Узурпація Ⅱ: Становлення Узурпатора

Піддавшись ненависті, я забула про свій найбільший страх — страх смерті. Здавалося, що я була готова на все заради того, щоб жити, та вчора ми прийняли рішення, яке погубило нас.

Але коли я прокинулася у дерев’яній клітці, що стояла біля колодязя в центрі поселення, я зрозуміла, що цей страх почав повертатися.

Погода лишалася жахливо похмурою, прохолодною та гнітючою. Сонця зовсім не було видно за чорними хмарами.

Навколо звучали голоси, і спершу мені навіть здалося, що я чула знайомих людей, які щодня ходили цими вулицями. Та розуміння того, що все це лише невідомі мені слова, з’явилося в той самий момент, коли моя голова почала страшенно боліти. Я інстинктивно спробувала взятися за голову, та мої руки виявилися прив’язаними до стін клітки. Покидьки прив’язали мене так, що руки були зовні клітки, через що я не могла навіть трохи змінити положення тіла.

Серед усіх голосів почувся один, що наближався. Це йшла якась жінка, яка, обернувшись назад, щось кричала двом іншим, що залишилися на лавочці. Вона йшла з відром у бік колодязя, і здається, на її обличчі якусь мить була посмішка. Але лише до того моменту, коли вона побачила, що я дивлюся на неї. Хоча в її очах було видно ненависть до мене, вона не стала підходити до клітки й взялася набирати воду з колодязя, час від часу поглядаючи на мене.

Чому я досі жива? Адже вчора сама Юрія повбивала багатьох із них. Не може бути, що ті, хто вирізав усе наше поселення, тепер змилувалися над нами. Подумавши про це, я забігала поглядом по клітці. Хоча вона й була малою, я спершу не помітила Юрію, яка була зовсім поруч, прив’язана так само, як і я.

Схоже, що вона теж усе ще була жива, але ледь дихала й була непритомною. Її білосніжне волосся тепер було все в крові та бруді, а під лівим оком був майже чорний синець. Напевно, один із них зміг підібратися до неї та вдарив.

У клітці були лише ми двоє, а Ігор, напевно, не пережив тієї ночі. У ту мить мені здалося, що ми ще встигнемо позаздрити його долі.

— Юріє, — я злегка штовхнула її ногою. — Прокинься.

Марна спроба розбудити Юрію закінчилася лише тим, що та жінка, яка набирала воду, одразу ж вилила її на нас. Вона знову взялася набирати воду, не промовивши до нас ані слова, після чого пішла назад до будинків, залишивши нас на осінньому вітрі.

— Як почуваєшся? — почувся голос Юрії, яка прокинулася від холодної води.

Вона все ще була наче зів’яла рослина, а її голос тремтів, мов узимку, і все, що тримало її в сидячому положенні, — це мотузки на руках.

— Здається, мене вдарили сокирою по голові, та, напевно, в останній момент той покидьок відвернув лезо, — відповіла я їй, скрививши гірку посмішку. — А що з тобою? Я думала, ти їх усіх повбиваєш. І що з Ігорем?

— Думаю, що вчора я навчилася правильно використовувати магію, не втрачаючи свідомість після кількох легких заклинань. Та все ж сили покинули мене в той момент, коли я притягувала до себе одну з колод, — промовивши це, вона зробила паузу, щоб зібратися з силами. Було добре видно, що розмова давалася їй важко. — Ледь сама себе не вбила. А Ігоря я відучора не бачила, сподіваюся, що він зміг утекти.

— Ти знаєш, чому ми досі живі? — запитала я у Юрії.

Я намагалася не задумуватись про вчорашнє, адже попереду на нас чекало майбутнє, яке ще можна було спробувати змінити. Тому для початку треба було хоча б зрозуміти, чого чекати.

— Це племена Каганату, і вони ніколи не втрачають можливості принести магів у жертву своїм мерзенним богам, — відповіла Юрія, і в мене одразу виникли нові запитання.

Мені здалося, що Юрія поступово набиралася сил і вже могла тримати голову піднятою. Якби так тривало й надалі, то в нас була б можливість утекти.

— І чому вони вирішили, що я теж маг?

Вночі я не робила чогось незвичайного, лише використовувала ніж та арбалет, ховаючись за захистом Юрії. Тому мені й справді стало цікаво, чому мене прийняли за власницю магічних сил.

