

Давид відчинив віконце у дверях, якраз тоді, коли сестра перебувала в непритомності або сні, повиснувши руками на ланцюгах і зовсім трохи не дістаючи до землі колінами. Тіло її було виснажене болем і внутрішніми ушкодженнями. Шкіра стала блідою, просвічуючи сині вени, що розгалужувалися по ній немов коріння рослини. Губи й повіки навпаки набрякли й моторошно почервоніли. Волосся зібрали в косу і закріпили на потилиці, але дівчина однаково щоразу смикалася з такою силою і таким відчаєм, що вечорами, вона була схожа на оскаженілу відьму. Місця кріплення кайданів давно були в синцях і крові. Також було видно місця переломів, вивихів і рваних м'язів через сильне смикання. Леона безумовно мучилася більше, ніж Маріка. Але сьогодні її муки все одно закінчаться, бо вчора ввечері брат дав їй останню порцію смертельного зілля.

Давид озирнувся, глянув на воїна, що тримав службу:

- Котра година?

- Час наближається до сьомої, ваша величносте, - чітко і відповів той.

- Хм, - перевів погляд на ув'язнену. - Зазвичай, вона до цього часу вже прокидається. Нехай перевірять, чи жива вона ще.

Той кивнув і залишив пост. За хвилину, до правителя вийшов тюремник, поклонився і увійшов всередину, став шукати ознаки життя. Король спостерігав за всім із коридору. Невідома сила заважала ступити йому всередину і поглянути на сестру ближче. У нього було відчуття, що якщо він наблизиться до неї хоч на крок, зайде в цю камеру хоч на хвилину, то його поглине безодня пекла, де вирує хаос і торжествує чисте зло.

Провівши огляд, хоч і поверхневий, тюремник глянув на Давида:

- Вона мертва, ваша величність.

- Добре. Зніміть її, помийте і одягніть. Потрібно провести обряд прощення і бальзамування. Я повідомлю придворним про її смерть.

Сказавши це так, ніби Леона була йому не рідна сестра, а байдужа сусідська кішка, молодий чоловік пішов на сніданок. Уперше за довгий час прийшовши в загальний зал, у місце, де їдять і королі, і придворні, Давид насамперед повідомив новину, про яку щойно дізнався. Поки всі думали, як їм на це реагувати, король пройшов до столу і сів на місце своєї померлої дружини, оскільки його власне місце було зайнято батьком. Взяв столові прилади, вказав слугам, чого йому насипати. Вельможі переглядалися одне з одним. Вони все ще не розуміли, з яким рівнем співчуття варто висловитися з приводу смерті принцеси і чи варто співчувати взагалі. Леонід, щойно почувши цю новину, опустив голову, а потім і зовсім пішов, не бажаючи когось бачити в такий важкий для нього момент. Генрі ж із полегшенням видихнув. Для нього ця новина була вельми сприятливою. Його батько однак теж не зовсім розумів, що з цим робити. Випив вина. Сніданок пройшов у незручному мовчанні.

Після церемонії прощання і вечері, Леонід повідомив синові, що не може тут більше перебувати, тож поїде у свою резиденцію на світанку. Давид його зупиняти не став.

Слуги, тим часом, особливо ті, яких Аріф отруїв позавчора ввечері, почали по-іншому дивитися на раба. Для них він став не просто собакою, а злим і мстивим псом, чию жорстокість його господар ніяк не карає. Ображати його чи тим паче приймати якісь подарунки з цих рук уже не хотілося. Рабу однак було все одно. Він змирився зі своїм самотнім становищем і змінювати його якось уже не хотів - не бачив сенсу.

Увечері, Давид знову покликав його до себе. Густав, як і раніше, мав моторошний вигляд, тож король віддавав перевагу компанії чистого і доглянутого раба, ніж свого понівеченого слуги.

Зайшовши, Аріф одразу вклонився. Господар сидів на краю ліжка, спиною до нього і дивився у вікно, будучи в нічній сорочці. Важкий королівський подих порушив гнітючу тишу:

- Аріфе, може я даремно відіслав його?

- Кого, ваша величність?

- Мого сина. Я звісно довіряю тестю, але це мій син. Моя кров. Я хочу, щоб він ріс поруч, у столиці, у цьому замку.

- Пане, я думаю, ви вчинили правильно, - нешвидко підійшов. - Мене лякає те, що зараз відбувається тут. Я боюся, як би не дісталися до вас, мій пане, - вклонився, ставши поруч.

- Дісталися до мене? - глянув на нього. - Що ти маєш на увазі?

- Той чоловік, що просив у мене ліки. Він чесно лякає мене. У його очах живе справжнє зло і бажання правити. Він сказав, що купить мене у вас і голос його був настільки впевненим, що я злякався, як би він не вирішив вбити вас заради корони і мого вміння вбивати.

- Аріфе, - ліниво скривився, - ти раб, - відвів погляд до вікна. - Вигадувати якісь плани заради тебе? Маячня якась.

Той опустив голову, відчуваючи якусь образу і провину за те, що для пана він став не таким цінним, не за 500 кранге, за які його купили, а за якісь там 100, чи навіть 50, на які можна було купили хорошого коня для орання і того любили б більше.

- Але хто цей чоловік? – продовжив король. - Я нещодавно дізнався, що в мого скарбника з'явилися такі загадкові ліки, що дивом лікують кашель і повільно забирають його світлий розум. Граф став якимось розсіяним останніми днями.

- Чоловік цей маркіз. У нього страшні очі.

- Це я чув. Як його звуть?

- Не знаю, мій пане.

- А який він має вигляд?

- Як Диявол. Він такий гарний, що він точно продав душу, заради такої краси.

Давид сумнівно покосився на нього:

- Око поклав на цього чорта?

- Що? - з жахом відступив, вдивившись на володаря. - Ні, я не мужеложець. Не думайте так про мене.

Той насупився:

- Повтори ще раз.

- Пане? - широко розплющив очі, усвідомивши, що він щойно сказав.

- Ти занадто сміливий, Аріфе. Пора б тебе вже карати за цей довгий язик.

- Пане! - упав на коліна і простягнув уперед руки, спускаючись чолом на килим. - Мій минулий господар скористався моїм безправ'ям, щоб використати у своїх цілях. Я не смію опиратися тому дару, що підносить мені господар, запрошуючи у своє ліжко. Пане, - підняв перелякані очі, - я благаю вас не вбивати мене і не продавати. Я не винен у тому, що той продавець обдурив вас.

- ТИ обдурив мене, - рішуче піднявся.

- Не зі своєї волі, - взяв поділ його довгої сорочки.

- Ти не опирався, коли я робив це з тобою, - відкинув його руки і пройшов до столика.

- Я не хотів залишати вас, - повернувся, стежачи за ним очима. - Ви б прогнали мене, якби я не був слухняним.

