Придворне життя імператорського почту 1 том - Імператор близнюк

Минуло півдня. Кортеж вже наближався до кордону Кромії, як почав стрімко сповільнюватися, зупиняючись посеред лісу. Спочатку був шум - вигуки коней і вартових, після – страшенний гуркіт із ламанням гілок. Карета зупинилася.

Пасажири, що сиділи всередині, насторожено переглянулися, перервавши свою гру в карти.

- Чому ми зупинилися? - миттю запитав монарх і відклав вміст рук на сидіння, виглянув у вікно, побачивши, що їх дорога завалена деревом.

Вартові насторожено озиралися, вважаючи це місце пасткою. Дорога, якою вони їхали, не була достатньо широкою, щоб кортеж можна було розвернути. Тож і місце серед дерев, далеке від будь-якого населеного пункту, і шлях, який не можна було змінити - чудово підходили для всякого роду розбійників, що наважилися б напасти на правлячу особу. Стражників було більше тридцяти, не враховуючи слуг.

Капітан підійшов до імператора досить швидко:

- Вам краще залишатися всередині. Ми помітили якийсь рух.

- Я сподіваюся, тренування не минули марно, - стривожено повернувся всередину Даніель і закрив вікно шторкою.

- Щось сталося? - почав хвилюватися Сапфір.

- Дерево на дорогу впало. Посидимо поки що тут. Почекаємо, поки нам не скажуть, що виходити безпечно. А там, може, верхи доїдемо до якогось міста і перечекаємо, поки карету з цього глухого кута виведуть.

Однак не було тут безпечно і спокійно. Розвідники гуляли околицями недовго, перш ніж хтось із варти розрізнив їх останній приглушений стогін, через перерізане горло. Коні стривожилися. Слуги насторожилися. А солдати приготувалися оборонятися.

Пролунав пронизливий свист. Вибухи пороху. Спереду, ззаду, зверху і взагалі з усіх боків. Коні почали вставати на диби, намагаючись утекти та покинути це місце. Карету хитало з боку в бік, від того, що кожне копитне тягнуло у своєму напрямку. Люди грізно кричали, часто видаючи передсмертні крики. Капітан намагався роздавати накази. Голосно, відчайдушно перекрикуючи всіх навколо, проте тривало це недовго. Його застрелили в голову, як будь-кого з вершників. Вартові намагалися знайти і знищити стрільців, але просто не встигали перезаряджати рушниці як падали замертво на землю.

Пасажири втиснулися в сидіння. Фаворити злякано притиснулися один до одного. Даніель схопився за свій кинджал, захований за поясом.

Стрілянина і хаос тривали чверть години, перш ніж запанувала гнітюча тиша, що змушувала холонути кров у жилах. Імператор сидів тихо, майже не дихаючи. Він не знав хто це, не знав навіщо і за що напав на його кортеж. Він нічого не розумів і розуміти зараз не хотів. Кров пульсувала у скронях, у шиї, билася об ребра в грудях. Він мало не божеволів від страху. Його варти більше не було. Усіх їх убили, не пошкодувавши жодного зі слуг. Кожен лежав на землі мертвий, прострелений, стікаючи кров'ю. Даніель відчував це. Він відчував смерть, що йшла прямо до нього.

Пролунав голос. Незнайомий, чоловічий. З явним акцентом, якого Даніель узагалі не розумів. Чутні кроки. До карети хтось наближався. Він був не один. Щонайменше чоловік п'ять, а то й десять. Кроків було багато, монарх не міг визначити скільки саме. Приготувався до нападу. Кивнув Алмазу, що швидко дістав із-за пазухи кастет. І дав знак Сапфіру, щоб той забився в кут і не заважав. Густав миттю кивнув, відповзаючи вбік. Усі приготувалися, насторожилися.

Двері карети відчинилися. Перед очима став хтось бородатий. Даніель, навіть не розрізнивши цього обличчя, кинувся на нього з ножем із повною готовністю зарізати. Він бив люто, швидко, не бачачи нічого навколо. Повалив невідомого на спину, що вже стікав кров'ю. Інші розбійники накинулися на імператора як на божевільного. Чоловік п'ять намагалося скрутити його, чому Даніель чинив опір так яро, як тільки міг. Порізав одного, штовхнув у живіт другого, проколов око третьому, перерізав горло четвертому. Він брикався, махав кинджалом і готувався повбивати тут усіх.