— Це ти мені скажи, чому це в тебе замість крові якась чорна рідина? — відповіла запитанням на запитання Юрія. — Мені, як і цим варварам, це здалося чимось незвичайним, тож не дивно, що тебе принесуть у жертву так само, як і мене.

— То якою буде наша смерть і коли саме? — я вирішила не продовжувати тему про мою кров, бо й сама мало що розуміла про все це.

— Під час навчання в університеті нам розповідали про Середземне Ханство. Про те, що вони приносять у жертву своїм богам лише магів, і що іноді вони посилають своїх людей в інші країни, щоб полювати на людей із магічними силами. Але я ніколи не чула, щоб вони так масово виходили за межі своїх земель, — сказавши це, вона трохи задихалася та зробила паузу, наче збиралася продовжити. Але вже за мить вона стиснула зуби та скривила обличчя, ніби в очікуванні чогось страшного.

За розмовою я і не почула, як позаду хтось підійшов до нас і, важко дихаючи, присів біля клітки. Обернувшись назад, наскільки це було можливо, я поглянула на нього. То був той самий виродок, що вдарив мене сокирою, і тепер він тримав у руках ніж. Та він не дивився на нас, його погляд був спрямований на наші руки. Я теж поглянула туди, куди й він, і побачила причину слабкості Юрії. Вона не була побита чи слабка від використання магії. Вони порізали їй зап’ястя, щоб магія покидала її тіло, не встигаючи відновлюватися.

Під руками Юрії вже була невелика калюжа крові, а з її долонь йшло слабке світло, що лише віддалено нагадувало павутину. Вони зробили все, щоб у неї залишалися сили лише на лікування власних ран, і коли вона загоювала їх, то вони знову різали її.

Він з посмішкою знову пустив їй кров, після чого поглянув на мене та плюнув мені в обличчя. Я теж відчула цей біль, що його вже неодноразово переживала Юрія. Тепер, коли я прийшла до тями, вони різатимуть і мої руки. Та цікаво, що буде, коли вони побачать, що мої рани не загоюються так, як у Юрії? Напевно, тоді я й до жертвоприношення не доживу.

— За що він так тебе ненавидить? — голос Юрії був ослабленим, її голова знову звисала вниз, від чого її сльози одразу падали, не затримуючись на обличчі.

— Вчора я зарізала його дружину та дітей, — від цих слів я ніби відчула себе кимось іншим, але лише на мить. — Вони оселилися в моєму домі.

— Он воно як, — прохрипіла Юрія. — Від цього мені стає легше, — сказавши це, вона втратила свідомість, і мені залишилося лише сподіватися, що Юрія зможе лікувати себе в такому стані.

А що я? Мені тепер залишалося лише чекати, чи переживу я втрату крові, чи того, що в мене там замість неї.

Через те, що в очікуванні не було чим зайнятися, я вирішила оглянути себе, щоб хоча б знати, в якому вигляді мою душу отримають їхні боги. Напевно, перше, що я помітила, — це пасма мого волосся, склеєні між собою кров’ю, яка досі проступала з рани на голові. А от мій одяг був у ще гіршому стані, адже він увесь був у крові та бруді, і, судячи з болю, що розносився по всьому тілу, до цієї клітки мене точно не несли на руках.

День уже почав хилитися до вечора, а я так і не змогла придумати хоча б щось, схоже на план втечі. Та це й не дивно, враховуючи, що руками навіть поворухнути неможливо, а навколо носилося безліч людей, які старанно прибирали наслідки тієї різанини, що самі влаштували.

Іноді до нас підходили жінки, які голосно сперечалися з тим гадом, що навідувався до нас із ножем. Слів я не розуміла, але емоції в людей однакові, тому не складно було здогадатися, що вони хотіли помститися за вчорашнє. Але чомусь той чоловік не дозволяв цього, хоча було видно, що він сам бажав якнайшвидше позбавити нас життя й помститися за рідню.

Напевно, в них було щось схоже на кровну помсту, що практикується в Князівствах, лише з принесенням у жертву. Отже, поки нас не принесуть у дар їхнім богам, душі їхніх рідних не знайдуть спокою? Мені все більше здавалося, що я розумію їх, і часом навіть виникали примарні надії на те, що я зможу якось це використати для порятунку.

