10 По поверненню
Даніель розплющив очі тільки наступного вечора і у своєму ліжку. Поруч із ним знаходився Олександр, сидячі на кріслі у світлі вечірнього сонця та читаючи якусь книжку.
- Що ти тут робиш? - сонно подивився на нього імператор, розкриваючи рот для позіхання.
- Сиджу, чекаю, коли ти до тями прийдеш, - підняв на нього очі віконт Дель-Реві. - Ми думали ти вже не прокинешся
- Так? – спантеличено насупився імператор та оглянув приміщення. - Дивно. На мою спальню схоже. Ніколи б не подумав, що Рай має такий вигляд.
- Твоє почуття гумору нікуди не поділося, - підмітив зять. – Отже, ти у порядку, - закрив книжку, залишивши в ній обкладинку.
- І ніколи б не подумав, що саме ти будеш мене тут зустрічати, - дивно глянув на нього Даніель. - Хіба ти та людина, яка має зустрічати у Раю?
- А я зовсім не підходжу? – спокійно відреагував Олександр.
- Зовсім, - категорично висловився той і знову окинув кімнату поглядом. – Добре… Раз так вирішив Бог - хай будеш ти. Зрештою, не мені розпоряджатися своїми снами після смерті, - піднявся він з ліжка і пішов до виходу.
Коханець прослідкував за ним дивним поглядом, після чого встав, направившись слідом. Імператор відчинив двері, побачивши за ними свою вітальню, повну знайомих облич.
- Ем... – ошелешено штовхнув він плечем Олександра, що став позаду нього. - А ми точно в Раю?
- Хіба тобі не подобається те, що ти бачиш? - звернувся до нього віконт, споглядаючи різних придворних, що із приємним шоком повернулися до монарха.
- Я просто здивований, - відреагував на це Даніель, оглянув свій почет та пішов до виходу.
Двері відчинили слуги. Перед очима став знайомий коридор, від чого імператор насупився тільки більше, ніби не розуміючи, що відбувається. Повернувся до свого почту, знову пройшовшись по ньому уважним поглядом, і подивився на Олександра:
- Це... Пекло? – спантеличив він всіх присутніх. – Чи може Чистилище?
- У тебе якісь дивні думки, - здивовано відреагував зять.
- Згоден, - неоднозначно глянув монарх на своїх фаворитів, розвернувся та пішов.
Віконт Дель-Реві направився за ним. Почет насторожено переглянувся між собою.
Всю дорогу Даніель дивно косився на все навколо. Якось підозріло дивився на слуг, хмурився на знайомих людей і взагалі не розумів, що навколо нього відбувається.
- Це місце... - раптом почав він, зупинившись посеред якоїсь зали. - Дуже схоже на мій палац, - обернувся на Олександра. - Це дивно.
- А що тут дивного? Тебе привезли додому, як і хотів Давид.
- Хіба його слово працює тут? Хіба я не можу сам розпоряджатися своїм життям, а точніше смертю? Чому я тут? Я навіть після смерті зобов'язаний слухати його?
- А ти не хочеш бути тут? – спантеличився знайомий.
- А з чого ти взяв, що хочу? - обурено склав імператор руки на грудях. - Чому цілу вічність я маю проводити тут?
- Вічність? Щойно ти одужаєш, ми можемо поїхати в твій будиночок. Точніше, ти поїдеш. Я повинен буду залишитися тут.
- Одужаю? Від чого?! Куди мені вже одужувати?! Я в порядку! Наче й так не видно! - показав на своє тіло.
- Даніелю, я не розумію, чому ти злишся, - стурбувався його зять. - Ти кілька днів провів в ув'язненні, твій брат урятував тебе і привіз сюди. Тобі потрібно прийти у себе, після усього того, що з тобою там робили.
- "Робили"! Ха! Та що зі мною там робили?!
- Я не знаю, але ти став іншим, - оглянув монарха Олександр. - Ти говориш дивно. Ти дивно поводишся, - повернувся до очей.
- А знаєш, що ще дивно?! Ти! – ткнув Даніель у його груди пальцем. - Чому мене зустрічає тут саме цей образ?! Наче ти мені настільки дорогий, щоб бути моїм провідником у вічність!
- Це було образливо, - засмутився Олександр. - Я думав, що значу для тебе трохи більше, ніж "нічого".
- Та як же! Ти - зрадник! Ти ніколи мене не кохав! І був для мене тільки іграшкою!
- Ми були друзями...
- Але не більше того! Кохання ти до мене не відчував!
- Зізнаюся. Але я не був для тебе іграшкою. Ти брешеш сам собі.
- Найкращий брехун тут це ти! Завжди язиком володіти вмів!
Той навіть знітився, відчувши таку явну двозначність цієї фрази.
- Даніелю, - підійшов до нього Дель-Реві, - я не знаю, що з тобою в цьому ув'язненні відбувалося, але нам краще повернутися до твоїх покоїв. Ти спав понад добу. Тобі потрібно поїсти. Вечерю принесуть прямо до тебе.
