Придворне життя імператорського почту 1 том - Імператор близнюк

Даніель уже був зачарований новим містом. Він ходив світлими брукованими вулицями в білій вовняній тозі, ховаючи ноги в теплих шкарпетках. Усі тут ходили однаково в білому, зовсім не акцентуючи увагу на яскравих кольорах і дорогих тканинах. Частково, імператору це зовсім не подобалося. Він зовсім не розумів якого статусу всі ці люди, повз яких він неквапливо крокував, притримуючи рукою шматок тканини, кинутої йому через плече. Всі жінки тут були одягнені однаково, всі чоловіки були однакові... У волоссі деяких було видно золото, так само, як і на зап'ястках, але це і все, що могло б сказати Даніелю про статус і багатство цих аскетичних городян.

Уздовж доріг стояли мармурові статуї людей на повний зріст, будинки прикрашали барельєфи й горельєфи, що зображували найрізноманітніші картини й ситуації. Молодик міг би ходити тут годинами, лише роздивляючись це мистецтво, однак зараз він ішов у гості, маючи змогу лише ковзати поглядом по всьому, що траплялося йому на шляху.

По п'ятах йшов і велетень, одягнений у свій звичайний одяг. У його руках був кошик із кількома пляшками вина.

Підійшовши до потрібного будинку, Даніель постукав у дверний молоток, на що йому незабаром відчинили і впустили всередину. Хлопець у туніці, що зустрічав його, забрав вино і провів гостя до господаря, що спочивав зараз зі своїми друзями в одному із залів. Охоронця, імператор попросив погуляти десь містом.

- Вітаю, - привітав усіх присутніх Даніель.

Людей тут було близько п'ятнадцяти. Усі вони сиділи або напівлежали на кушетках, розставлених по всьому залу. Це були парубки і чоловіки – смагляві, темноокі, темноволосі, як і всі, хто жив у цьому місті.

- Вітаю, - кивнув йому господар, що лежав на лівому боці, спираючись на передпліччя.

- Я приніс вам вино. Мені воно припало до смаку, сподіваюся, сподобається і вам, - присів гість на місце, куди йому вказали очі більшості.

- Дякую, - розслаблено кивнув йому чоловік. - Зараз слуги наллють його нам і винесуть. Ми всі неодмінно спробуємо його. Сподіваюся, воно таке ж смачне, як ти про нього розповідаєш.

Той кивнув, поглядаючи на оточуючих:

- Я вражений вашим містом, якщо чесно.

- І чим же воно тебе вразило? - запитав інший.

- Красою. У вас тут так чисто, стільки скульптур і барельєфів... В імператорській галереї стільки картин немає, скільки у вас цих рельєфів на стінах.

- Ех... Це тільки мала їх частина... На батьківщині, такого ще більше.

- Хотів би я побувати якось у вашому полісі. Упевнений, там ще красивіше, ніж тут.

- Вам сподобалося місто тільки через статуї? - цікавився господар.

- Що ви, - глянув на нього Даніель. - Тут і люди дуже цікаві. Поки я йшов до вас, краєм вуха чув оратора, що поширювався про філософію. Ще й перехожі математику з астрономією обговорювали. Сподіваюся, ви не подумаєте, що я зовсім дурень, - оглянув компанію. - Я в математиці не сильний.

- Математика - цариця наук. Не знати математику, все одно, що інших наук не знати.

- Хах, я не кажу, що я зовсім поганий у цьому. Просто я не такий хороший, як фагри.

- А в чому ти хороший? - вирішив запитати інший.

- Ну, - повернувся до нього монарх, - у спорті. Я був хорошим бігуном. Найкращим, серед усіх моїх знайомих.

- Був? А зараз ним не є?

- Давно серед знайомих не був, - зітхнув він.

- У нас атлетика важлива так само, як і математика...  – задумливо протягнув головний. - Бачив уже скульптури на форумі?

- Так, звісно, - кивнув йому хлопець. - Я вчора був там. Дуже реалістичні. Щоправда... Дещо оголені. Проте все одно прекрасні.

- Краса людського тіла - найбільша краса цього світу...

- Не можу не погодитися, - усміхнувся їм гість. - Але всього лише листком прикриватися... У решті Кромії вас би не зрозуміли. Там такі сміливі скульптури не вітаються.

- Кромійці просто забороняють собі любити. Любити себе, своє тіло... Попри те, що церква хоче всіх нас одягнути в робочу робу, любити себе необхідно. Без цього людина не може бути по-справжньому щасливою.

- Думаєш, щастя полягає в любові до свого тіла?

- Щастя полягає в багатьох речах. Але якщо ти не любиш себе - бути щасливим ти не можеш за визначенням.

Внесли таці з келихами.

- А ось і твоє вино принесли, - простягнув господар руку до слуг, що почали ходити біля панів, даючи їм узяти келих.

Щойно напій опинився в усіх, кожен спробував його. Слуги відійшли.