Нова четвірка скрутила його, вибивши ніж із рук, насучила мішок на голову і швидко зв'язала. Алмаз, бачачи, як його з його покровителем борються, теж вискочив, однак його опір тривав зовсім недовго. Людовік вдарив кастетом раз, два, як хтось врізав йому палицею по голові й миттєво дезорієнтував. На цьому ґрунті його і зв'язали, наділи мішок на голову. Густав і зовсім не пручався. Він навіть поворухнутися не міг, бачачи, як розправляються з тими, хто значно сильніший за нього. Він не здавався по своїй волі, але й боротьби з ним не було. Сапфіра силоміць вивели з того кута де він сидів, зв'язали, вдягли мішок на голову і кинули до решти двох.

Цілий натовп нападників оглянув цю компанію, зробив якийсь висновок з усього цього, кажучи незрозумілою мовою, оглянув вбитих ними вартових і вирішив, що з ними робитимуть. Стражу - обібрати, карету - обдерти, імператорські речі - привласнити, а за цінні й живі голови вимагати викуп. Утім, таким план спочатку і був.

Схоплених у полон кинули на коней, немов мішки з цибулею, і повезли в невідомому напрямку. Решта мародерів почали втілювати свій задум із екіпажем, забираючи із собою все, що вони могли.

Даніель кричав тут голосніше за всіх. Він продовжував брикатися і чинити опір, лаятися, погрожувати всім смертю. Намагався залякати викрадачів, не боячись при цьому взагалі нічого. Алмаз, чуючи це все, набув якоїсь упевненості і теж почав погрожувати, брикатися, виявляти повне небажання бути викраденим. Сапфір, навпаки, їхав тихо. Він бачив натовп, що на них напав, він бачив, наскільки їх більше. Вони б із ними не впоралися. Вистачило б і половини, щоб убити весь їх почет.

Уже за дві чи три години бранців привезли кудись, зняли з коней і провели всередину якоїсь будівлі, підняли сходами на другий поверх і кинули кожного у свою камеру, перед цим розв'язавши. Даніелю звільнили тільки руки, бо навіть цього йому могло вистачити, щоб знову почати когось бити. Сапфіра розв'язали повністю. А Алмазу звільнили все, крім голови, на якій був мішок.

Даніель упав на підлогу, двері за ним зачинилися на замок. Молодик в одну мить зірвав із голови мішок і розв'язав ноги. Підійшов до дверей і почав намагатися вирватися. Він бив по них кулаками, намагався вибити плечима, ногами і всім своїм тілом. Однак нічого з цього не працювало і тільки вимотувало його. Вирішив спробувати чимось важким, що могло бути в кімнаті. Оглянув приміщення, в якому його замкнули.

Це була не зовсім тісна келія. Праворуч, зі стіни стирчала плита, що позначала одномісне ліжко. У кутку стояло відро з кришкою, що, вочевидь, призначалося для всякого роду "відходів". Навпроти дверей розташовувався простий столик і стілець, Біблія. В іншому кутку - миска з водою, чи то для пиття, чи то для вмивання. Тут було сухо, чисто, сіро. Найбільше впадала в око відсутність вікна. Тут узагалі ніякої щілинки або дірки на вулицю не було. Під стелею висіла олійна лампа.

Даніель оцінив обстановку. Схопив стілець і почав бити ним об двері, намагаючись виламати хоч щось. Однак зламав тільки стілець. Потім, в ужиток пішло відро, миска, стіл. Він встиг зіпсувати кожен предмет своєї обстановки, проте так нічого й не добився. Двері були занадто міцними. Їх вдалося тільки роздряпати.

Вартовий, що був поставлений охороняти саме імператора, слухав усе це спочатку скептично, потім роздратовано, а потім і взагалі розлютився. Даніель божеволів весь день, тож йому навіть обід дати не могли, бо він так мучив ці двері, що відчиняти віконце для подачі їжі було неможливо.

Розбійники порадилися, підмічаючи що з часом буйство найяснішої особи не минає. Поговорили і вирішили прикувати його.