- Сам піду! - відштовхнув його хлопець і похмуро пішов назад.
Олександр зовсім скоро наздогнав монарха. Уже входячи у імператорську вітальню, він сказав йому у спину:
- Тобі не завадило б і помитися. Я скажу слугам принести ванну.
- Я брудний? - здивовано обернувся його покровитель.
- Звичайно, - ствердно кивнув той. - Ти тільки в дзеркало подивися.
Даніель підійшов до одного з них та оглянув себе - свою брудну від поту сорочку, тижневу щетину, безлад на голові й зовсім неприємне обличчя, якому точно не завадило б умитися.
- Чому я такий брудний? - миттю обурився імператор, показуючи на своє відображення. - Якого біса?! - опустив очі й оглянув довгу сорочку.
- Тебе привезли таким, - спостерігав за ним Олександр.
- А сюди привозять? - спантеличено подивився на нього монарх.
- Тебе щось дивує? - не розумів він такої реакції.
- Я не думав, що саме "привозять", - повернувся імператор до свого відображення. - Просто потрапляють якось. Під час шляху якось не до способу, яким тебе доставляють.
- Тебе привезли, - кивнув віконт, уважно дивлячись за цим хлопцем. - На кареті.
- На кареті навіть. Цікаво, який вона має вигляд. Карета ця. І хто в ній запряжений.
- Коні. Твої.
- Ех, шкода їх. Раз вони у вас уже. Хороші скакуни були…
Олександр спантеличено переглянувся з почтом, що так само як і він - зовсім не розумів, що верзе їх покровитель.
- Але кількох речей я все-таки не розумію, - повернувся до всіх них Даніель і поставив руки на пояс.
- Так? - подивився на нього Олександр разом з усіма.
- Ось це все, - обвів він пальцем кімнату. - Хіба у вас так можна? Це ж заборонено.
- Що саме, ваша величність? - вирішив уточнити зять.
- Мій почет... - загадково протягнув Даніель, ніби соромлячись сказати прямо. - Мої стосунки з ними... Хіба у вас так можна?
- А чому ні? Це ж ваші покої.
- Але ж скрізь пишуть, що не можна. Убивають же за це. Катують там. В Біблії ж написано, що так неможна.
- Не пам'ятаю я, щоб вас бентежило те, що написано у Біблії.
- Та цього взагалі нічого не бентежило! – вражено змахнув він на Олександра рукою. - Ані сорому, ані совісті.
Той дивними очима прослідкував за цими жестами. Даніель чекав подальших слів, але не дочекавшись їх, вирішив поставити інше запитання:
- Ем... А ось ще дещо мене страшенно цікавить. А що мені зробить батько, коли зайде сюди побачитися…?
- Він мертвий, ваша величність, - відповів Дель-Реві.
- Аа... – задумливо протягнув той, починаючи щось розуміти. - Ми в різних місцях? - показав пальцями угору й униз. - Дивно. Я думав, ми в одне місце потрапимо, - задумливо озирнувся. - Але сумніваюся, що визначили мене в Рай. Я ж не ідеальний, - підійшов до вікна і виглянув назовні. - Але на Пекло це теж не схоже. Адже там муки обіцяють. Вічні. А тут спокійно так... Напевно, це все-таки Чистилище. Так? – подивився він на Олександра.
Той стояв нерухомо, абсолютно не знаючи, як на це реагувати.
- Мабуть, другий шанс дали або щось на кшталт того? - запитав Даніель. - Якщо доведу, що я хороший – то очищуся і потраплю в Рай?
- Даніелю, - не зміг стриматися зять, - ти з глузду з'їхав? Що ти несеш?
- Як же... Про Рай, очищення і все таке. Я не найзатятіший вірянин, мушу визнати. Але я обіцяю виправитися. У Пекло мені якось зовсім не хочеться...
- Відколи ти віриш у Пекло і Рай?
- Ем... З сьогодні.
- Ти очевидно збожеволів.
- Хоч ти й намагаєшся засумніватися в моїй вірі, - вказав на нього імператор, - я дуже наполегливий. Я можу довести тобі протилежне.
- Ти в бога увірував чи що? – вражено скривився той. - Що там із тобою зробили?
- Не підловите. Ні, - похитав пальцем.
- Та ти головою вдарився.
- Думайте, що хочете.
Деякі присутні переглянулися один з одним. Олександр просто округлив очі й вийшов.
- Ваша величносте, - зустрів він у коридорі Давида, який квапливо крокував до брата.
- Не зараз, - відмахнувся той. - Мені передали, що Даніель прийшов до тями.
- Так, але він несе якусь маячню, - прилаштувався поруч.
Імператор лиш відмахнувся, не бажаючи зараз взагалі нічого чути.
- Даніелю! – радісно зайшов у вітальню близнюк. - Даніелю! - побіг до нього з усіх ніг, щойно побачивши. - Як я сумував! – кинувся йому на шию, міцно обійнявши. - Ти не уявляєш!
