Глава 14

Під вечір повертається Денис з великими пакунками продуктів і віддає команду приготувати щось пожувати. Розводить вогонь на спеціальній таці й ми розміщуємось біля будинку навпроти входу на кухню.

— Руслан під’їжджає, — подруга підморгнула.

О, Руслан. Зовсім забула про нього і про Руслана. Перевіряю телефон. Нічого. Він онлайн. Сльози в очах перетворюють світ у калейдоскоп.

— Все гаразд? — подруга, прожовує солодкий перець.

— Так. Майже. Дякую, що прийняла мене.

— У будь-який час, будь ласка.

Чути басистий гомін. Руслан з двома немалими букетами троянд цокає взуттям через вітальню. Я скривилась. Не люблю червоні ще й відкриті бутони.

Знайомимось, цілуємось у щічки. Адвокат виявився струнким, лисуватим дядьком. Надто діловим та пихатим. «Батькові сподобався б», — перше враження. Мені не цікаво.

Він з Денисом встановлює гриль, доки ми закінчуємо приготування.

— Трохи страшнуватий, але забезпечений і спокійний, — Валентина зиркає з-під брів.

— Досить мене сватати. Я сама впораюсь.

— Та де ж впораєшся? Сидиш зі своїми статтями, нікуди не витягнеш тебе. На балконі сидиш?

— Так, — зітхаю і рубаю огірок.

Не можу розповісти про Дмитра. Коли саме утворилась прірва між нами?

— Чому ми такі чужі стали, Валентино? — відчай рветься назовні.

Подруга від несподіванки гепнулась на стільчик. Вона кліпає і шморгає носом. Плаче?

— Вибач… — кидаюсь обіймати й відчуваю, що сама вже не стримую сліз.

Ридаємо, не соромлячись. Ми знаємо одна одну десять років і, можливо, така криза це норма, чи варто шукати причини?

— Не хочу нав'язуватись. Я винна перед тобою, — Валентина дивиться крізь сльози й простягає серветку.

— Дякую.

Коли боїшся, але не хочеш втрачати близьку людину, назовні починає лізти правда. Я нарешті вимовила:

— Так, я злюсь, що ти затягла мене в Коблево.

— Тобі боляче за ним? Дійсно так безумно? — заглядає в очі. Хребтом відчуваю, що не відстане. От невгамовна журналістка...

— Я не розумію, що такого у ньому, але не можу віддати його якійсь іншій, — здригнулась.

— І тому в Київ втекла, — всміхається і схрещує руки під грудьми.

П'ю великими ковтками… Дуже хочу розповісти їй все, але це надто ризиковано. Потрібно міркувати, що кажу:

— Так.

— І що? Краще після Києва?

— Взагалі-то, ми зустрілись… Вже декілька разів, — белькочу.

Клятий язик! Миттєве полегшення, немов скинула важку ношу з плечей, викликає усмішку. Не можу стримуватись. Подруга відкрила рота у німому захваті, а потім взагалі почала підстрибувати на стільчику. Ох, зараз почнеться… Я зіщулилась в очікуванні серії запитань, але Валентина сидить. Захоплива, тиха, наче чекає феєрверку.

— Ти не розпитуєш?

— Ні, — мотає головою, — я не лізтиму з допитом. Сама розповідай. Хутчіше, бо я помру від цікавості, — так щиро усміхається, що сльози знову збираються на повіках.

Обіймаємось, Валентина шепотить, що дуже радіє за мене і просить подробиці.

— Ну... Я ж в Коблево їздила з твоїм завданням там і зустрілись. Уявляєш? У клубі. Щоправда, зустріч не яскравою вийшла.

Тру ніс і ніяковію під пильним, захопливим поглядом подруги.

— Ви цілувались?

Я не готова до цього питання і взагалі до цієї розмови, тому одразу ж розтягуюсь в усмішці. Валентина плескає в долоні.

— Ти серйозно?! З красунчиком Бойком?! — закочує очі.

— Тихо, — вгамовую її захват, а вона вже потирає руки.

— Ііііі?

— Що ? — вдаю нерозуміння її хитрого погляду.

— Ти знущаєшся? — Валентина так голосно викрикує, що чоловіки неподалік на мить завмирають перелякані.

Намагаюсь знайти слова, щоб описати мої відчуття, але видихаю лише: «Збожеволіти можна» і ховаю обличчя у долонях.