- Ти постійно обманював мене, - впав у крісло. - Я бажав раба якраз для утіх, а ти, виявляється, зовсім не пристосований для цього.

- Ви самі недавно сказали, що вам потрібен слуга, - швидко пройшов до нього на колінах. - Я буду найвірнішим і найвідданішим рабом на світі, якщо ви залишите мене у себе.

- А так би ти ним не був? - обурено глянув на нього. - Навіщо мені такий раб, що навіть обов'язків своїх не знає? - відвернувся.

- Пане, - злякано взявся за підлокітник, - я кажу це лише для того, щоб ви не позбувалися мене.

- Я і тобі був огидний... - мимоволі закрив очі рукою, упираючись ліктем у крісло. - Навіть рабу мої пристрасті огидні. Дружину вбили, сина відіслав, сестру катував і вбив, батька розчарував. Я сам собі огидний...

"Не дивно, що мене хтось убити хоче," - додав він про себе.

- Пане! - схопив його руку і притиснув до свого серця. - Ви мені не були огидні! Ви чудова людина, я хочу бути з вами до кінця своїх днів!

- Брехня все це, - покосився на нього.

- Ні, не називайте мене брехуном, - схвильовано став м'яти його пальці своїми. - Я кажу справжню правду. Повірте мені…

- Як же я тобі повірю, якщо ти не об'єктивний? Ти скажеш що завгодно, аби догодити мені і залишитися поруч.

- Так, це правда, - кивнув, - я зроблю що завгодно, аби ви не прогнали мене.

- Хм, бути поруч із королем усім хочеться.

- Я це роблю не заради вашої влади.

- Дурень.

- Можливо, але я люблю вас, пане. Нехай би ви були простим торговцем - я служив би вам із тим самим завзяттям.

- Брешеш.

- Ні!

- Хм, - забрав руку і відвернувся. - Деяка правда справді не потрібна. Тепер ти мені вже не такий цікавий, - покосився на нього. - Будеш простим слугою. Станеш допомагати Густаву служити мені. І вилікуй його від цих водянок. Вони огидні, - піднявся і ліниво пройшов до ліжка. - Можеш іти спати. Я більше твоєї компанії не потребую, - відкинув ковдру.

Почуття власної огидності, змушувало Давида не відвернутися, а відігнати, позбутися всіх близьких, наближених, навіть тих, кому він справді був дорогий. Аріф шоковано піднявся і повільно повернувся до Давида, що вже залазив на ліжко.

- Ви... - спустошено почав він. - Відпускаєте мене?

- Виходить, що так, - накрився ковдрою, подивившись на це перелякане обличчя. - Тепер, ти слуга. Можеш радіти. У тебе з'явилося значно більше прав, ніж було до цього.

- Але пане...

- Я більше не твій господар. Можеш не називати мене так.

- Чим я вам не догодив...? - голос його здригнувся, а підборіддя зморщилося. - Адже я...

- Йди геть. Я хочу спати.

- Ні, - ображено насупився, стиснувши невпевнені кулаки.

- Що? - здивовано глянув на нього.

- Я вимагаю пояснень, - тупнув ніжкою, немов дитина.

- Пояснень? З якого це дива я маю тобі пояснювати щось?

- Ви були моїм господарем і я можу вбити вас, якщо ви мені не скажете, чим я вам не догодив. Ви тепер не володієте мною. Я можу отруїти. І я зроблю це.

- Аріфе, ти з глузду з'їхав? Ти загрожуєш королю.

- І що? Пояснюй давай.

- А ти зухвалий.

- Я вимагаю.

- Хто тебе таким сміливим зробив? - рішуче встав із ліжка і підійшов до нього.

- Говори давай, - невпевнено видав в обличчя.

Слуга був рум'яний, весь блискучий від поту і затиснутий від власного страху, перед цією всесильною людиною.

- Аріфе, я тобі голову відрубаю, якщо ти не заспокоїшся.

Той проковтнув слину, відчуваючи як починає тремтіти від напруження в м'язах:

- Я вимагаю, - тремтячим голосом повторив на володаря.

Давид зсунув брови, абсолютно не розуміючи, що ця людина зараз робить і чого намагається домогтися:

- Аріфе, ти дурень чи справді смерті хочеш? - здивовано дивився в його темні очі.

- Думай як хочеш. Я хочу відповідь, - проковтнув слину.

- Ти зараз знепритомнієш.

- Не знепритомнію. Говори. Давай, - несильно штовхнув його в плече.

- Аріф? - набув ворожого вигляду. - Ще одна така витівка і я кину тебе в темницю.

- Знову? Знову в'язниця? Наче це налякає мене. Я жив у місцях і гірших. Говори, - знову тупнув.

- Ти виглядаєш ідіотом.

- Та хоч придурком. Чому ти відмовляєшся від мене? Я хочу віддати тобі все своє життя, а ти без причини викидаєш мене. Так, я не мужоложець. Ну і що?

- А те, що тепер я огидний у твоїх очах.

- Коли ти помітив огиду? Я такого не пам'ятаю. Я пам'ятаю багато почуттів, що ти викликав. Від образи до гніву, але ти не був мені огидний.

- Брешеш.

- Ти знову мене обманщиком назвав? - ображено штовхнув його. - Я не обманщик! - стиснув кулаки по швах.

Давид на кілька кроків відступив:

- Ти божевільний, а не обманщик.

- Нехай! Але я не обманював тебе!

Король смутно оглянув переляканого. Відчай, гнів, невдоволення... Цікаво було, які ще емоції здатна відчувати ця людина. Підійшов і сильно штовхнув його в груди:

- Забирайся звідси!

Аріф злякано впав назад, але скоро підскочив:

- Ніколи! Я тобі більше не підкоряюся! Ти сам таке сказав!

- Ти перебуваєш у моєму домі!

- І що? Викинеш мене за двері?

- А ти сумніваєшся?

- Звичайно! Ти добре поводився зі мною! Ти був занадто добрим, щоб зараз так обійтися зі мною!

- Доброта погубить мене! Я занадто добрий! Час ставати злим!

- Ти вбив свою сестру найгіршою отрутою! - відчайдушно видав. - Ти зовсім не добрий!

- Вона вбила мою дружину! - гнівно вдарив кулаком у груди. - Ти хотів, щоб я мовчки це витримав? Ні! Ніколи такого не буде!

- Ти - не добрий! Доброта тебе не погубить!

- Ха! Та я дуже добрий! Якби я таким не був - варта вже вела б тебе до ката!

- Ти проганяєш мене! Ти кидав у мене каміння! Ти кинув мене в темницю! Ні за що! Ти не добрий! Зовсім!

- Але я поселив тебе в окрему кімнату, дав одяг і дах! Ти не називаєш це добротою?

