Придворне життя імператорського почту 1 том - Імператор близнюк

День ярмарку розпочався досить рано. Імператор вирушив на цей захід у компанії свого нечисленного почту з одного дворянина, слуги й охоронця. Походивши по рядах і напробувавши всього, чого тільки можна, Даніель взявся за розваги, що були тут майже на кожному кроці.

Ярмарок кінця вересня тривав тільки одні вихідні, тож, встигнувши прикупити бочку вина і два ящики смаколиків, монарх побажав відправити все це до палацу, щоб почет і сім'я розділили це невеличке свято разом із ним. Крім подарунків, до палацу відправили і Карла, разом із листом для другого імператора.

- Буду сумувати за твоїми кучериками, - з розчуленням прощався з ним Даніель, стоячи поруч із каретою. - Вони такі славні, такі незвичайні й милі.

- Я буду згадувати вас, - без настрою відповідав йому віконт, маючи намір залізти всередину.

- Розкажи моєму братові все, що бачив. Упевнений йому буде страшенно цікаво, як я тут.

- Так, неодмінно. Я саме так і зроблю.

- І всім моїм передай, що я сумую за ними. Передай їм усім поцілунки та обійми від мене.

- Я передам, - кивнув він.

- Собі теж передай, - підморгнув йому імператор. - Не знаю, як довго я ще мандруватиму, але не думаю, що це буде занадто довго. Ще трохи по Винолії поїду і вирушу, напевно, в Жаннер. Нехай тут прекрасне вино, але мені ж і розваг хочеться. Хах. Вдалої тобі поїздки, - міцно обійняв його. - Бережи себе. Я обов'язково повернуся, - поцілував на прощання в щоку і провів у карету, закрив за ним. - Можливо, скоро знову напишу тобі і запрошу ще в якесь місто. Упевнений, нам буде що подивитися разом, - усміхнувся.

- Так, я теж так думаю.

- Бувай. Буду сумувати, - посміхнувся очима і відійшов убік.

Кучер вдарив коней батогом і повів екіпаж на велику дорогу. Даніель провів свого підлеглого поглядом, зітхнув, трохи сумуючи від їхнього прощання, і сідлав свого коня, після чого вирушив на захід.

Карл їхав близько п'яти годин, перш ніж повернувся в те саме місце, звідки поїхав тільки місяць тому. Це був післяобідній час, тож місцевий імператор мав відпочивати, на що приїжджий і сподівався. Втомившись із досить довгої дороги, він насамперед вирушив у покої Даніеля, де сподівався трохи відпочити, поїсти і переодягнутися, перед тим як іти до Давида.

Зайшовши в рідну вітальню, Карл виявив повну відсутність кого б то не було. Походивши кімнатами, не бажаючи заважати слугам заносити ящики і бочку, молодик так нікого і не знайшов. Виявивши лише кілька свідчень про те, що хтось зі почти тут все ще живе, віконт вийшов у коридор, і таки зустрів одного зі своїх.

- Золото! – вразився йому Агат, хутко підскочивши до нього. - Що це? - вказав на ящик, що заносили у вітальню. - Ти повернувся? - не розумів він, дивлячись на знайомого. - Я думав, ти поїхав до тих самих пір, поки його величність не повернеться!

- Думаю, незабаром, я повернуся додому, - не весело повідомив рудий.

- Але навіщо ти приїхав? Чому? Та й що це за коробки? - наполегливо увійшов до покоїв і став навпроти двох ящиків і бочки, що знаходилися в кутку. - Що це?

Карл зайшов за ним, дочекався, поки всі слуги підуть, зачинивши за собою двері, і повернувся до приятеля:

- У мене лист Давиду.

- Лист? - миттю подивився на нього Холодний. - До Давида?

- Я був у Даніеля. Він запрошував мене у Винолію. Ми провели один з одним кілька днів.

- Із Даніелем?! - шоковано розширив той очі. - Як він там? - схопив за плечі.

- Розтовстів, якщо чесно. Розтовстів, заріс і загрубів, - оглянув кімнату. - Де всі наші?

- Бронза в салоні, Перлина у Олександра, Опал снує десь палацом, а решта роз'їхалися по домівках, - знизав плечима, відпустивши його. - Тільки Смарагд і Рубін у мисливському будиночку імператора. Більше, тут нікого немає. Сам розумієш.

- Так, розумію. Щоправда, я не думав, що нас стане настільки мало.

- Ну, у нас є ти, - підбадьорливо ляснув його по плечу. - Розкажеш, як там Даніель? Мені жах, як цікаво.

- Так, - подивився на нього рудий. - Але може відразу всім? Я довго їхав із Винолії. Я б хотів зараз поїсти і треба одягнутися, піти до Давида. А після цього я все вам розповім.

- Згораю від нетерпіння. Зараз збігаю на кухню, там мало залишитися щось з обіду, щоб ти довго не чекав.

- Так, я був би дуже вдячний.

Забезпечивши знайомого їжею та одягом, Агат допоміг йому переодягнутися і привести себе до ладу, після чого, обидва попрямували до його величності. Давида вони знайшли в салоні, за грою в кості.

- Ваша величність, - вклонився йому Карл.

Агат схилив голову не менш шанобливо.

- Так? - не відволікався монарх від гри, струшуючи кубики у своїй руці.

- Я прибув від вашого брата. Він передав вам лист і подарунки, - простягнув Золото конверт.

- Брата? - спантеличено подивився на нього імператор, так само, як і решта оточуючих.

- Так, - кивнув той. - Від вашого близнюка. Він провів кілька днів у Делісі. Я склав йому там компанію.

- Ти справді бачив Даніеля? – шоковано перепитав Давид.