Вартовий приходив до мене ще кілька разів, але щоразу з роздратованим гарчанням йшов назад. Так, хотіла б я теж знати, що зі мною відбувається і чому я досі не відчуваю слабкості, хоча підо мною вже набігла ціла чорна калюжа. Нічого не розуміючи, він привів із собою ще одного, і, судячи з вигляду, — ватажка. Поки всі ходили в якомусь дранті, яке на одяг було схоже навіть менше за мішковину Марка Рудого, цей носив сорочку з вишивкою, візерунок якої нагадував якісь написи, напевно їхньою мовою.

Ще якийсь час вони розмовляли й, здається, навіть сперечалися. Та вже за кілька хвилин вони домовилися і розійшлися по різні боки, залишивши замість себе вартового.

Вартовим поставили якогось молодого хлопця, напевно років на два старшого за мене. Звичайний покидьок, як і всі чужинці тут, але цей постійно грався своєю зброєю, що була чимось середнім між ножем і мечем. Іноді мені навіть здавалося, що він ненароком поріже собі вени такою іграшкою. Та, на жаль, цього не сталося, і він знайшов біля колодязя якийсь дерев’яний уламок та взявся вистругувати щось з нього.

Це був ненадійний вартовий, що час від часу відходив кудись і приносив то деревину для багаття, яке, напевно, збирався розвести на ніч, то ковдру. Він планував не зводити з нас очей у ту частину доби, коли шанси на втечу найвищі. Хоча треба визнати, що навіть якби поруч не було жодного з них, ми навряд чи змогли б звільнити руки від мотузок без магії Юрії.

З приходом темряви він довго намагався розвести багаття, а коли нарешті це зробив, то всівся біля нього, зайнявши місце між кліткою та колодязем. Та за що я ще більше забажала смерті тому виродку, так це за те, що він збирався розвести багаття з іншого боку, але коли помітив, що дим не буде йти в наш бік, одразу переніс його в інше місце.

— Я вб’ю тебе, — спокійно сказала я, як тільки його погляд зупинився на мені. Та він лише посміявся і кивнув, продовживши вирізати якусь фігурку з дерева.

Дим, що йшов від багаття, спершу викликав лише кашель, але з часом мене охопило бажання спати. Напевно, я так і заснула б, якби поруч не почувся кашель Юрії, яка вже прокинулася, загоївши рани. Вартовий одразу ж кинувся до рук Юрії й, не вагаючись, знову порізав їй зап’ястя. Сміючись, він заодно вколов мене ножем у спину, показуючи, що мої погрози його зовсім не лякають. Повернувшись на своє місце, він ще й показав мені язика.

— Діано, у нього за спиною повзає змія. Можливо, вона його й вб’є? — промовила Юрія.

Спершу мені здалося, що Юрія марить через втрату крові.

Вартовий уважно нас слухав зі спокійним виразом обличчя, але так і не обернувся, щоб перевірити, чи справді там була змія. Юрія сказала це, щоб перевірити, чи розуміє він нашу мову. Та все ж виявилося, що цей народ не розуміє імперської, яка колись давно була нав'язана іншим народам настільки, що ті позабули власні.

— Тобі вже краще? — запитала я її, в першу чергу через здивування, що вона не почала втрачати свідомість.

— Так, здається, наш новий друг погано знає, як треба різати, — хоча вона і перевірила знання мови вартового, все ж намагалася говорити дуже тихо, напевно, побоюючись, що він таки нас розуміє і поспішить виправити свою помилку.

— Зможеш використати магію? — запитала я її про те, що могло врятувати наші життя.

— Не думаю, що зможу набратися сил до ранку, — відповіла вона, важко видихнувши.

Тим часом вартовий десь дістав пляшку самогону і взявся його пити, кривлячи морду. Схоже, що взяв його з халупи Рудого, а це означає, що, можливо, він і так здохне без нашої участі.

— Думаєш, жертвоприношення буде вранці? — запитала я в неї, на що одразу отримала ствердний кивок. — Яке воно буде, ти знаєш?

Не те щоб мені хотілося знати, який кінець на мене чекав, та, можливо, знаючи, що на нас очікує, ми змогли б придумати, як утекти вже під час ритуалу. Хто знає, може, це буде жертва якомусь божеству полювання, де нас відпустять і потім спробують зловити, як лисицю. Тоді ми могли б утекти до Заброди, де я вже знаю, як себе поводити.

— Нас проткнуть ритуальними списами прямо тут. Навіть руки не розв'яжуть, — розбила всі мої надії Юрія.

Напевно, Каганат і справді страшний ворог магів, якщо Юрія так багато знала про їхні звичаї. Та й сам Каганат добре знав, як боротися з магами, адже нам не давали навіть найменшого шансу на порятунок.

