Давид ІІІ - Війна названих богів (1ч)

До цього часу, Моісу почав сумувати за коханою, яку все не міг знайти в лісах поблизу. Малюк також нудьгував, все не розуміючи куди і навіщо пішла його мама. Фрамалака цим часом повільно пересувалася лісовою чашею і тихо схлипувала, стискаючи лівою рукою окровлене праве плече. Сльози її були викликані не стільки тугою, скільки болем і безпорадністю перед тими х'юктами, на чию територію вона випадково натрапила. Бігла вона від них швидко, але звірі були швидшими. Їхні гострі, наче ножі кігті розрізали жіночу спину, ліву ікру і праве плече. Одяг був брудним, забрудненим брудом і кров'ю, оголюючи все ще кровоточиві рани з розрізаним м'ясом. Боліли рани, душа і совість, що картала дівчину за обраний шлях і той запальний удар свого малюка. Безсило впала на стовп здоровим плечем. Повільно сповзла й усвідомила, що вона помре тут, у лісі, з пошматованим тілом, далеко від людей і серед диких тварин, які швидко розтягнуть її тіло на всі боки й зжеруть. Згадалося, як фанатично Моісу захищав її від усього підряд, коли та була вагітною, як нічого не давав робити небезпечного і як оберігав від будь-якої порошинки, що потрапила в око. Сльози стали більшими, нестямнішими. Як же хотілося вбити його, як же він дратував, але як він її любив. Як урятував і насварив, коли помітив її в лісі сам на сам із ворожим оленем, що захищав свою територію. Вона тоді так боялася, так плакала, так хотіла додому. А зараз? А зараз вона зовсім одна, з роздертою шкірою, м'ясом, з ранами, що кровоточать, через які боляче рухатися. Ніхто її не врятує, ніхто не прибіжить на її відчайдушний крик і ніхто не віджене зграю вовків від її тлінного пораненого тіла, що так рясно заливається кров'ю. Підняла голову до неба і з останніх сил закричала. Поклик був настільки гучним, болісним і відчайдушним, що птахи в окрузі миттєво здійнялися і розлетілися хто куди. Дівчина знову закричала, сподіваючись, що навколо є хоч якісь люди.

Здалеку, в тиші лісу, почувся хрускіт гілок. Каталіна миттєво затихла й завмерла, подивившись у бік звуку. Це міг бути хто завгодно. Ведмідь, олень, вовк, кабан і ніхто з них точно не був налаштований доброзичливо. Втягнула соплі, уважно стежачи за тим місцем.

- Гей! Де ти? - несподівано почув чоловічий голос.

Дівчина зачаїлася.

- Гей! - пробирався крізь гілки.

- Я тут... - неголосно відгукнулася голосом, чию стать було складно визначити.

З-за кущів визирнуло бородате обличчя, миттєво оглянуло її і перелякалося:

- Живий? - поспішив до неї.

- Не впевнений, що надовго, - оглянула середніх років чоловіка, на чиїй спині був сагайдак зі стрілами, а в руці лук.

Той миттєво відправив зброю до стріл, присів і допоміг піднятися:

- Давай. Тут до міста недалеко, - притримав і почав повільно пересуватися до того шляху, звідки він прийшов.

Незабаром, хвилин через десять-двадцять, вони натрапили на інших мисливців. П'ятеро з них несли в руках птахів. Неспокійно оглянули пораненого з лінією на носі й кивнули своєму товаришеві:

- Кір, хто це?

- Зараз це неважливо. Давай дотягнемо його спочатку до будинку.

Фрамалака дивилася на них слабо, так, ніби зараз зомліє. Кров продовжувала стікати по спині, руках і ногах, противно прилипаючи до шкіри. За три хвилини, образи перед очима почали мутніти, бліднути і двоїтися. Дівчина зомліла. Мисливці швидко підхопили її і дотягли до міста.

Прокинулася вона тільки пізно ввечері в якійсь невеликій кімнатці з одним вікном, через яке залітав холодний вітер. Усе тіло боліло і було перев'язане бинтами. Фрамалака повільно піднялася, впираючись у ліжко, і сіла. Нічого зі старого одягу на ній не залишилося. Усвідомлення того, що хтось тепер знає хто вона, прийшло, коли дівчина піднялася на ноги. Тіло вкривали лляна сорочка і найпростіші штани.

Права нога тут же підвела і дівчина майже впала, але в останню мить встигла схопитися лівою рукою за якусь полицю. Поглянула на двері перед очима і повільно дісталася до них, відчинила. Це був не перший поверх. З лівого кінця коридору чулися голоси, було видно світло. Гостя дісталася сходів, що вели вниз, і повільно почала спускатися.

- Та яка різниця? – запитував той самий Кір, що її підібрав у лісі.

- Привів у дім чортзна-кого, - незадоволено бурчала його дружина, - дав одяг, лікує, а мені мовчати?

Дівчина зупинилася, підгинаючи хвору ногу і тримаючись за стіну.

- Жінко, заспокойся.

- Він точно бандит якийсь!

- Бандит? Він поранений. Навіть якщо він убивця і злодій - зараз він нічого з цими ранами нам не зробить.

- Твоя впевненість мене злить!

- Досить кричати. Іди краще відвідувачів обслуговуй.

Та невдоволено пішла.

- Жінки...

Фрамалака задумалася, чи варто зараз узагалі спускатися. Вирішила, що ні. Розвернулася. Ступила на наступну сходинку хворою ногою і спробувала схопитися за стіну лівою. Підвело буквально все: рука, нога, рівновага і щось іще. Відхилилася назад і, не в змозі схопитися за щось, покотилася вниз. Мисливець злякано підскочив, помітивши на сходах цю грудку. Дівчина впала в позу немовляти, відчуваючи, що вдарилася буквально всім чим тільки можна і не можна.

- Ти що твориш? - підбіг Кір і допоміг піднятися.

Посадив незнайомця за стіл, де стояв кухоль пива і залишки вечері.