- Я не бездомний кіт, щоб для мене це було найвищою благодійністю! Ти змусив...

- Так! Ти пес!

- ... вбивати мене! - Аріф вражено завмер при його словах. Очі його болісно розплющилися, а серце стиснулося: - Щ-що?...

- Так! - не заспокоювався Давид, відчуваючи близьку перемогу. - Ти - волоцюга! Безпритульний пес, що потребує господаря і його дому! Харчів і наказів!

Слуга все це слухав мовчки, вражений тим ударом, що завдали так несподівано і в найболючіше місце.

- Без господаря ти просто не виживеш! Ти - тварина! Пес!

Молодий чоловік опустив очі. Давид зрозумів, що влучив просто в ціль. Співрозмовник нарешті заспокоївся і знову нападати не збирався.

- Дякую, що відпустили мене, - тихо і спокійно повідомив той. - Я відмовляюся від усіх своїх слів, дій, обов'язків і будь-яких звань, посади вашого слуги, - зняв дорогоцінний браслет. - Дякую за все, - поклав подарунок на столик і мовчки вийшов.

Давид не одразу зрозумів, що це зараз було, а коли зрозумів, то взявся за голову, сівши на ліжко.

- Ну навіщо я це наговорив...? Чорт забирай. Мало того, що відпустив, так ще й образив. Твою матір, - подивився у вікно. - Маріка померла, Леону вбив, Антона віддав, батько поїхав, Карла прогнав, а цього, - обернувся на двері, - відпустив. Навіщо трудитися мене скинути, якщо я сам собі нашкодити можу? - плюхнувся на ліжко. - Я справжній ідіот... Ще й зовсім недобрий, - накрився з головою.

Зранку, в короля був поганий настрій. Поки він одягався, то сказав покликати Аріфа, однак Густав нікого до правителя не привів. Бачте, той відмовився виконувати наказ і просто виштовхнув першого слугу за двері, чому Густав був тотально здивований і радий. Радий від того, що Аріф сам дискредитує себе перед королем, а отже, вже не претендує на таке близьке поруч із ним місце. Давиду все це не подобалося. Він король зрештою і має неабияку владу над цими землями. То чому його не слухається одна єдина людина, що раніше в ноги вклонялася, та й перебуває зараз у його домі? Усе це обурювало і злило.

До Генрі однак чутки про цей непослух дійшли вкрай швидко. Не встиг початися сніданок і не встигли зібратися всі вельможі, як він запросив Аріфа до себе. Той прийшов без особливого бажання. З ввічливості вклонився маркізові, з дозволу увійшов і присів у крісло. Генрі особисто налив їм вина.

- Я чув у тебе виникли непорозуміння з нашим правителем, - дружелюбно вручив своєму гостю кубок.

- Я б назвав це не так. Король відпустив мене, а я відмовився бути його слугою, - трохи відпив.

- Невже наш Давид примушував тебе до чогось? – злегка здивувався і присів поряд.

- Ні, - нудьгуюче подивився в келих. - Просто сказав дещо.

- Що ж?

- Він мене образив. Непомірно сильно, - поставив вино до пляшки і відвернувся. - Я не хочу служити йому.

- Хм, - хитро посміхнувся. - Але є й інші вельможі, яким ти сподобався. Як щодо мене? Оплату обіцяю гідну. Одягатися будеш точно краще. Свободу гарантую. Знову рабом ти не станеш.

- Ви будете змушувати мене вбивати.

- Ну що ти, - мило посміхнувся. - Хіба я схожий на вбивцю? Той сироп, що я обміняв у тебе на вино, не вбиває мого ворога, а всього лише робить його трохи менш кмітливим. Хіба це вбивство?

- Ні, але в мене відчуття, що ви точно захочете когось убити.

- Це відчуття хибне, - продовжував усміхатися. - Я не вбивця. Мені огидно все це. Я вважаю за краще прибирати недругів більш гуманно. Порівняно з нашим королем я саме милосердя. Він свою сестру вбив, а я хотів лише розлучитися з нею, - відпив вина. - І хто з нас більше здатний на злодіяння? Точно не я.

- Але вона вбила його дружину.

- А хотіла вбити мене. Не виправдовуй Давида. Я мав такі самі мотиви почати їй мститися. Зрештою, отрута була для мене, а не для Маріки.

- У вас багато ворогів? Навіщо вам я?

- Ти мені сподобався, - хитро усміхнувся. - Твоя жорстокість із ворогами... Ти навіть моїх слуг зачепив своїм отруєнням. Хаха! Бідні мої люди. Цілий день із туалету не виходили.

- Вам їх не шкода?

- А тобі?

- Вони знущалися наді мною, - склав руки на грудях. - Мені їх точно не шкода.

- Хах. Ти можеш приєднатися до мене і тебе ніхто ображати більше не буде. У мене є золото, а золото, як відомо, змінює людей.

- Це просто слова чи обіцянки? - глянув на нього.

- Обіцянки чого? Того, що ти станеш найбагатшим слугою чи того, що ти змінишся?

- Того, що наді мною не будуть знущатися.

- Однозначно, - кивнув. - Я зі своїми людьми суворий. Тебе не посміють зачепити.

Той трохи подумав. Через хвилину відповів:

- Ваше сяйство, я буду робити отрути і ліки для вас, але вашим слугою я не буду.

- Хах, як це? - з легкою посмішкою відпив червоного.

- Зараз я вільна людина і поки що я не хочу цього статусу втрачати. Отрути і ліки буду робити за гроші. Яка зрештою різниця, якщо і так і так ви отримуєте отруту, а я - гроші?

- Різниця у вірності, - змінив усмішку на суворість. - Звідки я знаю, кому ти служитимеш і чи не підміниш ти отруту нешкідливим зіллям? - нахилився. - Мені в твоїй особі потрібен вірний союзник.

- Я не хочу комусь служити і не хочу когось захищати. Є я. І тепер я один. У цьому замку в мене немає друзів або союзників. Вважаю, що ворогів тепер у мене теж немає. Який мені сенс обманювати, підсовуючи не те зілля?

- І все ж таки. Я хочу бути в тобі впевненим.

- Ліки, що я дав вам, діють так, як я вам говорив?

- Цілком.

- У момент, коли я його робив - я був рабом і служив іншій людині.

- Ти його зробив тільки тому, що Давид тобі дозволив.

- Так. Але я не обдурив вас. Я не обманщик, - стиснув кулак.

- І все ж таки.

- Я не збираюся когось захищати, щоб давати вам нешкідливе зілля, якщо ви захочете нашкодити цій людині.

- Сподіваєшся, що король вибачиться і запросить тебе назад?

