Придворне життя імператорського почту 1 том - Імператор близнюк

Минув тиждень, під час якого Даніель постійно спілкувався із новими друзями, ходив з ними на полювання, веселився і будь-якими способами розважався. Увагою він обдаровував усіх, а найбільше - себе. Себе коханого він виставляв на показ за будь-якої слушної нагоди, тож почули про такого "Даніеля" всі прилеглі села.

Був вечір, сонце вже заходило за обрій, коли молодик повернувся додому, зачинив за собою двері і втомлено, мало не вимучено, видав на свого охоронця:

- Завтра, ми їдемо.

- Щось трапилося? – спантеличився той, відволікаючись від зашивання дірки на штанях. - Ви виглядаєте зовсім недобре.

- Я втомився, - підійшов монарх до нього і вронив себе на табурет. - Втомився від цих людей… - витер долонею обличчя і подивився на охоронця.

- Що ж вони таке зробили? Мені завжди здавалося, що вам із ними весело. Ви так радієте, коли вони приходять покликати вас кудись.

- Ти не розумієш. Я все життя жив у зовсім іншому суспільстві.

- Якщо я не розумію - поясніть. Я справді спантеличений вашими словами.

Той важко видихнув, опускаючи голову:

- Вони... Вони тупі, - знесилень подивився на співмешканця. - Я втомився від їхньої тупості. Від їхнього простецтва. Від їхньої сільської наївності. Я не можу серйозно говорити з кимось настільки недалеким. Вони просто тупі.

- Я думав, ви друзі. А зараз ви так говорите про них... Ви занадто грубі.

- Я прямолінійний. І я кажу те, що думаю. Вони душать мене, - взяв себе за горло. - Я не можу. Я просто не виношу цього життя. Мені потрібен хтось розумний. Він мені життєво необхідний. Я втомився жити серед селюків. Мені потрібні високі думки, незрозумілі терміни і завантаженість різними думками. Я - імператор! - відчайдушно заявив Даніель. - Я міністрів щодня вислуховував! А тут? - змахнув на двері. - А тут, найскладніша думка - це як краще полювати на куріпок - з пастками чи з арбалетом! А я з королями говорив! Політику обговорював! Я хочу поговорити з кимось розумним! Розумієш?

- Так, звісно. Тоді, я почну збирати речі? Коли ви хочете виїхати?

- Після сніданку, - витер монарх обличчя. - Поснідаємо, зберемося і поїдемо в місто. Скільки я вже сиджу у цій дірі?

- Понад два тижні.

- Саме так. Як моя борода? - показався велетню.

- Росте. Але не дуже швидко. Потрібно більше часу.

Правитель важко видихнув:

- Але я вже не можу бути тут. Затягну її шарфом. У мене є шарф?

- Якщо ми збираємося в місто - ми можемо його придбати.

- Тоді, придбаємо.

Настав ранок. Усе сталося так, як Даніель і хотів: вони ситно поснідали, покупалися, вдягнулися, зібрали всі свої речі й осідлали коней. На прощання, молодик зайшов до голови села і щедро йому заплатив за те, що ніхто з місцевих їх не видав гвардійцям і у цілому дав спокійно тут пожити. Велетень же розговорився з однією з жінок, що жила з ними по сусідству.

- Прощаєтеся? - підійшов до нього імператор.

- Так, - кивнув йому охоронець. - Кажу про їжу, яку ми залишили. Не хочеться, щоб вона пропала.

- Ми залишили зовсім усе? – спантеличився імператор. - Візьми в дорогу хоч щось. Я не хочу голодувати, поки ми будемо їхати.

- Не хвилюйтеся. В дорогу я трохи вже взяв. Але решту - нехай розберуть місцеві. Нам ці крупи й овочі вже ні до чого.

- Приїдемо на місце - відвідаємо найкращу харчевню. Хоч би якою не була твоя кухня їстівною - у таких місцях годують смачніше.

- Мені здається, що ви просто за сіллю скучили.

- І це теж! – перебільшено кивнув той. - Скільки років я вже посоленої їжі не їв?! – схопився на Вітра.

- Трохи більше двох тижнів, - кивком попрощався хлопець із сусідкою і розвернув Лізу до правителя.

- Це жах, як багато!

- У такому разі, нам варто поспішити, поки ви взагалі не забули смак солі, - заліз він на кобилу.

- Саме так! Поспішимо! - погнав правитель свого жеребця риссю до дороги.

Дорогою, завдяки щасливому чи не дуже випадку, їм зустрілися сільські друзі з Жинків.

- Даніелю! - радісно привітали вони вершників. - А ми якраз до тебе їдемо! Поїхали до нас! У нас сьогодні велика гулянка планується!

- Не сьогодні, - стримано відмовив той.

- Хах! Гарно виглядаєш! Куди ти зібрався?

- У місто. Ми їдемо.

- Як їдете? - стривожився Генріх. - Ви ж щойно приїхали.