- І все ж, - продовжив Даніель. - У вас тут так багато філософів, у вас так розвинене мистецтво і науки. Чому ви досі одягаєтеся в одне й те саме? Скільки вашими вулицями я не ходив - усі люди в одних і тих самих тогах. Хіба це схоже на таке розвинене суспільство, як у вас?

- Така філософія нашого життя, - відповів йому господар будинку. - До того ж, якщо ти маєш на увазі материковий одяг - він приховує всі лінії тіла, які нам так подобаються. Туніка і тога, навпаки, тільки підкреслюють потрібні лінії, облягаючи плоть під час вітру або руху. Це неймовірно гарно.

- За цим і справді цікаво спостерігати, але...

- Цей одяг дає справжню свободу, на відміну від усіх цих корсетів, пасків і ґудзиків зі шнурками. Фагри - вільний народ. Не тільки наші уми вимагають свободи, а й наші тіла. Вибач, я тебе перебив. Дуже хотів закінчити.

- То це ваша філософія, через яку ви не хочете приймати материковий одяг?

- Не тільки. Фагри вимагають свободи, але крім цього, фагри ще вимагають і простоти. Скільки б людей не приїжджало до нашого міста і скількох би ми не бачили за його стінами - одяг кромійців надмірно складний. Він такий самий складний і темний, як і їхні думки. Я не засуджую цих людей, бо вони виросли в суспільстві, де іншого не знають. Однак фагри зовсім інші. Нам не потрібно ускладнювати своє життя, свій одяг, свій побут. Ми живемо просто і тільки з цієї причини досі мислимо без кордонів. Нехай кожен молиться тому богу, якому хоче, і нехай одягається так, як його віра велить, але заганяти себе в лещата ґудзиків і ременів ми не будемо. Творець творить доти, доки він вільний. Щойно йому починають ставити обмеження - його мистецтво прагне до простого ремесла.

- Дуже цікаве бачення... Усі фагри так думають?

- Звичайно. З чого б у нас тоді була республіка? Творчість вимагає свободи без кордонів. Що таке творення законів, як не творчість?

- Але про які межі ти говориш у цьому випадку?

- Про межі розуму. Якщо людина довго виконує одне й те саме, якщо вона довго сидить на одному місці - її думки тверднуть, створюючи кордони самі собі. У нас давно немає монархії, якраз через те, що будь-який правитель, яким би він не був гарним, доволі швидко стає непридатним, якраз через те, що він довго править. Це звучить не дуже легко і просто. Але думка тут доволі проста: для того, щоб рухатися вперед - потрібно рухатися.

- Мати рухливий розум?

- Так, це я і маю на увазі.

- Але ж багато хто зараз живе в монархіях. Навіть ви зараз. Хіба монархія - це погано?

- Монархія - це лише система. Не можна говорити про те хороша це система чи погана, можна лише говорити про те працює вона чи ні. Кромія зараз працює, - кивнув.

- А раніше? Що ви думаєте про минулого імператора? Про Антона I Грізного. Багато хто каже, що раніше було гірше.

- Гірше було, але не настільки і не для всіх, щоб Кромія перестала працювати. Монархія перестає працювати тоді, коли її вже намагаються повалити. З Кромією такого не відбувалося.

- Як же? Імператора ж убили.

- Але хто? І з якою метою? Це не був переворот. Це було тільки вбивство.

- Тобто, ви хочете сказати, що навіть за Антона Грізного все було добре?

- Ні, я не хочу це сказати. Ідеальної системи не існує. Особливо ідеальної монархії, особливо - абсолютної, що була за Антона. Комусь у будь-якому разі буде погано. Але Антону вдалося утримати Кромію у своїх руках, вона в нього не розвалилася, не ослабла і не впала в очах інших. Ця людина не була ідеалом, але також, він не був дурнем. Його методи були жорсткими, але не безпідставними.

- Відчуття, ніби ви виправдовуєте його, - насупився Даніель.

- Ні, ні в якому разі. Я просто хочу пояснити тобі чому, навіть при ньому, Кромія все ще залишається на карті світу.

- А вона може зникнути? – злякався правитель.

- Якщо стане достатньо слабкою. У цьому світі не можуть вижити всі, тож місце під сонцем буде за найсильнішим.

- А що ж з приводу вас? У вас досить маленька територія. Так тільки, пара десятків невеликих островів у морі.

- І при цьому, нас слухає кромієць, - красномовно замовк господар, дивлячись на свого гостя. - Попри те, що ми маємо землі в рази менші, ніж Кромійська імперія, і одягаємося кратно простіше, кромійці все одно слухають нас. Мало того, фагри їздять до короля Норії, Фаро... Ми беремо не фізичною перевагою, хоча деяким можемо дати фору і в цьому, за нами - розум. За нами мистецтво і вільна торгівля, - усміхнувся. - Фагри вибудували грамотну систему пропуску кораблів через свої острови. Ми зовсім не хочемо залишати цю золоту жилу, що перекриває всьому сходу хід на захід. Нам не потрібні великі території, для того, щоб збагачуватися. Наші діди зайняли ці острови через брак альтернатив, а наші батьки перетворили ці скелі на нашу перевагу. Навіщо нам завойовувати більше? Тільки якщо цього захоче наш імператор і сенат, що його обирає.

