Давид ІІІ - Війна названих богів (1ч)

Через два тижні, всі вже зібралися і власне виїхали до Імрі, у гості до рідної сестри короля, що була одружена з одним із синів правителя Імрі. Хтось вирушив у гості раніше, хтось вирішив виїхати пізніше, але хай там як - королівська сім'я вже сиділа в дормезі та гойдалася з боку в бік, проїжджаючи міську браму. Всередині сиділи Давид, Маріка і молодий Крістіан-Фрідріх, що раніше врятував королеву від жорстокого поводження її чоловіка. Дівчина все ще не довіряла йому, тож і розлучатися зі своїм захисником вона не дуже хотіла.

Усі мовчали. Монарх подивився у вікно. Поглянув на мінливий пейзаж і повернувся до парочки, що сиділа навпроти. Оглянув їх. Ліг півмісяцем на бік і підпер голову долонею:

- Угу. Значить ось так.

- Так, - кивнула дівчина.

- А тобі не здається це дивним?

- Ні. Я все ще не довіряю тобі.

- Ти не уявляєш, як мені самотньо ночами, - перевернувся на спину і зігнув ноги в колінах, підклавши під голову руки.

- У тебе завжди була Карла.

- Карла? - насупившись глянув на неї.

- Так, Карла. Наче ти не розумієш, про кого я, - невдоволено склала руки на грудях.

- А, Карла, - подивився у стелю. - Я з нею розлучився.

- Як це? - спантеличено опустила руки. - Ви кілька років були разом.

- Повіяло з іншого боку. Начебто я можу тепер думати про неї, після того як побачив Льєну з... Ти зрозуміла. Не можу я більше думати про неї. До того ж стільки років. Нудно вже. Сподіваюся, вона знайде собі когось.

- Сумніваюся.

- Ти погано знаєш лицарів... - задумливо протягнув. - Когось із них вона зламає і привласнить собі. Звичайна справа. Ти справді хочеш говорити про це? - глянув на неї.

- Ні. А про що нам ще говорити?

- Пам'ятаєш ти з вікна випасти хотіла?

- Ти хочеш обговорити це?

- Ні, - подивився у стелю. - Коли я на тебе кричав, ти таку фразу дивну видала, що мені тепер цікаво, що ти мала на увазі.

- Яку фразу?

- "Нехай хоч щось у цьому світі буде моїм", - повернув до неї голову. - Ми лебедів обговорювали.

- Так, пам'ятаю. І що тут уточнювати?

- У тебе багато чого є. Ти мала на увазі тварин?

- Ні, я мала на увазі все. Крім цього маленького озера в мене нічого немає.

- Ти - королева, - усміхнувся. - У тебе ціла країна в підпорядкуванні.

- Це в тебе ціла країна. У моєму випадку, не країна належить мені, а я - країні. Їй належать мої думки, тіло, манери і дії. Тобі належить моє тіло і час із душею. Навіть син якого я народила - не мій, а країни. Він для тебе, для майбутніх поколінь. А лебеді - мої. Я їх годую, утримую і виділяю людей для догляду. Вони не належать країні, людям чи короні, вони тільки мої і ділитися я ними не хочу.

- Та вони й самі цього не хочуть. Покусали мене твої птахи як гуси дитину, - подивився вгору. - Я король зрештою.

- Ти їм не сподобався, - злегка посміхнулася.

- Це вже точно. Ти як мій батько.

- У сенсі? Чому?

- Теж любиш птахів у клітках, - перевернувся на інший бік, - а ці птахи мене кусають і клюють. Що твої лебеді, що його канарки з папугами. Не любить мене ніхто.

Та по-доброму посміхнулася. Давид же засмутився. Він думав, що його зараз почнуть утішати й усіма силами доводити, що він не правий, що його насправді люблять і дуже сильно, а на ділі... Тільки колеса воза билися об каміння.