- Я не хочу бути його іграшкою, - піднявся. - І вашою теж. Відтепер, я вірний тільки собі. Якщо знадобиться зілля - я його вам зроблю, - упевнено кивнув і вийшов.

- Хм, - відпив вина, дивлячись на двері. - Цей хлопець не дурень...

За сніданком, Аріф сидів осторонь і як зазвичай мовчки їв. Цього разу його ніхто не чіпав і взагалі його персоною не цікавився. На порядку денному було зникнення дитини, а точніше підозра про зникнення. Справжній стан справ був невідомий, оскільки до Антона в принципі нікого, крім няньок, не пускали, та й цим нянькам сказали, щоб тримали язики за зубами. На кухні зараз їли ті, чиї обов'язки починалися виконуватися після сніданку панів. Оскільки в Аріфа цих обов'язків тепер не було, він узагалі не розумів, що йому тепер цілими днями робити. Вирішив піти до бібліотеки й подивитися, що нового може запропонувати ця країна. З-за столу однак на нього дивилися одні очі. Очі дуже задумливі й допитливі. Жіночі.

Закінчивши з кашею, нічийний слуга віддав тарілку посудомийці і пішов собі в коридор. Прийшов до стелажів із книгами, став дивитися, які знання тут зберігаються. Полиць було багато, читати можна було довго. Досить швидко обравши енциклопедію про місцеві рослини, молодий чоловік рушив до столів і лавок, де можна було почати спокійно її вивчати. Однак, щойно вийшовши з-за стійок із полицями, він злякано застиг, боковим зором помітивши чиюсь постать, що розташувалася надто близько до нього. Насторожено повернув очима. Притулившись до стелажа стояла Ірина. Вона також була налякана його несподіваною появою.

- Що ти тут робиш? – тихо і спокійно почав він. - У тебе ж справи якісь є.

- А в тебе їх немає? Густав сказав, що ти взагалі вигнав його.

- Так, вигнав. Виштовхнув просто за двері, - продовжив дорогу до столів.

- Але чому? - рушила слідом. - І ти говориш. Раніше ти не хотів говорити зі мною, - насупилася.

- Мені було заборонено під страхом смерті. А зараз король відпустив мене. Я більше не раб і не слуга.

- А хто ти?

- Сам не знаю, - поклав книжку на стіл і сів за нього. - Імовірно вбивця й отруйник. Чому ти тут? - глянув на неї. - Ти ж чиясь служниця.

- Ні, нічия, - знизала плечима. - Поки що мене не призначили кудись. Маріка і Леона померли, а Антон зник. Поки що, мені нікому служити.

- І що ти будеш робити?

- Не знаю. Скоро має приїхати Ліза. Буду їй служити.

- Ліза? - насупився. - Десь я чув це ім'я.

- Тебе купили, коли вона з його величністю їздила на ринок.

- А, це ця дівчина, - опустив очі на книгу. - Я її часто бачив на ринку рабів. Вона багатьох купувала. Це її пристрасть, - відкрив видання.

- Мені більше цікаво, що ТИ тепер будеш робити.

- Допомагати Юліану з ліками і робити для когось отрути. Це все, що я вмію. Мені більше нічого запропонувати цьому світу.

- І ти знаєш багато отрут?

- Достатньо, - глянув на неї. - Хочеш отруїти когось? Я роблю це за гроші.

- Хм, і скільки нині коштує смерть? – зухвало склала руки на грудях.

- Не так дорого, як я б хотів.

- Так скільки?

- Тобі найдешевше і смертельне?

- А хоча б.

- 5 га.

- Пф і це недорого? 5 га це хороші гроші.

- Я кажу, що це не так дорого, як я б хотів, - опустив очі на текст. - Життя священне, а люди хочуть його відбирати в кожного, хто їм не сподобається.

- А ти цю смерть продаєш.

- Так. Продаю.

- Лицемір ти.

- Лицемір, у якого немає іншого виходу, окрім як почати заробляти на тому єдиному, що він вміє. Загалом, якщо що - ти знаєш, у кого купувати зілля для подружки, яка не сподобалася, - підпер голову кулаком і почав читати.

Ірина швидко оглянула його, розвернулася і пішла. Аріф покосився їй услід: "Можливо, у мене буде друг?"

Минув тиждень і граф Піднебесний уже не був самим собою. Чоловік почав забувати слова, плутати їх, перестав розуміти, що він читає в наказах і звітах з першого разу. Пам'ять і розум почали підводити його на кожному кроці. Генрі ж чекав, коли той оступиться і з гуркотом впаде під сцену цього великого театру, званого життям придворних. Давид тим часом поїхав до тестя, сина, щоб провідати його. Ліза вже під'їжджала до столиці. У Диких землях також було деяке пожвавлення. Наана тим часом узяла кілька кораблів із матросами, двадцять чорних драконів і почала виганяти сирен назад у море, подалі від скелястої затоки і морехідних шляхів.

Після довгої поїздки, що тривала аж 15 годин, Давид мріяв про ліжко і просту тишу, подалі від цього гуркоту коліс об землю і каміння. Ритуал привітання з усією сім'єю маркіза, він пройшов максимально швидко і без зайвих рухів. Втома короля хоч і була помітна, але тесть аж надто поважав звичаї, а сваритися з ним якось не хотілося. Давид зустрівся з усіма братами й сестрами Маріки, запам'ятавши щонайбільше імен 5. Інші просто не влізли у втомлену голову правителя. Попри те, що він бачив ці обличчя раніше, правитель вкрай рідко з ними бачився. Ничком, зять потиснув руку маркізові й палко подякував за те, що його не змусили в такому стані тиснути руки ще дядькам, тіткам, бабусям, дідусям та мільйону двоюрідних-троюрідних братів і сестер. Він був надвдячний. Сім'я ця була колосальна. Не рахуючи Маріку, у маркіза було 4 доньки, 5 синів, 3 онуки, 1 онука, і всі вони були чорняві, схожі одне на одного як ніхто інший.

Король попросив відвести його в кімнату і залишити на кілька годин одного. Усі родичі розкланялися, проводжаючи сюзерена. Добравшись нарешті до своєї опочивальні, Давид заліз на ліжко і практично відразу заснув. Оскільки це було ввечері - розбудили його тільки вранці. Кричав півень. Розплющивши очі, правитель уже чув, як бігають коридорами слуги й доньки маркіза, активно при цьому перемовляючись.

- Якісь вони взагалі не стримані, - протягнув на обличчя подушку. - Мабуть, обдурила мене Маріка... Або вони не сестри, або в неї прізвище інше. Вони більше "гарячі", ніж "холодні", - покосився на двері.

