Глава 51

Вона роз’єднує зв'язок. Не можу думати про те, що з нею може щось трапитись. Він же не заважиться? Холод впивається у тіло ножами. Навкруг гул, він давить на голову. Викликаю тата. Не відповідає. У нього напевне слухання.

Кричу, як божевільна, перед замкненими дверима. Хто його зупинить? Саня? Євген? Я втрачаю час. Пальці не слухаються і постійно тиснуть на непотрібні кнопки у телефоні. Тисяча відкритих вкладок. Та що ж це! Жбурляю з розмаху телефон. Не можу думати, не можу стояти, дихати, діяти! Я ганчірка! Що я можу?! Уявляю дім без неї. Тата, чорного від горя… Цятки закружляли вихором перед очима і вдаривши у груди, помчали до колін. Ноги підкосились.

Лежу на підлозі й… Дідько! Швидко знаходжу телефон, тисну на одиницю і чекаю. Не знаю, що має статись. Телефон блимає та гасне. Все? І що далі?!

Знову розтягуюсь на підлозі, тут саме місце. Час біжить галопом. Безперервно викликаю то маму, то Дмитра. У обох — тихо.

Дивно, я не відчуваю скутості чи бодай страху, що прокидався у безодні-прірві-ямі. Не хочу міркувати, якого кольору квіти насаджувати. Мені байдуже. Кому яке діло до мого тьмяного Всесвіту? Спина болить, некомфортно на підлозі. Я не на дні? Ні. Я тут. Можу діяти або скиглити…

Бити! Це я вирішила бити, доки він лежав на підлозі! І тепер ця нікчема погрожуватиме матусі!? Секунда чи дві моторошно, а потім зникає все навкруг. Тільки мамина підвіска золотиться перед очима. Перетинаю кабінет, відчиняю вікно. Оойй, п’ятий поверх.

— Ольго, ти там? — Саня смикає двері.

— Знеси ці двері, прошу! —не впізнаю свого голосу.

— Зносити то не мій стиль, а от… Відійди, я стрілятиму.

— Все! — шмигаю на підвіконня.

Декілька гучних пострілів і шлях вільний. Кидаюсь стрімголов у двері. Саня підхоплює, оглядає мене. Кричу, що немає часу і мчу коридором.

На вулиці — дощовий вихор. Стрибаємо в авто, я верещу на хлопця, що невинно кліпає і надто повільно пересувається.

— Що сталось поясни, — запитує, а мене бісить його спокій.

Швидко розповідаю, жестикулюючи та слинячись від перенапруження. Виявляється, коли надійшов сигнал від мене на телефони, Бойко проігнорував. Я хочу зрозуміти як воно все, але не зараз. Саня телефонував йому. Марно. Тільки знає, що Дмитро пересувається десь в моєму районі.

— Потрібно додому! Мама після ринку додому повернеться, — розмірковую і вибухаю у лайці, коли усвідомлюю, що досі повземо, як черепахи.

Саня протягує телефон, на екрані якого блимає червона цятка.

— Він рухається до твого дому, Олю.

— Сашко, у нього зброя.

— Я зараз пацанів…

— Ні! Ні, я сама. Він послухає мене. Ти тільки пришвидшись. Будь ласка!

Не вірю, що Бойко спроможний перечити. Він повинен виконувати мої забаганки, прохання і накази. Я ж найголовніша для нього. Сенс його життя! Сам переконав у цьому. Я тремчу від гніву, мабуть, виглядаю зараз як розгніваний бик, вигадуючи лайливу промову для Дмитра.

Знову нестерпно довго минають хвилини їзди. Вистрибую на ходу з авто. Біля порогу мамина сумка, з якою вона ходить на ринок. Кричу щосили й у відповідь чую тихий стогін з кімнати. Мчу, наштовхуюсь на розбитий колаж у коридорі. Серце зривається вниз під шлунок і боляче гупає.

Відчиняю двері. Мама у кріслі, плаче. Бойко стоїть перед нею зі зброєю. Спокійний до жаху. Досилає патрон до патронника…

— Забирайся звідси, — хриплю від злості.