- Поговоріть самі, - ліг калачиком. - Не хочу говорити.

Дівчина глянула на вартового і тихо, майже ласкаво прошепотіла йому:

- Обіймеш мене?

Давид тут же обернувся, думаючи, що це йому. Але на гірке розчарування побачив, на кого його дружина дивиться і кого про це просить. Ображено відвернувся. Можливо, сенс життя справді в любові й ласці. Лицар же невпевнено обійняв її. Маріка опустила сильні руки собі на талію, пригорнулася щокою до грудей і заплющила очі, поклавши долоню на його пружне плече. Крістіан ніяково посміхнувся, помітивши таку ніжність. Настороженість, з приводу ще не зрозумілого ставлення до цього короля, його напружувала.

Через тиждень вони нарешті в'їхали до столиці - міста Харафі, будинки якого були оздоблені жовтою цеглою і коричневою черепицею. Після будівель рідного міста, це місце виглядало буквально сонцем або піщаним берегом блискучого моря. Поруч, до речі, було тільки водосховище і невелика річка, що з нього витікала. Не так давно тут правив султан, повалений 130 років тому "західними" людьми. Всюди стояв дух Сходу з його фігурними арками, килимами, пахощами і скромними жінками в закритому вбранні. Розмова тут була змішана. Хтось говорив по-старому, хтось по-новому, а хтось суржиком.

Тільки проїхавши стіну замку і зупинившись біля самої будови - Давид вийшов назовні наче був старим. Спина його і ноги боліли від довгого сидіння і постійного лежання, руки з п'ятами затікали, а голова просто вже хотіла відвалитися через таку постійну тряску. Король одразу ж почав розминатися, щоб хоч якось потім почати рухатися. Наступним вийшов Крістіан, подав королеві руку і після того, як вона вийшла, теж вирішив розім'ятися. Дівчина оглянула чоловіків, що рухалися, два ряди слуг і когось, хто йшов до них вдалині. Підійшла до чоловіка і неголосно звернулася, нахилившись до вуха:

- Давид, до нас хтось іде.

- Так, бачу, - витягнувся до сонця. - Це напевно їхній посол, глашатай чи ще хтось, - струснув руками, опустивши їх до землі.

- Ем... Давид, - невпевнено протягнула.

- Так? - повернувся, будучи в піднесеному настрої.

- Я хочу сказати тобі щось.

- Що?

- Давид, я...

- Ваші Величності! - підбіг до них чоловік із бородою і в шовковому каптані, схожому на халат, і з шароварами, вклонився в пояс. - Як поїздка? - вирівнявся, склавши руки разом. - Втомилися? Наші раби зроблять вам прекрасний масаж. Після нього Ви будете почуватися краще, ніж до дороги!

- Масаж - це дуже непогана ідея! - вигукнув Давид. - Особливо після такої довгої поїздки, - потягнувся.

- То пройдімо! - повернувся і вказав на дорогу до замку, звідки прийшов.

Монарх поспішив. Його дружина попрямувала слідом не так упевнено.

- Королева, - вклонився їй брамник.

Дорогою, службовець у всіх подробицях дізнався, як пройшла поїздка, також розповів про королівську сім'ю, Лізу, її чоловіка. Крістіан, ідучи по п'ятах Маріки, постійно задирав голову й озирався, виглядаючи всі подробиці місцевого облаштування королівського будинку. Різьблені двері, круглі арки, безліч теплолюбних рослин і невеликі ставки у внутрішніх дворах, а також... Жінки. Слуги-чоловіки теж проскакували, але жінки притягували до себе увагу значно сильніше. Їхні стегна, ледь оголені груди, тонкі талії та золотистий колір шкіри. Маріка обернулася. Страж буквально пожирав очима одну з королівських слуг.

- Крістіане! - окликнула його королева, немов неслухняного кота.

- Так, Ваша Величносте, - тут же подивився на неї і підбіг.