- Фагри доволі хитрі. Зайняли остова і тепер берете плату за те, щоб повз них пройти.

- Ми підприємливі, - усміхнувся чоловік. - Будь-який недолік можна перетворити на перевагу. Потрібно лише мати достатньо вільний розум, щоб побачити всі можливості.

Даніель задумався. Частково, його думки стосувалися самого себе, своїх же негативних якостей.

Розмови й бесіди продовжилися. Скоро, тема зайшла на територію математики й астрономії. Кожен із захопленням висловлював свою думку з приводу нових теорій та ідей, з приводу нових зірок і небесних тіл. Даніель слухав. Йому не було що сказати дуже розумного на ці теми, тож він вважав за краще не лізти, щоб не виставляти себе дурнем. Бути бовдуром завжди неприємно, а бути бовдуром, при цьому будучи імператором – тим паче.

Минула година, друга. Тема математики вже вичерпала себе, хоча Даніель бачив, що якби ці люди зібралися тут завтра, вони б продовжили ці обговорення з цього самого місця.

- Як ви думаєте, - вирішив змінити тему монарх, - у житті є сенс?

Господар та інші усміхнулися йому:

- Як ти різко вирішив перейти від цифр до екзистенційних питань нашого існування.

- Хах, та просто цікаво, - посміхнувся їм гість.

- А ти як думаєш? - відпив вина головний. - У житті є сенс?

- Імовірно, - знизав плечима. - У всьому має бути сенс. Але який цей сенс? Мені здається, ви знаєте.

- Хах, знаємо.

- Скажіть мені, - загорівся Даніель. - Я хочу це знати.

- Сенс життя в самому житті.

Хлопець спантеличився:

- У сенсі? Сенс у тому, щоб просто жити?

- А ти що думав я відповім? – усміхнувся господар.

- Не знаю навіть. Щось про благодійність або пізнання, - оглянув компанію. - Ви всі такі вчені, що можна подумати, ніби ваш сенс життя в тому, щоб вчитися.

- Ми все життя вчимося, - усміхався чоловік. - Але сенс життя саме в тому, щоб жити.

- Але це якось просто і майже безглуздо, - не розумів молодик, подивившись на нього. - Сенс не може бути таким простим. Це ж життя. Воно настільки складне й багатогранне, що його сенс не може бути в простому існуванні. Це ж безглуздо.

- А навіщо ускладнювати? Ти ускладнюєш життя тому, що тобі не подобається бачити його простим. Насправді, немає нічого простішого за життя. Немає нічого природнішого за народження і смерть. Життя - це простий процес, який не потребує ускладнень. Роблячи життя складним - ти втрачаєш саму його суть.

- І яка ж у нього суть?

- Жити, - посміхнувся очима.

- Занадто просто.

- Тобі хочеться ускладнити? - з усмішкою потягнувся він до столу і взяв трохи родзинок, які почав розслаблено їсти. - Щойно ти починаєш ускладнювати систему - у тебе виникають нові проблеми. Система життя дуже проста, але з новими змінними, з новими завданнями і цілями, з новими умовами... Ти можеш ускладнити її настільки, що тобі буде потрібно ускладнити її ще більше, щоб структурувати, щоб вибудувати так, як ти хочеш. Встановити баланс у складній системі і в простій - завдання абсолютно різного рівня. Чи вистачить у тебе сил і можливостей, щоб утримувати своє життя складним і навантаженим? А головне - чи вистачить у тебе бажання утримувати його таким? Життя створено не для того, щоб ми мучилися і страждали.

- А для чого ж тоді? Для задоволень?

- Життя створене для того, щоб жити.

- Я не розумію, - насупився. - Що це "жити" означає?

- Кожен розуміє по-своєму. Що це означає для тебе?

- Бути веселим і вільним? Робити те, що мені подобається й отримувати від цього задоволення?

- Ось ти і відповів на своє запитання.

- Але це все одно якось просто. Ще й егоїстично. Я тільки про себе думаю, кажучи все це. Хіба суть життя в егоїзмі?

- Суть життя в тому, щоб жити так, як тобі хочеться. Щоб саме Жити, а не існувати.

- Але чи не буде іншим погано від такого мого життя?

- Тебе хвилює це?

- Так, трохи...

- У такому разі, життя, про яке ти зараз думаєш, це не те життя, яке тобі потрібне. Якщо воно приносить тобі дискомфорт - це не справжнє Життя.

- А що ж це?

- Існування. Пошук свого Життя.

- Але ж неможливо жити зовсім без проблем. Вони все одно нас знаходять. Це просто неможливо жити взагалі без дискомфорту.