— Я завжди хотів відчути запах батьківського дому, родини… Заздрив тобі, коли підвозив чи чув ваші розмови, — втягує повітря і неспішно оглядається. — Я думав, що це лише вигадка. А виявляється ні. Існує.

— Ти перейшов всі межі. Ти ненормальний, Бойко!

— А хіба я був нормальним? Дай відповідь, Олюню. Я намагався, так, — він, помітивши Саню у дверях, направив пістолет на маму. Той звертається стиха:

— Брате, давай-но я жінку потримаю в іншій кімнаті. Дивись, вона вже бліда. Не переступай межу.

— Все почалось з неї, розумієш? — жалісно вигинає брови, але за мить скаженіє: — Вийди! Я сам розберусь.

Саня намагається ще раз, але зброя переконливіша.

— Відпусти маму. Вона не винна. Немає винних, тільки твій батько! Він наразі спокійно відпочиває, а ми тут змагаємось за життя!

— Чому? Чому я маю тебе слухати?

— Бо я цього хочу, — вуста тремтять.

Він не слухає, отже, не кохає. Брехун! Здається, моя шкіра горить.

Дмитро знітився, ховає очі:

— Це не я почав.

— Отже, і не тобі вирішувати! Оглянься! Ти у моєму домі, погрожуєш моїй матері. Ти збожеволів?!

— Я хотів би зрозуміти твій страх, — заперечливо мотає головою. –— Я не знаю, як хвилюватись за матір. А знаєш чому?

Піджав вуста і тицяє пістолетом у маму. Вона тихо зойкає і продовжує непорушно сидіти, наче відпускає свої гріхи. Я відчуваю, як у горлі розбухає клубок безумства. Він солодкий з гірчинкою… Неймовірна насолода… Спокійно. Повітря нарешті шмигає до легень і я промовляю:

— У цій кімнаті не має винного. Твій батько через свою брудну хтивість розбив наші життя. Це він винен у всьому. І так, я говорила з ним у клініці. Тільки тому що повинна була повернути тобі фонд і «Мрію». Я відібрала, я і повернула. Ось вся правда. Все справедливо.

— Справедливість через брехню? Якби ти розповіла мені одразу. Якби ти не зникла півтора року назад. Все було б інакше. Ти розбила мене. А тепер склеюєш на свій лад. Щоб тобі зручно було.

— Я хочу, щоб все це закінчилось нарешті, будь ласка, Солодкий. Ми поки що можемо поговорити, роз’яснити все. Так я винна, не сказала тобі. Мені не потрібен той клятий фонд. Нічого, крім тебе.

На язиці смакує «крім твоєї солодкої залежності», але вчасно прикушую губу.

— Знову брешеш. А контроль? Ти насолоджуєшся цим!

— Це ти загнав мене у куток! Ти керуєш моїм життям як ляльковик.

— Я піклуюсь про тебе…

— Це не піклування, не турбота і не кохання! Досить вже!

—Що ти верзеш? Я тільки й думаю як краще для тебе! — він нарешті змінюється. Розгубленість і усвідомлення своєї слабкості переді мною взяло верх над його спокоєм.

— Може краще мене запитати? — буквально відчуваю гнів, який розпирає зсередини.

— А ти спроможна щось вирішити? Ти постійно у своїй прострації, ліворуч-праворуч плутаєш, Олю. Припини!

— Ти хворий? Ти зараз погрожуєш моїй рідній людині!

Він кривиться і прогинається вперед… Так, я знаю, все роблю не вірно. Але мамин вигляд кидає вперед без гальм. Закриваю повіки, тріск вогню навкруг. Пожежу не зупинити...

— Відпусти маму і я, можливо, пробачу тобі, — сичу.

— О, та що ти! — до нього повертається рішучість. Чи відчай…

Стоїть поряд зі мною у вогні. Я відчуваю це. Здираю з пальця каблучку. Бойка сіпає. Гіпнозує диким поглядом мої рухи.