- Так, - кивнув. - Ми дивилися на кораблі, коли щойно зустрілися (він кликав мене на Скелясту затоку), ходили по Делісу, були в театрі...

- Як він там? - схвильовано перебив.

- Здається, йому подобається, - знизав він плечима. - Він досить багато їсть, постійно шукає розваг і нових людей. Він був у гарному настрої, поки ми були разом.

- Йому було весело? Чим ви займалися?

- Здебільшого, шукали щось цікаве, ходили різними місцями, дивилися на всяке.

- Мій брат затівав бійки?

- Ні, ваша величність. Він мірявся силою, але за бійками я його не застав.

- Добре, що він не дає себе на поталу чиїмось кулакам, - опустив очі до послання і розкрив його, почав читати.

"Давиде, привіт. Цей лист тобі повинен буде віддати один із моїх людей. Один із мого почту. Славний малий, рудий такий. Ми провели з ним кілька останніх днів. Я до нього дуже прихильний, тож не ображай його. Він хороший, хоч останніми днями поводиться і не дуже обдумано. Не гарячкуй, якщо він видасть щось таке, що тобі не дуже сподобається. Не знаю, з чого він раптом став таким...

Гаразд, проблеми мого почту має вирішувати не ти. Я був у театрі. Та в якому! Ти знаєш, що в Делісі, у головному театрі Винолії, була комедія про нашу сім'ю?! Ти знав про це?! Ти взагалі підозрював?! Якщо ти - так, то я - ні. Я абсолютно подумати не міг, що хтось міг придумати щось таке! А тим більше поставити! Я пішов, подивився і знаєш що? Я, сука, весь їхній сценарій переписав! Тепер, це хоч комедія! З нашою участю (що повідомляю із гордістю). Я майже сам, своїми власними руками і своєю власною головою склав п'єсу! Ти міг колись подумати, що я стану автором?! А я став! І знаєш що? Знаєш? Моя комедія - смішна! Дуже! Я, коли дивився її постановку в один з останніх днів, рази три ледве зі сміху не впав! Вона неймовірно сміховинна! Я не прошу, а наполягаю, щоб ти подивився її! Це - шедевр! І я хочу, щоб ти посміявся разом зі мною! Це прекрасна комедія! Жах яка смішна! Ти ж знаєш яке в мене прекрасне почуття гумору! Ти іржати як кінь будеш! Обов'язково подивися її! Якщо я повернуся і дізнаюся, що ти навіть одним оком не оцінив її, я ображуся! Я дуже старався, щоб вона вийшла смішною!

Але раджу їхати все ж таки інкогніто. Попри те, що я її ставив, актори можуть знатно обісратися, якщо дізнаються, що прийшов дивитися цю комедію ти. А це зовсім недобре позначається на їхній грі, та й у принципі на враженні від мого твору. З'їдь і подивися.

Крім цього, я послав тобі трохи подарунків. Тут був ярмарок кілька днів і я вирішив, що це непогана можливість купити чогось смачного. Спробуй вино, яке я наказав відвезти тобі. Воно просто божественно! Я ніколи такого смачного не пив! Я хочу, щоб його скуштував ти, наша сім'я і весь мій почет! Я хочу, щоб це вино було при дворі завжди! Я сам буду його пити! Воно мені дуже сподобалося!

Там я відправив ще два ящики з найрізноманітнішими смаколиками! Спробуй і їх! Я так ними об'ївся на ярмарку, що ходити вже ледве міг! А я ж колись був найатлетичнішим і найстрункішим! Ех! Розжирів я на волі! Занадто багато смачненького продають!

Деякий час, я ще буду у Винолії, потім, збираюся в Жаннер. Сподіваюся, з тобою там теж усе гаразд і все в тебе нормально.

Підпис: Даніель."

Давид перевів погляд на того рудого. На обличчі його красувалася легка посмішка, що намагалася приховати справжню лють:

- Комедія?

- Так, ваша величність, - зовсім несхвально кивнув той. - Комедія.

- Хто ж напоумив його на таку прекрасну ідею переписати її? - склав монарх аркуш у двоє.

- Ваш брат сам, ваша величність, - опустив він голову, склавши руки разом. - Я намагався вмовити його знищити цей твір. Але їхня величність мене не слухали. Їм їхня ідея здавалася прекрасною.

- Хах! Я неодмінно хочу побачити це! Це так само смішно, як пише мій брат?

- Остання редакція і справді викликала багато сміху в глядацькій залі.

- Що ж, у такому разі, я просто зобов'язаний подивитися це чудове творіння!

Золото підняв на нього стривожений погляд:

- Ви впевнені?

- Ох! - помітив той його очі. – Тепер абсолютно і точно! Я не можу не зробити цього!

Карл опустив погляд.

- А що там за вино? Що за солодощі?

- Вони зараз стоять у покоях вашого брата. Я сказав віднести їх туди.

- Вони справді смачні?

- Вашому братові вони були дуже до смаку, - кивнув віконт. - Вино справді славне, ваша величність.

- Що ж, у такому разі, я хочу його спробувати. Нехай на кухні розіллють це вино в глечики й келихи. І нехай нададуть нам солодощі, які мій брат мені передав.

- Так, ваша величність, - кивнув той.

- До того ж, нехай цим вином пригостять почет мого брата. Він цього бажав.

- Добре. Усе буде так, як ви накажете.

- Чудово. Робіть.

Рудий вклонився і разом з Агатом пішов назад у покої Даніеля.

Бочка незабаром була відкоркована, її вміст - розлитий по глечиках. Наповнення ящиків педантично розклали по тарілках. Стіл у салоні було накрито вже протягом години.