- Ти тут не для того, щоб дівчат місцевих підгортати.

- Так, королева, - смиренно вклонився.

- Будь зі мною, - взяла його пальці й повела далі.

Молодий чоловік все одно обернувся на дівчину і завзято підморгнув їй. Та відповіла загадковою посмішкою.

Монархів відвели на масаж. Хоч його і робили раби, робили вони його дуже навіть непогано. Коли все закінчилося, Давид відмовився вставати, наполягаючи на тому, що хоче ще. Ось тільки Халім, що їх привів сюди, повідомив, що велика кількість масажу шкідлива і краще буде зараз просто відпочити. Короля накрили ковдрою. Монарх відвернувся:

- Я король чи де? - пробурмотів він під ніс.

- Обід вам принесуть за двадцять хвилин, - поклонився їм службовець і вийшов, залишивши всередині буквально пару слуг.

Давид заплющив очі:

- Нарешті поїмо нормально і поспимо в тиші... Чорт забирай, як же я сумував за звичайним замком і містом...

Королева мовчала, лежачи за кілька метрів.

- Маріко, - повернувся до неї, - а ти рада, що приїхала?

- Я втомилася... - пригнічено видавила. - Від усього, - відвернулася.

Давид витримав паузу, розмірковуючи про що це вона.

- Хочеш подивитися на тигрів? – спитав її чоловік.

- Ні.

- А на слонів?

- Що ти хочеш від мене? - втомлено протягнула.

- Та так, - відвів погляд. - Розвеселити тебе, - відвернувся.

Дівчина промовчала.

Після обіду з рису з м'ясом і купою спецій, а також після місцевих смаколиків, монархи вбралися і вирушили до королівської сім'ї. Увійшли до тронної зали, освітленої сонцем. Пройшли до правителя і схилили голови.

Чоловікові було років сорок. Чорноволосий, бородатий і з невеликим животом, усіяний з голови до п'ят золотом і дорогоцінним камінням. Поруч перебували його діти: старший син із дружиною і трьома дітьми різної статі, середній син із дружиною і двома дітьми, молодший син із Лізою поруч, на чиїх руках спало немовля.

Оминувши звичне привітання і дарування подарунків, так прийняте в цій країні, Давид зробив крок уперед і попросив дозволу нарешті обійняти свою сестру, яку він так давно не бачив. Правитель прихильно кивнув. Ліза мало не завищала від радості. Дівчина тут же передала дитину чоловікові, зірвалася з місця і побігла до Давида. Не встиг він якось зреагувати на це, як родичка вже кинулася на шию, міцно його стискаючи. Молодик розсміявся, обійнявши рідну не менш сильно. Маріка глянула на те, як вони весело кружляють, перевела погляд на короля Ісаака, що злегка посміхався, спостерігаючи за цим, і оглянула його дітей. Комусь було все одно, хтось тримав на обличчі чергову посмішку, хтось заздрив, а хтось зневажав. "День у день..." - сказали її думки. Закінчивши свої кружляння на місці, брат і сестра відпустили одне одного, подивилися на знайомі обличчя і легко поцілувалися в щоки.

- Завтра ми йдемо кататися на конях, - миттю видала дівчина, ледь стримуючи себе від багатої жестикуляції. - Ми проїдемо ворота, ліс Каррі та міст через дамбу, а потім...

- Єлизавето! - суворо окликнув її чоловік. - Не займай їх! Тримай себе в руках.

- Хах! - обернулася на нього принцеса і тут же повернулася до брата. - Ти б бачив наших коней! Вони дивовижні!

- Лізо!

- Зараз, - обернулася на чоловіка, миттєво повернулася. - Жваві, граціозні. Давид, це найкращі скакуни, яких ти тільки можеш побачити.

- Хах, охоче вірю, - всміхався родич.

- А завтра ти їх ще й побачиш!

- Ліза! - розлютився чоловік.