Двері в келію відчинилися. Даніель миттю кинувся на вихід, проте його схопив цілий натовп. Пов'язав по руках і ногах, вдягнув мішок на голову, поклав на ліжко, до якого його притиснули одразу два амбали, і вдягнув на одну ногу кайдани. Імператор кричав як різаний, брикався, чинив опір, погрожував і лаявся, проте кілочок, до якого було приєднано його ланцюг, уже вбивали в кам'яну підлогу під ліжком. Ледве його прибили і добре перевірили на те, як він сидить, прибрали з кімнати все зламане. Принесли нове відро й миску з водою. Пішли. Амбали, які тримали Даніеля на ліжку, пішли найостаннішими, перед цим розв'язавши тому руки. Двері знову замкнулися.

Імператор підскочив наче вжалений. Зірвав мішок з голови, розв'язав ноги. Побіг до виходу і за два кроки до нього впав на землю. Піднявся. Потягнувся до дверей, залишивши закуту ногу висіти над підлогою наче продовження натягнутого ланцюга, витягнув руки і почав стукати кулаками, що з такими труднощами могли торкнутися віконця, в яке мали принести їжу. Стукав він зовсім недовго. Нога втомлювалася надто швидко. Припав до кайданів, сівши на своє ліжко. Подумав, як їх зняти, щоб знову можна було нормально вириватися. Даніель смикав металевий браслет туди-сюди та намагався розколупати замок запонкою, що в нього була. Він колупався там до самої вечері, поки не зламав той єдиний гострий предмет, що в нього був.

У двері постукали. Монарх підскочив і підбіг до виходу так близько, як тільки міг.

- Вечеря, - відчинилося віконце, в яке йому протягнули гарячий суп у дерев'яній мисці з дерев'яною ложкою.

- Не потрібна мені ваша вечеря! - відштовхнув він ці руки назовні. - Випустіть мене!

Їжа пролилася в коридорі.

- Якого біса мене тримають тут?! Прикували як собаку! Викрали! Убили всю мою варту!

Страж закрив віконце. Гість, який прийшов сюди з їжею, пішов годувати інших в'язнів. Даніель зло провів цю людину слухом і повернувся до ліжка, де знову почав мучити кайдани.

Давид же, надвечір отримав лист від гінця. Ще сидячи за столом і пережовуючи улюблене м'ясо, він розкрив послання і пробігся очима по рядках, написаних його братом.

- Він їде, - радісно оглянув він родину. - Уже цієї ночі буде вдома. Дочку герцога, - подивився на матір, - він не зможе привезти, але її привезуть до нас найближчим часом. Герцог, за його словами, схвалює вашу ідею одруження. Які чудові новини... - опустив очі на текст. - Нарешті він буде вдома. Неможливо тут без нього, - віддав листа слузі.

- А як на мене, - хмуро почав Філіп, - досить тихо тут без нього.

- Не кажи так. З ним дуже весело.

- Але порядку його навчити все-таки треба, - зауважила мати.

- Я займуся цим, - махнув рукою імператор. - Нехай тільки приїде. Я так скучив за ним.

Трохи згодом, уже в покоях Давида, його кохана Амалія помітила, що монарх не поспішає лягати.

- Ти не будеш спати? - залазила та під ковдру.

- Не можу, - сидів він біля вікна і дивився на дорогу. - Не зімкну очей, поки Даніель не приїде. Він має прибути трохи за північ. Не пізніше другої години.

- А може він у свій будиночок поїде, раз прибуде так пізно? Можливо, він не захоче тебе будити серед ночі. Ти ж зазвичай спиш у цей час.

- Ні. Він приїде саме сюди. Я знаю. Після такої довгої розлуки, він приїде сюди хоч серед ночі.

Дівчина зітхнула:

- Після того, як ви зустрінетеся, ти маєш лягти спати.

- Неодмінно. Тут миттю ляжу. Тільки побачу його спочатку.

Минула ніч. Ніхто з близнюків так і не зімкнув очей.

Амалія прокинулася із зорею. Спантеличилася Давиду, який все ще сидить біля вікна, і підійшла до нього:

- Давиде? - торкнулася його плеча. - Ти спиш?

- Ні, - неспокійно почулося від нього. - Він не приїхав. Його немає. Він не прибув цієї ночі. Де мій брат?

- Може, він затримався?

- На п'ять годин?

- Може, вирішив заночувати десь?

- Ні. Він би не зупинився.

- Можливо, щось затримало його в Норії?

- Що? Він би написав мені. Гінець був би вже тут, якби справа була в цьому. Куди подівся мій Даніель? Чому він усе ще не вдома?