Лакеї почали розливати вино в келихи, що стояли однією купкою на краю столу. Золото, Агат і всі інші члени імператорського почту тулилися осторонь, тоді як решта двору оточила цю галявину, як найцікавіше, що вони взагалі бачили за останні кілька днів.

- Отже, це те, що Даніель передав мені? - підійшов до багато заставленого столу Давид. - Так багато всього? - окинув поглядом різні сири, в'ялене м'ясо, рибу та інші їстівні подарунки. - А це що таке? - кивнув на одну зі страв, де красувалися нарізані шматочки м'яса.

- Засушена конина, ваша величність, - відповів Карл.

- Конина? - спантеличено простягнув до неї руку і взяв одну скибочку пальцями, поклав її собі до рота. - Хм, - почав жувати, тоді як решта уважно стежили за монархом. - Цікавий смак... Жорсткий тільки, - ще трохи пожував і проковтнув. - А що вино? - простягнув руку до лакеїв, що стояли біля наповнених келихів.

Слуги швидко вручили йому один із них. Імператор понюхав вміст, акуратно розгойдуючи келих по колу, оцінив аромат, набрав трохи в рот, потримав на язиці, щоб точно зрозуміти смак, і випив:

- Вино непогане, проте мені не до смаку. Занадто... - затримав погляд на рідині. - Насичене. Однак роботу винороба видно неозброєним оком. Звідки це? Хто виростив виноград?

- Виноробня Ларко, - кивнув Золото.

- Хм, щось знайоме... Це в глибині материка?

- Так, недалеко від кордонів Винолії з Жаннер і центром. Виноробня зовсім не велика, як нам казав продавець.

- Що ж, якщо моєму братові подобається - нехай привезуть до палацу кілька бочок, - кивнув своєму постачальнику вин, що стояв осторонь.

Той кивнув у відповідь. Давид опустив очі на стіл:

- Але смаколиків він мені відправив не мало, - простягнув імператор руку до нарізаного сиру. - Цікаво, у Винолії сир такий самий смачний, як у Хорії? - поклав один шматочок собі в рот. - Ну, - почав жувати, - вино у Винолії краще, - запив скибочку червоним.

До імператора вийшов його другий брат - Філіп:

- Ми теж бажаємо спробувати.

- Звісно. Він усе це відправляв усім нам. Беріть насолоджуйтеся.

Герцог з цікавістю припав очима до їжі і взяв вина. До нього приєдналася Анна, молодші брати й сестри, зовсім невпевнено підійшов Олександр і став трохи осторонь, взявши собі тільки вина, попрямувала до столу Ізабелла - дружина Філіпа, чиє трикутне обличчя свідчило про пряму спорідненість із Піднебесними - власниками Винолії. Давид глянув на неї зовсім не люб'язно:

- Ізабелло, - зупинив він її холодним голосом, - ви давно були у себе на батьківщині?

- А? - стривожено застигла дівчина.

Уся імператорська рідня і двір подивилися на них.

- Ні, ваша величність, - кивнула невістка. - Я туди їздила тільки цієї весни.

- Ви часто спілкуєтеся зі своєю сім'єю, що так само живе в Делісі?

- Буває іноді. А що? Вас щось цікавить?

- Так, але обговоримо ми це не тут і не зараз. Поговоримо за кілька днів. Прошу, - вказав на стіл. - Вам варто спробувати рідну їжу. Вона справді зовсім не погана.

- Дякую, - зробила вона реверанс і взяла келих.

Давид трохи поспостерігав за фуршетом, куштуючи найрізноманітніші смаколики, як звернув увагу на Олександра, що стояв із майже порожнім келихом і взагалі не підходив до їжі.

- Зятю? - звернувся він до нього.

- Так, ваша величносте? - подивився той на монарха.

- Чому ви не їсте? Це створює зовсім не найкраще враження.

- Вибачте. Я просто не можу.

- Чому? Ви не сумуєте за моїм братом? Мені здавалося, що ви його потребуєте чи не більше за всіх інших.

- Ні, що ви. Я сумую за ним і з нетерпінням чекаю, коли ж їхня величність знову повернеться.

- Тоді в чому справа? Якщо ви сумуєте - спробуйте, що ж він надіслав усім нам, - обернувся на придворних. - Його почту теж потрібно це спробувати. Він цього хотів.

- Ні, що ви, - з усмішкою відгородився Агат. - Ми раді одній тільки думці, що їхня величність в порядку і здорові. Усі ці смаколики й вино тільки для вас і вашої родини, ваша величність. Ми не наважимося перешкодити вашому святу своєю присутністю. Насолоджуйтеся. Ми лише стоятимемо тут і благоговітимемо, насолоджуючись запахами і вашими задоволеними обличчями.

- Мій брат бажав, щоб і ви спробували це, - повторив свою думку Давид.

- Ми неодмінно все це спробуємо, коли їхня величність повернеться. Ми насолодимося цим вином і цими смаколиками разом із ним.

Монарх покосився на Олександра.

- Я дотримуюся їхньої думки, - кивнув Дель-Реві. - Коли імператор повернеться, тоді ми святкувати й будемо. А поки що, ми можемо тільки порадіти тому, що з вашим братом усе гаразд.

Імператор дещо спантеличився цією відмовою, однак тему продовжувати не став.

Коли ж бенкет закінчився, молодий монарх відійшов до себе в покої й наказав найближчим слугам приготувати йому на завтра екіпаж, після чого викликав до себе Філіпа, Анну й Олександра, повідомив їм про комедію, що її ставлять зараз у Делісі.

- Це - обурливо, - миттю зреагував Філіп. - Комедію. Про нас! Та як вони сміють паплюжити ім'я імператорської родини?! Голови їм за це повідривати потрібно! Даніель не кращий! Він повинен був заборонити цю п'єсу! Заборонити і спалити! А він редагував її! Культивував! Олух!