- Так-так, - розвернулася і дрібними кроками побігла до нього. - Уже тут, уже тут, - взяла на руки дитя.

- Яка ж ти непосида... - обурено протягнув на неї.

Дівчина лише посміхнулася, вибачаючись.

- Не турбуйтеся, - заспокоїв Давид. - Я звик до її активності.

- У нас є жорсткі правила, - подивився на нього молодий чоловік. - І кожна дружина, - перевів на неї погляд, - має знати своє місце.

Та знову посміхнулася. Принц важко видихнув, відвівши погляд:

- Але Ваша сестра все ніяк це не засвоїть, - взявся за перенісся.

- Такий у неї характер, - знизав плечима гість.

- Ми раді, що ви приїхали, - відгукнувся Ісаак зі свого трону. - Хоча б на деякий час, але Ви зможете заспокоїти мою неслухняну доньку, - глянув на принцесу.

Та широко посміхнулася йому. Давид усміхнувся, видихнувши носом.

Після прийому, родичі знову зустрілися. Ліза миттю почала озвучувати їхній план на тиждень. Те, куди вони поїдуть, що будуть робити і як будуть розважатися. Маріку все це мало цікавило, тож дівчина пішла гуляти замком і розмовляти з більш спокійними вельможами. Давид же встигав тільки кивати, не маючи змоги вставити й слова, серед нескінченного потоку думок з вуст рідної сестри. Так вони говорили годину, обговорювали життя ще дві, хвалилися своїми досягненнями аж до самого вечора і вечері. За застіллям, молодий чоловік нарешті зміг відпочити. Така відносна тиша його розслабила і заспокоїла. Надто вже багато в його сестри було планів на майже два тижні.

Після вечері, Давид втік до себе в покої. Побачив там королеву, що походжала з боку в бік, підійшов до ліжка і впав на нього, як морська зірка. Перевернувся на бік, прийняв спокусливу позу і підпер голову рукою:

- Ну привіт... Якими долями?

- Кімнат на всіх гостей не вистачає, - зупинилася, дивлячись на нього. - Ми мусимо будемо жити разом.

- У сенсі "не вистачає"? - обурено підвівся. - Вони забули, що ми королівська родина? Нехай баронів разом саджають!

- Я думала, ти відреагуєш на це спокійніше, - відвернулася.

- Та куди спокійніше?!

- Я тобі противна настільки, що ти не хочеш навіть спати зі мною? - опустила очі.

- А це тут до чого? - піднявся і встав.

- Відповідай.

- Хто тобі взагалі сказав, що ти противна мені?

- Ти, коли нас одружили.

- Це було чорт знає коли.

- Але було. Ще скажи, що моя компанія тобі приємна, - підняла обличчя догори, стримуючи сльози в очах.

- Маріко, що з тобою взагалі коїться? - підійшов. - Усі ці розмови, постійна апатія і смуток, - взяв за плечі. - Що трапилося?

Та вирвалася і повернулася:

- Не підходь до мене ззаду, - втягнула соплі.

- Вибач, - підняв долоні. - Але що відбувається?

- Юліан сказав, що таке буває після пологів. Мені потрібен час, - відвернулася і витерла все долонею.

- Я можу чимось допомогти?

- Напевно ні.

- Що ти хотіла сказати мені вранці?

- А? – розгублено подивилася на нього.

- Вранці. Пам'ятаєш? Ти хотіла щось сказати мені, коли ми приїхали.

- Нічого важливого, - відвернулася.

- Неправда, - підійшов і став збоку. - Це було важливо.

- Але не зараз. Забудь.

- Впевнена?

- Так.

- Завтра поїдеш із нами кататися на конях?

- Ні. Там буде багато народу.

- Так, згоден. Але що ти будеш робити?

- Не знаю. Придумаю.

- Ми приїхали веселитися. Тобі потрібно розвіятися, - обійняв за плече. - Хочеш розповім що-небудь?