Покликавши слуг, Давид помився, переодягнувся і взявся за сніданок. Як виявилося, він проспав час, коли снідають у цьому домі, тож король був змушений їсти на гордій самоті й у своїх тимчасових покоях. Обстановка тут була скромна, з великою кількістю гобеленів і шкур на стінах, підлозі, з невеликою кількістю золота і каменів. Між цим замком і королівським, безумовно, була різниця, і була вона немаленька.

Закінчивши з ранковими процедурами, Давид насамперед попросив відвести його до сина. Малюк зараз спав, але спав добре, міцним дитячим сном. Вирішивши не будити сина, поглянувши на цю безтурботну мордочку, король вирушив до тестя. Розмови про щось важливе, що стосується країни, його підбадьорювали. Однак щойно юний "Артур" прокинувся, Давид миттю перемістився до нього і, дочекавшись, доки маляті змінять пелюшки, взяв його на руки. Так, він не мати і не нянька, але зовсім не хотілося, щоб цей хлопчина виріс і в один прекрасний момент звинуватив батька в тому, що той його кинув, залишивши на діда з бабою і натовп дядьків з тітками. "Образи, прокляття, отрута в склянку... Ні, мені такого щастя не потрібно, - думав про себе Давид, заколисуючи малюка. - Нехай знає, що я його не кинув, а просто зі столиці на час відвіз. Зрештою, ти будеш колись королем, дрібний же ти засранець..." Сумнівний погляд опустився на брудну пелюшку. Чоловік віддав принца нянькам, що зітхнувши, почали малюка переповивати знову. Давид вийшов, не в силах терпіти подібний запах.

- Такий дрібний, а вже мені пакостить... - витер руку серветкою, що йому запропонували. - Це ж що буде, коли він виросте?

Закінчивши з ритуалом очищення і сповивання, батька покликали всередину. Попри кінець усієї процедури і початок процесу прибирання за немовлям, запах стояв не з приємних. Давид притиснув крила носа пальцями, дивлячись на малюка, який крутив руками і каверзно посміхався йому.

- Це ти мені мстиш? Я не зрозумів, - підійшов. - Це ти мені мстиш? Я тебе тут від злих людей ховаю, а ти ось так значить? - показав на няньок, які забирали смердючу пелюшку. - Так? Засранець ти дрібний, ось ти хто.

Син весело поплескав у долоні, як роблять це діти, не здатні ще сидіти.

- А тобі весело, - сів поруч. - А тобі весело... Ти на батька напаскудив. На короля твого! - важливо підняв палець. - Мене тут усі навколо слухаються, а ти напаскудив. От що ти за людина? Маленький і капосний. Говорити навіть не вмієш, - поклав палець у долоньку, - а вже ось так, - той схопив запропоновану кінцівку. - Ти ж розумієш, що я тепер усе життя тобі це пам'ятатиму? Розумієш? - натиснув на другу долоньку і повільно потягнув його вгору по простирадлу.

А дитина веселилася, смикаючи ніжками і посміхаючись своїм беззубим ротом.

- Ну це, звісно, перебір у тебе, - забрав руки. - На батька напаскудити. Де це бачено? Ти ж - принц. Ти - блакитна кров. І ось так. Не можна так робити, - легко ткнув його в носик. - Не можна.

Той зацікавлено пролепетав щось своєю мовою і потягнувся до тата.

- Ні, не можна. Навіть тобі. Я ж король. Нікому не можна гадити на мене.

- Агуага? - невиразно запитав, засовуючи в рот кулачок.

- Я - дуже важливий. Я настільки важливий, що ти теж маєш мене слухатися.

- Агуагага?

- Так. Я - головний, - ствердно кивнув.

Той почав активно бити кінцівками об пелюшки, радіючи такій гарній новині. Давид ніжно йому посміхнувся.

Практично весь день король провів у дитячій, постійно граючись і розмовляючи з дитиною. Останнім часом із ним у принципі ніхто так безтурботно не спілкувався, тож Давид буквально рвався до розмови ні про що. Були щоправда перерви на обід, коли приходила вгодована годувальниця, на нове сповивання і на сон. Дитина швидко втомлювалася, тож кожні 3-4 години просто засипала. Батька потішили такі моменти. Ось він грається, веселиться і раз, через хвилину вже спить, розвалившись на спині.

Приїхав Давид ненадовго, тож завтра ввечері вже збирався виїжджати назад. Щоб зберегти купу часу на важливі справи, було прийнято рішення їхати всю ніч і спати. Так, сон буде не з найкращих, але це все одно краще ніж витрачати весь день на поїздку і всю ніч на відпочинок після цієї поїздки.

Настав вечір його першого дня і на небі з'явилися перші зірки. Давид усе ще грався із сином, що тільки пару годин тому знову прокинувся. Малюк крутив у руках соснову шишку, поки батько розігрував перед ним цілу виставу за допомогою двох ганчір'яних ляльок, які витончено змагалися одна з одною за благородну мету. Антону все це було не так цікаво. Він мало чого розумів і лише спостерігав за фігурами, тим часом кусаючи й вивертаючи невелику шишку в руках. Давид же навпаки, грав з ентузіазмом і тим завзяттям, що буває у п'ятирічних дітей, які мало чого розуміють у дорослому житті, але дуже хочуть швидше вирости і показати всім на світі, які ж вони герої.

До кімнати зайшла нянька. Боковим зором помітивши чиюсь присутність, молодий чоловік чимало зніяковів від таких дитячих ігор. Якою б не була відмазка, але його щирий інтерес у цій сутичці могла не помітити хіба що тотально сліпа й абсолютно глуха людина. Король зніяковіло поклав іграшки біля сина. Відвернувся, ніби не бажаючи визнавати те, що він ще дитина, і погладив потилицю.

- Щось сталося, Жанно?

- Його сяйство хотіли б поговорити з вами до того, як усі підуть спати.

- Це терміново?

- Це стосується вашого сина.

- Тоді проведіть мене, - піднявся і попрямував до неї. - Я в цьому замку погано орієнтуюся.

- Я залишуся з малюком. Йому час спати. Вас проведе Моріс, - поклонилася.

Король кивнув їй і вийшов. У коридорі чекав гарно вбраний слуга років сорока, що чемно схилився перед правителем і відвів його в західне крило, на третій поверх. Відчинив двері.

Зайшовши всередину, Давид виявив, що тесть навіть не збирався спати. Він усе ще сидів у вечірньому вбранні й читав якісь документи, писав щось. Кабінет був оздоблений зі смаком, але все одно досить простенько.

- Щось трапилося? - не зовсім спокійно запитав зять і пройшов до дивана під вікном, навпроти каміна.

- Частково. Я хотів би обговорити виховання Антона, - глянув той на молодого чоловіка. - Без образ, ваша величність, але ви досить юні, а у мене у вихованні дітей є певний досвід і я вже знаю, що з чого виростає.