- Так, я теж сумував, - невимушено обійняв того той. - Але я б волів усе-таки так міцно обійматися зі своїм справжнім братом, а не тим, хто його зображує, - почав знімати з себе його руки.
У Давида серце від таких слів закололо:
- Що…? Що ти таке кажеш?
- Те, що свого справжнього брата я люблю більше, ніж його зображення, - відступив від нього Даніель і оглянув «близнюка», склавши руки на грудях. - Хоча, мушу визнати, виглядаєш ти схоже.
- Даніелю! - скрикнув від жаху імператор. - Що? Що ти кажеш? Я - Давид! Я - твій брат!
- Ага, ага, - не надавав той значення цим словам. - Точно. А ще ти літати вмієш, - задумливо насупився. - А ви вмієте літати? - оглянув усіх. - Кажуть, у янголів є крила. Чи ви не такі янголи?
- Даніелю! - лякався цій промові перший імператор. - Що відбувається? Про що ти?!
Той лише закотив очі:
- Мій справжній брат зараз горе переживає, а ти тут кричиш як різаний, - розвернувся і пішов у спальню.
Близнюк ошелешено дивився йому вслід.
- Думаю, - підійшов до нього Олександр, намагаючись говорити якомога обережніше, - він просто збожеволів.
- І цим ти хочеш заспокоїти мене? - з обуреним переляком подивився на нього Давид. - Даніелю! - побіг за своїм братом. - Даніелю! - налетів на нього, схопивши в обійми. - Що з тобою? Ти лякаєш мене!
- А ти набридаєш мені, - прибрав близнюк його руки з себе, розбиваючи тому серце.
- Що з тобою? Що з тобою робили в цьому ув'язненні? Що з тобою там сталося?
Даніель обернувся, усім своїм виглядом показуючи, як йому "цікаві" ці запитання:
- Ти й так усе маєш знати.
- Але я не знаю! Розкажи мені!
- Я довго сидів там. Потім перестав сидіти.
- Що з тобою там сталося? Над тобою знущалися? - схвильовано взяв його за плечі. - Тебе катували? Що з тобою там робили?
- Посадили на ланцюг, насильно годували, не говорили і не випускали. Нічого незвичайного. Хочеш деморалізувати ворога - посади його в таку камеру, де сидів я, і взагалі жодної інформації йому не давай. Ні про те, як довго йому сидіти, ні через що він сидить, і скільки часу вже минуло. Ось такий спосіб, - показав великий палець.
- Даніелю! - співчутливо притиснув його до себе. - Мені так шкода! Так шкода! Я так довго тебе визволяв! Для тебе, там пройшла ціла вічність! Даніелю! Я так винен!
- Хех, - прибрав той із себе ці руки. - І добре, що тобі шкода. От тільки Давид, напевно, взагалі не в курсі, - відійшов до крісла і сів. - Лежу я там, мабуть, у камері й досі, стікаю кров'ю, або й узагалі розкладаюся... А мій брат навіть не знає, де мене шукати. Сумно це. Тяжко так…
- Що. Ти. Таке. Кажеш, - з жахом відчеканив близнюк, схопивши себе за серце. - Я послав до тебе людей. Вони тебе врятували. Поклали в карету і відправили сюди. По прибуттю, ти спав і спав ще цілу добу. Я боявся, що ти взагалі помер. Ти не уявляєш, як мені було бачити тебе непритомним. А зараз, ти - відносно здоровий і цілком врятований, говориш про те, що тебе вбили. Як ти думаєш, що зі мною відбувається зараз?
- А навіщо мені думати про це? Ти ж не мій брат. Мій брат, від новини про мою смерть, непритомнів би, напевно.
- Та я ледве на ногах стою.
- Хех, - відвів той погляд.
Давид дивився на нього з шоком, нерозумінням і жахом. Поглянув на слуг, обернувся і подивився у вітальню, на почту Даніеля. Розвернувся, пішовши до них.
- Ти, - показав він пальцем на Олександра, - розберися що з ним і знайди йому лікаря. А ви, - показав на інших, - зробіть так, щоб йому гірше не стало. А я, - подивився на вихід, - спробую пережити все це, - пішов у коридор.
Усі подивилися на всіх.
Незабаром, Даніеля нагодували.
- Хм, дуже схоже на те, як у мене готували вдома, - з набитим ротом говорив він.
Почет переглянувся. Після трапези, імператора збиралися купати. Біля каміна вже стояла ванна з водою, були підготовлені всі щітки і мило. Даніель роздягнувся і вже підійшов до балії[1], опустив у неї ногу, як закричав від болю, відстрибнувши на одній нозі вбік. Фаворити миттю підскочили і схопили його за руки і торс, не даючи втратити рівновагу і впасти. Пара підбігла до води, перевірити, чи не окріп це. А один навіть завчасно почав кричати на лакея, що цю воду підливав.
- Що таке? Що трапилося? З вами все гаразд? - схвилювалися всі й одразу.
- Якого хріна?! - вибухнув покровитель, вирвавшись із чужих рук. - Ти! - вказав на Олександра, що неспокійно пробував тепле наповнення ванної. - Це муки підійшли?! Я думав, ви не будете мене мучити!