- Я не знаю хто ти, але розумом ти точно не вражаєш, - сів на своє місце.

- Не можу цього заперечувати, - оглянула приміщення, потерши забиту голову.

Голос її був низький. Це була якась їдальня одночасно з коморою. Всюди стояли бочки, полиці з їжею, глечиками, горщиками, кошиками і ще бог знає чим. Сам стіл знаходився поблизу сходів і якихось дверей у галасливе приміщення. Освітлювалося все свічками на люстрі.

- Звідки ти? - взяв кухоль і відпив Кір. - Весь у татуюваннях, але точно не моряк.

- Ні, я не морях, хоча раніше ним був. Я взагалі багато ким був.

- А зараз ти хто?

- Зараз... - зітхнула, опустивши очі на стіл. - Та людина, яка дуже хоче додому. Де я? - подивилася на господаря. - Що це за місце?

- Ти у "Веселому гуртку". Це мій трактир.

- А що за місто? Це далеко від племен?

- Так. Вони сюди не сунуться. То звідки ти?

- Із племені Кі, - опустила обличчя.

- Із племені? - спантеличився. - Ти добре знаєш нашу мову, для того, хто живе в племені.

- Я хочу повернутися. Куди мені йти? - підняла голову.

- На південь. Ось тільки ти не пройдеш ліс. Хто тебе так? - кивнув на хворе плече.

- Звірі... Такі... Ем, вони як тигри, але не тигри. Я не пам'ятаю, як їх звуть.

- Тобі пощастило вижити.

- Це вже точно.

З галасливого залу увійшла грудаста дівиця з повною тацею їжі. Форми її були об'ємними, а груди частково відкритими, демонструючи всім відвідувачам це об'ємне декольте. Фрамалака миттю прилипла очима до їжі. Це м'ясо, картопля, м'ясний сік і кісточки, що стирчали. Вона буквально подавилася слиною. Відвернулася, щоб відкашлятися.

- Тату, пан Явір не хоче це їсти, - невдоволено поставила їжу на стіл та дівчина і вирівнялася, поклавши руки на стегна.

Її пишні коси обходили груди немов річки гори.

- Цей Явір відверто зажерся вже, - обурився господар. - Що він хоче?

- Він каже, що м'ясо тухле.

- Та ми сьогодні цього глухаря спіймали!

- Піди і сам йому це скажи.

- Ще чого! Нехай голодний сидить! Не подобається йому!

Поранена покосилася на страву такими голодними очима, що ставало не по собі. Незнайома дівчина задоволено посміхнулася на це і поправила свої груди, думаючи, що незнайомець дивиться саме туди. Фрамалака відвернулася, думаючи, що просити в господарів ще й їжі буде занадто нахабно. Вони врятували їй життя, а вона ще й їсти просить. Наталі задоволено вирівнялася. Поглянула на тата:

- То що мені робити?

- Іди іншим їжу розноси. А цей Явір нехай подавиться. Не подобається йому наш глухар. Нехай в інше місце йде.

- Добре, - кивнула і пішла до гостей.

Господар повернувся до врятованого гостя:

- Не думав, що євнухам цікаві жінки, але ти все одно так на мою доньку не дивись. У неї вже є наречений.

- Я нічого такого не думав, - глянув на нього. - Просто Ваша страва така апетитна, - покосився на їжу, - що я не можу дивитися на неї інакше.

- Хах! Так ти на їжу?! Їж! - посунув його.

- Ви не проти? - здивувалася, глянувши на господаря. - У мене немає грошей.

- Нічого, потім відпрацюєш. З такими ранами ти далеко не підеш, тож тут поки що будеш.

- Спасибі Вам, - посунула тарілку до себе і буквально накинулася на їжу, почавши їсти її руками.

Після ситної вечері, дівчина стрибками піднялася на свій поверх і зайшла в кімнату. Закрила, сіла на ліжко і подивилася у вікно, на тонкий серп старіючого Місяця. Вирішила, що варто помолитися. Склала руки, нахилила обличчя і заплющила очі, почавши говорити племінною:

- Великий Локарамі, передай моєму коханому, що я за ним сумую як осіннє листя за теплом і сонцем. Заспокой його неспокійну душу, вклади мого малюка спати. Скажи, що як тільки місяць мине, я обов'язково до нього повернуся.

Закінчивши, лягла на живіт, оскільки тільки в цій позі нічого не боліло, і скоро заснула.

Вранці прокинулася вона від диявольського болю в спині. Рани знову почали кровоточити. Покликала когось допомогти їх промити. Зголосилася дочка господаря. Принесла в кімнату миску з водою і настій разом зі свіжими бинтами, сказала роздягатися. Фрамалака неохоче відвернулася, нахилилася і стала намагатися стягнути сорочку, хапаючи тканину між лопаток і тягнучи її до голови. Дівчина допомогла. Уже знімаючи одяг, вона так щільно притиснулася своїми грудьми до пораненої спини, що гості відразу стало дуже боляче і ніяково. Вискочила з-під сорочки, відійшла на кілька кроків. Згорбилася і перехопила плечі, приховуючи руками невеликі груди. Наталі оглянула спину й кокетливо здивувалася:

- Ви просто таки весь у цих татуюваннях, - відклала сорочку на ліжко.

- Так, - неголосно відгукнулася та. - У нас так прийнято.

- І навіщо ви все це робите із собою? - підійшла, почавши знімати бинти.

- Не знаю, щоб краще розуміти хто є хто. Я не ставив таких запитань.

- Тато сказав, що Ви з племені, - пронесла руки з тканиною повз її груди.

Та ніяково відсунулася від цих пальців:

- Я народився не там.

- А де ж? - сказала на вухо.

- Ем... - відвела погляд. - Далеко. Дуже далеко.

- Знаєте, Ваш одяг і шпага декого нагадали мені й нашим гостям.

- Кого?

- Німого Пана. Кажуть, він зник п'ять років тому. Востаннє його бачили з чаклуном, усіяним різними татуюваннями.