Ці думки займали імператора весь ранок. Він ні про що більше не міг думати. Ні про що, окрім свого брата.

Даніель тим часом лежав на своєму ліжку, підклавши Біблію під голову, і просто не міг зрозуміти, чому, навіщо і за що його схопили, за які заслуги перебили всю його варту і з якої причини він тут сидить. У двері постукали. Ув'язнений миттю підскочив і підбіг до віконця, що відкрилося для сніданку:

- Навіщо мене тримають тут? Що ви хочете? Що вам потрібно?

Йому мовчки протягнули тарілку з кашею і м'ясом.

- Не потрібна мені їжа! - відштовхнув її назад. - Скажіть мені навіщо я тут!

Годувальник без слів подивився на нього. Віконце закрилося.

- Та що це за ставлення?! - почав він бити кулаками по дверях. - Я - імператор! Ви зобов'язані сказати, чого хочете від мене!

Буйствував Даніель ще півгодини, перш ніж зрозумів, що його крики ніхто не чує. Сів на ліжко. Підтягнув ногу, закуту в залізо, і оглянув місце, де кайдани натирали. У туфлях, панчохах, парадному костюмі, він сидів у в'язниці. Не зрозуміло за що і не зрозуміло навіщо. Ще більше пригнічувало те, що він не знав на скільки його посадили сюди. Він був у клітці. Без решіток і навіть вікна.

Після полудня, до нього знову постукали. Даніель підскочив до дверей. Віконце для їжі відкрилося.

- Ви відповісте мені чи ні?! Що ви хочете від мене?! Навіщо схопили й посадили сюди?!

Годувальник поклав у тарілку печеню та недостатньо впевнено простягнув тарілку до ув'язненого.

- Та годі мені їжу свою підсовувати! - зробив різкий випад монарх. - Скажіть, навіщо тримаєте мене тут!

Гість успішно зберіг обід у руках, не давши йому впасти на підлогу. Покосився на стража.

- Ви скажете мені чи ні?! - буйствував Даніель. - Я вимагаю переговорів! Я вимагаю розмови з вашим ватажком!

Віконце закрилося.

- Ви не можете тримати мене тут! - почав волати той. - Мій брат повбиває всіх вас! Випустіть! Випустіть, суки! - почав бити по віконцю руками.

Давид вже не знаходив собі місця. Щоденну нараду він скасував. З міністрами говорити про справи не хотів. Усе, що його цікавило - це його брат. І ось, перед самим обідом, до нього прибіг страж, що стояв на воротах:

- Ваша величність! Ваша величність! - миттю вклонився йому той.

- Що? - неспокійно подивився на того імператор. - Що таке?

- Лист! - простягнув йому сувій. – Мені його дав один мужик! Це стосується вашого брата!

- Зараз же дай сюди! - вирвав він папірець із рук, розкрив і почав жадібно читати.

Воїн поклонився.

"Даніель Яструб[1] зараз у нас. Якщо дороге його життя - плати викуп. 800 000 га."

Давид очі викотив:

- Мій брат у полоні?! - ошелешено подивився на стража. - Знайти того мужика! Зараз же!

Той кивнув і миттю втік.

- Що там? - підійшов Філіп, що волею випадку був поруч.

- Даніель, - схопився за голову близнюк. - Його схопили і вимагають викуп.

- Скільки? - взяв той послання і почав читати.

- Та яка різниця?! Він - у полоні! – відчайдушно упав у крісло.

- Вісімсот тисяч га?! - поперхнувся повненький. - А нам потрібен цей Даніель? - подивився він на брата. - Він не вартий таких грошей! Це цілий статок!

- У полоні... - не чув того Давид, думаючи про те, як би визволити свого близнюка.

На крик і шум збіглася вся родина.

- Що таке? - стривожилася Анна, побачивши стан імператора. - Що трапилося?

- За Даніеля вимагають викуп! - обурився Філіп. - 800 тисяч га!

- Скільки? - вразилася сестра.

- 800? - спокійно перепитав Олександр і підійшов, узяв послання в руки, особисто прочитавши те, що написали вимагачі.

- Даніель? - злякалася імператриця. - Його схопили? - підійшла до Давида.

- Так, пишуть, що схопили, - відповів їй зять. - Вимагають грошей, - відклав лист на стіл.