- Ви вважаєте, що я сьогодні щось не так робив? - обурено подивився на родича. - Я ж просто грався з ним. Він ще немовля, - показав на двері.

- Ви не уявляєте, як багато діти вбирають у цьому віці. І так...

Лекція про виховання закінчилася тільки опівночі, і то лише через головний біль правителя. Стільки інформації за один раз, молодий мозок просто не витримував. На Антона вже дивитися було страшно. А раптом він це якось не так сприйме, виросте і скрутить голови всій королівській родині? Давид важко видихнув:

- Ця лекція, звісно, дуже добре, але я хотів би поспати, - ліниво глянув на маркіза.

- Моріс проводить тебе, - взяв дзвіночок із краю столу.

- Ні, - піднявся король, виставивши до нього руку. - Після такого об'ємного уроку, я хотів би побути в тиші та спокої.

- Це було для блага країни.

- Не сперечаюся, але Антон все-таки мій син, а я його батько. Я не хочу ростити його в тотальних правилах і заборонах.

- Ти не зовсім зрозумів те, що я хотів тобі донести.

- Уточнимо це завтра. Зараз я просто не в змозі щось сприймати й думати. На добраніч, - кивнув йому і поспішив вийти.

Попрямував до себе. Голова буквально гуділа від усього того, що в неї щойно намагалися засунути. Пройшовши більше половини шляху, Давид несподівано для себе виявив, що загубився. Чи то він не повернув де треба було, чи навпаки повернув там, де не треба було, але в будь-якому разі, він потрапив до східного крила без сходів, де вони якраз-таки мали бути. Навколо людей не спостерігалося. Багато хто вже спав. Вирішив іти назад тією ж дорогою, якою прийшов сюди. Почавши шлях спочатку, він зміг би вибратися з цього лабіринту, або, міг би попросити тестя про допомогу. Але до нього він не дійшов.

Пройшовши понад двадцять кроків і один поворот, Давид почув жіночий голос, що лунав з однієї кімнати. Рушив до неї. Порівнявшись із дверима, рішуче постукав, викликавши зсередини тихі перелякані зойки, і відчинив. Через побачене в нього просто відвалилася щелепа. Сам того не підозрюючи, король перервав романтичне побачення між двома дівчатами, що зайшло вже досить далеко. Вони стояли посеред ліжка на колінах і міцно обіймали оголені тіла одна одної, приховуючи свої груди від очей несподіваного гостя. Червоне світло свічок, розставлених всюди, тремтіло на їхніх тілах так само, як і їхня душа в цей момент. Одна з дівчат була донькою маркіза.

За дві секунди, відійшовши від шоку, Давид ніяково відкашлявся, швидко вибачився і закрив за собою.

- Кхм-кхм, зачинятися треба, - тихо сказав на ручку, яку міцно стискала його долоня.

Відпустив її і поспішив подалі від цієї кімнати. За п'ять хвилин натрапивши на якогось слугу, запитав дорогу і сховався у себе. Ця застигла картина побачення не давала заснути йому ще півночі.

Уранці він прокинувся вчасно, тож встиг на загальний сніданок. Сім'я була в зборі. Усі тихо їли, інколи переговорювалися. Давид акуратно покосився на ту дівчину, яку бачив уночі. З пам'яті ще не пішла та картина романтичного побачення. Відкашлявся і мовчки продовжив сніданок. Донька вельможі однак, помітивши всі ці погляди й оглянувши безтурботну сім'ю, повернулася до господаря дому:

- Отче, не могли б ви поговорити з його величністю після сніданку?

Давид аж подавився.

- А що таке? - глянув на неї батько, поплескуючи зятя по спині.

Правитель відвернувся, почавши глухо кашляти в кулак.

- Річ у тім, що наш король бачив уночі те, що не повинен був.

Молодий чоловік вкрився рум'янцем і миттю прикрив обличчя рукою, що вперлася в стіл, усе ще продовжуючи тихо відкашлюватися. Йому було соромно навіть не за себе і свій невихований вчинок, а за дівчину, що наважилася говорити про такі речі перед усіма, та ще й за столом. Маркіз зі зітханням подивився на Давида. Родина однак теж звернула увагу на його почервоніле обличчя.

- Ваша величність, - спокійно почав господар, - наша розмова надовго не затягнеться.

- Хах, - ніяково почав той, подивившись йому в обличчя. - Про що ви? Я ж нічого такого не бачив, - суворо глянув на дівчину: - І говорити нікому про це не збираюся. Просто нехай ваша дочка замикається вечорами, - опустив очі на їжу. - Мало хто зайде до неї наступного разу.

- Я так розумію, Маріка нічого не розповіла вам про нашу сім'ю.

- Усі знають, що ви язик за зубами добре тримаєте, - почав невимушено їсти. - А більше, - з набитим ротом глянув на нього, - я нічого не знаю.

- Про вас ми знаємо однак набагато більше.

- Воно й зрозуміло. Усе життя напоказ.

- Я маю на увазі більш особисті речі.

- Хм, якщо це особисте, то значить Маріка не так добре таємниці зберігала. Я сказав їй не казати, що мене жодні тварини терпіти не можуть, - опустив очі на їжу. - Навіть коні не завжди слухаються. Це кошмар, а не життя, знаєте.

- Я поговорю з вами, - поплескав його по спині. - Можливо, ви заодно і зрозумієте, що я мав на увазі, розмовляючи з вами цього вечора.

Давид знизав плечима. Після сніданку, господар будинку пройшов із сюзереном до свого кабінету. Сів із ним на диван і простягнув кубок вина.

- Це не обов'язково, - глянув на напій зять. - Я ж сказав, що нікому не розповім те, що побачив, - підняв до тестя очі.

- Ця розмова більше стосується розуміння наших правил, а не заборони на поширення про те, що ти бачив. Бачити ти міг що завгодно, і я не дуже хочу уточнювати, за чим конкретно ти мою доньку застав, - взяв свій кубок. – Зрештою, вона моя кров, а не чужа людина, щоб обговорювати таке, - спокійно відпив.

- Ви хочете сказати, що ЗНАЄТЕ, чим вона займається ночами? - неабияк здивувався.

- Цілком. У моєму домі немає заборони на такий зв'язок. Те, що відбувається в моєму домі - залишається в моєму домі. За стінами замку й особистих покоїв моїх дітей, про подібне ніхто не знає.

- Бути такого не може, - відставив вино. - Хтось та й проговориться.

- А потім його визнають єретиком і спалять на багатті, або назвуть брехуном і відправлять у петлю. Дивлячись на мою сім'ю, ти хоч раз думав, що мої доньки і сини займаються подібним?

- І сини? - скривився. - Але... Це ж не...

- Я тобі можу розповісти про це тільки тому, що ти сам такий і точно моїх дітей не викриєш.