Та мовчала.

- Він ніколи не говорив... - зняла останній шматок і відклала бинти. - І завжди вигравав... - взяла ганчірочку, намочила в мисці й вичавила. - Кажуть, він був легендою, - почала протирати рани.

Поранена зашипіла:

- Ви думаєте, це я?

- Так. Скільки Вам років?

- 27.

- Вас знайшли в лісі... У цих чорних штанях, сорочці, з хустками на голові та шиї. Ви той пан?

- Тільки не кажіть нікому, - злегка обернулася.

- Чому? - здивувалася. - Вас тут усі люблять і багато хто пам'ятає.

- Я давно не бився з людьми, - опустила обличчя. - Та й рани... Я навіть бій дати не можу, не те що виграти. Я не хочу, щоб хтось знав, що Німий Пан не в змозі битися. Нехай це все залишиться між нами.

- Звісно, - злегка посміхнулася і відклала тканину, просочену водою і кров'ю. - Я нікому не скажу.

- Дякую. Я обов'язково відплачу Вашій родині за порятунок. Щоправда, я ще не знаю як.

- Не хвилюйтеся, - взяла настоянку, - мій тато обов'язково щось придумає.

- Добре...

Дівчина обробила рани і знову обмотала їх бинтами:

- А як тоді Вас звати, якщо Німим Паном Ви бути не хочете?

- У племені мене звуть Фрамалака. Це означає смертоносний.

- Хм, - усміхнулася. - Яке у Вас видне ім'я.

- Щоправда, не дуже поширене.

- Але й Ви не звичайнісінька людина.

- Так, можливо...

Та зав'язала вузлик:

- А я - Наталі. Це ім'я більш поширене. Відпочивайте. Зараз я принесу Ваш сніданок, - зібрала всі речі.

- Ваш батько дуже щедрий до мене.

- Для такої відомої людини ми можемо й розщедритися, - усміхнулася, підняла тацю з усім принесеним і пішла вниз.

Фрамалака дочекалася поки та піде. Сіла на ліжко й одягла сорочку. Погода на вулиці була сонячною.

Повернулася знайома вже з мискою крупи, з якої стирчав видний шматок м'яса, і з кухлем хорошого пива. Поставила все це на бочку під вікном. Фрамалака сіла на місце подушки, щоб дотягнутися до всього. Подякувала за їжу і почала їсти лівою, вважаючи за краще правою рукою взагалі не рухати. Наталі спостерігала. Присіла поруч. Із зацікавленим поглядом посунулася. Поранена мигцем покосилася на неї. Так близько до неї міг бути тільки Моісу або їхній син. Насторожено продовжила трапезу. На стегні опинилася ніжна жіноча долоня. Фрамалака тут же повернулася до знайомої:

- Що Ви робите? - у голосі простежувалося нерозуміння.

- Пане... - з усмішкою притиснулася до її руки грудьми.

Та глянула на декольте, повільно відсуваючись, і тут же повернулася до очей:

- Що ви робите? У вас є наречений.

- Але він буде далеко не першим... - прослизнула пальцями до паху.

- Ви не розумієте, - різко затиснула її долоню стегнами, заважаючи просуватися рукою далі. - Ви не знаєте, хто я. Зупиніться.

- Але я ж подобаюся Вам, - хитро усміхнулася, притиснувши її до стінки. - Я бачила цей голодний погляд учора ввечері. Ви ледве стримувалися, - наблизилася до обличчя.

- Ні, Ви не знаєте, Ви не розумієте.

- Чого ж я не розумію?

- Хто я.

- Ви - Німий Пан, - пристрасно пригорнулася до неї і палко поцілувала.

Фрамалака насилу вибралася з цих губ:

- Зупиніться.

Її серце билося так сильно, що навіть Наталі його відчувала.

- Ух як Ви хочете мене, - усміхнулася та й залізла на ліжко, сіла гості на пах.

Поранена просто не могла поворухнутися. Ці форми буквально притиснули її до матраца і стіни. Перед очима були тільки груди. Можливо, чоловік би і оцінив цю ситуацію, але у Фрамалакі було абсолютно інше ставлення до цього моменту. Наталі взяла її потилицю і притиснула носом до своїх пишних грудей, у яких та практично потонула.

Раптово двері відчинилися.

- Наталі! - розлютився батько. - Що ти з ним робиш?

- Тату, - невдоволено обернулася, - зайдіть пізніше!

- Ти даремно його мучиш! Він євнух! - змахнув на бідного.

Та повернулася до Фрамалаки, подивилася в неспокійні очі й насупилася, сумніваючись у почутому:

- Ви євнух?

Поранена вперлася лівою в її плече і почала із зусиллям відсувати:

- Будь ласка, не треба мене спокушати...

- Євнух?! - обурено піднялася дівчина й обтрусила спідницю. - Євнух! Німий Пан - євнух!

- Наталі, - тихо просила Фрамалака. - Не кричіть…

- Євнух! Ви - євнух! - вперлася кулаками в стегна.

- Наталі...

- Велика людина виявилася євнухом! - плюнула в її бік, розвернулася і пішла.

Фрамалака ухилилася від плювка і глянула на Кіра:

- Навіщо Ви сказали?

- Хах! Наче хтось повірить їй! А якщо й повірить, то зовсім не надовго. Євнухи високі й товсті, а Ви низький і худий.

- Ну спасибі, - ображено відвернулася.

- Хах! Усі це знають! Ніхто їй не повірить, не хвилюйтеся!

- Де моя шпага?

- Ви з нею зараз не впораєтеся.

- Знаю. Просто хочу, щоб вона була зі мною.

- Гаразд. Принесу. Поки що не виходьте, Наталі в гніві, - усміхнувся і вийшов, зачинив двері.

- Ця Наталі... - прошипіла дівчина. - Сука грудаста.

Скоро їй принесли шпагу з ременем і племінний ніж. Настала ніч, зійшли зірки.