- Твій розум перебуває в рамках... Саме життя в задоволення і називається Життям.

- Але ж проблеми. Вони приносять мені дискомфорт.

- Ти можеш їх вирішити.

- А якщо не можу? Адже є такі проблеми, які я просто не можу вирішити.

- У такому разі, якщо доля поставила тебе перед фактом існування проблеми, якої ти не можеш позбутися і яку ти не можеш вирішити - змирися.

- Змиритися? - прийшов у ще більший подив Даніель. - Але як можна змиритися з дискомфортом? Ви ж кажете, що дискомфорту потрібно позбуватися.

- Так, але коли немає вибору - краще його прийняти. Якщо боротьба марна, а пошуки виходу з цієї ситуації ведуть у глухий кут - краще не витрачати сили даремно, краще не хвилюватися про те, на що ти не можеш вплинути. У цьому випадку, краще прийняти проблему, пропустити її через себе і продовжити жити далі.

- Ось так просто взяти і змиритися?

- Іноді, це не просто, але так. Краще прийняти цей дискомфорт. З часом, ти перестанеш звертати на нього увагу, або ж фортуна повернеться до тебе обличчям і вирішить цю проблему за тебе.

- Але як так можна? Уся церква каже нам просто змиритися і терпіти. Це ж нестерпно.

- Давай я наведу тобі приклад? Так ти зрозумієш мої слова краще.

Той кивнув.

- У мене був син. Хороший юнак - сильний, розумний. Я його любив і бачив для нього гарне майбутнє, як тут у Кромії, так і на нашій батьківщині. Але не так давно, він захворів і помер. Я нестерпно сумую за ним, однак, що я можу зробити з цим болем? Я не можу його воскресити, я не можу його якось повернути. Я не можу помститися його вбивці, щоб відчути якесь наповнення від помсти. Я нічого не можу зробити. Це ситуація, з якої в мене немає виходу. Я можу лише змиритися з його втратою. Я можу згадувати його і переживати своє горе так довго, як це буде потрібно моїй душі.

Даніель почувався ніяково, через те, що змусив цього чоловіка розповісти про таке:

- Вибач, що нагадав про це. Це давно сталося?

- Рік тому. Я вже не горюю так, як це було в перший день. Мені все ще боляче, проте я можу рухатися далі.

- Вибач, - опустив монарх очі.

- Я не звинувачую тебе. Ти просто поставив запитання. Ти не знав, яку відповідь на нього отримаєш, - відпив вина.

- Так, не знав... Але мені все одно не комфортно.

- Мине менше ніж півгодини і ти знову будеш колишнім, - подивився господар на іншого зі своїх гостей. - Обговоримо Геліодора, поки він не прийшов віщати під моїми вікнами?

Цей вечір Даніель провів у роздумах. Велетень, помітивши ці потуги у великі пізнання світу, просто ліг на ліжко:

- Не знаю, чи збираєтеся ви спати, але я вже втомився, - підклав він руки під голову.

- Збираюся звісно, - глянув на нього правитель. - Я теж уже ляжу, - приліг разом із ним.

Імператор ліг навпроти нього, дивлячись прямо в його очі. Склав руки під головою. Співмешканець важко видихнув. Імператор, зрозумівши цей натяк, перевернувся на інший бік. Обидва прикрили повіки.

Ранок для монарха почався, у певному сенсі, навіть приємно. Він був щільно притиснутий до свого охоронця, що міцно обіймав його уві сні. Всю спину імператора прикривав могутній торс, обхоплюючи його руками, а в зад щось блаженно впиралося. Даніель прикрив очі, насолоджуючись цими обіймами. Вони були такими особливими, теплими, затишними, великими... Йому не хотілося з них вибиратися. Йому хотілося чогось непристойного. Хотілося, щоб його взяли просто ось так. Притиснули б сильніше руками до грудей, задерли б туніку і примусили б його мукати, від задоволення заплющуючи очі й кусаючи губи. Даніель мріяв про це. Мріяв і мовчав. Не можна було псувати цією пропозицією і так натягнуті стосунки. Але так хотілося ласки і простого плотського задоволення. Так хотілося бути з кимось усередині або бути всередині когось. Молодик глибоко зітхнув, затишно ховаючись в обіймах.

Так пролежали вони близько півгодини, поки не прокинувся сам велетень. Сонно оглянувши тіло, на якому були його руки, він хутко прибрав їх. Даніель розплющив очі. Подавати знак того, що він уже не спить, він не поспішав. Охоронець окинув поглядом кімнату, сів на край, взувся і пішов на вулицю, потираючи обличчя. Правитель крадькома провів його поглядом.

Коли юнак повернувся, що сталося за кілька хвилин, імператор уже сидів за конторкою і щось писав. Велетень оглянув їхню кумнату і пішов до своїх речей, щоб привести себе до ладу. Даніель, непримітно покосившись на нього, опустив очі на лист. Мова його була невимушеною:

- Не хочеш до мене у почту?