Давид дав йому по голові:

- Ще раз Даніеля олухом назвеш - язик відріжу!

- Не посмієш!

- Ти думаєш, мене щось зупинить?!

Олександр оглянув їх обох і спокійним, нейтральним голосом видав:

- Потрібно з цією п'єсою щось робити. Її не повинно існувати.

- Спочатку, - почав імператор, залишивши свого дратівливого брата, - я хочу подивитися її. Даніель усе ж таки старався. Він намагався зробити її смішною. Спочатку, я хочу оцінити його працю. До того ж, він дуже хотів цього. Завтра, після обіду ми поїдемо в Деліс. Інкогніто, - повчально подивився на Олександра з Анною. - Не хочу, щоб хтось знав, що там буде хтось із імператорської родини, - звернув погляд на Філіпа. - Твою дружину теж візьмемо. Не вірю я, що вона нічого не знала про те, що дозволила собі її сім'я. Як тільки ця постановка могла пройти повз них?

- Та я сам обурений! Я голову їй відкручу!

- Поки що, не вбивай її і не кажи, що ми завтра туди поїдемо. Не хочу, щоб вона встигла попередити свою рідню. Хочу особисто подивитися на це щось, що показують звичайним людям.

- Я теж би ознайомився з цим образливим твором!

- Ось і чудово. Трохи скоротимо нараду і проведемо обід раніше. У Деліс їхати кілька годин, а я хочу вже завтра подивитися це. Спробуйте не видати себе і не розбовтати наші плани направо і наліво, - глянув на сестру.

Після всього цього, залишки імператорського почту зібралися в покоях Даніеля. Карл повідав знайомим про все, що тих цікавило, і випив того вина, яке куштував нещодавно Давид.

- Шкода, що він не поспішає додому, - зітхнув Агат, відпиваючи звичайне вино. - Нам тут важко без нього.

- Він хоча б сумує за нами, - видав Опал.

- Однак, нам від цього суму анітрохи не легше, - прокоментував Холодний.

- Не люблять нас тут, - видав Золото. - Не люблять і зневажають.

- А ти хотів іншого? - знесилено не розумів Агат. - Ти тут потрібен тільки Даніелю. Тільки з ним ми здобуваємо хоч якусь повагу при дворі. Без нього, ми - ніхто. Болюча і зовсім неприємна правда про всіх нас тут.

- Лицеміри ці придворні, - видав Бронза. - Лицеміри й підлизи. Коли ти поруч з імператором, усі тобі вклоняються, усі тебе слухають, усі ставляться до тебе з повагою і пошаною. А щойно імператор зникає - все. Ти вже не людина, а міль, що до того ж, ще й чоловіками цікавиться, - відвів погляд. - А такі люди за людей не вважаються...

- Бачу й ти вже не радий своєму придворному життю, - зауважив Золото.

- Не те слово. Я ніби й одружитися хотів би, - глянув на нього старший. - Але моя репутація, від стількох років під крилом у Даніеля, без цього Даніеля, не варта й доніки. Усі ми залежимо від нього. Від його прихильності.

- Даніель прихильний до всіх, хто в його почет примудрився потрапити, - відпив Агат. – Ніби сам не знаєш.

- Так. "Ніби сам не знаю"... Одного разу й на все життя. Даніель дуже добрий малий. Однак без нього ми тут навіть не марні, без нього, ми тут не бажані. Особливо цей Філіп, - відпив вина. - Тільки цього місяця я нарешті зрозумів, чому Даніель його так ненавидить.

- А раніше, ти йому благоволив? - видав Карл.

- Ні. Я й раніше цього товстуна недолюблював, але тепер, я його просто ненавиджу.

- Що ж таке встигло статися?

- Та нічого такого. Він просто облив мене брудом перед усім двором. При Даніелі, він би собі такого не дозволив.

- Ніхто не зупиняє його, - зітхнув Агат. - Навіть Давид.

- Та Давиду просто байдуже, - обурився Перлина.

- Та хіба? Він просто нічого не розуміє. Він не знає нас в обличчя, не запам'ятовує. Ми йому просто не важливі.

- А я про що? Йому просто все одно!

- Ну, можливо й так, - зітхнув Холодний, осушивши келих.

Золото оглянув компанію:

- Але чому тоді ви не їдете?

- А куди? - знизав плечима Агат. - Я тут як камердинер і завжди маю бути при дворі. До того ж, я родич усієї імператорської родини.

- Не такий близький, щоб мати хоч якийсь голос на наш захист, - невдоволено видав низький блондин.

- На жаль, - зітхнув той. - Цей, - кивнув на Перлину, - приєднався до Олександра, що його захищає. До Опала претензій немає, тож йому тут сидіти безпечно. А Бронза не поїхав зі своїх особистих мотивів.

- При дворі веселіше, - видав старший.

- Так, - кивнув Агат. - Веселіше.

- Але щось на ваших обличчях радості зовсім не видно, - сумнівно підмітив Золото.

- Та тому що ні чорта тут не весело, - зітхнув Бронза. - Придворні - лицеміри. Тільки Даніель завжди правду й говорив. Що думає - те й видає. Може не подумати, ляпнути, але це завжди була правда. Він не прикидався. Він просто не вміє цього робити. А от інші можуть дати фору навіть Олександру. Усі вони лицеміри.

- Скажи, - поклав Карл голову на свою руку, - а Даніель завжди був таким, як зараз?

- Ні, звісно ж ні. Раніше Даніель був зовсім іншим. Пам'ятаю наше знайомство, так він так соромився, так боявся, що за нього тільки Олександр і говорив.