- Ми й не мучимо, - вирівнявся той. - Вода тепла. Зовсім не гаряча і не холодна.
- Та як же! Не гаряча і на холодна! А такий пекельний біль звідки?! - підібгав ногу. - Я, сука, мало не помер! Боляче, тварюко! - кинув у нього першим, що під руку потрапило.
Знайомий ухилився від гребінця, що майже влучив у вогонь в каміні:
- Але вода нормальна! Ти кричиш не через воду!
- А через що?! Через те, що ви мучити мене надумали?!
- Через твою рану! - показав на його ногу, перев'язану закривавленим бинтом.
- Рана раною! Чому я взагалі біль відчуваю?!
- Та ти ідіотом у цій в'язниці став чи що?! – обурено підійшов до нього зять. - Ти завжди відчував біль! Усе своє життя! Навіть зараз! - дав імператору ляпаса, не стримавши запалу.
Почет шоковано ахнув, завмерши на місці. А Даніель приголомшено взявся за щоку, заспокоївши свій крик:
- Ти чому вдарив мене? - тихо запитав він Олександра.
- Тому що тебе до тями повернути треба!
- Але ти вдарив мене...
- Давай розплачся ще! - змахнув він рукою.
- Навіщо ти так? Я думав, янголи добрі...
- Та не янголи ми тобі!
- А хто тоді…?
- Почет твій! Щоб тобі недобре було! Приїхав учора ледве живий! Прийшов до тями сьогодні, думали, все гаразд! Так ні! З глузду з'їхав!
- Я не збожеволів...
- А от не видно! Постійно про Пекло і Рай щось верзеш!
- А ти був там, де я?! - відчайдушно закричав Даніель. - А ти сидів там, де я?! Ти взагалі знаєш щось про те, як мені було?! Всю мою варту вбили! Усіх моїх слуг розстріляли! А мене посадили на ланцюг! Як пса якогось! Замкнули! Ніхто зі мною не говорив! Ніхто не міг пояснити мені за що я сиджу! Я навіть не розумів де я! - пустив сльози. - У якій країні! В якому світі! Я був наляканий! Я був один! Я не спав! Я не міг заплющити очей, поки мене тримали там! Я БУВ ОДИН! - розплакався.
- Вибач, - зглянувся над ним Олександр і дбайливо обійняв.
- Звідки я знаю, що все навколо правда?! - схлипував той. - Звідки я знаю, що мене врятували?! Я чув тільки шум! Постріли! Передсмертні крики! Після чого до мене увірвалися! Схопили! І я осліп від світла! Звідки?! Звідки мені знати, що ви всі справжні?! Я нічого не пам'ятаю! Як я потрапив сюди?! Як вирвався?! - закрив обличчя руками.
- Даніелю... - гладив його спину та волосся перший коханець. - Тихіше, тихіше... Зараз ти вдома... Усе гаразд... Ти насправді живий і тебе врятували...
- Звідки мені знати, що це правда?! - відчайдушно запитував той.
- Ми можемо підтвердити, - підійшов до нього Густав і міцно обійняв. - Я їхав із вами в кареті. Мене з вами схопили і з вами ж я повернувся сюди, - приголубив свого покровителя.
- Я теж можу все підтвердити, - обійняв їх Людовік і сумно поклав голову на імператорське плече, що здригалося від болісних схлипів.
- Не плачте, - співчутливо видав хтось іще й ціла юрба підійшла до них, щоб обійняти свого монарха. - Ви вдома. Ви з нами...
Той лише плакав, від усіх цих теплих слів.
Минуло кілька годин. Давид сидів у своїх покоях і дивився у вікно, з тяжкістю на душі обмірковуючи все, що стосувалося його брата, як у його двері тихо постукали. Почувся повільний скрип петель.
- Давиде... - зовсім неголосно й засмучено кликав його близнюк.
- Даніелю! - підскочив той зі свого місця.
- Я... - опустив гість очі. - Хотів поговорити... Якщо ти не проти.
- Так, звісно, проходь, - підійшов до нього і провів до крісел.
Брат був уже чистий, поголений і одягнений для сну в довгу нічну сорочку з халатом. Вони сіли.
- Як ти? - не без хвилювання почав Давид.
- Я... - дивився той в підлогу. - Я ні в чому зараз не впевнений. Ти точно справжній? - подивився на нього.
- Звичайно. Ми росли все життя разом, - поклав свою руку на його передпліччя. - Я справжнісінький.
- Мені було важко, - опустив молодший[2] голову. - Я там сидів... Там не було вікна... Я думав, що проведу там усе своє життя, поки воно не закінчиться...
- Вибач, що не врятував тебе раніше... Я не міг спати, поки ти був у цьому чортовому монастирі.
- Це був монастир?
- Так... - співчутливо закивав брат. - Тебе тримали в колишній келії.
- Так, воно було схоже на місце для ченця...
- Але ти хотів поговорити не про це.