- М? - обернувся на нього сонний хлопець.

- У почту, кажу, не хочеш до мене? - подивився на нього сюзерен.

- З чого б це? У вас же там одні любителі чоловіків. Що я там забув? Чіплятися ще до мене будете, - нахилився до своїх піхов і почав їх одягати на пояс.

- Не будемо. У мене досить різношерсті люди у почті, - поклав лікоть на спинку стільця. - Ти подумай. Можу дати тобі титул і землю. Переселиш усіх своїх родичів у нові угіддя і від Сореми подалі. Житимуть так, як самі захочуть.

- І що ж ви хочете від мене за таку-то щедрість? - скептично подивився на нього велетень.

- Нічого особливого. Просто будеш у мене під боком. Ти досить філософськи налаштований хлопець. З тобою й поговорити іноді можна. Не тільки ж із Сапфіром мені життя обговорювати?

- У мене великі сумніви з приводу того, що ви не будете до мене чіплятися.

- З чого ти взяв?

- Мені нагадати, як ви до мене тулилися щойно? - кивнув на ліжко.

- Про що ти? - щиро здивувався Даніель.

- У вас очі відкриті були, коли я прокинувся. Я в дзеркало бачив, - показав на те.

Найясніша особа відвела погляд:

- Притискався і що з того? - зі зітханням подивився на співмешканця. - Ти сам мене уві сні обійняв.

- Я змерз. А ваша ковдра, - кивнув на тогу, - досить тепла вовняна річ.

- Слухай, я тобі запропонував. Далі вже твоя справа захочеш ти чи ні. У тебе є шанс позбавити своїх людей від Сореми.

- Ви майже шантажуєте мене, - трохи обурився велетень.

- Я надаю тобі можливість. Думати можеш доти, доки ми не повернемося. Навіть якщо зважати на те, що я притискався до тебе - хіба я схиляв тебе до чогось? Мені просто було приємно в цьому положенні. Ось і все. До того ж, - замислився, - якщо згадати твої власні слова про рибу й течію... Життя спрямовує тебе кудись. А я даю пряму можливість допомогти тобі та твоїм людям. Подумай над тим, як сильно тобі не подобається моя компанія, щоб відмовлятися від такого пирога.

- Ви жорстокі. Ви знаєте про це?

- Так, часом, - невимушено кивнув монарх. - Однак не в цьому випадку. Я жорстокий до тих, хто мені не подобається, а тобі я симпатизую. Іноді, навіть більше, ніж потрібно, - глянув на його промежину. - Я б із радістю розділив із тобою ложе, - дивився йому в очі, - однак ти цього не хочеш. Будеш розважати мене розмовами, в такому разі.

- Слабо віриться в те, що ви залишите мене в спокої.

- У мене в почті є ті, з ким я жодного разу не спав. Ти можеш поповнити їхню нечисленну компанію. Загалом, я запропонував, а ти думай, - повернувся до написання листа. - Іди на перший поверх і замов поки що сніданок. Я спущуся, щойно допишу. Після трапези, віднесемо дещо на пошту.

Той кивнув. Закінчивши з листом і сніданком, імператор приготував згорток з тунікою і тогою, обмотав його кількома мотузками, засунув туди лист і відправив усе це Карлу, тоді як сам пішов до своїх нових друзів на нові обговорення про світ, культуру і математику.

Карл отримав усе це рано ввечері. До нього підійшов камердинер:

- Ваша милість, - вклонився чоловік, - вам посилка, - простягнув він згорток віконту, що сидів у кріслі біля каміна.

Той без ентузіазму глянув на нього, відволікаючись від власних думок, і взяв до рук цей дивний пакунок, почав розкривати. Слуга пішов геть. Оглянувши туніку і велике біле покривало у формі півкола, молодик глянув на лист, що впав із цього згортка на підлогу. Нахилився за ним, розкрив і почав читати.

"Карле! Привіт, це Даніель.

Я зараз у Жаннер, у місті Корик. Приїжджай. Ти зобов'язаний подивитися це місто. Це найкрасивіше і найкультурніше місце, яке я взагалі бачив, за час своїх роз'їздів! Тут скрізь скульптури і барельєфи! А люди тут такі розумні, що мені самому ніяково стає. Поруч із ними почуваюся тупицею! Але найбільше, мені тут подобається те, що деякі чоловіки тут спокійно можуть ходити під руку і ніхто їх за це не засуджує! Я хочу пройтися з тобою цими вулицями! Подивимося на мистецтво, насолодимося видом і атмосферою свободи! Швидше приїжджай!

Це місто фагрів, забув сказати. Тут усі ходять у туніках і тогах (я відправив тобі). Тут одягнуть їх тобі правильно, тож не турбуйся. Крім цього, вони хіба що взуття тільки носять! У цьому одязі дуже вільно! Тобі потрібно відчути це самому! Це щось, що складно пояснити, це потрібно спробувати і зрозуміти все на власному тілі!