- Даніель? – спантеличився Перлина. - І боявся? Що за дурниці?

- Йому тоді було тільки 15 і я був першим, хто йому сподобався після Олександра. Він був дуже невпевнений. Славний був такий, постійно ніяковів і червонів. Що не комплімент у його бік, то він миттю рум'янився. Але цілувався він добре вже тоді. Олександр мені навіть якось казав, що це вроджений талант Даніеля - добре цілуватися.

- Даніель любив когось старшого, - задумливо кивнув Агат.

- Може, й так, - знизав плечима Бронза. - Але мені здається, справа в іншому. Не бачив я, щоб він дивився на підлітків або на дорослих чоловіків. Він віддає перевагу молодості, - окинув поглядом їхню компанію. - Молодості.

- Однак один усе одно на підлітка схожий, - покосився Золото на Перлину.

- Мені 25! - обурився блондин.

- Так, але ти маленький. Ти навіть не карлик, ти просто ліліпут.

- Я просто невисокого зросту!

- Цікаво, - почав міркувати Карл, - якщо поставити тебе й Алмаза поруч, скільки між вами голів буде?

- Майже три, - кивнув йому Бронза. - Я рахував.

- Хм, - задумався другий рудий.

Перлина обурено дивився на тих:

- Я невисокий, але це не привід для знущань!

- Який дитячий вереск, - невимушено зауважив Золото. - Ти був би з Алмазом гарною парою. Він, на твоєму тлі, здавався б іще вищим, а ти, на його - іще нижчим. Шик, - відпив вина.

- Шкода, що для тебе тут пари немає! Ні з ким добре не виглядаєш!

- Що ти. Я з імператором добре виглядаю.

- Питання чи на довго.

- Хм. Хочеш сказати, що знову будеш лізти до нього?

- Ні. Хочу нагадати, що імператор наш не найвірніша людина і, напевно, в цій поїздці він знайде тобі заміну. Будеш на пару з Бронзою сидіти і згадувати блиск колишніх днів.

- Який ти, однак, добрий.

- Звісно. Я про себе подбав. А ти?

- Бути шльондрою для всіх і кожного - це не турбота про себе.

- Ой, хто б казав.

- Я. Я не шльондра і всі це знають. Хочеш поговорити про те, як я тільки Даніелю віддаюся?

- Ні. Не хочу я про це говорити.

- Ось і славно. Менше галасу буде, - подивився Карл вбік.

Через кілька годин, до палацу прибула імператриця. Амалія, щойно дізнавшись про прибуття матері свого коханця, поспішила сховатися, засівши у своїх покоях.

- Де мій син? - зайшла Даніела до Давида, що сидів у салоні, граючи в карти. - Мені передали, що він надіслав тобі нового листа і якісь подарунки. Де він? – грізно стала поруч, склавши руки на грудях.

Син піднявся, а разом із ним й інші:

- Так, він надіслав нам вина і смаколиків. Він зараз у Винолії, збирається їхати в Жаннер.

- А додому? Додому він коли збирається?

- Про це він не писав. Вважаю, що не скоро.

- Чорт би його побрав цього Даніеля. Ніякої поваги до матері! До моїх нервів! Я тут сиджу, хвилююся, а він вештається невідомо де!

- У Винолії він, у Винолії.

- І ти хочеш заспокоїти мене цим?

- Мамо, Даніель цілком може про себе подбати. В образу він себе не дасть. Це я вам можу гарантувати.

- Гарантує він. Наче я свою дитину не знаю! Забіяка, яких пошукати ще треба, - подивилася на придворного, що стояв біля неї. - Дайте сісти нещасній матері! - відігнала його рукою і сіла на його місце.

- Не варто вам так переживати, - присів поруч Давид. - Даніель зараз був у Делісі. Він добре їсть, у бійки не лізе.

- "У бійки не лізе". Так я цьому й повірила. Це ж Даніель. У нього енергії, як у лошати.

- Ви можете запитати це в члена його почту. Він із ним провів кілька останніх днів.

- У члена почту? Не хочу я говорити з цими людьми. Мало того, що мого хлопчика розбестили, так ще я в них маю питати, як там моя дитина поживає. Якого біса Даніель взагалі не свою сім'ю до себе запрошує, а якихось хлопчаків? - обурилася. - Йому ці хлопчаки дорожчі за власну сім'ю?

- Ні, я так не думаю.

- А варто було б подумати! Цей Даніель узагалі від рук відбився! Робить, що сам хоче! Взагалі ні про кого не думає! Тільки про себе! А про мене?! А про мене хто думатиме?! - ткнула себе в груди. - Я - ваша мати! Народжувала вас, вигодовувала, виховувала! Хоч би про мої нерви подумали! Де моя дитина?! Що з нею?! А чорт його знає! - змахнула рукою.

- З ним усе гаразд, мамо. Він веселиться, розважається. У нього все добре.

- Я б повірила цьому, якби він мені в обличчя це сказав! В обличчя! - показала на себе.

- Я впевнений, він би так і зробив, якби міг.

- То що йому заважає?! Що?! Він не може приїхати на день, сказати, що в нього все добре, показати себе і їхати на всі чотири сторони?! Я знаю цього непосиду! Його змушувати сидіти на місці просто марно! Так нехай хоч заспокоїть материнське серце! Нехай подивиться мені в очі!

- Я думаю, він боїться вас.

- І правильно робить! Правильно робить, що боїться! Поїхав, узагалі нікому нічого не сказавши! Ще й не повертається вже скільки! Я хочу знати де він і що з ним! Я хочу подивитися на нього! На мого сина! - встала. - І поки цього не станеться - спокою мені не буде! - гордо пішла на вихід.