- І вже їдемо, - відповів йому монарх. - Я не збирався бути тут довго. Час настав. Бувайте всі, - нахилився і потиснув кожному руку.

- Ти ж повернешся? - не хотів відпускати його долоню "коханець".

- Сумніваюся. Але ви все ще можете побачити мене.

- На тих листівках, які розвішують усюди? – нерадісно відреагував інший.

- На великих святах ще. Приїжджайте в столицю. Велика ймовірність, що ви побачите мене.

- Ти артист? - здивувався Генріх.

- Ні. Але мене теж багато де показують. Гаразд. Прощаюся. "До побачення" не кажу, - помахав їм і поїхав із велетнем далі.

До міста вони добиралися близько трьох годин. Даніель хотів прибути не просто в найближче місто, а в найближче велике місто, тож їхня подорож трохи затягнулася. Щойно прибувши туди, молодик одразу ж купив собі хустку, яку швидко почепив на шию, прикривши своє підборіддя і рот. У такому замаскованому вигляді вони поїли, а точніше - добряче об'їлися, напилися і пішли гуляти містом. Зайшли до театру, посиділи на опері, навіть послухали якогось філософа, що розпинався прямо на вулиці. Правитель бажав культурно збагатитися, згадати, що означає бути не просто людиною, а дворянином.

Вони навіть до храму навідалися. Монарх поставив свічку, вдав, що молиться і напросився на сповідь, де почав говорити священикові про все на світі, крім того, що справді було потрібно. Той його слухав, кивав, підтакував і весь час намагався повернути до розмови про гріхи та прощення, чого Даніель взагалі не чув. Будучи людиною смиренною і віруючою, священик уже сам починав молитися про те, щоб Бог забрав цього п'яницю з його сповідальні. Даніель покинув цього бідолаху вже за півгодини. Вийшов на вулицю і продовжив гуляти, знаходячи все більше місць для веселощів.

Такі розваги тривали аж до самого вечора, доки вони не взяли кімнату в корчмі й не заснули.

Вранці, вони з охоронцем знову ситно поїли і вирушили на пошту, де аристократ попросив у листоноші цілого гінця, щоб доставити листа прямо до імператорського палацу. Послання було написано ще з вечора, тож, заплативши і сказавши, кому саме передати, молодик пішов далі гуляти містом. Після обіду, він поїхав у наступне місце свого перебування.

Гінець мчав, піднімаючи пил копитами. Він був таким швидким, що лист було передано ще до обіду. Він піднявся до залів, прикрашених по стінах золотом, знайшов віконта Дель-Реві, і з поклоном вручив йому послання. Ще раз відкланявся і поспішив до свого коня.

Олександр провів цього гінця дивним поглядом. Опустив очі на печатку. Стурбовано впізнав герб Яструбів. Розкрив, оглянув текст, написаний дрібним почерком, звернув увагу на досить велике "Давиду від Даніеля", що красувалося в самому верху і стривожився. Жадібно припав очима до тексту, поглинувши перший абзац за дві секунди. Ніяково припинив читати. Даніель, у цьому листі, брата зовсім не хвалив, тож далі заглиблюватися в щось настільки образливе і зовсім особисте, молодику зовсім не хотілося. Склав аркуш паперу так, як він був у запечатаному вигляді й поспішив до Давида.

Минувши один коридор, інший, він прибіг до імператорських покоїв. Зайшов у вітальню, пройшов у спальню. Побачив Давида, що мертвим вантажем лежав у ліжку, в оточенні своїх придворних із сім'єю, і протиснувся крізь натовп:

- Ваша величність! Даніель! Він надіслав вам листа! – наблизився до немічного і слабкого імператора, чия сіра шкіра свідчила про серйозну хворобу.

- Даніель? - зі слабкою надією прохрипів той, відкриваючи свої обвітрені губи, тріщини яких були заповнені кров’ю. - Де він? Що з ним? - спрямував змучений погляд на зятя.

- Він надіслав вам листа! - простягнув віконт йому розгорнутий листок так, щоб монарх міг прочитати. - Щойно гінець вручив!

- Я... Я не бачу... Літери... Вони...

- Там занадто дрібно, - влізла мати. - У нього немає сил прочитати. Прочитай вголос.

- Я? - злякався Олександр. - Я не наважуся. Там такі вирази, ваша величність, що я боюся озвучувати їх при вас.

- Я прочитаю! - роздратовано зголосився Філіп і вирвав цей лист із рук. - Кхм-кхм, - відкашлявся він, окинувши поглядом текст. - Мамо, готуйтеся, тут лайка.

- Я вже до всього готова, - стурбовано махнула вона рукою. - Хай тільки він повернеться.

- Отже: "Давиду від Даніеля". Я починаю.

Усі звернули свої погляди на мовця. Читав він упевнено, голосно.