Мене ти знайдеш у готелі "Аппій", шоста кімната. Я її ділю зі своїм охоронцем, але щойно ти приїдеш, я виселю його в інший номер. Хочу спати тільки з тобою, відчуваючи твій торс або твою спину, притиснуту до мене. Приїжджай скоріше, покажу тобі цікаві місця.

Підпис: Даніель."

Щойно Карл закінчив, він піднявся і пішов за свій стіл, де почав писати відповідь. Сил у нього не було точно так само, як і радості від отримання цього послання. Ледве написавши нового листа, молодик відправив його в те саме місто і той самий готель, куди його запрошували.

Даніель отримав відповідь пізно ввечері, коли вже збирався спати. Гінець відкланявся, отримуючи кілька монет за свої послуги, і пішов, залишивши імператора сам на сам із цим конвертом. Спантеличений монарх пересів за стіл, посунувши до себе свічку. Зламав печатку і почав читати. Він був тут один. Велетень перебував на першому поверсі, закінчуючи з пізньою вечерею.

"Ваша величність, - починав лист, - я не приїду. Нехай ви заманювали мене і всіляко розхвалювали те місто, куди запрошуєте, проте не чекайте на мене. Я не хочу зараз вигадувати неправдиві причини своєї відмови, бо їх немає. Я просто не хочу. Якщо ви запросите мене ще раз - я приїду, бо ви мій імператор. Я виконаю ваш наказ, бо в мене немає вибору не виконати його.

В останню нашу зустріч ви дуже образили мене. Я не хочу зустрічатися з вами, бо знову відчую той біль, який ви заподіяли мені своїм словом. Я хочу кохати вас і я кохаю вас, але те, що ви сказали мені минулого разу, розбило мені серце. Я був по-справжньому розчавлений, хоч і усвідомив це не відразу. Мені хотілося плакати від усвідомлення того, що я для вас не важливіший за вашого охоронця, з яким, я підозрюю, ви вже ділите ложе. Я вас не засуджую, бо не маю на це права, але мені справді боляче.

Я не хочу зустрічатися з вами, розуміючи, що ви знову можете почати думати про моє відбуття одразу після того, як я задовольню всі ваші бажання.

Мені боляче.

Підпис: віконт Гаре Карл Палаючий."

Даніель опустив плечі. Йому не було що сказати на це. Карл був неправий. Він точно помилявся, кажучи, що він йому важливий не більше, ніж охоронець. Він точно і стовідсотково помилявся. Він не розумів, не бачив, не відчував правди, яку хотів йому донести Даніель. А ще цей офіційний стиль...

"Він не слуга, щоб постійно мене величністю називати! - мовчки кричав імператор від відчаю. - Ти дорогий мені! Ти дорожчий мені, ніж усі інші! Я зробив помилку! Я миттю за неї розкаявся! Не треба зі мною так, ніби ти тільки служиш мені! Ти ж кохаєш мене! По-справжньому! Так чому ж ти...?! Такий далекий від мене у своїх же власних словах! Чому?!"

Двері відчинилися. Увійшов велетень.

- Я думав, ви вже спите, - попрямував він до своєї половини ліжка, біля якого почав залишати свою зброю, що висіла на поясі.

Даніель втягнув соплі, ніби до цього плакав, відвернувся від нього і пішов до каміна, куди з неймовірним зусиллям відправив цей лист. Співмешканець насторожено обернувся. Імператор витер зап'ястями очі.

- Ем... Усе гаразд? – спитав його охоронець.

- Карл не приїде, - тихим голосом відповів той.

- Це той рудий?

- Так, - сумно кивнув правитель, дивлячись на полум'я, що почало пожирати кинутий у нього папір.

- Мені здається, чи ви плачете?

- Здається, - витер той очі й втягнув соплі.

- Подивіться на мене, - попрямував до нього велетень.

- Навіщо?

- Щоб я подивився на вас, - узяв його підборіддя і направив обличчя до себе.

Даніель вирвався і відвернувся:

- Відчепись.

- Та ви ж у сльозах, - здивувався хлопець.

- Тобі здається. Ніяких сліз немає, - витер їх.

- Та що ви кажете, - склав той руки на грудях. - Що ж ви очі тоді трете?

- Піщинка потрапила.

- Угу, одразу в обидва ока.

- Так. Наче тобі ніколи пісок в очі не потрапляв.

- Чого ви пручаєтеся? Ви ж плачете і я бачу це.

- Нічого я не плачу, - сумно пробурмотів він собі під ніс. - Тобі все здається.

Велетень важко видихнув, розвернув його й обхопив руками, намагаючись втішити:

- Ви ж хочете, щоб він приїхав.

- Хочу.

- Так чому ж він не приїде? Коли він був із вами минулого разу, вам було весело. Що його зупиняє?

- Я образив його...

- Образили? Як?