- Залишатися тут собі дорожче, - затягнула ремінь зі шпагою на поясі. - Ця Наталі ніколи від мене не відчепиться, - піднялася і попрямувала до дверей. - Якщо раніше домагалася, то зараз поливати брудом буде. Не потрібно мені це, - відчинила двері.

Прислухалася до оточення - тихо. Повільно й безшумно вийшла, не без зусиль спустилася сходами, вийшла в зал, а там і на вулицю. Озирнулася. Ліворуч дув теплий вітер. Подивилася на південь. Вирішила, що справді зараз той ліс не пройде і для початку треба зміцніти. Повернула праворуч. Повільно й кульгаво пішла бруківкою у своїх рідних сандалях. Вийшовши до ринку, підібрала якусь палицю з неї на зріст і почала спиратися на неї під час кроку. До сходу сонця дівчина була вже за містом, на дорозі, що лежала серед поля.

До полудня вона вже втомилася і виснажилася. Хотілося їсти, пити, перев'язати знову кровоточиві рани на спині. Зупинилася, спершись на палицю. Сонце було нещадне. Його яскраві промені тільки напікали й так хвору голову. Ззаду почав наближатися віз, навантажений сіном і запряжений волами. Фрамалака обернулася. Кучер, помітивши стражденного, пригальмував біля нього:

- Гей, куди ти йдеш?

Та втомлено подивилася на всі боки:

- Кудись на північ, - повернулася до нього.

- Давай підвезу. Ти навіть до свинячої ферми не дійдеш.

- На жаль, це правда, - рушила до нього. - Не дійду.

- Звідки ти? - подав руку.

- З півдня, - схопилася за неї і насилу піднялася, сіла поруч.

- Тобі б до лікаря, - глянув на закривавлену ззаду сорочку.

- У мене немає грошей, щоб сходити до нього.

- Упевнений що виживеш? - струснув поводами.

Воли рушили з місця.

- У мене немає іншого вибору, - влаштувала ліву ікру поруч. - Я маю повернутися додому, - відклала палицю на край і втомлено видихнула, дивлячись на дорогу, що йшла вдалину. - Додому, до сім'ї...

Через п'ять днів, вранці, вже після сніданку, але до прийому "стражденних", король підійшов до дружини, що сиділа серед троянд у саду:

- Щось сталося? Ти хотіла поговорити зі мною?

Народити королева мала не далі ніж за кілька тижнів.

- Так, - глянула на нього Маріка. - Давид, я хочу коханця.

- Коханця? - насупився і сів праворуч. - Навіщо він тобі?

- Хочу як у них, - кивнула на парочку за десять метрів.

Чоловік глянув туди. Це були неземна Льєна і Генрі, що зціловував її руки, рясно обсипаючи дівчину компліментами.

- Тільки не з такими ніжностями, - трохи зморщилася королева.

- Навіщо тобі все це? - не розуміючи повернувся до неї монарх.

- Я хочу знати, що хтось через мене ночей не спить.

- Маріка, ти ж не мої сестри, у тебе є розум. Навіщо тобі це?

- Не знаю, - сумно глянула на троянди зліва. - Просто хочеться бути для когось більше, ніж королевою.

- Навіщо?

- Просто хочеться. Вони так світяться, - покосилася на зачарованих одне одним. - А що як сенс життя саме в цьому? - повернулася до чоловіка. - У тому, щоб кохати?

- У нас скоро народиться первісток. Ти можеш любити його скільки твоїй душі завгодно.

- Це не те, - повернулася до бутонів. - Я хочу кохати дорослу людину.

- Маріко, ти моя дружина. Я не хочу, щоб ти займалася сексом із кимось окрім мене.

- А я не кажу про секс, - розглядала квітки. - Його я і від тебе попросити можу. Я хочу любові й обожнювання, - подивилася на Давида. - Чому тобі можна мати когось на стороні, а мені - ні?

- Це інше. У мене не народяться на стороні діти.

- Так, не народяться, але чому я не можу не народжувати, гуляючи з кимось?

- Та який чоловік встоїть перед спокусою? - обурився. - Це ти маєш гуляти або з ченцем, або з лицарем! Ти справді цього хочеш?

- Не кричи на нас із дитиною, - невдоволено відвернулася.

- Маріка! - схопився. - Я просто не хочу, щоб ти принесла в дім чужу дитину!

- А якщо я буду зачаровувати вже одруженого? - задумливо обернулася. - Йому теж не потрібні будуть діти на стороні.

- Маріко, твоя спритність мене вражає, - стиснув кулаки. - Якщо хочеш коханця - гаразд, але якщо ти завагітнієш від нього - я вас обох...

- Не завагітнію. Мені потрібна любов, а не чужі діти.

- Я все сказав, - невдоволено розвернувся і пішов у тронний зал.

Сів на своє місце, випив келих терпкого вина. Подивився на радників, Наани не було. Фиркнув і поклав підборіддя на руку, нетерпляче дивлячись на зачинені двері. Увійшов перший прохач. Після п'ятого, правитель повернувся до свого звичайного настрою. До тридцятого ставало нудно. Скарги були одноманітними і давно знайомими.

Тридцять сьомим, у зал зайшов худий і зовсім невисокий молодий чоловік із чорним кучерявим волоссям на голові. Йшов він повільно і кульгаючи, періодично стрибаючи на правій нозі вперед. У лівій руці була довга дивна палиця, на яку той спирався. Зброї при ньому не було. Окрім цього, коли той підійшов на потрібну відстань, Давид відчув настільки неприємний і стійкий запах від прохача, що мимоволі зморщився, вирівнявся і прикрив рот із носом рукою, оздобленою перснями.

- Чого Вам? - скоріше видав король.

- Притулку, - тихо висловив той.

- Притулку? Ідіть до моїх слуг, вони відвезуть Вас у Гніздо яструба. Там із Вас зроблять людину.

- Ви не пам'ятаєте мене, - підняв виснажений погляд і бліде обличчя. - Ви хотіли в мене вчитися.

