Придворне життя імператорського почту 1 том - Імператор близнюк

На ранок Даніель зовсім не квапився вставати, тож довелося його співмешканцю самому носити воду й рубати дрова, самому готувати й подавати сніданок імператорові на піч - у його ліжко.

- Так втомився... - ліниво пив той молоко. - Нічого не хочу робити... - узяв він кашу зі шматочками яблук і почав їсти, забившись у теплий куток.

- Вам краще відпочити сьогодні. Наберіться сил.

- Зараз поїм і знову спати буду. Нічого сьогодні не хочеться.

- Добре. Я тоді залишу вам кашу в печі й піду. Коли захочете їсти - дістанете самі.

- Угу. А куди ти зібрався?

- На риболовлю. Буду сидіти вище за течією. У цьому місці водиться непоганий короп.

- На вечерю буде риба?

- Так. Іншого в нас немає.

- Гаразд, іди. Я все одно до полудня ще спати буду, - широко позіхнув монарх.

Велетень кивнув, поснідав, прибрав після себе і вийшов. Даніель же, поставивши брудну тарілку на стіл, заліз назад і прикрив себе шторкою, частково накрившись ковдрою. Знову заснув він дуже швидко.

Безтурботна дрімота йшла ледаче й тягуче до того моменту, як крізь сон до нього не вломився стукіт у двері. Переляканими очима подивився на вхід. Хтось постукав знову. Серце застукало голосніше й швидше. Миттєво сховався за шторкою і ковдрою, забившись глибше на піч. Непрохані гості постукали ще кілька разів і подивилися один на одного:

- Схоже, нікого немає вдома, - говорив старший, але молодий брат своєму молодшому.

- Шкода... - зітхнув той і подивився у вікно, прикривши обличчя долонями від сонця.

Це були ті самі люди, з якими Даніель учора грав. Старший був у його команді, а молодший - у суперників. До слова, це був той самий парубок, що подарував імператору третю перемогу в бою на багнюці.

Одна з місцевих жінок, що виносила з хати кошик із брудною білизною, звернула на невідомих увагу. Подивилася на них трохи, поспостерігала за їхньою розмовою, та й пішла на річку прати. Проходячи повз велетня, вона гукнула його:

- Гей! Біля твоєї хати треться хтось не місцевий, ще й зі зброєю. Чи не вкрадуть чого?

- Хто там треться? - стривожився юнак.

- Якби я тільки знала, - йшла та далі вниз за течією.

Хлопець доволі швидко дістав свою вудку з води, взяв відро з кількома рибами і квапливо попрямував додому. Там він застав цих гостей віч-на-віч:

- Гей! Ви хто такі? Чого біля мого будинку третеся?

- Біля твого? - стривожився молодший, побачивши цього рослого незнайомця. - Нам сказали, що тут Даніель живе. Ми до нього прийшли, щоб на полювання запросити, - показав на три арбалети, що були в них у руках.

- Зараз?

- А чому б і ні? - видав старший. - Погода - чудова. Та й Даніель такий живчик, що йому вже з самого ранку не терпиться почати робити щось. Чому б і не полювання?

- Стійте тут, - відсторонив охоронець монарха їх від дверей і зайшов усередину.  

Ті переглянулися.

Велетень зайшов, поки ставив вудку і відро, пошепки говорив з імператором:

- Тут прийшли двоє, з якими ви вчора кулаками махалися. Вони хочуть запросити вас на полювання з арбалета прямо зараз. Що ви скажете на це?

- У мене мало серце не стало, коли вони постукали, - шоковано прошепотів той. - Якого біса вони без запрошення приходять?

- Мені передати їм це?

- Та я сам їм це в очі скажу, - жваво відкинув він шторку, зістрибнув на підлогу і вийшов, подивився своїм розмальованим саднами обличчям на таких самих побитих гостей. - Ви чого без запрошення прийшли? - обурено видав він на цих молодих людей. - Розбудили мене! Налякали! Полювання вони хочуть!

З-за голови імператора визирнув велетень.

- Ви живете разом? - здивувався молодший. - Ви зовсім не схожі на братів…

- А тобі щось не подобається? - зухвало подивився на нього Даніель.

- Ні-ні, що ти, - знітився той і відступив.  