Імператор подивився на нього:

- Я хочу, щоб ти дізнався, хто це зробив.

- Я займуся цим сьогодні ж, - кивнув йому той.

- 6... - намагався порахувати у думках Філіп. - 6,4... Це 6,4 тон наших га! - подивився на Давида. - Даніель явно не вартий таких грошей! Я проти того, щоб його викуповувати!

Монарх прикрив своє обличчя долонею:

- Мамо, - говорив він тихо, - заберіть його від мене, а то я його вб'ю.

- Філіпе, - звернулася жінка до товстуна, - піди поки що заспокойся. Ми придумаємо, що з цим робити.

- Та що ви придумаєте?! – обурився той. - Даніель - тягар! І це чудовий момент для того, щоб позбутися його!

- Філіпе! - суворо скрикнула Даніела. - Він - твій брат! Твій старший брат!

- І що? Він не вартий таких грошей, яких просять за нього! Що корисного зробив цей дурень? Він нікому з нас не потрібен! Він тільки й знає, що проблеми створювати! Веселитися, гуляти й витрачати наші гроші!

- Змушений заперечити, - заступився за того Олександр. - Даніель далеко не такий веселун, як ви думаєте.

- Чия б корова мукала! - подивився на нього герцог[2]. - Через тебе в нашій родині одні проблеми! Даніеля спокусив! Гроші розтратив! І взагалі! Якого чорта ви все ще чоловік і дружина?! - подивився на них з Анною.

- А що корисного зробив ти? - відкрив своє обличчя Давид. - Ти тільки й робиш, що сваришся з ним. Хоч би раз шанобливо до нього поставився. Так ні. Щойно ви вдвох стикаєтеся, так бути бійці.

- І це ти мене звинувачуєш? - здивувався Філіп. - Це цього ненормального звинувачувати треба! Це він забіяка і ніколи не заспокоїться!

- Цей забіяка зараз у полоні! - підскочив із місця монарх. - І не тобі тут вказувати кого треба рятувати, а кого - ні! Подивився б я на тебе, коли тебе замкнуть у клітці! Ти здохнеш як справжній щур! І ніхто тобі не допоможе!

- Ха! Дуже смішно! - склав той руки на грудях.

- Тобі здається, що я жартую зараз?! Забирайся з очей моїх, а то замість в'язниці в могилу потрапиш!

- Повернемо дідівські традиції[3]?

- Мабуть, у цій родині без братовбивства не можна! Згинь! Ані бачити, ані чути тебе не хочу!

- Та будь ласка! Сам думай скільки і як ти віддаси цим дурням, що готові позбавити нас такого тягаря, як Даніель! - розвернувся і вийшов.

Давид впав у крісло.

- Потрібно дати йому прочуханки, - жорстко висловилася мати. - Сім'ю, падло, не цінує. Філіпе! - пішла за ним. - Ану йди сюди!

Олександр провів її боязким поглядом.

- Іди, - махнув йому монарх, - і з'ясуй, хто це зробив.

Зять кивнув та вийшов.

- То що ти будеш робити? - поцікавилася сестра у свого брата.

- Наче й так не ясно.

- Просто так віддаси 800 тисяч якимось розбійникам, що схопили Даніеля?

- Не просто так, - покосився він на лист.

Даніель тим часом чекав. Чекав, поки з ним знову почнуть діалог. Це сталося ввечері, коли роздавали вечерю. Імператор знову накинувся на годувальника із запитаннями, криками, руками й різкими рухами. Їжа вціліла, проте в'язень знову нічого не взяв. Віконце зачинилося, залишивши полоненого наодинці з власним обуренням і криками. Даніель розпинався ще хвилин п'ять, перш ніж замовк і ліг на своє ліжко, взявшись за стиснутий від голоду шлунок.

Ватажок, щойно дізнавшись, що їхній головний в'язень досі нічого не з'їв, дав своїм людям розпорядження нагодувати імператора силою. Немічний, хворий чи тим паче мертвий монарх нікому з них потрібен не був. Він би приніс тільки більше проблем.

Даніель лежав на своєму кам'яному ліжку, з Біблією під головою, як його двері відчинилися. Подивився на своїх гостей, якими були кілька чоловіків кремезної статури. Миттю підскочив і знову почав ставити запитання. Голосно, чітко, обурено і з активною, навіть агресивною жестикуляцією. Невідомі зайшли до нього, швидко заламали руки за спину і посадили на стілець, який із собою ж і притягли. Ув'язнений був уже слабкий, тож його опір, такий слабкий і немічний порівняно з першим днем, швидко ліквідували. Його руки прикували до підлокітників, ноги прив'язали до ніжок.