- Кхм-кхм. "Давиде, курво, ти що, сука, робиш? Я зараз приїхав у Горіс, так тут на кожному розі моя пика! Я поїсти нормально не можу, погуляти нормально не можу, побоюючись за те, що мене можуть схопити мої ж люди! Я як розбійник якийсь! Найстрашніший у світі лиходій! Усі за мною ганяються! Усі мене шукають! А це, хочу нагадати, мої ж люди! Моя ж варта! Моя армія! І твоя ж пика! Ти своє ж обличчя розвісив на кожному паркані й на кожному стовпі! Як же зрадіють тобі люди, коли побачать на якомусь святі! Який же обдуманий хід із твого боку! Давай! Продовжуй! Роби все, для того, щоб якнайкраще вони запам’ятали твій анфас!

Ти знаєш на що мені довелося піти, щоб ти не схопив мене? Знаєш?! Я два тижні жив у глухому селі! У саму глухомань заїхав! Тільки, щоб ти не знайшов мене! Щоб, сука, одумався і перестав шукати! Я в місто їхати боявся, думаючи, що мене схоплять прямо біля воріт! Дійсно як розбійник! Як якийсь лиходій! Боюся своєї ж варти! Боюся в місто виїхати, думаючи, що мене затримають! А я імператор, між іншим! Мене коронували, взагалі-то! А я в глухому селі живу! Траву кошу, дрова рубаю і воду тягаю! Заїхав чорт знає куди, але навіть туди мої люди пролізли! Добре, що, сука, не знайшли! Але, дідько, як же вони були близько! Я мало не обісрався, коли ця рука ледь не намацала мене в найдальшому кутку на печі, де я ховався! Я ховаюся, Давиде! Я - Даніель Яструб! Як боягуз! Як найостанніше сцикло ховаюся під ковдрою і подушками в найглухішому селі, щоб мене, сука, мої ж люди не схопили!

Досить мене шукати! Досить за мною гнатися! Я не повернуся, поки не буду готовий повернутися! Я написав тобі листа, в якому дохідливо пояснив, що хочу поїздити по Кромії, подивитися країну! Що в цьому, сука, страшного?! Що зі мною може, курво, трапитися?! Я взяв із собою охоронця! Я сам добре володію зброєю! Я забрав найшвидшого мого жеребця! Що зі мною може трапиться?! Я можу постояти за себе! Я вмію думати головою! І я не повернуся, поки не намандруюся! Дай мені дихати! Дай мені свободи! Дай мені спокійно їздити містами, не боячись за свою свободу! Я варти зараз боюся більше, ніж розбійників якихось! А я, взагалі-то, їхній начальник! Давиде, вгамуйся! Якщо ти продовжиш прочісувати міста і села, мені знову доведеться засісти на дно і не висовуватися! Поїду в найглухішу частину Кромії! Житиму в лісі! Питиму зі струмка і підтиратимуся листям! Я почну виживати, а не жити!

Зараз я ще в Горісі, але щойно я надішлю цього листа - я поїду! Куди - не знаю! А якби й знав - тобі б не сказав! Злиш ти мене! Сильно!

Підпис: Даніель, імператор Кромії (взагалі-то!)"

Філіп підняв очі на аудиторію. Ті мовчки переглянулися, перетравлюючи почуте. Поглянули на Давида.

- Сподіваюся, - нелюб'язно продовжив герцог Орільський, складаючи лист, - тепер ти розумієш, що чекати на нього безглуздо? З власної волі він не приїде, - завів руки за спину.

- Та він же сам написав, - обурився цьому Олександр, - що приїде, коли буде готовий. Це ж Даніель. Його слова треба сприймати так, як він їх і каже.

- Мій брат... - тихо і знедолено почав хрипіти Давид, піднявши нещасні очі до стелі. - Мій брат... Він боїться своєї варти... Він злий на мене... Мамо, - повернув до неї голову, - Даніель...

- Його треба знайти, - не вагаючись видала та. - Мій син невідомо де. Невідомо в яких умовах. Нехай пошуки продовжують.

- Але він боїться... Я не хочу... Не хочу, щоб він жив у глушині... Тікаючи від мене...

- І що ж ти хочеш? Щоб він продовжував вештатися Кромією? А якщо з ним трапиться щось? А якщо він постраждає або в нього закінчаться гроші? Що тоді? Що буде з ним тоді?

- Він у Горісі... Він недалеко від Горіса... Покажи лист... – повернув монарх голову до Філіпа.

Той знехотя виставив перед ним текст.

- Так дрібно... - розглядав імператор рядки. - Так нерівно... Він був злий... Він гучний... У нього все гаразд... - повернув голову прямо й повільно заплющив очі.

Присутні подивилися одне на одного, думаючи про те, що такий жест може означати. Але зовсім скоро стало зрозуміло, що Давид заснув. Усіх зайвих просили піти. У покоях залишилися тільки мати і кілька слуг.