Давид підскочив:

- У сенсі "і ти такий"?! - в очах і тілі його горів страх.

- Маріка розповіла мені. Ми всі знаємо про це.

- Усі?! - схопився за голову. - Як так?! Ні! - озлобився, відступаючи. - Це брехня! І Маріка не могла так мене обізвати за моєю спиною!

- Твої крики залишаться в цьому замку і твоя таємниця помре з моєю родиною.

- Ви брешете!

- У жодному разі, - методично відпив вина.

- Це все брехня! Я любив тільки Маріку! Ви не смієте так ображати мене!

- Я й не кажу, що ти кохав когось іншого. Я лише знаю, з ким ти ділив ложе.

- Ні! Це неправда!

- Можеш кричати про це далі. Мої діти і я не засуджуємо тебе. Зрештою, Маріці ти ніколи не зраджував із жінкою, а отже, і звинувачувати тебе в перелюбстві не можна.

- Як це не можна?! Я ж усім казав, що у мене коханка є!

- А хтось її бачив? – скептично перепитав. - Столиця думає, що ця байка для інших є лише для того, щоб інші жінки не претендували на тебе. Була також версія про те, що такими розповідями ти компенсуєш невеликий розмір своєї гідності, яка нібито не вдоволяла мою доньку у ліжку.

Давид залився фарбою:

- Не кажіть так про мене! Я король зрештою! - обійшов стіл і сів на господарське місце. - І розмір моєї гідності такий самий як у всіх!

- Для мене, все це не так важливо. Я вже старий і веселощі в опочивальні мене мало захоплюють. Я лише хочу сказати про те, що ти бачив уночі: це в моєму домі не заборонено і наша репутація всіма силами зберігає цю таємницю за товстими стінами замку.

- Але що трапиться, якщо хтось зважиться на зв'язок з іншою статтю? - притих, поклавши руки на стіл. - Таке у вас теж дозволено? Невже Маріка могла зраджувати мені, коли приїжджала сюди? - спустошено відкинувся на спинку.

- Виключено! - розлютився маркіз, стиснувши кубок. - Мої діти не посміють опуститися до перелюбства! А якщо посміють - помруть досить швидко і не факт, що безболісно. Маріка любила тебе і вона була вірна тільки тобі.

- А до мене, у неї була якась така "подружка"? - закрив обличчя рукою, приховуючи свою печаль.

- Про це мені не відомо.

- Як таке взагалі можливо? Як ви дозволяєте це? Це ж неправильно, - глянув на нього, підперши голову рукою.

- Справжнє кохання може бути тільки між чоловіком і жінкою, а те, чим мої діти можуть займатися зі своїми друзями - не більше ніж розпусна гра.

- Але розпусна. Як до цього ставиться церква?

- А з чого ти взяв, що церква в курсі того, що тут відбувається? Те, що відбувається в моєму домі - залишається в моєму домі.

- Як до цього ставляться ваші слуги?

- Мовчки. Не так давно, мої сини схопили мужика, що підглядав за дочкою в її "грі". Як думаєш, що ми з ним зробили? – красномовно відпив вина.

- Віддали ведмедям? - нудьгуюче видав.

- Ні. Просто відрубали голову. Розпуста має залишатися в ліжку між тими, хто нею займається. Не вважай нас дияволопоклонниками. Хоч я і дозволяю дітям подібну діяльність, на них накладається безліч заборон щодо їхнього життя. Саме про це я і говорив тобі вчора. Дитині потрібно давати свободу займатися тим, чим вона хоче, але водночас, якщо це захоплення засуджують інші люди, - просто поставити залізні двері між захопленням і цими самими іншими людьми. Одному моєму синові подобається знущатися над людьми. Він виріс справжнім катом і замість того, щоб засуджувати подібні нахили, люди хвалять його за завжди дієві допити і результативні тортури. Щоправда, я боюся одружувати його з кимось, тому, я відправив його до лицарського ордену, де він дав обітницю безшлюбності. Зрештою, його життя не закінчено і він все ще має право на пристрасть, завдяки тому, що дозволено в моєму домі. Щоправда, я більше схильний думати, що він свою пристрасть реалізує в якомусь публічному домі, подалі від моїх очей, - відпив вина. - Але я не можу йому щось сказати. Він не одружений, та й не одружиться ніколи. Звинувачувати я його буду тоді, коли до мене на поріг прийде мати з його дитиною. Хоча, знаючи його нахили, ніхто до мене не дійде.

- Думаєте, він убиває своїх дітей? - насупився.

- Практично впевнений у цьому. Але зате, він хороший воїн і кат. Щоправда рубати голови на публіці, я йому не дозволяю. Для цього є людина, чию репутацію вже не заплямувати, бо вона й так уся в крові. Давид, мої діти мають практично необмежену свободу в тому, що вони роблять, але за умови, що про небажані захоплення ніхто не повинен знати. Так, у моєму домі багато правил, але й свободи теж багато. Про це я хотів сказати.

- Але я не хочу виростити з Антона монстра. Ваш син - простий воїн, а мій у майбутньому стане королем.

- Тому, я тобі говорив трохи більше про заборони. Я знаю, що конкретно з мого сина зробило подібного любителя страт. І саме тому, я не хочу, щоб ти доспустив таких самих помилок. Я теж не хочу для своїх дітей, онуків і правнуків монстра на престолі. Я ОСОБИСТО зацікавлений у тому, щоб Антон виріс розсудливим.

- Але в такому разі, чи не краще буде давати мені всі ці знання поступово? – спантеличився. - І нянькам теж.

- Мої няньки знають що робити. Я всім їм розповів, що робити не потрібно, коли Антон тільки потрапив сюди.

- Тоді я. Поступово краще все це. Зараз мені не потрібне те, що буде потрібне тільки через десять років.

- Я це розповів для того, щоб ти розумів, які складати на нього плани. Ти ж хочеш щось певне, щоб із нього виросло?

- Неодмінно, але я ще не готовий. Маріка нещодавно померла, - опустив плечі, - я його сюди перевіз. Я ще не відійшов від усього того, що на мене навалилося. А зараз я взагалі хочу обдумати те все, що щойно почув, - протер очі двома пальцями. - І про Антона, і про себе, і про вашу сім'ю...

Наступного дня, якраз після трясіння в кареті і перед прийомом прохачів, Давид попросив Філіпа дізнатися буквально-таки все про сім'ю маркіза Холодного. Усе, що той знайде, почує, побачить і відчує. Усе це зібрати і принести йому після вечері. Радник кивнув і за кілька хвилин роздав ці завдання своїм підручним, що швидкими кроками вирушили добувати інформацію, поки сам Філіп пішов до тронної зали на своє місце.