Усі провели її поглядом.

Минуло всього кілька годин, перш ніж Даніела знову прийшла до свого сина.

- Давиде! - увірвалася вона в покої. - Що цей Даніель собі думає?!

Не встигла жінка закінчити свою думку, як обурено застигла, побачивши поруч зі своєю дитиною його коханку:

- А ти що тут робиш?! Що ти тут робиш?! – підійшла до неї імператриця і грізно відірвала цю фаворитку від свого сина. - Нічого тобі тут робити, співачко безрідна! - штовхнула її до виходу.

- Мамо! – налякано підскочив Давид. - Не чіпайте її!

- Це ти її не чіпай! - обернулася вона на дитину і виштовхнула цю самозванку за двері. - Розвели тут незрозуміло що! Ти наречену собі шукати маєш, а не з цією співачкою обжиматися! - попрямувала до сина.

- Мамо! Це моє життя! Я сам хочу вирішувати, що і з ким мені робити в моїх покоях!

- На тому світі вирішувати будеш! - дала йому запотиличник. - Ти - імператор! Твій батько ніколи собі такої безсоромності не дозволяв! Я була в нього єдиною! Усе його життя! А ви з Даніелем чорт знає в кого пішли! Один Содом у себе влаштував! А другий зі співачками у своїх покоях обжимається! Дружину собі знайди!

- Я шукаю її! Шукаю, мамо! - почав той захищатися руками.

- І братові своєму непутящому теж знайди наречену! Ходите тут у холостяках тільки двір розбещуєте! - знову дала запотиличник.

- Ви прийшли тільки за цим? - відступив монарх.

- Ні! Я дізналася, що цей Даніель витворяв у цьому Делісі! - змахнула рукою. - Що він собі думає?! Що він взагалі думав, коли робив це?!

- Про що ви? Що сталося?

- Комедію про його ж сім'ю ставив! Що це за ставлення?! Що за неповага до своїх же рідних людей?! Голову йому за таке відірвати треба! Голову або щось ніжніше! Щоб мізками думати навчився! Щоб нічого між ніг йому нормальним бути не заважало!

- Це Анна вам розповіла? – насупився монарх.

- А хто ж іще?! Єдина, хто розповідає мені все! - замахнулася на нього. - Ні, щоб одразу матері розповісти все! Так замовчуєте! Приховуєте!

- Мамо! - відскочив. - Ви не повинні були цього знати!

- Чому ж?! - поставила руки на пояс. - Я ваша мати чи хто?!

- Ця Анна ніколи не затикається! – обурився імператор. - Треба зашити їй рота!

- Вона з матір'ю рідною поділилася! Не те що ти! Мовчиш, набравши води в рот! Мало того, що ти не розповідаєш мені це! Так ти ще й подивитися це хочеш! Що це таке?! Як це розуміти?!

- Даніель же старався! Я хочу оцінити його старання!

- Культивуючи таку неповагу серед людей до правлячої персони! Цінитель чортів!

- Мамо! Заспокойтеся!

- Заспокоюся, коли цього дурня тут побачу! - показала на підлогу під своїми ногами. - Побачу і висловлю йому все, що я думаю!

- Мамо! Це ж Даніель! За що ви з ним так?!

- А він зі мною за що так?! По заслугах отримає!

Давид хотів би попросити її не робити так, однак ідея це була явно програшна.

- Я їду з вами! – заявила імператриця.

- Що?! – ошелешено відреагував син.

- Що чув! Я поїду в Деліс із вами! Подивимося на старання Даніеля разом!

- Навіщо?! Не треба вам туди їхати!

- Я тебе питаю?! - грізно подивилася на нього мати. - Я поїду з вами!

- Але мамо!

- Не мамкай мені! Розвели тут чорт знає що, а мені нервуй потім! - розвернулася і пішла на вихід.

Давид опустив плечі, знедолено дивлячись їй услід.

Настав наступний день. Імператорська сім'я виїхала, як монарх і планував - о першій годині дня, відразу після обіду. Золото провів їхні карети поглядом, стоячи в одній із галерей на другому поверсі. Відпив вина. Думок у нього було багато, проте добрих та оптимістичних - одна-дві. Повернувся до покоїв Даніеля.

- Бронзо, - попрямував він до свого знайомого, що сидів у кріслі й стриг собі нігті на руках, - можемо поговорити?

- Так, звісно, - не відволікався той. - Про що?

Карл покосився на прочинені двері до спальні, звідки лунала мелодія Опала, що грав на флейті, і сів поруч з приятелем:

- Про імператора.

- Нашого? Чи Давида?

- Нашого. Мені здається, що після його повернення, я вже не буду до нього так близький.

- Боже. Це Перлина тебе так налякав? - підняв до нього очі Бронза. - Знайшов кого слухати. Даніель любить тебе. Чого тобі турбуватися? - продовжив стрижку.

- Не знаю. Коли я приїхав до нього, він поводився зовсім не так, як раніше. Мені здається, я йому вже не дорогий.

- Мені здається, ти все вигадуєш. Якби ти не був йому дорогий, він би й не запрошував тебе. Хіба ні?

- Так, це звучить правдоподібно, але...

- Ну ось. У нього завжди є купка своїх улюбленців, з якими він завжди готовий провести час, - обстриг останній мізинець і подивився на співрозмовника. - Не хотів би він тебе - запросив би Алмаза, чи ще когось. Але він же тебе запросив.

- Так, безперечно, але...

- То чого ти переживаєш?

- Не знаю. Просто переживаю.

- Хах, та ти завжди про щось хвилюєшся, - ляснув його по плечу. - І не завжди по ділу.