Валентина мотає схвально головою, як мої старенькі сусідки, і протягує:

—Це доля...

— А це Руслан, — невдоволено киваю на адвоката.

— Так я ж не знала. Він сам запитував...

— І що мені з ним робити?

— То у тебе з Бойком все серйозно?

— Ми серйозно посварились. Ось і всі відносини.

— Ой, я тебе прошу… Я з Денисом по п’ять разів на день розлучаємось, зате як приємно потім миритись, — подруга облизується.

— Він злий дуже.

— Що дужче злиться, то кращий у ліжку. Ось побачиш.

Знизую плечима. Я так хочу підвестись з-за столу і зробити крок в Дмитрові обійми. І водночас розумію, що відносин між нами бути не може.

За столом нудно. Перезираємось із Валентиною, чоловіки говорять про роботу. Руслан розпочинає десяту розповідь про свої супер можливості розкривати брехню. Як він знову і знову виявляється найрозумнішим та найкрутішим на засіданнях. Адвокат постійно підливає мені вино. Я не витримую:

— Руслане, досить. Якщо знадобиться, я попрошу тебе наповнити мій бокал.

— Ой, я несвідомо. Так і хочеться піклуватися про тебе, красунечко, — він не контролює руки.

— Споювати мене це не піклування.

— Декількох бокалів достатньо, щоб тебе споїти? Ох, ти ніжніша, ніж здаєшся.

Він кладе мої долоні на свої стегна, нахиляється до вуха і шепотить:

— Тримайся за мене міцніше і все буде в шоколаді.

Сіпнуло у відразі, але я посміхнулась. Не говорити ж цьому павичу, що я після пляшки віскі з легкістю проводжу сьогоднішній вечір.

Після вечері Валентина повинна була викликати одразу таксі, що б я шмигнула від адвоката, але у них з Денисом затіялась спірна розмова, як завжди, без видимої причини. Вони не на жарт випробовують характери на кухні.

— Я думаю, нам саме час забиратись звідси, — Руслан підійшов ближче, ніж комфортно.

Я зіщулилась. Він пропонує підвезти й наступає, заганяючи до стіни. Швиденько погоджуюсь, аби тільки відчепився. Руслан недбало киває Денису у вікно і тягне до машини.

— Зажди, я не попрощалась!

— Їм не до нас.

— Відпусти! — смикаю руку і йду до будинку.

Перериваю гарячу суперечку подружжя своєю появою. Запитую у подруги, чи все під контролем, бо Денис розчервонівся не на жарт. Вона відмахується, наче їй байдуже. Ми тепло прощаємось. Денис, змірюючи адвоката, просить тримати телефон при собі й одразу дзвонити йому. Я стискаю вуста і запевняю, що все буде гаразд.

— А букет? — нагадує адвокат.

— Ох, звісно.

Виймаю троянди з високої вази й переконую себе, що квіти не винні та ще й будуть гарною перешкодою між нами.

Дорогою слухаю історію про те, як важко було знайти такий шикарний букет. Потім про його Toyota Prado, яке засліплює технічними показниками всі інші види транспорту. Спочатку ввічливо киваю, або мугикаю, а потім і це набридло. Руслан не помітив. Під’їжджаючи до мого дому, вислуховую за місце проживання й отримую пораду переїхати ближче до центру міста. Я не сперечаюсь.

Нарешті «Дякую за квіти, бувай», я намагаюсь вислизнути з бісового джипа, але Русланова рука хапає за шию і тягне до його рота. Встигаю вхопити повітря перед слинявим поцілунком. У роті гіркота. Він пропонує піднятись.

— У мене батьки вдома, — випалюю у відчаї.

Руслан кривиться, наче з нас двох це я жахливо цілуюсь. Вистрибую і біжу до дверей під’їзду, як ошпарена. Потім ще хвилин з 10 чекаю між поверхами, виглядаю у вікно, очікуючи, коли джип від’їде від дому. Хух! Нарешті.

Заходжу у квартиру, але світло не вмикаю. Йду на балкон перевірити чи точно Руслан поїхав. Двір — чистий. Світло все одно не вмикатиму.

Йду до ванної, особливо ретельно чищу зуби. Реально підступає нудота від спогаду про поцілунок. Сподіваюсь, це наша остання зустріч, адвокате.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.