- Та годі тобі обурюватися, - почав старший. - Ми ж просто в гості. Ходімо з нами. Сьогодні чудова погода. Уся дичина в лісі чекає на нас. Ми навіть арбалет у батька для тебе випросили, - показав йому зброю. - Ну ж бо, не опирайся. Ходімо.

Імператор роздратовано загарчав:

- Дайте одягнутися хоч і коня осідлати.

- Коня? - здивувалися ті.

- Ви ж не збираєтеся йти на полювання пішки?

- Збираємося, - кивнули селяни.

- На кого ви взагалі йти зібралися? – здивувався монарх.

- На тетерука.

- Я на птицю не полював ще.

- Як? - вразився молодший. - Зовсім?

- Я зазвичай на кабана ходив. Верхи, - оглянув їх з голови до ніг. - Гаразд. Дайте вдягнутися, і я піду з вами, - повернувся в дім і зачинив двері.

- Ви підете? - перепитав співмешканець.

- Так.

- Мені їхати з вами?

- Думаю, не треба. Будеш чекати нас тут. Якщо що, я візьму з собою мапу, - почав одягати чоботи і хороші штани, в яких він тікав із палацу.

- Ви не боїтеся, що вони можуть застрелити вас з арбалетів?

- З чого б це?

- Напевно вони бачили листівку з вашим обличчям, і я впевнений, що і до них приходили ті гвардійці, що обшукували тут кожен кут.

- Хочеш сказати, вони мене вб'ють і притягнуть до мого брата? В оголошенні чітко написано, що я потрібен живим.

- А чи вміють вони читати? – засумнівався велетень.

- А ти - вмієш? - вичерпно подивився на нього правитель.

- Так, - упевнено кивнув той.

- Ось і вони напевно вміють, - затягнув ремінь. - Якщо вони збираються дати мені в руки арбалет - вони точно не хочуть у мене цілиться. Я з арбалета стріляю краще за декого.

- Це ви на мене натякаєте?

- Ні. Просто кажу. У порожнечу, - дістав мапу і засунув її собі в кишеню. - Не думаю, що ми будемо довго. Не нудьгуй, - поплескав його по плечу і вийшов. - Ну що? - глянув на братів. - Йдемо?

- Звичайно, - кивнув старший і вручив йому зброю. - Сподіваюся, з цим у тебе проблем виникнути не повинно. З нього стріляти дуже просто.

Даніель скептично подивився на знайомого:

- Те, що я не вмію стріляти з лука, ще не означає, що я не вмію стріляти з чогось іншого.

- Я так, просто, не в образу. Просто вчора ти показав себе далеко не хорошим стрільцем.

- Ой наговориш ти зараз... - похитав імператор головою.

- Гаразд. Ходімо, - глянув він на молодшого. - Дичина нас чекати не буде.

Усі троє попрямували до лісу.

Серед дерев і листя, де часто ховалися птахи, молодики витратили пів дня, повернувшись додому лише надвечір. Притягнувши з полювання трьох доволі вгодованих тетеруків, вони вирішили, що двох із них віднесуть до Жинок разом з арбалетами, а одного – найтовстішого з'їдять прямо зараз. Давши завдання велетню, що сидів увесь день удома, обскубати й обробити тушу, уся компанія попрямувала в уже знайоме село. Повернулися вони менш ніж за годину, вже жартуючи один над одним по дорозі.

Усі четверо розташувалися на галявині недалеко від будинку, де жили Даніель з його охоронцем, розвели багаття і почали смажити птицю на вогні. Імператор сів неподалік на траву, відвернувшись від багаття, і подивився на небо.

- Хах, гарне сьогодні було полювання, - підсів до нього Генріх, якого він учора легко повалив на землю.

- Так, непогане. Добре пополювали, - задумливо погодився із ним імператор. – Зібрали дичини…

- Це не багато, - дивився на нього той. - Пішли б ми великою компанією – цілу купу цих тетеруків упіймали б.

- Хм, можливо, - розслаблено усміхнувся він.

- Про що ти думаєш? - подивився хлопець разом із монархом на небо. - У тебе дуже задумливий погляд…

- Та так. Про різне.

- Наприклад? - покосився на нього знайомий.

- Хах, який ти допитливий… Про брата свого думав.