- Це так, так...

- Хах. Знайшов чого боятися. Даніель про тебе все одно не забуде. Він любить рудих, - завзято потріпав себе за волосся. - А тим більше так добре складених, - кивнув на Золото, пригладжуючи свою зачіску.

- Але ж тебе він забув...

- Та ну. Він мене не забув. Я йому просто набрид.

- Але він уже не проводить із тобою час. Ти ж був його фаворитом колись. А що, якщо він і мене так забуде? А що, якщо і я йому набридну?

- Ти йому все одно набриднеш, рано чи пізно, - махнув рукою старший. - Який сенс турбуватися про це? Колись, але він перейде з тебе на когось нового. Жоден перший фаворит не вічний. Усі йому колись набридають. Просто змирися з цим і живи далі.

- Але як я можу змиритися? – стривожився Карл.

- Заспокойся, - поклав той руку йому на плече. - Зараз він тебе точно виганяти не буде. По-перше, тому що альтернативи немає. А по-друге, ти йому все одно ще цікавий. Скільки часу він із тобою проводить? Останнім часом, він кликав тебе до себе кратно частіше за інших. Ти Олександра змістив, - усміхнувся. - Знайшов чого боятися. Якщо ти Олександра потіснив, то тобі точно нема чого боятися.

- Але раптом...

- От коли це "раптом" настане, тоді й поговоримо. А зараз, навіщо тобі турбуватися? Краще заспокойся. Побережи своє хвилювання для чогось справді важливого.

- Я все одно якось не впевнений.

- Тому що це ти. У мене, хвилювань про те, що хтось тебе потіснить найближчим часом, взагалі немає. Якщо це і буде хтось, то це буде хтось новий. А новому, зазвичай, потрібен час для того, щоб показати себе. Навіть якщо на горизонті хтось такий з'явиться, ти завжди зможеш перетягнути увагу Даніеля на себе. Не варто тобі турбуватися з цього приводу. Все буде добре.

- Ти так думаєш?

- Я в цьому впевнений, - кивнув Бронза.

- Ну, гаразд... - опустив той очі в келих, наполовину повний вина.

Імператорська сім'я, тим часом, продовжувала гойдатися в каретах, розсікаючи Кромійські дороги. До місця призначення вони прибули тільки надвечір, за двадцять хвилин до початку вистави. Слуги, що вже чекали на монарха на місці, оперативно провели всю його сім'ю до директорської ложі, яку вони встигли забронювати ще вранці. Кожен із правлячої родини зайняв своє місце. Давид з матір'ю, братом і сестрою сиділи в першому ряді, Олександр із переляканою Ізабеллою - у другому. Усі почали чекати початку.

Дружина Філіпа весь цей час тремтіла немов осиковий лист. Ані вино, ані віяло їй не допомагали. Вона просто боялася і хотіла втекти, передчуваючи все те Пекло, що обрушиться на неї й усю її сім'ю, тільки-но ця вистава почнеться. Олександр, сидячи від неї через сидіння, вже встиг випити, визираючи на сцену між головами Давида й Анни. Йому не стільки була цікава ця постановка, як вино, яке тут подавали. "Це Винолія, - говорив він собі, - тут навіть собакам хороше вино наливають." Філіп мовчки ненавидів це місце, похмуро озираючи людей навколо, Анна неспокійно чекала початку, а Даніела спопеляла поглядом кожного, з ким зустрічалася очима. Давид же сидів цілком нейтрально, готуючись справді посміятися з усього того, що йому тут зараз покажуть.

Пролунав перший дзвоник, другий, третій. На авансцену вийшов якийсь актор і почав говорити, тоді як персонал гасив у залі свічки:

- Просимо не сприймати цей твір серйозно. Це - комедія, доведений до абсурду гротеск, що жодним чином не намагається образити, зачепити чи принизити нашого імператора та всю його родину. Це - пародія, що висміює придворне життя. Ми не вважаємо, що життя при дворі саме таке або якось на нього схоже. Ми лише уявляємо історію, написану для того, щоб над нею посміялися.

Даніела була готова вбити цього актора прямо зараз. Філіп був із нею повністю солідарний. Глашатай зник правим краєм сцени і вистава почалася. Завіса піднялася.

Імператорська родина дивилася і дуже уважно спостерігала за усім, що на цій сцені показували. Вони були найприскіпливішими критиками, яким неможливо було догодити. І, незважаючи на це, в якийсь момент Давид від душі розсміявся, спостерігаючи за тим, як його названого близнюка ганяє по сцені священик, лякаючи молитвами і поливаючи літрами святої води. Імператор просто не міг втриматися, спостерігаючи настільки абсурдну та безглузду картину. Його мати цього випаду взагалі не зрозуміла, а Філіп, хоч і був зі старшим братом згоден, реготати над цим у присутності матері він побоявся. Олександр же подавився сміхом, коли вже "Даніель" почав поливати священика святою водою, згадуючи йому всі його гріхи. Даніела осудливо хитала на все це головою.

Хоч би як імператриці не було неприємно дивитися цю постановку, одна сцена все ж здалася їй кумедною. Даніель сидів за столом, закинувши на нього ноги, і насолоджувався тим, як на нього виливали цілі відра лестощів і похвали за самі звичайні речі.

- Ви такі гарні! Ви такі розумні! Ви такі красиві!

- Так, так, продовжуйте… - ліниво махав він рукою, підбурюючи блазнів.

- Даніелю! - увірвався до нього серйозно налаштований близнюк. - Норія напала на нас!

- Як це?! – обурено дістав він з-за столу величезну булаву, що була більшою за нього самого, закинув собі на плече, схопив брата і посадив на своє місце: - Послухай їх за мене ти! Коли повернуся – перекажеш! – із бойовим криком втік за лаштунки.