- Ні, не про це... Вибач, що накричав сьогодні. Тобі теж було важко. А я ще й не визнавав у тобі брата. Пробач мене... - жалібно покосився на нього Даніель. - Не знаю, що за собака мене вкусив, але коли я прокинувся, то подумав ніби я помер, ніби я в Раю чи в Пеклі. Я нікому не вірив...
- Так, я помітив. Але зараз тобі краще?
- Трохи... - кивнув. - Щоправда, я все ще не впевнений.
- Удома тобі стане краще. Я впевнений, тут тобі буде краще, ніж у своєму непорозумінні в лісі.
- Можливо, - опустив він очі. - Я просто... Не розумію, як тобі пояснити...
- Говори як є.
- Я боюся, - подивився на нього молодший. - Мені страшно залишатися наодинці, - впустив голову. - У тій келії я був зовсім один. Ніхто зі мною на контакт не йшов. Я боявся стати нічим...
- Ти ніколи не станеш «нічим». Ти завжди будеш моїм братом. Ти - мій брат. І я нікому не дозволю знущатися над тобою, брати тебе в полон або в заручники. Я всіх уб'ю, але тебе в образу не дам.
Даніель покосився на нього, втягнувши соплі:
- Я тебе люблю не менше. За тебе, будь-кого порву.
- І нехай усі бояться нашої любові. Бо поки ми разом - нас не перемогти.
- Саме так, - засмучено кивнув той.
- Не сумуй. Я завжди буду з тобою і я тебе ніколи не покину, щоб із тобою не сталося, щоб не відбувалося. Ти, для мене, завжди на першому місці.
- На першому місці, у тебе - ти.
- Я ж старший близнюк, - потішно всміхнувся Давид. - Але ти, - штовхнув його, - одразу після мене.
Даніель сумно посміхнувся:
- І нічого іншого це місце не може зайняти?
- А хто? Хто посміє?
- Твоя коханка, наприклад.
- Пф. Якщо в мене буде вибір - я надам перевагу тобі, хоч би як сильно я її не кохав.
- А держава?
- Ти.
- А мама?
- Її я теж дуже люблю, але ти для мене важливіший за неї. Головне, щоб вона про це не дізналася, - обидва крадькома посміхнулися. - А то буде мені...
- Тікати від неї будеш.
- Виблискуючи п'ятами, - усміхнувся. - Тож навіть думати не смій, що ти можеш стати "ніким". Ти завжди будеш моїм братом і я будь-що проміняю на тебе.
- Я вірю, - м'яко посміхнувся Даніель, підвівся, підняв близнюка і міцно з ним обійнявся. - Ти - найближча для мене людина... - заплющив очі.
- Ми - одне ціле, - пригорнувся до нього Давид.
- Але, коли ти починаєш командувати мною - мені це не дуже подобається.
- Такий момент сімейний, а ти так його зіпсувати хочеш...
- Вибач. Я просто не вмію стримуватися.
Старший близнюк зітхнув:
- У всіх свої недоліки... Від цього я тебе менше любити не став.
Той ласкаво посміхнувся, міцно стиснувши його.
Повернувшись у свої покої, Даніель підійшов до Олександра і неголосно попросив його поспати з ним. Той кивнув.
Сьогодні було тихо, спокійно, але, незважаючи на це, імператорський зять все одно прокинувся серед ночі. Ліниво потягнувся, сонно виявивши відсутність у ліжку будь-кого ще, і відкрив очі. Озирнувся в напівтемряві.
- Ти чому не спиш? - подивився він на знайомого, що сидів біля вікна, дивився на зірки й пив вино.
- Не можу заснути... Неспокійно мені.
- За що ти хвилюєшся? Адже все гаразд.
- Не знаю за що. Просто немає спокою на душі.
- Хочеш, я дам цей спокій?
- Як? - обернувся.
- Та є багато способів. Питання в тому, який із них тобі більше сподобається.
- Можеш спробувати.
Той зітхнув, піднявся, підійшов і почав м'яти йому плечі.
- Ні, не хочу цього, - відмахнувся імператор.
- Завжди можна вдатися до провіреного способу, - сповз він руками до низу його живота.
- Ні, - прибрав його долоні монарх. - Я зараз зовсім не в настрої.
- Тоді, можемо поговорити. Ти часом буваєш дуже балакучий, - налив собі вина і відпив.
- Сповідь почути хочеш?
- Ні. Але повинна ж бути причина у твого занепокоєння? Просто так люди не непокоються.
- Не знаю я чому турбуюся, - подивився Даніель у вікно. - Просто страшно мені. Я не знаю чому. Боюся засинати.
- А що трапиться, якщо ти заснеш?
- Не знаю. Небо на землю впаде.
- Такого не буде.
- Знаю. Але все одно боюся, - витримав паузу. - А раптом, знову почнеться стрілянина і страшні крики? Я бачив кров власної варти. Я бачив їхні мертві тіла. Мене ніхто не захистить... Я сам собі захисник і все одно я програв. Так довго сидів у в'язниці... Я навіть не знав чому. Чому? - подивився на зятя.