— Юріє, а сил убити хоча б двох людей у тебе вистачить? — страшне запитання, але воно мало прозвучати.

Нехай нам і не уникнути смерті, та ми хоча б можемо спробувати вберегтися від потрапляння у світи їхніх божеств. Хто знає, що чекає на наші душі там, а так просто помремо. Не знаю, як Юрія, але я ніяк не пов’язана з жодним богом, тому, в разі нашого самогубства, на мене чекає лише пустота.

— Це лише в останній момент, а поки ми ще можемо сподіватися на те, що Князівства помітили пересування їхнього племені в ці місця, — відповіла Юрія, схиливши голову так, наче ось-ось втратить свідомість, щоб не давати вартовому причин використовувати ніж.

І справді, хоча ці землі й вважаються безлюдними, вони все ж належали Ладомирському князівству, а до цього вони повинні були пройти землями Бродського князівства. Тож ми все ще могли сподіватися, що дружини цих двох князівств встигнуть прибути за якусь ніч. Але промінь надії одразу згас, як тільки я зрозуміла, що часу на це все настільки мало, що й сподіватися не варто.

Цікаво, як страх перед смертю слабшає, коли розумієш, що її не уникнути.

— Що б ти робила, якби ми змогли втекти звідси? — несподівано для себе самої запитала я.

— Тепер, коли я розв'язувала свою проблему з магією, я б повернулася до навчання, — відповіла вона монотонно, намагаючись відігравати роль напівмертвої для вартового. — А ти, куди б ти подалася?

Нехай я й запитала про це першою, зовсім не очікувала, що розмова зайде й про мене. Тому спершу задумалася і мовчала близько двох хвилин, поки на думку не спало лише кілька ідей.

— Спершу я б отруїла цей колодязь та озеро, — як тільки Юрія це почула, на її обличчі знову з'явилася та страшна посмішка, але тепер я вже не вважала її недоречною. — А потім, можливо, відправилася б до тієї аптеки, яку залишила після себе моя бабуся в Євіанні. Правда, навряд чи я зможу привести її до ладу без грошей, та й лікарство мені не цікаве.

— Що ж, тоді я обов'язково допоможу тобі з аптекою, — оптимістично сказала Юрія. — Хочеш — живи там, хочеш — спробуй себе в травництві.

— Це не обійдеться задешево. Точно допоможеш?

Я теж вирішила віддатися надії, чи, можливо, польоту фантазії. У нашій ситуації зайняти себе чимось іншим було просто неможливо.

— Мої батьки залишили для мене великі статки, та й дідусь теж. Вищі імперці, загалом, не знають бідності, — коли мова пішла про Лебека, очі Юрії стали вологими, але сліз так і не було.

Хоча ми й піддалися ілюзорним мріям, ніхто з нас не наважився згадати вголос Ігоря, доля якого нам була досі невідома. Я не була з ним такою близькою, як Юрія, тому мені навіть складно уявити, що вона відчувала стосовно нього. Однак, якщо подивитися на її обличчя в ту мить, можна було помітити, як її посмішка іноді слабшала, показуючи її справжні емоції.

Ми більше не промовили жодного слова, віддавшись власним думкам.

Минуло не так і багато часу відтоді, як я прийшла до тями, але чомусь, коли небо почало світлішати, мене охопила сонливість, яка пересилила навіть дивне відчуття неминучості тих подій, що нас чекали. Я не стала боротися з нею і вже за кілька хвилин почала бачити сни.

Мені снилися дивні речі. Спершу я йшла вулицями нашого селища, орієнтуючись на крик моєї матері. Це був дивний крик, не схожий на щось пов’язане зі страхом. У ньому відчувалися надія та, можливо, щастя. Чим ближче я підходила до нашого будинку, тим чіткішими ставали й інші голоси. Серед них я одразу впізнала голос батька. Хоча я й чула, що він говорить, але не могла зрозуміти, що саме. Його слова здавалися чужою мовою, однак по тону було зрозуміло, що це слова підтримки для мами.

Крок за кроком, і я вже була майже біля дверей, з-за яких доносилися голоси. Лише на мить зупинившись у сумнівах, я відчинила двері й увійшла до будинку. Це була наша вітальня і наша кухня, але все виглядало так, наче його збудували лише нещодавно. Тут не було ні столу, ні інших меблів, які робив батько. Було надто порожньо, і цю порожнечу я відчула й у своєму серці.