Олександр направився у покої Даніеля. Пройшов кілька коридорів, увійшов у його приймальню, у вітальню, де була вся його свита. Тут були справді всі: Сапфір сидів на тахті та читав книжку, однією рукою обіймаючи Алмаз, що тужливо лежав на його плечі, страждаючи від зневіри; Смарагд із Рубіном грали в карти, вже не знаючи, чим себе зайняти; Бронза та Бурштин грали поблизу в шахи, маючи собі компанію з Опала з Агатом; а неподалік від них, лежав на кріслі Перлина, розвалившись поперек сидіння.

Увійшовши, віконт окинув їх усім поглядом і гласно повідомив:

- Є хороші новини про Даніеля!

- Він повернувся? - миттю всі пожвавилися, покидавши свої заняття.

- Ні, але ми тепер знаємо, що з ним усе гаразд і приблизно де він перебуває. Він у районі міста Горіс. Десь неподалік гуляє.

- Він скоро повернеться? - запитав Агат, якому не терпілося побачити свого покровителя.

- Ні, скоріше за все ні... Він дуже злий на Давида, тож найближчим часом його чекати не варто.

Усі сумно зітхнули.

- А де рудий? - знову окинув поглядом усіх Олександр - Йому ця інформація цікавіша за всіх має бути.

- Та спить він, - зітхнув Холодний. - Його знову трусити почало, - подивився на шахову дошку.

- Мені здається, він захворів, - підійшов до нього Дель-Реві.

- Та він і до цього хворів. Він завжди занадто схвильованим був. Зараз це тільки посилилося. Напився настоянки валеріани і спить. Прокинеться він не скоро.

- Шкода мені його. Та й усіх нас, - оглянув віконт фаворитів.

- Ми тут не виживемо, якщо Даніель не повернеться найближчим часом, - сумно позіхнув Алмаз.

- Я намагався говорити з Філіпом, - співчутливо почав віконт. - Я навіть до імператриці ходив...

- Навіть його брат не допомагає нам... - опустив голову норієць.

- Ви знаєте, що імператору краще не стає, - продовжив Олександр. - Можливо, найближчим часом, йому полегшає. Мені сьогодні здалося, що йому може стати скоро краще. Він якось пожвавився після прочитання листа. На нього благотворно впливають новини від Даніеля.

Філіп, тим часом, мав по-іншому налаштований діалог зі своєю сестрою:

- Та щоб він скоріше здох уже. Проблем би менше було.

- Невже ти не любиш Давида? - не розуміла Анна, слухаючи старшого за себе брата.   

- Цей Давид уже з глузду з'їхав. Поглянь на нього. Хочеш сказати, з ним усе гаразд? Хочеш сказати він зараз імператор? Він перо в руку взяти не може. У нього стан такий, ніби він помре скоро.

- Тим більше не треба бажати Даніелю смерті. Давид, дізнавшись про таке, потрапить на той світ ледь не цього ж дня.

- Ти Давида любиш занадто сильно.

- Я не розумію за що ти такий жорстокий до нього. Краще б допоміг знайти Даніеля. Привели б його додому - Давид би відразу одужав.

- Давид занадто залежний від цього дурня. Потрібно це змінити. Хіба ти чекаєш на повернення Даніеля? Хіба тобі подобаються їхні гулянки?

- Звичайно ж мені все це не подобається, але що ти збираєшся робити? Як ти збираєшся розірвати їх? Вони ж близнюки. Вони з материнської утроби разом.

- Не знаю. Але я щось обов'язково придумаю.

Даніель, тим часом, уже прибув до нового міста, що було не дуже великим, але й не зовсім маленьким. Оглянувши бруковані вулиці, дерев'яні та кам'яні будинки, молодик попрямував до готелю, по дорозі до якого побачив безпритульних дітей, які випрошували в перехожих дріб'язок. Їх було всього троє - двоє хлопчаків приблизно десяти років і одна дівчинка трохи молодша, яка постійно обіймала свою ганчіркову ляльку. Одягнені вони були в старе лахміття, на якому встигло накопичитися чимало бруду й дірок.

Даніель зупинився, почавши спостерігати за їхніми жалібно виставленими руками і жалібними проханнями дати грошей, після чого покосився на свого попутника:

- Що це за діти? Чому вони випрошують дріб'язок? - повернувся очима до них.

- Це безпритульні діти. Сироти. Нікого в них немає, от вони й виживають як можуть.

Імператор оглянув вулицю, помітивши цілих п'ять оголошень із його обличчям, важко видихнув і попрямував до безхатніх дітей.

- Подайте на прожиток! - підбіг до нього найстарший і простягнув брудну долоньку. - Пожалійте бідних дітей! Дайте доніку на хліб!

Даніель окинув поглядом усю компанію, трохи нахилився до дитини і неголосно запитав:

- Хочете заробити більше, ніж кілька донік?

Хлопчик одразу ж підкликав інших. Усі з великими очима почали слухати.