Перед сном, Давид взявся за читання. Багато чого дізнавшись про тестя і його родину, король жодного разу не натрапив на щось, що розповідав йому маркіз про ті заборонені дозволи. Багато таємниць справді не покидали стін того замку. Подумавши про все це ще раз, Давид відклав папери, дмухнув на свічку і ліг на бік.

- Як це можливо, щоб про мою таємницю знали і не засуджували? Це неможливо, - накрився з головою. - Чи можливо?

Притиснув ковдру до грудей, думаючи про тепле тіло податливої Маріки, що його ревнувала, але ніколи не засуджувала.

Вранці Давид все ще продовжував думати про можливість того, щоб його приймали. За сніданком згадав про Аріфа і його слова, перед тим як прогнати його. Покликав слугу до себе. У той невеликий час перед слуханням прохачів, він прийняв колишнього раба у своїх покоях. Лише зайшовши, той поклонився, але не так низько як раніше, він схилив корпус лише на половину, як роблять це прості слуги. Давид глянув на нього з сумом. Вигнав інших.

- Аріфе, - став біля трюмо, поклавши руку на стіл, - я хочу дізнатися дещо.

- Я скажу вам усе, що знаю, - подивився той в очі.

Погляд його був нейтральним, але все одно відчувалася та образа, ті слова, сказані тут понад тиждень тому. Правитель зітхнув і протер очі, повертаючись до круглого столика осторонь. Пересів у крісло, біля якого раб просив не відпускати його.

- Аріфе, коли ти мені брехав? - глянув на нього.

- Ніколи, ваша величність.

- Справді?

- Був момент, коли я вам майже збрехав, але це була брехня лише частково.

- Коли?

- Коли я сказав, що я віруючий. Я знаю тільки дві молитви і більше покладаюся не на бога, а на удачу з моїми знаннями і здібностями.

- Аріфе, ти відчував до мене відразу?

- Так.

Це було сказано так чітко й неупереджено, що Давид відвернувся, заплющивши очі й поклавши пальці на губи. Серце його стиснулося, а душа прилипла до хребця, ховаючись від наступного удару.

- Коли? - швидко й болісно вискочило з нього.

- Коли ви мені сказали ті слова. Ви стали мені огидні. Я вірив вашій ласці і вірив вашій доброті. Я готовий був померти за вас. А ви весь цей час брехали мені, - стиснув кулаки. - Я падав перед вами на коліна, просячи не позбуватися мене, а ви... Ви вважали мене твариною. Твариною, чиє місце в б... - він не міг сказати цього. - З іншими тваринами, - смикнув рукою. - Ви казали, що я не такий. Ви говорили мені це в обличчя, піклуючись про мене як про людину. Виявилося, що ви все це брехали мені.

Давид співчутливо глянув на нього. В очах стояли сльози:

- Це єдине, через що я противний тобі?

- Так, - обурено тупнув ногою. - Ви - лицемір і обманщик.

- Ти кажеш правду?

- Так. Ви - брехун.

- Аріфе, іди до мене, - показав мокрими очима на килим поруч із собою.

- Ні. Давайте свої накази так.

- Аріф.

- Ви - брехун, - відвернув голову.

- Хочеш, щоб я підійшов?

Той мовчав.

- Аріф.

Слуга невдоволено подивився в очі:

- Давайте свій наказ.

- Ти пробачиш мені?

Знайомий відвернувся. Злий і скривджений, він стояв зовсім недалеко від дверей і помітно дихав, спотворюючи своє миловидне обличчя.

- То пробачиш? – піднявся король і попрямував до нього, дорогою позбувшись сліз. Став поруч, дивлячись у ці людські очі: - Пробачиш?

Аріф дивився вбік.

- Як же це принизливо просити вибачення у раба, якого сам купив, - плавно обійняв його монарх і притиснув до себе немов рідного брата, друга.

- Раба? - обурено подивився на багатий костюм. - Ви відпустили мене.

- Аріфе, я наговорив усе це через те, що думав, ніби тобі гидко щоразу дивитися на мене, слухати мене і перебувати зі мною в одній кімнаті. Вибач мені, - притулився головою до голови. - На світі не так багато людей, що знають мою найстрашнішу таємницю, - повільно заплющив очі, відчуваючи його плавне серцебиття. - Залишся зі мною. Я навіть вельможею можу тебе зробити. Дати тобі землі, людей, золото, що хочеш. Просто ти потрібен мені. Я тобі довіряю, - болісно його стиснув, намагаючись на власні очі показати його серце своєму, такому зраненому і зовсім недовірливому, такому, що ось-ось довіриться цій людині більше, ніж іншим.

- Ви підозрювали мене в шпигунстві.

- Вибач мені. Просто ти мене знаєш, а я тебе... Аріфе, - переніс руки в інші місця, - будь ласка, пробач мені. Мені нікому більше говорити про свої страшні таємниці. Я не знаю, хто як на них відреагує і хто захоче мене скинути, лише почувши їх, - подивився в очі й ударився лобом у лоб, опускаючи сумний погляд на шовкові тканини. - Пробач, - заплющив повіки. - Я винен.

- Скажіть мені, хто я.

- Ти? - розплющив очі, все ще спрямовуючи їх донизу. - Ти - людина, що приймає і розуміє мене. Ти так самовіддано переживав і злився, коли щось стосувалося мене... Ти розумів мій біль і приймав моє збочення, - підняв погляд. - Аріфе, ти людина, що потрібна мені як скринька, в яку я зможу складати все те, що іншим людям показати не можу, бо не знаю їх.

Карі очі пом'якшилися:

- Отже, я людина?

- Так. Моя дорогоцінна скринька.

- Я прощаю вас, пане, - міцно обійняв його, заплющивши очі й притулившись вухом до вуха.

Давид ніжно посміхнувся, відчуваючи це бажане тепло так близько до серця, відчуваючи чуже серцебиття, що, знаючи його з поганого боку, не віддаляється, засуджуючи кожне зітхання, а притискається, даруючи своє прийняття, котре коштує дорожче від найбільшого алмазу у світі.

- Дякую... - м'яко прозвучало на вухо слуги.

Двері різко відчинилися, впустивши всередину протяг:

- Ваша величність! Піддані чекають! - голосно оголосив слуга, присланий Філіпом.

Давид миттю відштовхнув Аріфа:

- Ми тут нічим не займаємося. Аріфе, - метушливо звернувся, почавши показувати пальцями, - ось принесеш мені ввечері ось це зілля і я тобі замовлю нове. У мене тотальне безсоння, - глянув на того, хто прибіг. - Так, я вже йду, - рішуче вийшов, відсунувши його від дверей, і поспішив до тронної зали.

Колишній раб з подивом подивився йому у слід, ще не повною мірою відійшовши від тих відвертих слів. Визирнув із кімнати і провів пана поглядом, після чого глянув на вартових і попрямував в інший бік.