Крики не припинялися, і тепер було зрозуміло, що вони йдуть з кімнати моїх батьків, яка була відділена від мене лише завісою. По той бік вже звучали голоси ще кількох жінок, але, напевно, я не дуже добре їх знала, щоб упізнати. Та був лише один варіант дізнатися, що відбувалося за завісою.

Спочатку повільно, а потім швидше й упевненіше я підійшла і почала відхиляти завісу вбік. У ту мить мамин крик припинився, а всі інші голоси стихли. Та коли я увійшла, вони всі знову залунали ще сильніше, ніж до цього. Їхні слова накладалися одне на одне, через що стало зовсім неможливо зрозуміти, хто що каже.

Все виглядало наче пришвидшено в кілька разів, а їхні рухи постійно повторювалися, обриваючись і починаючись заново, так, ніби хтось повертав час на мить назад. І лише моя мати виглядала зовсім інакше — вона наче роздвоїлася на дві примарні постаті, що лежали на ліжку. Одна з них усе ще кричала, тримаючись однією рукою за батькову долоню, а іншою за свій великий живіт. Інша ж, що частково збігалася з попередньою, лежала в тій самій позі, але вже тримала обома руками немовля, що було все в крові й кричало. Від крові на немовляті йшла ледь помітна магія.

Кожну мить одна примара ставала чіткішою за іншу та пересилювала її. Але в одну єдину мить обидві примари моєї матері завмерли, втупивши погляд у мене. Її обличчя скривилося від страху, а руки, наскільки могли, закривали немовля та живіт. Я не встигла навіть подумати, щоб щось сказати, як мій батько вже замахнувся на мене сокирою, наче від цього залежало життя всіх, хто зібрався навколо ліжка. На лиці його була ненависть. Сокира наближалася до мого обличчя неймовірно швидко, але навіть її швидкості не вистачило, щоб досягти цілі до того моменту, як щось пробудило мене з цього марева.

Чомусь я подумала, що ці чужинці повбивали взагалі всіх, хто тут жив. Але півень, який пробудив мене від сну, дав зрозуміти, що зміг уникнути смерті на деякий час. Можливо, це здалося б мені колишній дурницею, та я відчула лише злість на півня, адже якусь мить тому я все ж бачила обличчя своїх рідних, можливо, востаннє.

Навколо вже почало світлішати, хмар стало значно менше, але все ще було схоже, що сонце не вийшло з-за обрію. Питання лише в кількох годинах, поки воно почне гріти холодне осіннє повітря.

А от кого теж розбудив мій пернатий односелець, так це нашого вартового, який одразу прокинувся та почав ховати порожню пляшку. Дивно, як він не здох від того пійла.

Ховати її він став не просто так, напевно боячись, що хтось старший побачить, як погано він ніс варту. І якраз вчасно, бо почувся звук, як відчинялися двері будинку, де раніше жив Беримир — будинок старости. Звідти одразу вийшов їхній вожак із сонним обличчям і попрямував до нас. З іншого боку одразу з’явився інший, теж одягнений не як звичайний житель. Його одяг був схожий на дрантя, але, на відміну від інших, мав червоне забарвлення та пришиті в деяких місцях кістки, яких я раніше не бачила: можливо, якоїсь рідкісної тварини. Все його тіло було вкрите різними шрамами, а голова виголена. Напевно, це був їхній жрець, раз він дозволив собі підійти до ватажка з високо піднятою головою, а не так, як інші — схиливши її.

Спершу вони почали про щось розмовляти, час від часу кидаючи на нас погляди, а вже за кілька хвилин сказали щось вартовому, що стояв біля колодязя, як вкопаний. Отримавши від них наказ, він почав дертися на найвищий будинок, що тепер належав їхньому ватажку. Видершись на самий верх, він став дивитися у бік сходу, напевно очікуючи на сонце.

— Готова? — судячи з голосу, Юрія вдосталь набралася сил, хоча й тремтіла від холоду, як листя на вітрі.

А тим часом до ватажка та жерця підійшло ще двоє, які тримали в руках дивні списи. Золотиста деревина та срібні на вигляд наконечники, вкриті безліччю дрібних шипів. Така зброя не підходить для битв, але для подібних ритуалів, напевно, нічого кращого не знайти.

— Сил вистачить більше ніж на двох? — запитала я її.

— Мої сили зросли, як ніколи, — усміхаючись, промовила Юрія. — Відтоді, як я прибула до вашого поселення, я багато чого освоїла.