- Дам по кілька га на кожного, якщо весь тиждень, що я буду тут жити, будете зривати всі плакати з моїм обличчям по всьому місту, - кивнув імператор на одну з листівок. - Позбавите місто від мого обличчя - отримаєте гроші.

- А ти нам точно щось даси? - з підозрою запитав старший.

Правитель мовчки вирівнявся, зняв із пояса мішечок із монетами, розкрив його й дістав блискучий на сонці га - золотий, великий, дорогий. Та перевів красномовний погляд на дітей, тримаючи монету пальцями:

- Зробите те, що я хочу - отримаєте ще кілька таких, - вручив хлопчикові монету.

Той миттю припав до неї очима, помацав пальцями, понюхав, навіть зубами погриз, перевіряючи на справжність.

- Ви га ніколи не бачили? – спантеличився такій реакцій імператор.

Приголомшені діти заперечно замотали йому головами.

- У вас буде багато часу і можливості їх розгледіти. Позбавте це місто від листівок зі мною. Зробите - заплачу більше, - підкинув Даніель руці гаманець, змусивши його задзвеніти монетами.

Очі безпритульних загорілися вогнем.

- Я житиму тут днів п'ять, - почав монарх підв'язувати мішечок до пояса. - Буду в готелі "У Жанни". Насамперед, зачистіть центр. Тут я буду проводити найбільше часу.

Ті кивнули.

- Уперед, - жестом закликав їх до роботи.

Знявши кімнату на кілька днів, сюзерен залишив коней у місцевій стайні та пішов гуляти містом, усе ще прикриваючи свій рот із підборіддям літнім шарфом.

Минув один день, другий, третій... Роботою тих безпритульних можна було майже пишатися. Їх було всього троє, а праці було зроблено за десятьох. Листівок на вулицях не було видно. Звісно ж, вартові щоранку розвішували нові замість зірваних, але й ті не доживали до обіду.

Уже на четвертий день, будучи в новому одязі й новому амплуа міського гостя-багатія, який любить пошуміти, Даніель прийшов на те саме місце, де бачив цих дітей уперше.

- Дядьку! Дядьку! - підбіг до нього той самий старший. - Ми зробили, що ви хотіли! Дайте грошей! - простягнув долоню, розчепіривши брудні пальці.

- Хах, так, - весело усміхнувся імператор у компанії свого охоронця, - хорошу роботу ви виконали. Дам вам навіть більше, ніж планував, - зняв гаманець із пояса. - Де у вас тут можна стати, щоб порахувати монети?

- Туди! - показав йому хлопчик на дерев'яні коробки, де сиділа дівчинка, мовчазно притискаючи свою ляльку до грудей. - Там можете порахувати!

- Ходімо, ходімо! - жваво попрямував туди Даніель і став біля одного з місць, де ці бездомні спали.

Одразу до них приєднався і середній. Дівчинка з побоюванням відсунулася, остерігаючись цього дорослого, але з цікавістю спостерігаючи за його рухами та гаманцем, попутно роздивляючись красивий і новий одяг.

- Хах, вас троє, - оглянув їх меценат і висипав у долоню жменю монет, - треба дати вам усім порівну, - поклав золото дерев'янку і почав рахувати, відбираючи тільки га і складаючи їх у три однакові стовпчики.

Лише відрахувавши по сім монет на кожного, він сховав усе інше назад у мішечок:

- Це вам, - кивнув на багатства. - Ваш заробіток. Завтра я ще буду в місті, тож не забудьте знову зірвати листівки зі мною. Поїду я тільки після обіду.

Діти наївно закивали йому.

- Хах, беріть, поки хтось інший у вас їх не вкрав, - кивнув Даніель на золото.

Ті жваво схопили блискучі стовпчики й сховали їх хто куди міг: хто в шкарпетку, хто у внутрішню кишеню, хто в зовнішню, а хто навіть у подобу гаманця, що в нього був. Монарх простежив за їхніми метушливими спробами щось надійно сховати у своїх лахміттях, і невимушено запитав:

- А де ваші батьки? Чому ви живете на вулиці?

- Померли, - так само невимушено видав старший. - Ми тут уже два роки, - сховав руки в кишенях, бажаючи тримати під контролем новопридбане багатство.

- А як же зима? Як ви взимку виживаєте? Невже тут спите? - кивнув на коробки.

- У нас зими теплі. Ми якось справляємося.

- "Якось"... - сумнівно оглянув дорослий їхні спальні місця. - Ви ж діти. Чому ви не ходите до школи або чому не пішли в монастир, де б вас прихистили? - подивився на них. - Ви не повинні жити на вулиці. Невже у вашому місті немає місця, куди можуть прийти такі, як ви? Прийти і залишитися.

- У нас був притулок. Але ми втекли.

- Чому? – здивувався правитель. - Невже, жити на вулиці краще, ніж у притулку?

- Нас там били. Ми не хочемо повертатися, - відвів хлопець погляд.