- Що? - сумно глянула на нього.

- Казку. Лягай, буде в тебе казка на ніч, - потягнувся і поцілував чоло.

- Я боюся роздягатися при тобі, - боязко перехопила плечі.

- Якщо я тебе зачеплю - твій лицар відрубає мені голову. Згодна?

- Я не зможу дати такий наказ...

- Він зробить це сам. Я його зараз попрошу. Роздягайся, - погладив плече і вийшов.

Маріка провела його вельми невпевненим і боязким поглядом. Повернувся король через п'ятнадцять хвилин. Одягу на ньому було вже менше, та втім і королева роздягалася не своїми силами. Знявши з себе останнє, молодик заліз до дружини, накрився ковдрою і подивився в сірі очі:

- Боїшся?

Та схвильовано кивнула.

- Не переживай... - погладив жіноче плече і забрав руку до себе. - Браслет залишився...

- Тоді ти теж був без браслета.

- Так, вибач, - опустив очі. - Давай перейдемо до казки? - глянув на неї і влаштувався зручніше. - Давним-давно, у далекому-далекому королівстві...

Наступного дня, більша частина гостей вирушила з королівською родиною гуляти околицями на конях, зокрема Давид і Генрі. Найкращі породи, звісно ж, дісталися найважливішим гостям. Віконт скакав разом із баронами, король - поблизу господарів. Маріка залишилася в замку.

Витративши весь день на прогулянки і спілкування, подружжя зустрілося тільки за вечерею.

- Маріко, - з ентузіазмом почав монарх, - даремно ти з нами не поїхала! Таких скакунів раз у житті побачиш! Вони спокійні, граціозні, а як сидіти на них приємно... Це просто казка. Ти повинна була покататися з нами. Тим паче, що ми такими дивовижними місцями гуляли. Маріко! Не мовчи.

- Нема чого мені розповісти тобі, - нудьгуюче відвернулася. - Я весь день базікала з нудними вельможами й обговорювала з ними це місто... - відкинула виделку в тарілку.

- Маріко! Завтра ти маєш піти з нами! Ти каталася колись на слонах? У Лізи ще власний театр є! Поїхали! Це точно розважить тебе!

- Ні, - відхилилася від столу й сперлася на спинку. - Не хочу я з кимось кататися.

- Тут повно й інших розваг!

- Яких? - ліниво глянула на нього.

- Тигри, дикі звірі, цирк зрештою! Де ти ще побачиш лютого хижака, який стрибає з бочки на бочку, ніби він пес?

- Це жорстоко. Уяви, якби тебе так ганяли.

- Але це ж так весело!

- Давид, мені це не цікаво, - відвернулася.

- А що тобі цікаво? Ну ж бо, Маріко! Дай мені тебе розвеселити!

- Ні, - покосилася на веселого Генрі, що перемовлявся з усіма, і на чоловіка, що дивився тільки на неї. - Не хочу я веселитися, - відвернулася.

- Тебе щось турбує?

- Так, - озирнулася. - Де мій Крістіан? Він зник так, ніби його вбити встигли, - опустила очі на їжу.

- Маріко, кому він потрібен, коли є риба побільше? - взяв її за руку. - Живий твій Крістіан. Можливо, він просто зовні стоїть.

- Немає його там, - забрала долоню. - Не хочу говорити про це.

Стіл почав гоготати. Давид миттю повернувся до монарха, що зараз явно пожартував.

- А у вас як йдуть справи? - кивнув на гостя місцевий правитель. - Я чув у вас цих драконів на кожному кроці по десять штук.

- Ні, їх набагато менше, - відгукнувся гість.

- А як же ви їх приручили?

- Ми з ними просто поговорили.

- Поговорили? - розсміявся той.

Інші підхопили. Давид відчув себе дещо приниженим, оглянувши глузливих вельмож.

- Так, - ствердно кивнув. - Дракони не такі тварини, як ми думали. З ними можна вести осмислену бесіду.