- У тебе є брати? – зацікавився селянин.

- Так, ми з ним дуже схожі обличчям. Та й народилися один за одним.

- Він старший за тебе?

- Ненабагато. На зовсім небагато.

- Мені здається, ти любиш його, - легко посміхнувся Генріх.

- Так, люблю. Думаю, і він мене любить... Але не чує мене, - втомлено зітхнув Даніель, опустивши голову. - Не розуміє... Я можу тільки сподіватися на те, що коли-небудь він мене все-таки зрозуміє.

- Я думаю, так і буде, - поклав той руку йому на плече, підбадьорюючи.

- Дякую, - легко усміхнувся йому правитель. - А ти зі своїм братом як? Ладнаєте?

- Іноді, він справжня скалка в дупі, - зніяковіло посміхнувся той.

- Хах, про мене мій теж так каже: "Та ще скалка..."

- Хах…

- А сестри в тебе є? - подивився на небо монарх. - У мене їх цілий натовп.

- Хах, ні. У мене тільки Філіп і наймолодший - Давид.

- Ти не уявляєш, скільки з'являється галасу і руху, коли в сім'ї є панянки.

- Хах, не уявляю...

- Утім, іноді мама любить невісток навіть більше, ніж своїх же дітей. Тобі це знайомо? – покосився імператор на друга.  

- Ем... Ні.

- Не одружився ще?

- Ні, - прибрав з нього руку і відвернув погляд, засмутившись від таких розмов.  

- Хах, чого ти? – підбадьорливо штовхнув його сюзерен у плече.

- Я просто... Я дуже дивний. Давай не говорити про це?

- Одружуватися не хочеш? - усміхнувся той і підняв очі до неба. - Я теж не хочу. А мама змушує... Насильно під вінець веде. Ех. Не хочу я цього.

Вони сиділи мовчки близько десяти секунд, перш ніж Даніель покосився в бік співрозмовника і помітив, як той крадькома дивиться на нього, не відриваючи погляду. Пару секунд вони сиділи мовчки, дивлячись один одному в очі. Але раптом Генріх схопився і пішов до брата, бажаючи йому допомогти з перевертанням м'яса. Імператор подивився знайомому вслід.

Наступний день починався, як зазвичай. Монарх, щойно прокинувшись, пішов і наколов дров, незважаючи на крепатуру, що мучила його ще від учорашнього ранку, наносив води, кілька разів занурившись у річці, і сів снідати.

- Що це? - вказав він на суп, що поставив перед ним співмешканець.

- Уха - суп на рибі. Вчорашній улов необхідно з'їсти. Не дарма ж я там сидів кілька годин? - сів він поруч, узявши собі точно таку саму тарілку.

- Виглядає дивно. А пахне - ще дивніше, - неохоче почав Даніель колупатися в страві ложкою.

- Не з'їсте ви - з'їм я. Ви, в такому разі, взагалі без сніданку залишитеся.

- У сенсі? - обурено подивився на нього правитель. - А як же сир, мед? А пиріг чи каша з фруктами? Ти ж завжди вранці щось солодке мені давав.

- Ви вже все з'їли.

- А хліб?

- Весь хліб ми віддали на свято. А на наступну випічку борошна в нас немає.

- Але ти ж обіцяв мені хліб. Обіцяв, що наступний буде навіть смачнішим за попередній.

- Борошна немає. Нам нема з чого його пекти.

- То купи. Невже купити не можна?

- Купити можна, але тільки в сусідньому селі. Тільки там я бачив млин.

- То поїдь і купи. Хіба це проблема?

- Ні, не проблема.

- В путь-дорогу, - показав він на двері.

- Ви снідати не будете? - кивнув той на його суп.

- Я не хочу їсти це щось, - гидливо відсунув імператор цю страву від себе. - Виглядає так, ніби ти зловив це, поклав у відро, налив трохи річкової води, і зварив прямо так.

- Ви не далекі від правди.

- Фу. Чого тільки в цій річці не роблять. Я не хочу їсти щось, зварене на воді звідти.

- У такому разі, ви будете голодним.

- Ага. Зараз. Піду яблук назбираю і ними наїмся, - встав. - І запам'ятай: приготована риба не повинна плавати в тому, в чому вона плавала за життя.