Даніель важко зітхнув. Відкрив гаманець і дістав ще кілька монет, простягнув їм:

- З тими грошима робіть усе, що хочете, але на ці, - дав кожному по три га, - купіть собі чистий одяг, приведіть себе до ладу й напросіться до когось у підмайстри. Ви не повинні жити просто неба, як якісь собаки. Будь-яка людина заслуговує на те життя, яке вона хоче прожити, і я дуже сумніваюся, що ви хочете саме такого життя, - кивнув на їхній "дім". - Я даю вам шанс. Скористайтеся ним, - після цих слів, він попрощався і пішов.

Увечері, після ситної вечері та гарної гри з мужиками в корчмі, Даніель написав листа своєму братові і скоро ліг спати. На ранок, одразу після зборів, він не без смутку повідомив велетню, що їм потрібно з'їздити до столиці.

- До столиці? - запитав той. - Це туди, де вас найбільше шукають?

- Так, - зітхнув імператор. - У нас закінчуються гроші. Потрібно взяти в банку ще.

- А ви не боїтеся, що вас схоплять?

- Боюся. А що ще робити? З голоду помирати? Ех... - подивився на схудлий гаманець. - На кілька днів нам вистачить, але більше... Потрібно їхати до столиці. Коли вже ця борода нормально відросте? - підійшов до дзеркала з відполірованої пластини металу, і погладив свою рослинність на обличчі. - Набридло вже з шарфом ходити. Як дурник якийсь.

- Вона вже стала густішою, але потрібно чекати ще.

- Та чекаю я, чекаю. Скоріше б уже.

Поснідавши, молоді люди попрямували до ринку, щоб купити щось на дорогу, як на виході з корчми, на Даніеля налетіла дитина - один із тих безпритульних, яким імператор учора дав по десять га. Хлопчик був одягнений у чисте й нове.

- Пане! - у паніці схопив той його за каптан. - Допоможіть нам!

- Що? Що сталося? - миттю злякався правитель.

- Давида схопили!

- Давида? – спантеличився той. - Якого Давида?

- Він старший із нас! Пам'ятаєте?! Він просив у вас учора грошей!

- Його звати Давид?

- Так! - відчайдушно вигукнув хлопчик.

- То що сталося? Хто його схопив? За що? - прибрав із себе його руки.

- Поліція! Вартові побачили його га, які ви нам дали, і подумали, що він вкрав їх! Вони вб'ють його! Допоможіть нам! - благав про допомогу, склавши руки як під час молитви.

- Уб'ють? Як уб'ють? – обурився Даніель. - Веди мене до нього! Зараз же! Я не дозволю, щоб дітей убивали!

- Звичайно! - майже бігом повів його до відділку, куди варта приводила всіх незаконослухняних громадян.

Імператор із певним побоюванням увійшов у цю будівлю, окинув поглядом убогу обстановку і підійшов до капітана, що сидів за дерев'яним столом і заповнював якийсь папірець.

Приміщення це було невеликим і тьмяним. Чоловік, що сидів тут і виконував свою нудну паперову роботу, був одягнений у звичайну поліцейську форму із зеленого мундира з жовтими елементами. Поряд із ним лежала темно-коричнева треуголка.

Даніель почав без передмов. Підійшов, уперся руками в стіл, нависнувши над службовцем і обуреним, майже гнівним тоном запитав:

- Це ви схопили невинного хлопчиська, якому я вчора віддав 30 га?!

- Що? - не менш обурено підняв на нього очі поліцейський.

- Цей хлопчисько, - показав монарх на свого маленького супровідника, - сказав мені, що ви схопили безпритульного, якому я вчора віддав 30 моїх га! Ви схопили його нібито за крадіжку! - вказав на нього пальцем.

- Він їх справді вкрав! – піднявся чоловік.

- Я своїми руками йому віддав це золото!

- Для початку, ви хто такий?! - швидко оглянув його з голови до ніг. - Громадянине, представтеся!

- Ха! Добре живемо! Моя країна не знає мого обличчя! – показово розвів парубок руками.

Капітан роздратовано чекав відповіді. Даніель, помітивши, що його досі не визнають, навіть трохи сторопів.

- Я - Холодний! - ляснув він себе в груди.

- Та цих Холодних зараз, як бруду! Документ покажіть!

- Дати б тобі за таке порівняння! – замахнувся на нього правитель. - "Як бруду"! Я - близький родич імператора! - ляснув себе в груди. - А ти хто?!

- Громадянине, ви або покажіть мені свій документ, або йдіть звідки прийшли! Я не збираюся мати діалог із тим, хто не може представитися! Ви - у поліцейській дільниці! Або дотримуйтеся порядку, або підете до того безпритульного за ґрати! - показав рукою вглиб будівлі.

Імператор зціпив зуби, покосився в коридор, повернувся до поліцейського і показав на нього пальцем:

- Сидіть тут, я зараз прийду, - стрімко вийшов і попрямував у свій готельний номер.