- Вчитися? У Вас? - вражено вигукнув. - Я ніколи у жебраків не вчився!

- Я не хочу називати свого імені. Але прихистіть мене, - опустив голову. - Мої рани тягнуть мене до могили.

- Прихистити? - обурено підскочив. - Якби я підбирав кожного знедоленого - я б сам уже став таким!

- Я з племені Кі. Прошу, згадайте мою відмову вчити Вас того, що Вам не потрібно.

- З якого ще племені? З того, що воює на моїх землях?

- Ні. Наші люди не знають про війну.

- А вона йде, - сів. - І я не збираюся допомагати тим, хто руйнує мої міста. Ідіть. Ніякого притулку вам не буде.

- Ви обдурили мене, - підняла злі чорні очі. - Коли ми прощалися, ти сказав, що завжди радий прийняти мене у своєму палаці, - присутні обурилися. - Що я почесний гість, - невдоволено вирівнялася, спираючись на палицю, - що я маю бути радий, що я можу навчати мудрого короля.

Давид насупився. Щось таке пригадувалося. Філіп усіма силами не розумів, що відбувається:

- Ваша Величносте, навіщо Ви його слухаєте?

Той задумався, дивлячись у ці чорні очі:

- Нехай говорить. Я не зовсім пам'ятаю хто це...

Фрамалака розлютилася:

- Не пам'ятаєш?! Якби не рани і відсутність шпаги - ти б програв у дуелі, не встигнувши її почати!

Злитися було зайвим. Кровопотік посилився разом із пекучим болем у спині та інших ранах. Упала на палицю.

- Ви не в змозі битися, - неупереджено зауважив Давид.

Та злобно глянула на нього. Це чорне вугілля, чорне як сама смерть, зле, як сам Сатана. Такі ж очі були в Німого Пана, коли той виганяв принца з його свитою з території племені. Чорна хустка, капелюх, сорочка і штани, з блискучою шпагою. Зріст... Так, це був він. Давид одразу ж повернувся до радника і напівголосно почав:

- Я знаю, хто це. Відведи його в кімнату і поклич лікаря. І нагодуйте його. Після обіду я хочу з ним поговорити.

Філіп був здивований:

- Але хто це, Ваша Величність? Навіщо він нам у замку?

- Я потім Вам скажу. Це хороша людина.

Помічник недовірливо покосився на пораненого. Підкликав слугу, дав наказ і простежив, як гостя проводжають у його просту кімнату.

Фрамалака миттю сіла на ліжко і видихнула. Сил не було, бажання жити залишалося на межі. Хотілося тільки припинити цей біль і додому, у рідний намет, до рідних людей і до рідного вогнища зі свіжою дичиною. Замертво впала на матрац і заснула.

Прокинулася дівчина тільки через п'ять годин, надвечір. Не встигнувши розплющити очі, почула як за вікном хтось б'ється на шаблях. Спросоння оглянула ноги, ліжко, кімнату. Вирівнялася і сіла. Протерла правою рукою очі. Спантеличилася й насупилася. Глянула на закривавлений рукав, взялася за плече й акуратно потикала в нього пальцем. Те не боліло. Поглянула на ногу, потягнулася до ран на спині. Дивно, але нічого не боліло. Помітила записку на столі. Акуратно піднялася й повільно попрямувала до неї, уважно стежачи за пошкодженою ногою. Та не підводила. Підійшла. Узяла аркуш і спробувала прочитати. Дівчина надто довго не бачила цих символів. Напружилася:

- Це На-а-на. Я вилікувала тебе. Н-ніхто не з-знає, хто ти, - озирнулася.

Відклала записку й підійшла до вікна. Воно виходило на майданчик, де тренувався король з одним зі своїх слуг. У руках були мечі. Фрамалака ніяк не відреагувала і повернулася до кімнати. Пішла до дверей і вийшла в коридор. Вирушила наліво. Петляння невідомими дорогами привели її в коридор, де бігав чорний дракончик. Дівчина не одразу зрозуміла що це, тож зупинилася і почала вдивлятися. Реко, помітивши незнайомку, вибіг до неї і прийняв ворожу позу:

- Хто ти? Рррр...

- Я Фрамалака. А ти хто? - спустилася на коліно.

- Я страшний! Ррр! Я дихаю вогнем!

- Я поклоняюся богу вогню Расіаріасу. Я не боюся полум'я.

- Я страшний! - наполягав хлопчик. - Я дракон!

- Я живу з драконами в одному місті. Я тебе не боюся. Ти не страшний.

Той засмутився:

- Я страшний... - опустив руки й обличчя. - Я чорний дракон... Я дуже страшний...

- Не для мене. Ти знаєш де Наана?

- Мама полетіла до тата. Вона сказала, що скоро повернеться.

- Мама? - спантеличилась. - Але Наа́на не чорна.

- У мене тато чорний.

- І скоро вона прилетить?

- Сказала, що скоро.

- Я хочу поговорити з нею. Як її можна знайти, коли вона буде тут?

- Вона прилетить до кімнати, - підняв вороже обличчя. - Ти будеш говорити при мені. Я маю захищати маму.

- Добре. Подивимося, що Наана скаже на це, - піднялася. - Де її кімната?

- Я покажу, - з гордим виглядом повернувся і пішов уперед.

Коли вони прийшли, дівчина відчинила двері й запустила дитину першою, зайшла сама. Оглянулася. Підійшла до ліжка і сіла на край. Поглянула на хлопчика:

- Скільки тобі років?

- П'ять, - гордо видав і підійшов. - А тобі?

- Мені 27, - сумно відповіла і поклала лікті на коліна, спустивши кисті до підлоги.

- Ого ти доросла!

Та насупилася:

- З чого ти взяв, що я дівчинка?

- Мені мама сказала, - гордо посміхнувся. - Тільки, - винувато опустив обличчя, - вона сказала нікому не говорити це.

- Ти комусь сказав?