Той глянув на його суп:

- Варити рибу в молоці - блюзнірство, - подивився на правителя.

- Та її взагалі варити не треба. Що за збочення - варити рибу? Її запікати треба, а не варити.

- Багато хто її варить.

- Ти ще сперечатися зі мною будеш? – обурився Даніель.

- Не бачу в цьому сенсу, - опустив охоронець очі на свій сніданок і почав їсти. - Ви все одно не змінитеся. Ви навіть не спробували того, що я зробив для вас. Я так довго сидів, ловив цю рибу, чистив її хто його знає скільки, варив, намагався зробити смачною, а ви навіть не доторкнулися. Вам же гірше - будете голодним, - узяв миску обома і підніс до рота, відпивши трохи бульйону.

Правитель дивився на це, роздратовано слухав його і, коли той поставив тарілку знову на стіл, дав йому запотиличника:

- Не забувай хто я, а хто ти.

- А ви, - подивився на нього слуга, - не забувайте, що я сильніший за вас.

- Ти погрожуєш мені? – обурився імператор.

- Ще раз дасте мені запотиличник - житимете тут самі. І виживайте, як хочете. Удачі вам з усім вашим золотом, що закінчиться так само швидко, як і ваше безтурботне життя.

- Та як ти смієш?!

- Дайте грошей на борошно і йдіть уже за своїми яблуками. Я сам з'їм те, що приготував, - посунув його тарілку до себе. - Ваша гидливість мені ж на руку.

Монарх роздратовано стиснув кулаки з зубами, видав йому кілька га зі свого гаманця, і пішов на вулицю, похмуро крокуючи травою до яблуні.

Велетень доволі швидко все з'їв, помив посуд і пішов до стайні, де осідлав Лізу й поїхав на ній до Жинок. Коли він повернувся, Даніель уже сидів на табуреті під своїм вікном і нетерпляче його чекав. Уже по очах і незадоволеній міні було видно, що він голодний. Охоронець же їхав не сам, разом із ним, на своєму звичайному міцному коні крокував і Генріх.

- У компанії? - піднявся до них Даніель. - Боявся заблукати?

- Як мило з вашого боку пам'ятати про те, що я не знаю доріг, - спокійно відповів йому велетень. - Однак він сам напросився мене проводити. Шлях туди-назад я вивчити вже встиг.

- Як швидко ти, однак, вчишся.

- Вроджена кмітливість.

- Я дивлюся, ти привіз не тільки борошно, - оглянув монарх завантаженість ваговоза.

- Ви ж так вередували вранці. Я просто не міг не купити на залишки грошей м'яса і солодощів. Ви просто не можете без них.

- Який милий вчинок із твого боку.

- Та годі вам. Я просто піклуюся про вас.

Даніель натягнуто посміхнувся йому, велетень мило посміхнувся у відповідь.

- Яка ж ти сука... - радісно видав імператор.

- У вас вчуся, - не менш позитивно відповідав той.

- Іди вже приготуй мені щось, - скинув той усмішку. - Я страшенно хочу їсти. Голодом мене тут мориш. Ніякої поваги.

- Що ви. Сніданок у вас є. Ви самі його їсти не захотіли, - зістрибнув охоронець і підвів Лізу до будинку.

- Домовишся зараз.

Велетень скептично подивився на нього:

- А може, це ви домовитеся?

- Ти ще й погрожуєш мені?

- Будете продовжувати так поводитися - я буду змушений покинути вас.

- Та як ти...?

- А ось так. Досить. Ви самі знаєте, що без мене ви не виживете, тож, прошу, будьте хоч трохи шанобливішими до того, хто для вас усе робить, - зняв зі спини кобили мішок борошна і поніс його в будинок.

Даніель глянув на спантеличеного й оторопілого Генріха.

- Посварилися? - спокійно видав гість.

- Так. Він мені суп із риби на сніданок зробив! - обурено поскаржився йому Даніель, показавши на двері в будинок.

- Ти не любиш рибу? – спокійно спантеличився хлопець. - Вона в нас дуже смачна, жирна така.

- Риба не повинна плавати в супі! Вона має бути печеною!