- Хаха! І про що ж Ви розмовляли з ними? - витер сльози Ісаак. - Про те, яких корів ловити краще? Ахахахаха!

- Про те як припинити війну з ними. Якщо ви не знали, то червоні дракони здатні щебінь на золото перетворювати.

Монарх глянув на нього вкрай недовірливо:

- Здається, Ви збожеволіли. Чутки про Ваше божевілля навіть до мене дійшли несказанно швидко. Про що Ви говорите? Яке золото з каменів? Ви явно зараз про інше сказати хотіли.

- Ні. Я сказав те, що хотів сказати. І моє божевілля - слух повний маячні. Я при здоровому глузді.

- Ха! Ваша дружина думає так само?

- Маріка? - повернувся до неї.

Дівчина розгублено подивилася на нього та Ісаака.

- Ти думаєш, я божевільний? – перепитав у неї власний чоловік.

- Ха! Розкажіть нам про Вашу ніч, після зустрічі з дикунами! – змахнув рукою володар цих місць. - Король явно здичавів після такого! Ахахахаха!

- Дикуни самі прийшли до мене з миром, - стримуючи злість подивився на нього той.

- Ха! Ви ще скажіть, що вони здалися Вам!

- Ні, не здалися, - злегка підвівся. - Їм потрібен був союзник!

- І Ви погодилися.

- Я схожий на божевільного воювати в чужій війні?

- Зараз, Ви саме таким і виглядаєте. Король Давид-божевільний. Піддані запам'ятають надовго.

- Я викликаю Вас на дуель! - підскочив.

Стіл митю затих. Маріка стривожено взяла його руку:

- Давид, не треба.

Той відкинув її:

- Завтра на світанку! Дуель на шпагах!

- Ви з глузду з'їхали? - усміхнувся той. - Щоб королі билися напередодні дня народження однієї з моїх дочок?

Ліза схвильовано стежила за всім.

- Ви відмовляєтеся? Відмова прирівнюється до поразки!

Посмішка повільно зійшла з обличчя противника. Він піднявся:

- Ви смієте кидати виклик тому, хто вас прийняв?

- А Ви смієте насміхатися над правителем, що за п'ять років зробив свої володіння багатшими за Ваші?

- Завтра на світанку.

- Спасибі за вечерю, - вийшов з-за столу і пішов у покої.

Усі провели його поглядом. За двадцять хвилин, до кімнати увійшла Маріка.

- Давид! Що? Навіщо? Навіщо ти це зробив? - неспокійно закрила за собою двері.

Король сидів на краю ліжка і тримав схилену голову на руках:

- А що мені було робити? - обурено піднявся. - Слухати й терпіти? Цей старий уявив про себе не бог зрозумій що!

- Але якщо тебе вб'ють... - схвильовано підійшла.

- Я молодший і спритніший! Нехай тільки спробує вбити мене!

- Давид, - взяла передпліччя, - не гарячкуй. Так, ти молодший, але скільки дуелей виграв він, а скільки ти?

- Ти не віриш у мене?!

- Девіде, я люблю тебе. І я не хочу, щоб ти помер.

- Серйозно? - трохи заспокоївся. - Ти ніколи мені такого не говорила...

- Давид! - струснула руку. - Відмовся! Що ми будемо робити без тебе? Якщо ти помреш...

- Я втрачу свою честь, якщо відмовлюся! - вирвав руку. - Ти хочеш цього? Хочеш, щоб я уславився боягузом?

- Але Давид...

- Я не боягуз!

- Ти - божевільний! - почулося з-за дверей.

Подружжя глянуло туди. Увійшов Карл. Він був у латах.

- Чим ти думав?! - обурено закрив їх лицар і підійшов. - Тобі мізки відшибло?!

- Карл! - обурилася Маріка.

- Що "Карл"? Наче я не правий!