- Що ви робите?! Що ви хочете від мене?! - обурювався і лякався той, намагаючись вирватися.

Ті зафіксували його горло, пристебнувши металевим коміром до спинки, підняли голову догори, силоміць відчинили щелепи, що чинили опір уже з останніх сил, і вставили до рота велику лійку. Даніель тремтів, виривався і кричав, волав від страху, не розуміючи що із ним роблять, що збираються в нього влити і в якій кількості. Невже його стратять? Прямо тут і зараз, заливши в його черево стільки води, що його тіло не витримає і розірветься.

- Не треба! - намагався кричати він у відчаї перед страхом смерті. - Не треба! Я зроблю все, що ви хочете! Не треба!

По його скронях уже текли сльози. Два особливо стійких бійця обхопили його голову і притримали воронку, щоб запобігти будь-яким потугам вирватися. Третій, взявши в руки глиняний глечик, почав тонким струменем вливати його вміст в ув'язненого. Це було щось густе, незрозумілого жовтувато-сірого кольору, з дрібними грудочками не до кінця розтертих овочів і з тонкими волокнами якогось світлого м'яса. Ймовірно, це був суп, чиї інгредієнти намагалися подрібнити до такої міри сильно, щоб вони стали з бульйоном ледь не одним цілим.

Даніель стогнав, плакав, іноді давився і намагався вирватися, з останніх сил сподіваючись врятуватися.

Викрадачі закінчили швидко. Уже за десять хвилин увесь вміст глечика був усередині ув'язненого. Цієї рідини вони підготували всього дві тарілки, тож закінчилася вона і справді швидко. Після процедури, монарха звільнили і залишили наодинці.

Двері за цими гостями зачинилися. Імператор подивився їм услід, витер ніс, у якому накопичилося багато сопель через його сльози, ліг на ліжко, спиною до всіх, і просто розплакався, не бажаючи взагалі ні з ким розмовляти.

Вранці, трохи після світанку, до нього знову постукали. Віконце для подачі їжі відчинилося. Годувальник, який уже боявся простягати всередину руки, обережно зазирнув у камеру і, побачивши, що ув'язнений просто лежить на ліжку обличчям до стіни, дійшов висновку, що він ще спить. Швидко насипав сніданок у тарілку, подивився на вартового і, з його допомогою, залишив тарілки всередині камери, відразу біля дверей. Двері й віконце знову зачинилися.

Даніель лежав. Він не спав і все це чудово чув. Чув кроки, те, як поставили дві тарілки на підлогу, як відчинялися й зачинялися двері, як бурмотів при цьому страж. Він чув усе, але вставати він не хотів. Він зовсім уже не бачив сенсу щось робити. З ним ніхто тут не розмовляв, йому ніхто не говорив за що він сидить і як довго це триватиме. Він не розумів уже багато чого. Скільки він сидить тут? Скільки днів минуло? Скільки ночей? Скільки він уже не спав і скільки не бачив нікого зі своїх знайомих? Він навіть не розумів, у якій він зараз країні. І чи живий він взагалі. Можливо, так виглядає Пекло? Або, можливо, Чистилище? Або просто загробний світ? Даніель не знав, не розумів. Він був відрізаний від усього світу і здавалося, що це назавжди - не буде кінця цій вічності, цьому ув'язненню, що повільно минає в його камері, освітленій тільки олійною лампою, що висить під стелею.

[1] Яструб – династія правлячої сім’ї Кромії. Головний елемент гербу Кромії – злітаючий білий яструб на зеленому тлі.

[2] Герцог Орільський – дворянський титул Кромії, який дається першому брату монарха. Але так як Даніель та Давид народилися одночасно, цей титул дістався наступному по народженню – Філіпу.

[3] Давид ІІІ Великий - дід Філіпа, Даніеля, Давида, Анни та ін. а також батько Філіпа IV Кромійського - вбив свою сестру за те що вона ненавмисно отруїла його дружину Маріку Холодну, коли намагалася вбити свого чоловіка Генрі Піднебесного - віконта Вінолії.