Вийшов велетень:

- Раз вам так не подобається суп - могли б самі виловити з нього шматочки риби і трохи запекти. Вийшло б не гірше. Але ви навіть не намагалися, - підійшов до копитного і зняв із нього вузлики з іншими продуктами, перекинутими через спину.

- Я не вмію готувати! - ткнув себе в груди імператор. - Ти можеш це зрозуміти?!

- Але ж хліб ви самі готували, - відповідав йому той.

- З чиєї подачі?! - змахнув руками.

- От і не грубіть мені в такому разі, - поніс усе в дім. - А то з голоду помрете.

Монарх загарчав:

- Не груби!

- А ви не нервуйте.

- Ти нестерпний!

- Ви не уявляєте, наскільки нестерпні ви.

Даніель стиснув кулаки, дивлячись йому вслід. Генріх же спробував розрядити атмосферу:

- Може, пройдемо прогуляємося? Вам краще побути на відстані одне від одного.

- Чудова ідея! - демонстративно вигукнув правитель. - Іду я від тебе! - крикнув він у будинок.

- Повертайтеся на обід, - виглянув охоронець назовні. - Поїсте і нарешті спокійним станете.

Сюзерен загарчав, дивлячись на нього, схопився на свою кобилу і повів її далі від цієї неприємної особи. Велетень же, провівши його поглядом, важко видихнув і повернувся в будинок.

- Ви так лаялися, - вражено зауважив Генріх, дивлячись на свого друга. - Невже, все настільки погано?

- Ти сам чув. Він залишив мене без сніданку. Скотина така.

Вони йшли по полю.

- А хто це взагалі? Він кличе тебе на "ви"... Як пана якогось.

- Я і є пан. Він - мій слуга.

- Справді? - викотив той очі.

- Так. І він ще сміє грубіянити мені. Тварюка.

- Як тільки він сміє грубити комусь такому, як ти?

- Сам не розумію звідки в ньому стільки нахабства. Бісить він мене.

- Як тільки він може?

- Ось-ось. Уб'ю гада, якщо це повториться.

- Ти такий суворий, - ледь не зачаровано коментував усе це хлопець.

- Звісно. За що я йому утримання плачу? За те, щоб він грубіянив мені?

- А звідки ти? Ти приїхав сюди зовсім недавно.

- Я з околиць столиці. Живу тут, доки в мене борода не відросте, - погладив щетину, якої було півтора тижні.

- До нас нещодавно приїжджали гвардійці, шукали тут когось, дуже схожого на тебе... Ти ховаєшся від когось?

- Ти дійсно хочеш це знати? - подивився на селянина Даніель.

- Не хочеш говорити?

- Ні, - подивився він на дорогу.

- Ну, гаразд... - відвів той погляд. - Але ж ти нічого страшного не зробив? – покосився на нього Генріх.  

- Нічого. Просто з дому втік.

- Ох... У тебе дуже впливові батьки, якщо вони можуть посилати гвардійців шукати тебе...

- Це брат. Це він такий впливовий.

- Хто ж ти? Хто ти такий, якщо твій брат має владу над цілою імператорською гвардією?

- Це не так важливо. Просто моя родина не обділена владою.

- Ну скажи мені, - наблизився хлопець і поклав руку на його лікоть. - Я нікому-нікому не скажу.

- Я - Холодний, - подивився на нього монарх - Один із Холодних.

- Ого... - вражено прошепотів Генріх. - Один із них... Нічого собі...

- Так, - повернувся він до дороги. - Я далеко не остання людина тут.

- Чому ж ти втік? Що сталося?

- Із братом посварилися. Трохи поживу поза домом і повернуся. Мені охолонути потрібно. А йому - дещо зрозуміти.

- І довго ти думаєш ще жити в нас? Тобі тут подобається?

- Так, цілком непогано, - покосився Даніель на нього. - А тобі як моя компанія? Не неприємна?

- Ну що ти, - сховав той погляд, намагаючись приховати збентеження. - Мені дуже подобається твоя компанія…

Даніель зупинився. Генріх пригальмував майже одразу ж із ним.

- А твої друзі? Вони схвалюють мою компанію? - трохи нахилився до нього монарх.  

- Звісно, - глянув на нього місцевий. - Ти дуже сподобався нашим. Ти такий бойовий, такий активний... Ти так старався під час наших ігор.