Достатньо було півгодини, щоб монарх повернувся і, з не меншим галасом, грюкнув папером по столу прямо під носом у поліцейського, що знову щось писав.

- Ось мій документ! - вирівнявся Даніель і склав руки на грудях.

Капітан підняв на нього очі, опустив погляд на документ і взяв його в руки, прочитав.

- Отже, - важко видихнув він, щойно ознайомився з папером, - пане Холодний, у чому ваша претензія? - подивився на нього і відсунув цей аркуш на край столу, ближче до цього гучного відвідувача.

- Відпустіть дитину, яка нічого не робила! - кивнув той. - Це все, що я від вас хочу!

- Того безпритульного?

- Так! Того безпритульного! Ви його схопили ні за що!

- Я знаю цього хлопчиська вже два роки.

- Могли б і допомогти, якщо знаєте його! Він на вулиці живе! Невже вам його не шкода?!

- Для таких, як він, є притулок.

- Але там б'ють дітей!

- Усіх дітей б'ють.

- Але мене батьки не били! - розвів Даніель руками. - Бити беззахисних дітей, щонайменше, нечесно і несправедливо!

- А ви такий борець за чесність.

- Так! Я дав їм немаленьку суму, щоб вони могли почати нове життя! А ви схопили одного з них! Де справедливість?!

- Таки ви підтверджуєте, що віддали йому кілька га?

- Так! Я дав кожному по десять га! У сумі - 30!

- Чому ви вирішили дати їм ці гроші? Це далеко немаленька сума.

- І що? Це для вас вона немаленька! Для мене, це - дрібниця! Всього 30 га! У мене повно золота! Я можу частину і нужденним віддати! У багатих, свої примхи! – склав руки на грудях. - А тепер, відпустіть його! Нічого він не крав!

- Дайте відповідь ще на кілька запитань.

- Який же ти допитливий!

- Звідки ви приїхали?

- Взагалі, зі столиці! А так, із якогось глухого села неподалік від неї!

- Куди прямуєте?

- До столиці! За Рукталою скучив! Ви відпустите дитину чи ні?!

- Є якісь свідки того, що ви віддали ці га дітям з власної волі?

- Мій слуга підійде?

- Ну, давайте послухаємо його.

- Гей! - крикнув він на вулицю і свиснув. - Іди сюди!

Увійшов велетень, кивнув поліцейському.

- Отже, - почав йому чоловік, - ваш пан стверджує, що ви прибули з Руктали.

- Вибачте, але я не місцевий, я не знаю про що ви, - невимушено знизав юнак плечима.

- Не місцевий? А звідки ви?

- Із володінь барона Сореми. Це на півдні. Там, де раніше була Дика Земля.

- Як ви опинилися тут?

Охоронець вказав кивком на Даніеля:

- Забрали мене. Та й найняли недавно.

- Як давно?

- У середині серпня.

- Ваш пан каже, що вчора віддав безпритульним дітям 30 га. Коли це було і де?

- Це було трохи пізніше сніданку. Ми саме йшли з готелю гуляти. Місце - вулицю не можу назвати, але можу провести. Це звідси недалеко. Кілька хвилин, - кивнув назовні.

- Чому ваш пан дав цим дітям гроші?

- Йому їх було шкода.

- Добре, - піднявся капітан. - Стійте тут, - попрямував до темниці, що була на цокольному поверсі.

Гості проводили його поглядом. Даніель роздратовано забрав свій документ. Навідавшись до затриманого, поліцейський поставив хлопчикові дуже схожі запитання про те, коли це було і де, а також з якої причини їм дали ці гроші. Щойно всі відповіді зійшлися, чоловік був змушений його відпустити.

Після церемонії возз'єднання і натягнутої подяки служителю порядку, всі вийшли. Капітан же з тугою сів назад за стіл, засмучуючись про те, скільки за свою жалібність отримали бездомні діти і скільки за свою старанну і нервову роботу отримує він. Це порівняння тільки пригнічувало.

- От же козел, - роздратовано йшов вулицею Даніель, зціпивши зуби. - Вибісив мене, тварюка.

- Дякую, що врятували мене! - хапав його за руку десятирічний Давид. - Я б не знаю, що робив би там!

- Ти б просто погано закінчив, - зітхнувши, подивився на нього рятівник. - Почніть нове життя. І бажано таке, за яке вас би не підозрювали в крадіжці, лише побачивши у ваших руках га.

- Ми вже! Ми вже!

- От і продовжуйте, - важко видихнув імператор. - А я поїду. Будьте акуратнішими, - погладив обом хлопчикам голови, попрощався з ними і пішов до готелю.

Там, він повністю переписав свого листа братові, підготував усі речі і вже по обіді, щойно відправив Давиду послання, виїхав до Руктали - столиці Кромії.

Близнюк отримав цього листа за післяобіднім відпочинком, коли сидів у саду й насолоджувався плином життя. Олександр вручив йому вже розкритий конверт.