- Ні...

- Молодець.

Повисла тиша.

- У мене теж є син, - ненароком зауважила Фрамалака.

- Правда? - з цікавістю глянув на неї дракончик.

- Так, йому нещодавно чотири виповнилося. Він ще маленький.

- А я дорослий, - гордо поставив руки на пояс. - Як його звати?

- Ніяк.

- Як це? - здивовано видав.

- У нас імена після десяти років дають.

- Ого!

- Я сумую за ним... - повернулася до відкритого балкона.

- Ви давно не бачилися?

- Тиждень...

Моісу тим часом ходив лісом взад-вперед аж ніяк не через бажання зловити когось. Він кричав, розполохуючи птахів, важко ступав, лякаючи змій і пронизливо свистів, прислухаючись до лісу. Нічого і нікого чутно не було. Сусіди (інші мисливці) вже сварилися на нього й усіма силами намагалися заткнути його, але молодику було все одно. Ніщо не мало більшого значення ніж пошук коханої, що до цього часу вже мала повернутися додому.

Через півгодини очікування, з вулиці почулися помахи крил. Реко з нетерпінням вибіг на балкон і простягнув руки до матері, що наближалася. Та скоро приземлилася, взяла його на руки й увійшла. Здивовано помітила Фрамалаку. За спиною спустився чорний вогнедишний дракон із товстою лускою по всьому тілу. Дівчина спокійно оглянула драконів. Поглянула на червоного:

- Я хотіла б поговорити.

- Так, зараз, - відповіла та й повернулася до Ромі, простягнула йому дитину.

- Мамо? - не розуміючи видав той.

- Поки що, ти поживеш із татом.

Той узяв малого на руки.

- Але мама... – засмутився Реко, обійнявши чорну шию.

- Пограєшся з однолітками, - погладила голову. - Я щодня прилітатиму.

- Але мам... Хто буде захищати тебе?

- Я, - відповів Ромі. - Якщо що, я завжди допоможу мамі і врятую її.

Реко ображено відвернувся:

- Це моя мама. Я повинен її захищати.

Наана посміхнулася:

- Ти будеш захищати мене, коли я буду з вами на вулкані. Там теж необхідний буде захист.

Той недовірливо повернувся до батька:

- Ти точно її захистиш?

- Звісно, - усміхнувся чорний. - Я завжди буду її захищати.

- Ну дивись... Я вже вогнем дихаю. Я тебе обпалю, якщо не захистиш її.

Ті посміхнулися.

- Так і буде.

- Я прилечу завтра після сніданку, - погладила матір дитину по голові. - Не нудьгуйте там.

- Хах, ми добре повеселимося, - зазначив Ромі. - Реко, попрощайся з мамою.

- Бувай, - засмучено видав він і обійняв батьківську шию.

Чорний вийшов на балкон, зійшов на перила, змахнув крилами і полетів на вулкан. Наана провела їх поглядом, повернулася до гості:

- Ти щось хотіла.

- Він у тебе такий слухняний... - ще кілька секунд дивилася їм вслід людина.

- Ти про Реко?

- Про дитину, - повернулася до неї. - Мій не такий.

- У вас народився хтось? - із захопленням запитала. - Я думала ти вб'єш Моісу рано чи пізно. Ти ж така запальна була.

- Моісу єдиний, кому я довіряю, - опустила обличчя. - Він може робити зі мною все, що захоче. Я люблю його.

- Навіть твоє серце розтануло, - усміхнулася. - Чому ти тут?

- Я не хочу говорити, - відвернулася. - Але я дуже хочу додому.

- Хто на тебе напав? У тебе були страшні рани.

- Звірі, схожі на тигрів.

- Х'юкти?

- Напевно. Наано, - підняла погляд, - я не хочу, щоб хтось знав, що я - це я, у сенсі Німий Пан. Можеш зробити мене іншою?

- У сенсі? Я нічого не розумію. Чому ти ним не хочеш бути? Раніше ти навпаки...

- Усе в житті змінюється. Я не цей пан, я з людьми багато років не билася. Наано, - ніяково опустила обличчя, притихнувши, - можеш зробити мене жінкою?

- У сенсі? - насупилася.

- Тоді люди точно нічого не запідозрять, - підняла голову. - Якщо в мене будуть груди, талія, їм і на думку не спаде, що я була паном.

- Я можу дати тобі свою сукню, ти почнеш говорити не низьким голосом і вже паном не будеш.

- Ні, - відвела погляд. - Король уже знає, що я - це я. Мені не складно прикидатися далі, просто...

- Що?

- Просто я як хлопчик.

- У сенсі? - склала руки на грудях.

- Коли мене рятував один мисливець, він повністю мене переодягнув. У нього навіть думки не було, що я жінка, він думав, що я просто євнух... - почала схлипувати.

- Каталіна... - присіла ліворуч і обійняла, почавши втішати.

- Я Фрамалака, - втягнула соплі. - Наано, я серйозно, - підняла на дракона очі. - За всю мою дорогу ніхто не подумав, що я дівчина, що в мене є чоловік і дитина. Я як хлопчик. Я так не хочу…

- Що мені зробити?

- Зроби мене дівчинкою. Я хочу бути дівчинкою, а не хлопчиком.

- Як?

Та ніяково сховала очі, притихнувши:

- Зроби мені груди.

- Ти впевнена?

- Так, - кивнула, втягнувши соплі. - Коли я годувала, - поклала на них руки, - вони були такі кругленькі, опуклі, такі гарні... Навіть Моісу більше любити мене став. Він так їх гладив, так цілував, - знову почала плакати. - Він любив мене не тільки за вогняний характер, а й за гарне тіло, - обійняла її.

- Добре, я зроблю їх тобі, але це буде боляче. Дуже боляче.

- Добре, - почала кивати. - Я витримаю.

- Це майже як пологи.

- Заради його любові я готова на все, - притулилася до неї чолом.

- Гаразд. Почнемо ближче до заходу сонця.