Коли вона закінчила говорити, її звичайна усмішка одразу перетворилася на ту саму, що могла налякати більше за смерть. Побачивши її вираз обличчя, ватажок занепокоївся і, діставши ножа, підійшов до Юрії, щоб перевірити її рани. Але він не встиг навіть здивуватися, коли його наче невидимим ковальським молотом розплющило об землю. Великий масивний чоловік у мить опинився на землі, прийнявши форму, віддалено схожу на мертвих воронів, які раніше падали з неба.

Всі навколо замовкли й завмерли, не вірячи своїм очам. Я ж сама поглянула на Юрію, і в її очах було не менше здивування. Справді, вона могла б підняти якийсь предмет і розчавити того виродка, але все виглядало так, ніби саме повітря впало на нього, як камінь.

— Підтисни ноги! — вона не думала довго і вже за мить закричала до мене.

Я зробила, як вона сказала, і в ту ж мить нас з усіх боків оточила вогняна стіна, яка одразу спопелила дерев’яну клітку, залишивши лише ту частину, що була позаду нас і досі тримала наші руки. Це сталося дуже вчасно, адже наступним, що спалив цей вогонь, були списи, кинуті в наш бік тими двома, що мали пронизати наші серця. Полум’я було наче скло, яке добре нас захищало, але все ж давало змогу бачити все навкруги.

Так, було добре видно, що ще кілька загарбників повторили долю свого ватажка, а молодий вартовий звалився з даху зі стрілою в оці. Від воріт, що виходили в степ, доносилися крики.

— Як довго ти протримаєшся!? — з часом шум від вогню ставав дедалі сильнішим, і я перейшла на крик.

— Тепер — до нескінченності, — вона промовила це тихо, можна навіть сказати, що пошепки, але я почула кожне слово. Наче саме полум’я говорило до мене.

Не треба було бути сильним у розумінні магії, щоб здогадатися, що сили переповнювали Юрію, і вона вже не могла тримати їх у собі. Земля під ногами загарбників пішла тріщинами, наче під пекучим сонцем. І ті з них, хто не втік до будинків, були затягнуті під землю вогняними лапами, що хапали людей за ноги, одночасно перетворюючи їх на вугілля. Але це вугілля ще продовжувало кричати від болю, навіть бувши похованим під землею.

Страшні крики лунали навколо, і, напевно, щось подібне відбувалося тоді, коли вони вбивали моїх рідних та знайомих. Тож хоча ці крики й були настільки жахливими, що пробирали до кісток, це були крики ворогів — солодкі крики.

Юрія могла б легко спопелити все навкруги, разом із будинками та тими, хто ховався в них. Але вона стримувала себе, розуміючи, що все навколо належало нам, а серед цих будинків усе ще могли бути ті, хто уникнув смерті під час нападу.

Та хто саме допомагав нам? Хтось достатньо сильний, щоб на відстані вбити будь-кого з ворогів. Але відповідь не змусила себе довго чекати, і в ту мить, коли на площі залишилися лише жрець та кілька його помічників, які застигли від страху, з’явилися вершники. Їх було лише близько двадцяти, але це не завадило їм убити тих, хто боявся полум’я Юрії, але не боявся битви з ними: деякі з воїнів Каганату спробували раптово вибігти з будинку й підставити списи під вершників. Та вистачило лише одного кінного воїна, щоб їхні списи та голови впали на землю.

Першим на площі з’явився високий воїн у латах, що я зустрічала лише в книгах — наче виконані із золота обладунки, місцями покриті білою тканиною. Його шолом був закритий, маючи лише тонкий проріз для очей. Змахнувши рукою, в якій він тримав довгий золотистий меч, вершник зніс голови жерцю та тим, хто стояв поруч. Меч був неймовірно довгим, і, напевно, якби його поставили поруч зі мною, він сягав би мені до підборіддя.

У той момент з усіх вулиць почали збігатися інші воїни, які були на варті з іншого боку або просто спали. Та вершник, не зупиняючись ні на мить, розвернув свого коня, що теж був весь вкритий бронею, у бік ворога. Саме тоді я помітила на спині воїна довгу золоту косу, яка звисала до самих колін.

Зі старих розповідей я вже здогадалася, що це обладунки паладинів Ліри. Але лише половина з них мала такі обладунки та зброю, інші ж були одягнені в кольчуги й озброєні луками, короткими мечами, списами та сокирами. На їхніх конях також висіли червоні щити із гербами, на яких був зображений чорний дуб, під яким сидів самотній воїн, наче відпочиваючи після битви: герб Ладомирського князівства, якщо я правильно пам’ятала ті потерті картинки, які колись показував мені батько.