Названий Давид глянув на цих аристократів і махнув до себе рукою:

- Продовжуйте…

Не минуло й п'яти хвилин, як псевдо-Даніель повернувся. Вимазаний кров'ю, втомлений, з тією ж булавою на плечі.

- Усе, - поставив він зброю біля столу, - брись, - відігнав брата і сів на його місце, зайняв ту саму позу, закинувши ноги на стіл. - Норійців більше немає. Тепер, вони кромійці, - підклав руки під голову і заплющив очі, продовживши слухати захоплені лестощі, що тепер стосувалися його перемоги.

"Давид" трохи подумав, поміркував над словами свого брата і, загорівшись новою ідеєю, поспішив на вихід:

- Кромія стає більшою! Величнішою!

Даніела посміхнулася, хоч і розуміла, що так жартувати над Норією не можна. Надто на межі був цей гумор, надто ризикований. Справжньому імператору, від цього жарту, було взагалі не смішно. Його брат пророкував майбутнє, якого Давид точно не хотів.

Нехай наступні жарти і сценки розвіяли цей туман печалі, що ненадовго навис над сюзереном, проте думки про війну його все одно не покидали.

Постановка закінчилася вже за півтори години. Актори гуртом вийшли на уклін, взявшись за руки, глядачі піднялися, почавши аплодувати, а хтось навіть поніс граючим квіти.

- Хахах! - піднявся Давид, витираючи радісні сльозинки в куточках очей і плескаючи акторам. - Яка чудова комедія! Які смішні жарти! Зачинщика цієї ідеї повісити, а всі копії сценарію спалити! - з променистою усмішкою обернувся він на вартових.

Ті кивнули, розвернулися і вийшли в коридор, грізним кроком попрямувавши в закулісся.

- Нда... - протягнув уже сп’янілий Олександр. - Краще б "Габріеля" ставили, - узяв ще один келих і осушив.

- Не те слово! - із дивовижним настроєм відповів йому Давид. - Не те слово!

Ізабелла з тривогою поглядала на дівера, напружено стоячи поруч і плескаючи, наслідуючи його поведінку.  

- Дивовижна постановка! Дивовижна! - почав виходити імператор. - Ми обов'язково, - звернувся він до невістки, - обов'язково відвідаємо вашу сім'ю! Нам страшенно цікаво, хто ж схвалив цю прекрасну п'єсу!

- Мені теж, ваша величність, - боягузливо зробила вона реверанс. - Я чесно не знала, що моя сім'я схвалила таке...

- З ними про це й поговоримо! Дивно! Дивно! - попрямував у коридор. - Прямо зараз до них і поїдемо! Зробимо Піднебесним сюрприз!

Піднебесні таким сюрпризом були шоковані.

- Ваша величність! - вийшли всі вони в перший передпокійний зал, зустрічаючи імператора.

- Я був сьогодні в театрі! – легко і весело почав їм імператор. - На дивовижній комедії! - розпростер руками. - Хах! Вона так мені підняла настрій, що я готовий власними руками вбити того, хто її дозволив! - зімкнув долоні, оглядаючи невеличку родину графа Піднебесного. - Хто ж? Хто ж цей сміливець, який наважився дозволити комедію про мою сім'ю?! Про мене! Про мого улюбленого брата! Про сестер та інших братів! Про вашого зятя! – з сонячною усмішкою вказав на похмуру міну Філіпа. - Хто ж такий сміливий у вашій родині?! У самому центрі Деліса цю п'єсу ставити дозволив! - попрямував до стривоженого тестя. - Графе, - з милою посмішкою схопив його за борідку і потягнув униз, - це ви такий сміливий і самовпевнений? - обличчя його повільно трансформувалося в дратівливість, гнів і презирство. - Ви хочете знову потрапити в опалу? Як за мого діда Давида III. Ви цього хочете? Чого ви домагалися, дозволяючи цю постановку? Мій батько мирився з вами. Одружив другого свого сина з однією з ваших дочок, даючи їй шанс стати колись імператрицею, якщо їй пощастить. А ви смієтеся над його дітьми? Над його першими синами? Висміюєте те, що вони близнюки? Ви смерті своєї домагаєтеся? Вам власне життя набридло? Чи вам просто нудно?

- Дайте пояснити, - почав схвильовано виправдовуватися чоловік.

- Дуже хочу почути ваші пояснення, - із зусиллям розтиснув Давид руку і відпустив його бороду, дав вирівнятися.

- Ми знали про те, що в нашому театрі показують таке, - трохи відступив граф. - Ми навіть дивилися кілька разів цю виставу. Але там усе було настільки неправильно й абсурдно, що ми навіть усерйоз не сприймали це щось. Це лише пародія. Нічого серйозного вона не несе, ваша величність.

- Над моїм батьком ви б так жартували?

- Що? Ні, ні! Звичайно ж ні! Ми б не наважилися!

- Тоді, чому жартуєте наді мною?

- Ми не думали, що вас образить це. Адже це абсурд. У ньому й слова правдивого немає.

- Брехня, яку запам'ятають люди. Стратити вас за таке потрібно. Негайно.

- Не страчуйте! – пригнувся чоловік, благаючи про прощення.

- Піднебесні... - видав із презирством монарх, дивлячись на це створіння перед собою. - Постійно від вас якісь проблеми. Живіть тихо, не висовуйтеся. Ви знову в опалі, з чим я вас і вітаю. Мамо, - обернувся, - ми їдемо до Холодних. У них недалеко тут виноробня є. Переночуємо там і поїдемо вранці додому, - упевнено попрямував до виходу.