- Але мені здається, що тобі я сподобався якось по-особливому, - уперся він рукою в його коліно, нахиляючись до селянина.  

Генріх покосився на долоню, підняв очі на Даніеля. Той вичікував якоїсь реакції. Одна секунда, дві... П'ять... Імператор почав повзти долонею вище, як на половині шляху хлопець зніяковів і відвів свою коняку у сторону. Правитель крадькома посміхнувся, розуміючи, що має справу з кимось сором'язливим, але цілком згодним. Подивився на небо:

- Сьогодні ясна погода. Здається, і ніч буде ясною... Місяць добре висвітлює землю, коли він у зеніті, - покосився він на знайомого. - Не хочеш зустрітися сьогодні опівночі?

- Опівночі? – схвильовано подивився на нього той.

- Ти, я... - таємниче наблизився до нього монарх. - Тільки вдвох. Як тобі ідея?

- А що ми будемо робити? - наївно запитав парубок.

- Отримувати задоволення… - зацікавлено пройшовся Даніель по його тілу очами і повернувся до обличчя.

- Ти мене лякаєш. Говориш якимись загадками.

- Усе буде добре... Я зроблю так, що ти стогнатимеш від задоволення, - поклав імператор руку на його коліно.

- Але це гарна ідея? Що скажуть інші? – непокоївся Генріх.

- А ми їм не розповімо, - заманливо наблизився до нього правитель. - Навіщо комусь знати про таке приємне, що відбувається між двома дорослими людьми? Це так інтимно, це так особисто... Навіщо говорити комусь? Є тільки ти і я. І більше нікого. Удвох. На цьому місці. Опівночі.

- А раптом батько не дасть мені піти?

- Ти такий слухняний... Але навіщо йому говорити про таке?

- А якщо він побачить? А якщо помітить, як я йду?

- Я впевнений, ти зможеш щось придумати... – усміхнувся йому сюзерен. - Ти ж такий розумний, такий хитрий...

- Правда? Ти так думаєш?

- Звісно ж. Став би я тобі таке пропонувати, якби так не думав?

- Тоді, я... – нерішуче почав хлопець. - Я прийду. Я скажу, що піду на нічну риболовлю.

- Який ти кмітливий... Ми рибалитимемо... Усю ніч... - повільно облизав губи, дивлячись йому в очі.

- А ти? Ти будеш брати вудку?

- Ох, я неодмінно її візьму. Яка ж нічна риболовля і без вудки…?

- Тоді, тут?

- Так. Зустрінемося тут, опівночі. Під яскравим місячним світлом...

- Я... Я чекатиму, якщо я прийду раніше.

- Ох, - усміхнувся. - Я чекатиму цієї ночі як найбажанішої в цьому житті, - погладив його коліно.

Додому вони повернулися приблизно за годину спокійної кінної прогулянки. Даніель зайшов додому і, побачивши велетня за прибиранням тарілок, повідомив, що вночі він піде.

- Куди ви зібралися серед ночі? – подивився на нього юнак.

- На одну галявину.

- Що ви там збираєтеся робити? Вам небезпечно ходити тут, поки вас усі шукають. Тим більше, опівночі.

- Що ти як нянька?

- Я ваш охоронець. Ви мене якраз і найняли для того, щоб я вас охороняв, а ви серед ночі погуляти захотіли.

- Ну зрозумій ти потреби молодого імператора. Борделів тут немає, та й моїх фаворитів теж, а близькості хочеться, - сів за стіл.

- А серед дня ви не можете?

- Та який селянин погодиться робити це серед дня? Вони ж бояться, що їх сусіди побачать. А вночі темно, вночі всі сплять...

Той важко видихнув:

- А якщо з вами трапиться щось?

- Та що зі мною трапитися може?

- Не знаю. Вовки нападуть.

- Тут немає вовків.

- Тоді ще хтось.

- Ти даремно боїшся.

- Краще б ви привели свого фаворита прямо сюди. Я б хоч не боявся, що вас прикінчити хтось може.

- Ммм, - хитро посміхнувся Даніель. - Приєднатися хочеш? А раніше опирався... Кричав так...

- Нічого я не хочу. Я лише хочу бути впевненим у тому, що з вами нічого не станеться, поки ви будете там.

- Та заспокойся ти. Усе буде добре.