- Як ти зі своїм королем розмовляєш?! - розлютився Давид.

- А ти хочеш, щоб я заткнувся? – гнівно подивися на нього. - У тебе є тільки один спосіб закрити мені рота! – натякнув на буквальність цієї фрази.

- Два! - зло наблизився до нього.

- Два? Та яка різниця?

- Ти хочеш, щоб я застосував другий? - схопив його підборіддя, направивши лице до себе.

- Я хочу, щоб ти думати почав! Кому буде краще від того, що ти помреш?

- Чому я маю померти? - не розуміючи подивився на обох. - Мене Німий Пан учив! Чому ви не вірите в мене?!

- Та тому що він вигравав тебе постійно! - прибрав руку воїн.

- Він усіх вигравав!

- Про кого ви взагалі говорите? - встряла дівчина.

- Про Німого Пана! - повернувся король. - Про найкращого фехтувальника на шпагах!

- Коли він встиг тебе навчити? – спантеличилася Маріка.

- Нещодавно. Пам'ятаєш того в татуюваннях?

- Я пам'ятаю тільки дикунку, що махати зброєю любила.

- Це Німий Пан.

- Німий Пан - жінка? - скривилася.

- Ні! Німий Пан не жінка! Він просто не хотів, щоб його впізнали!

- Давид, це маячня! - вигукнув лицар.

- Маячня це те, що ви намагаєтеся змусити мене відмовитися від дуелі! Я не відмовлюся і бігти від бою не буду!

- Ти - дурень! - обурювався Карл.

- Так, дурень, але ти цього дурня чомусь любив! - подивився йому в очі.

- А це тут до чого?

- А начебто ні до чого! Я свого рішення не зміню!

- Якщо ти помреш, - злобно почав, скрізь зуби, - я плюну на твою могилу.

- Ти не посмієш, - стиснув кулаки.

- Ще й як посмію, - ствердно кивнув.

- У тебе не вистачить сміливості.

- Вистачить, ще й залишиться для того, щоб помочитися на тебе.

- Ти! Я тебе вб'ю, якщо ти зробиш це!

- Ти будеш мертвий.

Той злісно проричав, ледь стримуючись, щоб не врізати йому або не призначити нову дуель.

- Тож, якщо посмієш програти, - підійшов упритул його близький друг, - я оскверню твоє тіло в перший же день.

- Я тебе ненавиджу...

- Не повірю цьому навіть на секунду.

- Ненавиджу...

- Ти мене почув і зрозумів дуже добре, - наблизився до обличчя.

Давид мовчав, ледве стримуючи лють.

- Піду, - вирівнявся Карл і відійшов. - Виспись, щоб не програти, - розвернувся і пішов до дверей, вийшов.

Маріка втомлено сіла на ліжко:

- Він має рацію.

- Що...?! - повільно повернувся до неї з наростаючим жахом.

- Ти - дурень, - піднялася і відійшла до дверей, щоб покликати слуг для допомоги в знятті важкої сукні.

- Ти назвала мене дурнем?!

- Так, - підійшла до виходу.

- Ти стала занадто сміливою! - злісно підійшов, схопив її руки, розвернув тіло і притиснув дівчину до дверей, притулився до неї сам.

- Давид? - злякалася.

- Я хочу! - притулився до неї всім тілом, міцно обійнявши за поперек і поклавши голову на плече, заплющивши при цьому очі. - У мене місяць уже сексу не було... Зачекай зі мною, - притулився носом до шиї і почав повільно її пестити язиком і губами.

- Д-Давид..?

- Я хочу... - опустив долоню в район сідниць.

- Як тебе ця лайка на такі думки навела?

- Просто... - розплющив очі, дивлячись у темряву між її головою і дверима. - Він стояв до мене занадто близько. Він робив це спеціально. Чортів маніпулятор... - знову заплющив повіки і почав цілувати її шию.

- Але я не хочу...