- Випадково. Я почав говорити про його від'їзд одразу, як він приїхав. Я не хотів, щоб він їхав, просто про це зайшла розмова. Я дурень... – поклав Даніель голову на його плече і зморщився, у готовності заплакати.

- Тихіше, тихіше, - погладив його спину охоронець. - Адже він благоволить до вас. Він неодмінно пробачить вам цю помилку. Ви ж вибачилися?

- Звісно, - миттю кивнув парубок. - Я вибачався перед ним привселюдно. Босоніж на вулиці стояв. Я думав, він пробачив мене...

- Можливо, він пробачив вас, але біль у нього залишився. За вашими словами, як ви сказали, що почали говорити про його від'їзд одразу після приїзду, то я можу зробити висновок, що ви й зовсім його не чекали. Хоча те, як ви бігли за ним, спотикаючись і падаючи, свідчить зовсім про протилежне. Він же дорогий вам?

- Звичайно. Він мій перший фаворит...

- Усі ті дні, що він був із нами, ви тільки й робили, що няньчилися з ним. Я впевнений, що для вас це не чужа людина. А те, як він дивився на вас, дає з легкістю зрозуміти, що і ви для нього дуже дорогі. Я можу зрозуміти, чому він так засмучений. Ви зробили йому справді боляче, хоч і ненавмисно.

- Мій Карл образився на мене... - з болем стиснув імператор велетня, намагаючись утішити себе.

- Вам від його образи ще болючіше... - співчутливо зітхнув той.

Через деяку паузу юнак продовжив:

- Можливо, нам варто поїхати до нього? Мені здається, ваше непорозуміння одне до одного робить вам дуже боляче...

Даніель відсторонився і подивився в його обличчя.

- Боже мій... - співчутливо зітхнув охоронець. - Ви ридаєте...

- Чому ти співчуваєш мені? - не міг зрозуміти імператор. - Тобі ж неприємний я. Ти майже ненавидиш мене. Та й до моїх зв'язків ти любові не відчуваєш. Навіщо ти намагаєшся заспокоїти мене?

- Тому що вам боляче. Я не можу залишити людину в нещасті. Тим паче близьку. Хоч наші стосунки і складно назвати дружніми, але ми живемо разом. Я не був би Я, якби не спробував вас заспокоїти. Ви ж страждаєте, - взяв край його тоги і витер його сльози. - А людина, яка страждає, заслуговує на співчуття, незалежно від причини, через яку вона страждає.

- Але хіба тобі не гидкі мої зв'язки? Мої вподобання? Чому ти намагаєшся втішити мене в цьому? Інший би підбив мене тільки на ще більші страждання.

- Я не хочу робити комусь боляче. Це не в моїй натурі. Та й у моєму уявленні світу ваші зв'язки не є гидкими, вони просто інші. У нашому племені таке не засуджується. Адже не ми обираємо кого кохати. Нашими серцями розпоряджається богиня, чиї примхи іноді неможливо зрозуміти. Ваше кохання - це прокляття, через яке ви страждаєте, - зітхнув. - Хоча коли Карл був із нами, я міг би назвати це й благословенням. Це дуже м'яка і вихована людина. Він хоче для вас тільки добра, з чим я й не завжди згоден. Він бачить у вас тільки хороше...

- Ти хочеш сказати, що я не заслуговую на нього? - видав із болем Даніель.

- Я не можу так говорити. Це неправильна фраза. Він закоханий у вас, а ви - в нього. І це все, що я можу сказати.

- Хіба я закоханий? – здивувався монарх.

- А хіба ні?

Той відвів погляд, трохи замислившись над цими словами.

- Про це я й кажу, - підтвердив велетень. - Ваш потяг вам не належить, але богиня нагородила вас золотою людиною. Вона дала вам благословення, яке іноді приносить вам біль, через ваші необдумані слова, - зітхнув. - Вам потрібно помиритися і порозумітися з Карлом. Без цього, ви не зможете насолоджуватися своєю подорожжю, як раніше.

- Для цього потрібно буде повернутися до палацу, - опустив імператор голову. - Я не можу. Після цього, я вже не зможу продовжити подорожувати.

- Але помиритися вам потрібно. Подумайте, як ви можете це зробити.

- Я напишу йому листа. Нам потрібно домовитися про зустріч...

- Добре, - кивнув охоронець. - Підемо завтра вранці на пошту.

Нове послання Карл отримав рано ввечері. Розкрив його, сів у крісло і почав читати. Емоцій на його обличчі майже не було.

"Це Даніель.

Писатиму чесно: я не знаю, як почати і я сиджу над першим рядком уже близько години. Я хотів відправити тобі порожній листок, тільки зі своїм підписом, щоб ти зрозумів, яке спустошення ти створив у мені своєю відповіддю. Але потім я передумав. Я вважав це дурним. Я весь дурний. Ти знаєш.