Охоронець важко видихнув.

Був влаштований обід, після - вечеря.

Настала довгоочікувана ніч. Даніель зліз із печі якраз тоді, коли Місяць уже освітив траву біля його будинку. Одягнувся, за проханням охоронця взяв кинджал і пішов.

Крокував він не швидко, дорогою милуючись високопоставленим світилом і його світлом, що падало на дорогу серед трави. Усе було прекрасно цієї ночі - свіжий вітерець, близькість, що чекала на нього, і чисте небо, завдяки якому все було видно.

На місце, він прийшов першим. Озирнувся. Почав чекати. Очікування виявилося більш виснажливим і довгим, ніж він думав. Минуло близько півгодини, перш ніж з-за дерев з'явився знайомий силует із відром у руці та вудкою на плечі. Генріх нешвидко підійшов до Даніеля і тихо, інтимно прошепотів, ніби боявся, що його почують:

- Ти тут...

- Так, я чекав на тебе, - наблизився до нього імператор.

- Я... Я схвильований... Ти довго чекав на мене?

- Очікування було того варте, - поклав той руку на його щоку і наблизився, з бажаним вдихом пригорнувшись до його губ.

Генріх оторопів, зовсім не чекаючи так швидко такої ніжної ласки.

- Не бійся, усе добре… - затишно прошепотів йому сюзерен і притулився до хлопця всім тілом. - Ти зі мною... Ти в безпеці...

Той вразливо здригнувся, відчувши щось пахом:

- У тебе...

- Я думав про тебе, поки чекав. Я думав про те, яке в тебе тіло... - притулився до нього пахом міцніше.

- Ми в чистому полі...

- Тебе бентежить це?

- А якщо хтось побачить?

- Тоді, - подивився в його очі Даніель, - нам варто відійти до дерев, - взяв його за руку і повів до лісу.

Поклали відро й вудку на землю. Генріх захотів сісти. Вони сперлися на стовп дерева. Імператор знову пригорнувся до нього в поцілунку, поклавши руку на приятельський пах, який почав нагладжувати, відчуваючи як ніяково і сором’язливо він стає дедалі збудженішим.  

- Ах... Твоя рука... – неспокійно зітхнув селянин.

- Розслабся. Довірся мені. Я знаю, як зробити хлопцю дуже добре... – переніс він його долоню до себе. - Довірся...

- Ти... - обхопив той член Генріх і стиснув.

- Мм... Не відпускай... Ти так міцно взявся...

Той розтиснув руку і знову стиснув.

- Ах, - ласково усміхнувся йому Даніель. - Тобі подобається?

Парубок вразливо подивився в його очі.

- Так? - розслаблено зустрівся із ним поглядом монарх. - Ти хочеш щось запитати?

Він невпевнено опустив очі на імператорський пах. Правитель усміхнувся цьому і розшнурував свої штани. Знайомий дбайливо й акуратно, зніяковіло й невпевнено заліз до нього рукою й дістав напружений від бажання пеніс. Лише побачивши його, хлопець жахливо зарум'янився:

- Це через мене…?

- А через кого ж ще…? - ласково посміхнувся йому Даніель і припав до його шиї у розслабленому поцілунку. - Мало хто може догодити йому... Але я думаю, ти впораєшся... Адже ти такий... - провів рукою по його підборіддю. - Такий...

Після довгих поцілунків, імператор вирішив, що й іншою активністю зайнятися не завадить. Обидва вони роздяглися. Генріх нахилився, бажаючи у всьому догодити цьому загадковому пану Холодному, якому зовсім не будь-який парубок приходить до душі, і відчув, як у нього увійшли. Було чути стогони, хлопки, розпалене дихання і все, що ще могло супроводжувати цей неквапливий процес.

Насолодившись обопільною компанією, молодики знову і лягли на траву під тим самим деревом.

На ранок, Даніель привів знайомого до себе додому і нагодував сніданком, який приготував його слуга.

- Я радий, що з вами нічого не сталося, - виразився велетень.

- Ох, ну що ти. Усе було дуже добре, - вже снідав імператор.

- Не ходіть більше чорт знає куди серед ночі. Колись це може погано закінчитися.

- Ой, тільки не починай.

Після цього, Генріха відпустили додому - у рідні Жинки.