- Це від Даніеля? - слабким голосом запитав його імператор. 

- Так, - миттєво кивнув зять. - Щойно гінець приніс.

- Ти читав? - почав повільно розгортати послання, опустивши до нього очі.

- Ні, тільки глянув, що це вам від Даніеля.

- Як думаєш, як у нього справи?

- Не знаю. Самому дуже цікаво, - підглядав він у лист.

Монарх почав читати, як сумно зітхнув, ніби шкодуючи про щось:

- Ох... Даніелю...

- З ним щось сталося? - миттю занепокоївся віконт.

- Ні, просто... – примружився той, посунувши текст до очей. - Я не можу розрізнити... У нього дуже дрібні літери... Чому він намагається все вмістити на одній сторінці...?

- Я можу прочитати вам, - простягнув йому руку Дель-Реві.

- Так, будь ласка... - віддав йому листа. - Я все ще погано почуваюся...

- Добре, - узяв він послання обома і зітхнув, наважуючись почати. - "Вам, від Даніеля".

- Так... - повільно й задумливо кивнув монарх.

- "Давид, я щойно був у поліції! Що за ставлення?! Що за неповага?! Цей хмир сказав, що "Холодних зараз як бруду"! Стратити його за такі слова треба! Прямо в обличчя мені, сука сказав! Прямо в мої прекрасні очі! Мразь! Ненавиджу! Вивів, сука, неймовірно!"

- А що з ним? Що сталося? - занепокоївся слабкий Давид. - Що він робив у поліції?

- Не знаю... - задумливо пробігся Олександр очима по тексту. - Буду далі читати: "І це я не кажу ще про людей у трактирі! Жодної поваги! Сидиш, веселишся, нікого не чіпаєш! А тут підійде амбал якийсь і почне обурюватися, що я, нібито, заважаю їм! Сука! Випити нормально не дають!"

- Ох, Даніелю... - співчутливо протягнув брат. - Обережніше б ти...

- "Цей тиждень я провів на ножах, точно так само, як і минулий. Зараз я збираюся їхати в Рукталу і тільки, сука, спробуй вистежити мене, тільки, курво, спробуй схопити. У мене гроші скінчилися. Мені потрібно взяти ще. Я все ще злий. Ти все ще намагаєшся мене знайти. Не дай боже я поїду після Руктали кудись і знову побачу на вулицях стільки макулатури з моїм обличчям! Я тобі тут такого злого листа напишу! Так облаю, суко! За серце схопишся і зомлієш! Ніякого спокою тобі не дам! Суко!"

Давид знітився.

- Ваша величність? - перейнявся цим його зять і нахилився до найяснішої особи, поклавши руку на плече. - Вам погано? Як ви почуваєтеся?

- Даніель знову злиться на мене... Я ж не зі зла... Я просто поговорити з ним хочу... Хочу побачити його... Хочу знати, що з ним усе добре...

- Давайте, я продовжу? Тут ще трохи є, - показав лист.

- Так, давай, - сумно кивнув той, відчуваючи клубок у горлі.

Віконт вирівнявся, хоробро видихнув:

- "Найближчим часом, я повертатися не збираюся! Буду гуляти і розважатися! На день народження Філіпа не чекай! Не дам йому стільки честі моєї присутності! Куди поїду - не скажу! І не намагайся мене вистежити! Не твоя це справа!" Підпис - Даніель, кромієць... - перевів Олександр сумний погляд на імператора.

- Невже, він не сумує...? - тужливо запитував Давид. - Невже, не хоче, скоріше повернутися?

- Не знаю, ваша величність... – зітхнув той. - У мене серце розривається від допущення думки, що він узагалі за нами не сумує. Я впевнений, що він думає про всіх нас. Я впевнений, що він згадує всіх нас, - поклав руку на його плече. - Він тільки не хоче повертатися...

- Даніель жорстокий до мене, - відвів імператор погляд. - Я так хочу його побачити... Так хочу з ним зустрітися... Хоча б на хвилинку... Хоча б на кілька слів...

- Він посилає вам листи, - показав хлопець послання.

- Так, надсилає, але який мені від цього зиск, якщо він у них тільки злиться на мене? - підняв очі на зятя. 

- Я думаю, йому потрібен час, щоб охолонути.

- Але він ніколи так довго не злився на мене... Це на нього зовсім не схоже... Він завжди дуже легко відходить... Швидко прощає... А зараз... Він майже три тижні... Невідомо де і тільки злиться на мене... Звідки прийшов цей лист? - показав на нього очима.

- Даніель не написав... А я в гінця не запитав...

- Запитуй звідки. Я хочу знати, де мій брат гуляє... - відвів погляд. - Хочу знати, у якому він районі...

- Так, звісно. Я так і буду робити.

- Я б хотів зараз побути один.

- Звичайно, - вклонився віконт. - Я не буду вам заважати, - пішов геть.

Молодий імператор тільки важко видихнув, дивлячись кудись убік.