- Тебе викрали для викупу.
- Так чому ж мене не викупили? - не міг зрозуміти імператор.
- Давид не знав куди гроші везти. Запросили аж 800 000 га, а місце зустрічі не назвали. Якби ці здирники написали - ти був би звільнений протягом першого ж дня.
- Усі мої солдати... Невже, щоб викрасти мене заради грошей, необхідно по-звірячому вбивати всіх, хто зі мною був? А якщо мене знову викрадуть? А якщо я знову буду у великому товаристві людей? Вони знову всіх переб'ють?
- Хто тебе викраде? - погладив його плече Олександр. - Ти імператор. Хто б не наважився на такий крок - його буде дуже швидко знищено.
- Але перед цим, будуть знищені всі ті, що зі мною будуть у момент викрадення. Як я можу бути впевненим у тому, що це не повториться, якщо немає абсолютно ніяких гарантій?
- Гарантії полягають у тому, що хто б зараз про таку витівку не думав, він знатиме, яка кара за цим іде. І я б, на їхньому місці, до тебе взагалі не наближався. Адже твоя варта переб'є всіх, хто до неї наблизиться.
- Якщо не переб'ють її, - відвернувся до вікна.
- Скільки песимізму... Хіба твоя варта така погана?
- Ні, не погана. Але хто знає, що буде, якщо примудрилися викрасти мене і не знайшли в перші ж дні? Наскільки нахабними стали розбійники? Наскільки зубастими вони виявилися... У них усіх була зброя. Вони перестріляли всіх за лічені хвилини. Як мені бути впевненим у своїй безпеці, якщо... Якщо моя варта може тільки постраждати, перебуваючи зі мною поруч?
- Чого ти так розкис? - погладив його плече зять. - Твоя варта не однорічні діти. Це сильні й підготовлені бійці. Їх хоч на війну відправляй.
- Проти рушниці, притиснутої до скроні, вони нічого зробити не можуть.
- Але залишатися зовсім без охорони - не варіант.
Даніель подивився на нього.
- Не думай навіть, - подивився йому в очі Олександр. - Тобі ніхто не дозволить залишитися без охорони.
- Їм не шкода моїх людей?
- Їм шкода тебе. А якщо на тебе нападе хтось? Ти сам збираєшся рятуватися?
- У такому разі, ніхто не постраждає...
- Ти постраждаєш. І Давид тобі цього не дозволить. Сам знаєш. Хочеш ти чи ні, але варта у тебе буде.
- Тоді, нехай це будуть не мої люди.
- Не підготовлені бійці? – подавився Дель-Реві. - Ти з глузду з'їхав? Який сенс в охороні, якщо вона не натренована?
- Мені шкода цих людей. У них і так загинуло понад 30 побратимів. Я не хочу, щоб ця бійня повторилася знову.
- І кого ж ти хочеш в охорону?
- Пам'ятаєш, я привозив велетнів?
- Цих неповоротких амбалів? Який у них сенс?
- Їх не так шкода і виглядають вони переконливо. З такими не хочеться зв'язуватися.
- І ти думаєш Давид тобі дозволить? Він же казав, що не хоче бачити їх тут.
- Для мене - він що хочеш дозволить, - подивився хлопець у вікно.
Цього дня, Даніель вирішив дати імператорській варті промову. Зібравши всіх у дворі, брати-монархи вийшли на балкон.
- Я не збираюся говорити красиво, - прямо почав ініціатор дійства. - Те, що сталося - трагедія. Убили весь мій кортеж. Усіх: слуг, воїнів, ваших побратимів... Убито понад сорок осіб, що були моєю вартою. Нехай розбійники вбиті і мої люди відомщені. Нехай кров цих мерзотників окропила могили вбитих ними солдатів. Нехай ці тварюки вже гниють, після того як знищили стількох вояків! - вдарив кулаком по перилах. – Але я не вважаю, що моє викрадення варте стількох життів! Ми не на війні, щоб по-звірячому вбивати один одного! Ми - не звірі! Однак дехто так не вважає! Те, що зробили ці суки, - показав на північ, - заслуговують на більше, ніж просто смерть! Вони заслуговують на тортури і муки! Вони заслуговували все своє життя провести в помийній ямі! Вони розстріляли всіх на моїх же очах! Поруч зі мною! Мої люди навіть не встигли дати бій! Підлість, яка жила в них, більше ніколи не вийде назовні! Вони заслуговують на забуття, на вічне прокляття і чорт знає чого ще! Найстрашніших мук світу! Нехай вони горять у Пеклі! Покидьки!
Вартові слухали його затамувавши подих.