Водночас з цим Давид хотів поговорити з Німим Паном з приводу однієї справи.

За півгодини до заходу сонця, всі почули до того пронизливий крик, що стало страшно. Король, що грав із бароном у шахи посеред саду, навіть піднявся, схвильовано подивившись у бік джерела. Йому навіть здалося, що Маріка почала народжувати, однак це був точно не її крик. Королева, щойно почувши це, також перелякалася. Сховалася у своїх покоях і наказала подвоїти охорону під кімнатою. Генрі з Льєною насторожилися. Вони були в його покоях. Наана простягнула Фрамалаці дерев'яну ложку. Та обурено схопила її:

- Це болючіше пологів!

- Вибач, але я попереджала. Не будемо робити?

- Будемо! - всунула руків’я ложки в зуби і лягла на спину, будучи без сорочки.

Стиснула ковдру, очі й ложку.

- Терпи, - співчутливо видала Наана і поклала на її живіт руки.

- Давай уже!

Та видихнула. Почала діяти. Фрамалака застогнала так, ніби її різали. Крик її був приглушеним, але від цього не менш болісним. Вона відчувала власне серце і щось мерзенне, гидке, огидне, таке, що заподіює силу-силенну болю, що повзе під шкірою. Вигнулася, намагаючись не збігати. Усе це було тільки заради краси й любові. До себе, до Моісу. Це щось повзло, залазило в груди й гидко там влаштовувалося. Незабаром, шкіра починала натягуватися, а груди - ставати об'ємнішими, опуклішими.

Цей кошмар тривав ще сорок хвилин. Коли Наана нарешті закінчила, вона сіла біля знайомої і втомлено видихнула. Та вже не відчувала болю і лише дивилася в стелю, чекаючи коли все це закінчиться. Фрамалака усвідомила кінець не так скоро, як очікувалося. Заплющила змучені очі, викинула ложку вбік і відкрила рот, чиї зуби боліли від такого здавлювання. Втомлено поклала руку на живіт. Знайома глянула на неї. Долоня без сил поповзла вгору. Натрапила на щось м'яке, залізла на це й промацала. Воно майже вміщалося в долоню, майже, воно було злегка більше, зовсім трохи. Фрамалака усміхнулася так світло й безтурботно, ніби знову взяла на руки довгоочікуваного сина, якого так тяжко й довго народжувала. Наана також усміхнулася:

- Подобається?

- Вона така м'яка... - розслаблено відповіла.

- Вони не великі. Думаю, коли ти годувала, вони були приблизно такі.

- Вона більша, - із втомленою радістю взялася за другу. - Вони такі гарненькі, м'якенькі, теплі...

- Одягнеш мою сукню.

- Вони такі гарні...

- Хах, ти мене не чуєш.

- Ні... - розплющила очі й глянула на неї. - А вони красиві?

- Думаю Моісу сподобаються.

- Якщо йому не сподобаються, я скажу, що він нічого не розуміє в красі, - закрила щасливі очі.

- Хах... Гаразд, відпочивай поки що, - піднялася. - Хтось зі слуг принесе тобі сукню і вечерю. Мені теж після такого треба відпочити.

- Вони такі гарні...

- Хах, рада, що тобі подобається, - вирушила до дверей і вийшла.

Хвилин через п'ять милування руками, дівчина піднялася і почала оглядати їх очима, почала красуватися і вивчати їх, уявляти, як на них відреагує коханий.

Через десять хвилин у кімнату постукали. Фрамалака була повністю гола. Вона милувалася собою з голови до ніг. Злякано сіла на ліжко і прикрилася кривавою сорочкою, вразливо відповіла:

- Так?

Двері відчинилися. Всередину заглянув спантеличений цим голосом Давид. Слуги і стражники були поруч. Дівчина, від такої кількості чоловіків, злякалася ще більше. Поруч зброї не було. Неспокійно підібрала ноги, притиснула сорочку щільніше. Король увійшов, придивився до обличчя, пози, фігури. Спантеличився ще більше. Обернувся і жестом сказав решті покинути їх. Фрамалака почала панікувати. Усі вийшли, зачинили двері. Правитель повернувся до "гостя". Той сидів дуже неспокійно.

- Ем... - Давид просто не знав із чого почати. - Що з Вами?

Та мовчала.

- Ви жінка і... Тут були крики. Де Німий Пан? - не розуміючи ситуації розвів руками.

- Навіщо він вам?

- Поясніть, що відбувається. Я бачу, що Ви той, хто прийшов сьогодні вранці. Але Ви жінка, - вказав на неї. - Що відбувається?

- Я не хочу, щоб хтось знав, що я - це я.

- Чому?

- Я давно не бився з людьми. Можу програти.

- Ніхто не знав, який Ви маєте вигляд. Навіщо все це? - вказав на неї обома.

- Для більшої безпеки. Моє ім'я - Фрамалака і нехай до мене звертаються як до жінки. Тоді ніхто нічого не запідозрить.

- Ви занадто завбачливі, - склав руки на грудях.

- Не хочу втратити своє ім'я.

- І все-таки це перебір.

- Що Ви хотіли?

- Хотів, щоб Ви навчили мене чогось, але в жіночому вигляді та з огляду на те, що Ви не билися - моє прохання безглузде.

- Я билася зі звірами.

- Полювання це добре, але...

- Ви знаєте багатьох хто на кабана з однією шпагою йде?

- Це самогубство. Я Вам не вірю.

- А моїй родині ця вечеря сподобалася. Самогубство чи ні, але на моїй батьківщині вбивство шпагою розлюченого бика - повсюдна забава.

- У цій країні живуть одні сміливці.

- Або божевільні.

- Або божевільні. Але в будь-якому разі Ви нічому не зможете мене навчити.

- Дайте мені два дні і кілька бійців. Я згадаю багато чого.

- Хочете повернути ім'я?

- Ні. Я не хочу, щоб мене вважали слабкою і безпорадною.