У мене в голові дуже багато думок і жодна з них не є позитивною. Я щиро каюся за ті свої слова і чесно хочу тебе побачити. Коли я закінчив читати те, що ти відправив мені, я відверто розплакався. Як дівчинка. Або як дитина. Мені було так боляче і сумно, що мене довелося заспокоювати моєму ж охоронцеві. Він сказав, що мені потрібно помиритися з тобою. Він сказав, що ми закохані одне в одного. Я чесно не можу сформулювати якусь думку, яка б дала мені твоє прощення. Я схибив. Я не знаю, навіщо я ляпнув те, що ляпнув. Я не подумав. Ти просто якось почав діалог, я його продовжив і щось не туди зайшов. Я не хотів тебе образити. Я не хотів, щоб ти подумав, ніби я вже думаю про те, щоб позбутися тебе. Це все неправда. Справжнісінька брехня.

Я хотів, щоб ти приїхав сюди до мене. Ми б пройшлися вулицями, насолодилися б компанією одне одного, ти б знову казав би мені, що я не такий уже й дурень... Але мені здається, ти саме так зараз про мене й думаєш.

Мій охоронець сказав, що мені пощастило з тобою, що ти благословення для мене. Що ти золота людина, моє Золотце... Я сумую. Я б хотів, щоб ти приїхав, щоб ми порозумілися один перед одним. Я хочу помиритися. Я хочу, щоб тобі не було через мене боляче. Це приносить мені біль...

Підпис: твій Даніель."

Карл написав відповідь. Відправив.

Імператор отримав її пізно ввечері. Сів біля свічки, відкрив:

"Я ревную вас до вашого охоронця. Ви занадто багато часу проводите разом і занадто активно він втішає вас. Він мені не подобається.

Я не думаю, що ви дурень або ідіот. Я ніколи не зможу так назвати вас або так подумати про вас.

Я теж сумую і я (теж) закоханий у вас.

Підпис: Золотце."

У Даніеля серце розірвалося від такої сухої відповіді:

"Він не пробачить мене. Ніколи не пробачить. Він ненавидить мене. У мене більше немає мого Карла. Я втратив його. Я так хотів помиритися. Але він цього не хоче. Я, для нього, більше ніхто. А я тільки почав бути готовим до того, щоб покохати, - впав на стіл, знову почавши тихо скиглити. - А він не дочекався..."

Усе прояснилося вранці, коли, спускаючись на сніданок, господар готелю передав йому записку, що свідчила: "Зайдіть у другу кімнату". Даніель знизав плечима і пішов. Поруч із ним був і його охоронець, що більше думав про сніданок, ніж про похід у гості у такий ранішній час.

Знайшовши необхідні двері, імператор постукав. Досить скоро, йому відкрив якийсь чоловік, що мав підозріло знайому зовнішність. імператор насторожився.

- Мені передали цю записку, - показав він її майже незнайомцеві. - Ви чогось хотіли?

- Проходьте, - запросили його всередину.

Молодик насторожено оглянув цю людину і ступив усередину. Озирнувся. Тут було просторо і світло - так само, як і в його номері. Звернув увагу на пана, якому один із місцевих укладав драпірування тоги на плечі, перекриваючи його самим собою.

- Ви чогось хотіли? - запитав його монарх. - Мені передали записку, в якій ішлося зайти до вас.

- Ви виспалися? - солодко позіхнув Карл. - Я спав сьогодні всього кілька годин...

- Карле? - насторожено обійшов місцевого Даніель, почувши від цього «пана» знайомий голос. - Карле! - кинувся йому на шию і міцно обійняв.

- Я сумував... - розслаблено пригорнувся той до нього, заплющивши очі.

- Я думав, що вже назавжди втратив тебе, - з переляком подивився покровитель у його зелені очі.

- Що ви, - усміхнувся йому поглядом хлопець. - Ви завжди можете знайти мене в моєму маєтку.

- Карле... Я так сумував... - засмучено протягнув той і пригорнувся до його губ.

Обидва заплющили очі, проникаючи язиками в роти одне одного, немов у душу. Їхні язики зливалися воєдино, повільно танцюючи, ні на секунду не застигаючи на місці. Губи не хотіли полишати одне одного, а тепле дихання лише зігрівало, народжуючи нове бажання і пробуджуючи небачену тугу, яку вони переживали весь той час, коли були порізно.

Покинули вони один одного тільки через кілька днів і у відмінному настрої. Важкою була їхня розлука, але розлучитися треба було. Даніель хотів їхати далі на захід, пізнаючи власну країну, а Карл не хотів свого покровителя залишати, хоч і був змушений визнати, що його доля - це сидіти й жити на одному місці, а не змінювати їх щотижня, як це робив імператор.

З тяжкими зітханнями і затяжними поцілунками вони все ж розпрощалися. Віконт Гаре сів в екіпаж, вирушивши на північ, а імператор зі своїм охоронцем схопилися на коней і пішли на захід. Цього ж дня Даніель відправив листа і своєму братові, в якому він розповідав про це містечко і про те, що все в нього добре.