Я мала б радіти, що нас врятували в останній момент, але чомусь питання в голові пересилювали радість. Хіба князівства не збиралися йти війною на Імперію? Якщо пригадати розповідь Лебека, князі були дуже рішучі в тому, щоб повести свої війська на Євіанну. А тепер піддані імператора билися на їхньому боці.

Інші паладини були озброєні короткими мечами та булавами, якими вони ламали ворожу зброю та черепи. Та окрім цього, деяких із загарбників просто вдавлювало в землю чимось невидимим. Напевно, це і була сила служителів Ліри, дарована їм за відданість.

Тим часом воїни князівства надавали перевагу лукам, що й не дивно, адже їхнє життя було захищене лише кольчугами, і ризикувати ним не хотілося.

— Запам'ятаємо цей день надовго, — почулося від Юрії в той момент, коли вона розвіяла вогняну стіну.

І як тільки полум’я навколо зникло, я відчула, як по моїх руках та спині сиплеться попіл, що ще мить тому був мотузками та деревиною. Опора позаду зникла, і я безсило впала назад, не знаючи, чи радіти, що вижила, чи горювати за все ще мертвими рідними.

Юрія теж зробила те саме, хоча вона й не виглядала втомленою, навіть попри те, що земля навколо все ще була вкрита нашою кров'ю, яка не постраждала від вогню.

Останні дні назавжди залишаться в моїй пам’яті, але однаково треба буде добре подумати про те, що буде далі в моєму житті. Можливо, я повернуся до обдуманих раніше варіантів, а може знайду собі нову ціль.

Удари та крики припинилися, і хоча, дивлячись у небо, я не бачила нічого, крім нього, вже було зрозуміло, що ворог втратив всі сили для опору. Залишилися лише їхні жінки та діти, з якими люди князя розберуться схожим методом.

— Юріє, світ такий жорстокий, — промовила я до неї. — Ми всі заслуговуємо на життя в ньому.

З відчуттям безпеки прокинувся й біль у руках, від якого я невільно скривилася, шкодуючи, що ті, хто різав наші руки, померли так швидко. Але хіба могла я жаліти себе, коли Юрія витримала куди більший біль? Слабка фізично, дівчина з міста виявилася настільки сильною у загальному розумінні.

— Браття, займіться тими двома! — голос звучав металічно з-під шолома того самого паладина, яка виділялася серед усіх своїм зростом і силою.

Вона пройшла повз нас, повісивши великого меча за спину, де він звисав поряд із косою. Дивно, та здавалося, що коли вона тримала його в руках, він виблискував своєю гостротою, а тепер, із кожним її кроком, терся лезом об косу, наче показуючи, що не зможе перерізати навіть волосину, не кажучи вже про чиюсь шию. До того ж кров із нього зникла, ніби меч щойно викували, не встигнувши ні нагострити, ні натерти до блиску.

Поки мечниця заглядала в будинки, наче шукаючи когось, до нас підійшло ще двоє паладинів, які вже зняли шоломи — звичайні обличчя, нічим не кращі за ті, що були у князівських воїнів. Отже, брешуть усі ті книги про безмежну красу в золотих обладунках.

— Хто це з вас так вогнем керує? — запитав один із них, одночасно оглядаючи наші зап’ястя. Але, побачивши, як із рани Юрії виходила густим потоком магія, він прибрав свій зацікавлений вираз обличчя. — Рани ти погано загоюєш, от якби ти й лікувала так само, як спалюєш, — продовжив він говорити до Юрії, яка мовчки спостерігала, як порізи на її руках поступово затягувалися, а згодом і зовсім зникли, не залишивши навіть малих шрамів.

Чи є хтось, хто лікує краще за послідовників Ліри?

Хоча підійшло двоє, лікував лише один, інший просто стояв біля нас та з цікавістю розглядав калюжу крові, в якій ми лежали. Однак його увагу привернула не кров Юрії, а моя, що одразу підтвердилося, коли перший паладин, закінчивши з Юрією, взявся за мої руки.

— Це ще що таке? — здивовано запитав він, побачивши чорну рідину замість звичайної людської крові. — Я не можу залікувати ці рани. Це вони щось із тобою зробили?