- Я й не зможу... Браслет не тут.

- Ти залишив його вдома?

- Ні. Він із твоїми прикрасами.

- Давид...

- Так?

- Я не хочу, - поклала руки на його груди. - Я боюся.

- Я нічого не буду. Просто зачекай...

- Я не хочу, - м'яко відштовхнула його і подивилася в очі. - Давай спати.

Відвів погляд:

- Давай, - відвернувся і відійшов до крісла.

Сів, налив вина і випив, закинувши щиколотку на коліно. Дівчина покликала слуг. Коли обидва роздяглися і вдягнули нічні сорочки, Маріка лягла в ліжко, Давид же пішов на балкон. Сперся на поручні й замислився, вдивляючись у горизонт. Ця ніч могла бути останньою в його житті.

На ранок, а спало подружжя разом, Давида розбудили вельми не ласкаво.

- Прокидайся, ідіоте! - злобно видав йому Карл і кинув у короля підлатник.

- А? Що? - підвівся, ледве розплющуючи очі.

Маріка також прокинулася.

- У дуелі брати участь будеш не ти, - поставив руки на пояс, будучи вже в обладунках. - Тож піднімайся й одягайся. Будеш дивитися як за твою горду дупу на смерть б'ються.

- Що? - протер очі. - Про що ти взагалі?

- Одягайтеся, Ваша Величність, - саркастично видав, розвернувся і пішов.

До кімнати забігли численні слуги з одягом і водою в мисках. Подружжя переглянулося, зовсім не розуміючи, що тут відбувається. Піднялися, вмилися.

Не встигло ще встати сонце, як багато хто зі знаті вийшов у двір. Ісаак сидів із сім'єю на помості, гості обступали якийсь майданчик для бою. Давид оглянув усіх. Коли сонце почало з'являтися з-за обрію, правитель піднявся, кілька разів хлопнув у долоні й утворив навколо тишу.

- За честь короля Давида б'ється сер Карл Рахіс, за мою честь б'ється сер Лімар Наррі! Зброю змінено на мечі на прохання сіра Рахіса. Можете починати, - махнув лицарям і сів.

Ті закрили забрала, вийшли в центр поля. Карл замахнувся і завдав першого удару, що був благополучно заблокований і плавно перейшов у напад. Давид неспокійно глянув на знайомого, подивився на Ісаака, що зосереджено стежив за боєм, і повернувся до лицарів. Звуки ударів металу об метал тривали весь світанок і навіть коли сонце піднялося над горизонтом. Суперники повільно але вірно видихалися. Розійшлися. Карл дивився точно на проріз для очей неродивого супротивника. Зважився вдарити просто туди, щоб нарешті закінчити все це. Ступив до нього, натрапив на удар зверху. Поставив блок і прослизнув долом уздовж клинка. Повернув кисть і увійшов у проріз як у м'яке масло. Лімар заволав, але крик його не був довгим. Лицар швидко повалився на землю і впустив свою зброю. Карл глянув на тіло, відкрив забрало і подивився на Ісаака:

- Мій король божевільний настільки, наскільки ця людина жива! - вказав мечем на труп, що заливався кров'ю.

Покосився на Давида.

- Заради моєї гордої дупи, ця людина зробить усе... – заворожено прошепотів той.

- Що? - не розчула Маріка.

Той повернувся до господаря будинку:

- Ви все ще хочете насміхатися наді мною?

Ісаак стримано піднявся. Визнати свою неправоту було складно, але вибору в нього не залишалося:

- Я прошу вибачення за всі ті слова, що я сказав Вам учора за вечерею. Мій розум був затьмарений вином і власною гординею.

- Ще раз назвете мене божевільним - я не дозволю нашим воїнам битися за нас. І навіть тоді моє ім'я не буде осоромлене, - розвернувся і пішов у замок.

Маріка розгублено обернулася. Поспішила слідом. Карл глянув на закривавлений клинок.