- Ви говорите як справжня непокірна жінка.

- З цього моменту, я є жінкою. А тепер, будь ласка, підіть, я не хочу, щоб хтось бачив мене без одягу.

- А як же Ваша дружина? Вона зрадіє цій зміні?

- Називайте мою дружину моїм чоловіком. Нехай усі тут думають, що я жінка.

- Ви надмірно завбачливі.

- Думайте так далі. Я свого вигляду не зміню.

- І все-таки у вашій країні є божевільні.

- Дякую.

- Приходьте на вечерю. Кров герцога з-за столу не виженуть.

- Прийду, коли мені одяг принесуть.

- Добре, я дам розпорядження слугам, - пішов до дверей і вийшов.

Фрамалака провела його недобрим поглядом. Піднялася, зачинила кімнату на ключ і подумала про те, що справді дуже голодна. Поглянула на груди. Які ж вони були красиві після того, як зникла ця площина на ребрах. Взялася за них і погладила соски. Посміхнулася, відчувши збудження. У такому вигляді хотілося тільки обійматися й цілуватися з Моісу, красуватися перед ним, походжаючи туди й сюди. Теплі думки перебив стукіт у двері.

- Хто там? - подивилася туди.

- Пані Наана передала Вам сукню.

- Ну гаразд, - знову прикрилася сорочкою і відкрила.

Сховала ноги за дверима, забрала жовтувату сукню простого крою, зачинилася і почала вдягатися. Те, як тканина щільно притиснулася до грудей, наштовхнуло дівчину на думку, що відтепер це прекрасне почуття буде в неї завжди. Насилу зав'язала шнурок на спині й вийшла. Поспішила до їдальні.

На запах вибігла в приміщення й одразу ж сіла на одне з вільних місць. Страви ще подавали, король і королева сиділи по різні боки довгого столу. Між ними один за одним сідали придворні та гості замку. Удостоєних було трохи більше десятка. Фрамалака миттєво склала руки, опустила обличчя і племінною помолилася Арісіам і Расіаріасу, дякуючи їм за їжу і збережене життя. Тут же посунула до себе найближчу тарілку з їжею. Дворяни дивилися на неї з огидою і побоюванням, зневагою. Маріка в принципі обурювалася такому нахабству, а Давид просто закрив свої очі рукою, настільки йому було соромно: «І цю людину я маю захищати...» - взяв келих і відпив терпкого.

Почувся кашель. Усі подивилися на розфарбовану візерунками дівчину, від якої долунав цей звук. Фрамалака виплюнула у свою порожню тарілку все, що встигла прожувати із загальної і почала поспішно витирати долонями язик. М'ясо було не таким гарячим, щоб обпектися, але ця їжа була огидна на смак. Поглянула на кубок. Схопила його і залпом випила вміст. Ледь не виплюнула вино на їжу. Із зусиллям і мерзенним відчуттям проковтнула його. Виглядала вона як дикунка, але дівчина просто хотіла їсти, так сильно, що в людині прокинувся звір, який не знає правил і манер. Оглянула стіл. Він увесь був усіяний подібним м'ясом, гарнірами й огидним напоєм. Це не було їстівним. Скривилася і зрозуміла, що даремно помолилася Арісіам за їжу. Сьогодні вона навряд чи поїсть.

Король втомлено видихнув:

- Щось сталося?

- Ваше м'ясо неможливо їсти, - подивилася на страву і з гидливістю посунула її назад до центру.

- Його готував королівський кухар. Ви впевнені в тому, що говорите?

Льєна задумливо розглядала її татуювання.

- Я не можу це їсти. Це не їстівне, - знову витерла язик. - Ні ваша вода, ні ваше м'ясо.

Маріка вже не витримувала. Стиснула кулак, дивлячись на нахабу:

- Виведіть її. Я не хочу вечеряти в присутності цієї дикунки.

Та перевела погляд на королеву:

- Дикунки?

Давид важко видихнув:

- Заспокойтеся обидві. Ви, - глянув на Фрамалаку, - ідіть на кухню і скажіть, що Вам приготувати, а Ви, - повернувся до королеви, - тримайте себе в руках.

Маріка невдоволено опустила очі на їжу і почала її різати, зганяючи всю злість на шматку м'яса. Гостя піднялася, вийшла за якимось слугою.

- Боже мій, - стомлено почав король. - Розумна людина... Невже плем'я його так змінило? - повернувся до Наани по праву руку. - Він завжди таким був?

- А? Ну... Я пам'ятаю тільки поганий характер і запальну вдачу.

Давид знову важко видихнув, поклавши пальці на перенісся.

- Ваша Величність, хто це така? - почав Філіп. - Що вона тут робить і як Ви пробачаєте їй таку поведінку?

- Один із плюсів того, що я король, - взяв кубок, - це те, що я нікому нічого пояснювати не повинен, - подивився на нього, відпивши вина.

Раднику це не дуже сподобалося. Відвернувся. Правитель обернувся:

- Агапію, підіть і спробуйте те м'ясо, яке наша гостя куштувала. Можливо, дійсно його їсти неможливо.

Чоловік послухався. Вирушив до місця, відрізав шматок біля її укусу і поклав їжу до рота. Прожував, уважно прислухаючись до смаку, і проковтнув. Повернувся до правителя:

- Індик як зазвичай соковитий і ароматний, Ваша Величність.

- Може, в них індичатину не їдять? - задумався той.

Фрамалака тим часом опинилася на кухні. Попросила запекти їй щось без будь-яких спецій. Кухарі трохи здивувалися. Почали говорити, що це буде прісно і не так апетитно. Дівчина стояла на своєму. Підлеглі взялися за роботу. За тридцять хвилин гостя вже їла звичні їй шматки курки та запеченої картоплі зі свіжими яблуками. Наїлася Фрамалака від душі, подякувала кухарям і пішла до себе. Впала на ліжко, скоро заснула. Сон був прекрасним - вони з Моісу полювали й періодично цілувалися, забуваючи про все.