- Я не знаю, як зробити цим виродкам ще гірше! Якщо я помру, а потраплю я точно не в Рай, я буду для них гіршим за Сатану! На них чекає вічність повна мук, за такий звірячий розстріл моїх бравих солдатів! - витримав паузу, заспокоюючись. - Це були мої люди, - стиснув Даніель перила, відчуваючи біль за їхню смерть. - Моя родина. Вони померли, захищаючи моє життя. Вони були найкращими! Цих людей не можна забувати! Мої солдати - це мої друзі та побратими! Я хочу оголосити траур на їхню честь! Їхня смерть була незаслуженою бійнею, у якій не вижив ніхто, - опустив очі. - Сьогодні, - оглянув натовп, - буде поминальний банкет. Я не знаю, скільки днів минуло відтоді, як на нас напали, але я хочу віддати моїм людям борг, за те, що вони служили мені всім серцем і до самої смерті... Кожен із вас може приєднатися до мого столу. Хто ж буде в цей час у варті, отримає свій банкет пізніше, одразу після зміни. Я хочу, щоб ви вшанували пам'ять тих, кому не пощастило того дня бути поруч зі мною, - опустив голову. - Це трагедія, яку не варто забувати... - подивився на всіх, вирівнявся і сумно зайшов у приміщення.
Брат, оглянувши натовп, дав їм волю сумно розходитися і так само пішов за близнюком.
- Як ти? - співчутливо поклав він руку йому на плече. - У тебе душа болить... По твоєму голосу це чути...
- Болить... - впустив той голову і самого себе в крісло. - Стільки смертей... Стільки крові... Це була бійня...
Давид сів до нього на підлокітник і дбайливо обійняв, заспокоюючи поруч із собою:
- Тобі потрібен час...
- Угу, - кивнув близнюк і притулився до нього.
Зовсім скоро, до них прийшла імператриця-мати зі старшими братом і сестрою, у компанії зятя.
- Даремно я відправила тебе туди, - картала себе Даніела, - ти там так настраждався...
- Не звинувачуйте себе, - глянув на неї Даніель. - У цьому всьому винні не ви.
- Але якби ти не поїхав... - підійшла вона й погладила його голову. - Ти не уявляєш, як ми хвилювалися, коли дізналися про те, що тебе схопили…
- Зате, тепер у мого брата є наречена, - тужливо поклав він голову на груди Давида. - Я сподіваюся, мої муки були варті хоча б цієї місії.
- Звісно, звісно… - жаліла його мати. - Її мають привезти сьогодні-завтра. Житимуть з Антоном у моєму палаці. Там якраз багато місця для таких маленьких і активних дітей... Ти теж колись був таким... Веселим непосидою...
- Зараз мені зовсім не до веселощів...
Олександр з Анною співчутливо дивилися на нього, Філіп намагався мовчати, а Давид переживав усередині таке саме горе, що зараз жило в його близнюкові.
- Я хочу іншу охорону, - раптово почав Даніель.
- Яку? - глянув на нього старший брат.
- Я не хочу, щоб знову постраждали мої люди. Я хочу убезпечити їх.
- Вони - варта. Це вони мають дбати про те, щоб убезпечити ТЕБЕ.
Даніель підняв на того сумні очі.
- Що? Що ти хочеш? - з болем запитував той. - Кого ти бажаєш собі в охорону?
- Пам'ятаєш тих, кого я привозив із півдня?
- Невже ти серйозно? Вони ж величезні й неповороткі. Який від них сенс?
- Вони зможуть закрити мене собою. Їх не так шкода. Та й страху вони наводять більше.
- Більше, ніж наші бійці? Наші натреновані люди в обладунках? Про що ти говориш?
- Про те, що мені страшно. Раптом, мене знову викрадуть? Раптом, знову засунуть у таку в'язницю? Я не хочу туди повертатися! - відчайдушно стиснув Даніель його плечі. - Я не хочу!
- Ти не повернешся! - схвильовано обійняв його близнюк. - Усе буде добре! Ти в безпеці! Тебе ніхто не викраде!
- А раптом? А раптом?! Я не знаю, що думати! Не знаю в чому бути впевненим! Ти бачив силу цих нелюдів? Та вони будь-кого в баранячий ріг скрутити можуть! У ближньому бою вони непереможні!
- А в дальньому?
- А в дальньому ніхто мене не врятує! Розстріляти можуть усіх! Знову! Нехай це будуть не мої люди! Я не хочу ними ризикувати!
Його погляд був таким наляканим, таким болючим, що в Давида серце закололо від такого крику про допомогу.
- Гаразд, - видав він крізь небажання. - Але не бийся з ними. Нехай вони будуть тільки охороною для тебе. Я не хочу, щоб ти наражав себе на таку небезпеку. Не бийся...
- Добре... - жалібно кивнув той. - Я не буду. Я просто хочу бути впевненим у тому, що мене не викрадуть знову, - болісно припав до нього, заплющивши очі.
Брат міцно стиснув його:
- Усе буде добре... Усе буде добре... Ніхто тебе більше не викраде... - гладив його спину, шепочучи на вухо.
Пару велетнів привезли вже до обіду. Взяли з них мірки для форми й обмундирування, видали якусь зброю і сказали охороняти Даніеля.
Інші члени сім'ї коментували цю подію вельми сумнівно.