— Не хвилюйтеся за неї, — відповіла замість мене Юрія, підвівшись у сидяче положення, через що на її спині показалися патьоки крові, перемішаної із землею. — Її можуть лікувати лише маги, така в неї розплата за магію.

Я була дуже вдячна Юрії за ці слова, адже навіть не уявляла, що відповісти на це запитання, хоча й сама хотіла б знати відповідь. Та й узагалі, не до запитань мені було, і краще б нам якнайшвидше сходити до озера та відмитися. Навіть до Сірих Птахів ми прийшли всі в крові воронів, і тепер тут додалося ще більше.

— Ну, добре, — натягнувши на обличчя усмішку, почав говорити паладин. — У будь-якому випадку, ви повинні добряче подякувати своєму другу.

— Якому ще другу? — мені хотілося вірити, що йдеться про Ігоря, але це міг бути хто завгодно з тих, хто пережив напад.

— Де він зараз? — запитала Юрія.

В неї не було сумнівів, про кого саме говорив паладин.

— За стінами, — цього разу почав говорити той, що весь цей час просто стояв поруч. — Ми сказали йому почекати, поки все не закінчиться.

Не встиг він договорити, як Юрія різко піднялася на ноги та побігла в бік воріт, наче зовсім забувши про те, що ззаду виглядає так, наче вилізла з чиїхось нутрощів. Навіть паладинам, які, напевно, бачили багато крові та трупів у своєму житті, стало ніяково від такої картини, і вони потрясли головами, ніби понюхали щось на зразок самогону Рудого.

— Де ви його знайшли? І яке його ім’я? — запитала я, все ще сумніваючись, що це саме Ігор.

— У траві ховався неподалік, видно, щось намагався придумати для вашого порятунку, — знизавши плечима, відповів паладин, що досі сидів навприсядки після лікування: треба мати багато сил, щоб так сидіти в обладунках. — А назвався він, здається, Ігорем. Складно мені ваші імена даються.

— Якби не він, ми б не знали, хто саме може на нас чекати за вашим частоколом, — додав другий.

Я продовжувала лежати на тому ж місці, навіть коли двоє паладинів пішли у своїх справах. Можна було б піти до Ігоря та Юрії, але краще було дати їм час на розмову й нарешті відпочити. Відпочити не фізично, адже, навіть попри втрату крові, я почала відчувати себе сильною як ніколи. Варто було лише мотузкам на моїх руках згоріти, а ворогам навколо перетворитися на нарізані та побиті шматки м’яса.

Згадавши про загарбників, я оглянулася навколо, роздивляючись їхні трупи. За останню годину зникли ті емоції, що нещодавно викликали в мені бажання вбити кожного з них особисто. Тепер було байдуже на минуле й майбутнє. Напевно, я просто перегоріла, як палиця в полум’ї, піддавшись стихії.

Не схоже було, що хтось із наших вижив після нападу цих варварів. У кращому випадку можна було сподіватися, що хтось зміг утекти в степ чи ліс, але навіть там на них чекала смерть: мало хто міг би вижити в диких місцях без досвіду в полюванні.

Двох моїх друзів все ще не було, а паладини, які ходили зі своїми справами з боку в бік, весь час кидали на мене здивовані погляди. І справді, досить було валятися в каші з крові та землі, час було привести себе до людського стану. На щастя, Ігор і Юрія не змусили довго чекати, і ми одразу пішли до озера, де, навіть не роздягаючись, зайшли у воду.

Спершу мені здалося, що усе озеро пофарбується в багряно-чорний колір, але все обмежилося лише невеликою частиною води навколо мене та Юрії.

Ігор, побачивши цю картину, скривився так, наче особисто підрізав нам руки весь цей час, напевно, звинувачуючи себе за те, що втік тієї ночі. Та що б він міг зробити? Його, на відміну від нас, точно не прийняли б за мага й одразу б убили. Тож він зробив правильний вибір, і ніхто з нас не триматиме на нього зла. Було б добре, якби він і сам це зрозумів.

Ми старалися відмити кров із себе та одягу якомога швидше. Осінній вітер давав про себе знати, і перебувати в холодній воді було набагато небезпечніше, ніж сидіти в клітці між будинків, де вітер не дув на повну силу.

Одразу після того, як ми вилізли з води та викрутили одяг, ми ще деякий час поговорили про плани на найближче майбутнє. Потім ми попрямували до будинку Беримира, де жила Юрія з Лебеком, а тепер поселилися і ми з Ігорем.