- Дурість. Повна нісенітниця, - висловлював свою думку Філіп. - Привезти до палацу цих дикунів, видати їм шаблі та віддати в розпорядження такому дурню, як наш дорогий Даніель. Та Давид з глузду з'їхав!
- Нехай це і не найрозумніше його рішення, - погоджувалася Анна, - але що ми можемо зробити? Так сказав Давид.
- Дурень цей Давид!
- Дурень чи ні, але це його рішення і проти нього ми нічого зробити не можемо.
- Та як же.
- А що ти зібрався робити? У тебе є якийсь план?
- Буде цей план. І я його обов'язково втілю в життя.
- Дивись тільки запотиличника від матері не отримай потім.
- Та що вона мені зробить?
- Ось і подивимося, що вона тобі зробить.
- Нема чого дозволяти Даніелю все, що йому захочеться. Хочеться йому те, хочеться це. Та дістав уже! На що він перетворив наш двір?!
- У розсадник розпусти і пороку?
- Саме так! І йому тут не місце!
- То чому б не відправити його в той мисливський будиночок?
- Справді! Нехай живе там як барон якийсь! І не лізе у справи держави!
Даніела тим часом теж не схвалювала дії свого старшого сина. Вона говорила з ним наодинці, у його вітальні:
- Хіба це гарна ідея? Я б не довіряла цим невідомо кому зброю. Тим паче вони величезні, Даніель сам розповідав про їхню силу. А про шанобливість чи повагу до імператорської родини вони взагалі не чули. Знайди Даніелю інших вартових, якщо йому власні не подобаються.
- Як? Як я йому когось знайду?
- Давиде, ти імператор. Якось, та знайдеш. Не треба потурати всім його забаганкам.
- Я й не потураю.
- А я кажу, що потураєш.
- Та як йому можна відмовити? Ви бачили його обличчя? А страждання, з якими він давав промову? Як я смію робити йому ще болючіше? У мене немає на це жодного права.
- Але я не хочу здригатися від страху, коли побачу цих велетнів. Я їх боюся. Я їм не довіряю. Мало того, що вони нешанобливі селюки, так вони ще й нас не бояться. Ти сам подумай, що можна очікувати від людини, яка не ставиться до тебе навіть частково з повагою? Вони не визнають нас правителями, не визнають за нами верховенство. Про те, що твій дід знищив увесь їхній народ, я взагалі не кажу. Подумай, що ці татуйовані можуть зробити з усім двором, із тобою самим, якщо вони нікого і ні в що не ставлять.
- Я накажу стежити за ними.
- Було б добре. Але коли вони задушать якусь графиню, пізно буде бити на сполох. Я не схвалюю їхньої присутності тут. Їм тут не місце. Для захисту імператорської сім'ї є імператорська варта, що цілком зі своїми обов'язками справляється.
- Я обов'язково придумаю, що робити з ними, щоб вони нікому не нашкодили. Але не думаю, що варто сприймати їх такими дикунами, що на будь-якого придворного кинутися можуть.
- А ти впевнений, що не можуть? У тебе є якісь факти, які говорять про те, що цього ніколи не станеться?
- Ні.
- Ось тоді й не захищай їх. Тим паче, що не так давно, всі їх дикунами й називали. А земля, з яких вони родом, називалися Дикою.
- Та пам'ятаю я це, пам'ятаю...
- Недостатньо добре пам'ятаєш. Почитай про те, як твого ж діда ці нелюди намагалися спалити.
- Це занадто неправдоподібна історія.
- От тільки очевидці про протилежне говорять.
Давид важко видихнув:
- Гаразд. Я придумаю щось.
Після обіду, він прийшов до свого близнюка й одразу доповів йому про те, що їхній матері вкрай не подобається тут присутність цих амбалів, і вона не хоче бачити їх у палаці, поруч із цивілізованими людьми. Даніель звісно засмутився, проте зрозуміти її зумів. Під час недовгої розмови, брати дійшли компромісу, в якому молодший таки отримує свою охорону у вигляді цих нереально сильних велетнів, але тільки в особі одного з них, і того, хто своїм зростом виділяється не так сильно. Інших же було вирішено відправити назад, звідки вони й були родом.
Його новим персональним охоронцем, що повинен буде ходити з ним по п'ятах, став той самий велетень-підліток, з яким він бився і до якого чіплявся в кареті. Вкритий татуюваннями відреагував на це призначення вельми спокійно, ніби нічого значущого для нього і не сталося.
Трохи ближче до сьомої години розпочався бенкет, що тривав навіть за північ. Варта, що прийшла бенкетувати і поминати першою, майже не напивалася, бо їй ще треба було нести нічну вахту, а ось ті, що прийшли їм на заміну, влаштували справжню пиятику, яка закінчилася ближче до середини ночі, та й то лише тому, що багато хто заснув, вмостивши свої голови прямо на столі.
Даніель ліг у ліжко лише після того, як вояків потягли в казарму.
[1] Балія – дерев’яна ванна.
[2] Даніель народився через 15 хвилин після Давида.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!