— Відпусти маму, або я більше ніколи його не вдягну, клянусь!

— Янголятко, це занадто. Не жартуй зі мною.

— А що ти вдієш? Боляче зробиш? Можливо поб’єш, як Елізу?

— Замовкни, — уривчасто хапає повітря.

— Кінець, Бойко. Я пробачала, змовчувала, намагалась виправдати твою нездорову поведінку, але ти грузнеш у власній багнюці. З часом перетворишся на такого ж нікчему, як твій батько. У вас тільки плани й розрахунки на людей, наче вони річ, куплена у магазині. І не потрібний мені твій ідеальний світ!

Дмитро завмирає, стискає зуби й кидається на мене:

— Я казав, що не вмію кохати! Я змінювався під тебе, під твої умови. Ти сама визначила наші відносини. Біль, залежність і покора. Хіба не про це була твоя стаття? Ні!? Ти обрала таке ставлення до себе. Це ж і є магічне почуття. Трясця, Олю, ти роздираєш мене зсередини!

Він кричить мені в обличчя. А я… Я не боюсь, аніскілечки. Стільки злості на цього покидька, що наважився вдруге погрожувати моїм батькам, ще й у моєму домі! Відчуваю себе вкрай розчарованою у своїх благих рішеннях. Втомилась відповідати.

— Я теж не знаю як правильно кохати. Але твої дії точно не виправдані. Розумію, що тобі боляче, але не смій! Чуєш? Не смій бодай торкатися моєї мами, моєї родини! Погрожуй своєму батьку-виродку!

Він хоче перебити, але я кричу щосили:

— Ти вже такий як він! Ти не даєш вибору, не поважаєш важливе для мене! І всі навкруг — засіб досягнення! Ти використовуєш всіх. Мене використовуєш!

— Авжеж. А ти що думала? Я відпочиваю, а ти забезпечена усім. Тобі ж подобається! — біль в його очах говорить про інше, але це вже неважливо.

— Ти хворий! Тобі реально допомога потрібна, — б’ю його у груди.

— Завдяки тобі лікувався вже. Ще раз хочеш на мене все звалити? — голос тремтить.

Я зажмурююсь. Відштовхую його і відходжу до стіни.

— Солодкий припиняй. Досить, — шепочу.

— Ти невідомим чином з’являєшся у моєму житті й перекидаєш все з ніг на голову. Хто ти? Чому я не можу викинути тебе з голови. Твій голос, твоє тіло, запах, медовий погляд, — він зойкає й кривиться.

Сідає у крісло, обпирається долонею об чоло, зброя незграбно тремтить у руці. Саня, що слідкує за дверима, повільно і впевнено ступає до мами й виводить її з кімнати.

Бойко люто стріляє з-під брів:

— Можливо, ти с самого початку з ним у змові? — рвучко відводиться. — Можливо, ти навмисне мене звабила на відкритті? А що якщо…

— Та припини цю маячню! Якщо хочеш отримати мене, мусиш бути слухняним. Сховай зброю нарешті й забирайся з батьківського дому!

— Не наказуй, Олю!

— Я і тільки я наказуватиму тобі! Запам’ятай це. І ось підтвердження, — демонструю каблучку у руці й завмираю від нової хвилі гніву.

— Не дратуй мене, ще раз повторюю!

— Я хіба дозволила дратуватись? — байдуже чим це все закінчиться. Я хочу негайного підтвердження його безпомочі. — Ти підеш з Санею в авто і відправишся до якогось психолога. А потім, коли тобі прояснять, що таке нормальні людські почуття, я, можливо, поспілкуюсь з тобою, пане Бойко. Все, втомилась від тебе, чуєш?! Не хочу бачити тебе!

Відчиняю двері, але за мить зойкаю від сильного поштовху у стінку.

— Ти забула, що належиш мені? Твоя таємниця досі не розкрита тільки тому, що я цього хочу, — сичить слова у щоку.

— Відпусти негайно! — штовхаю і кидаю в обличчя каблучку. — Подаруєш якійсь більш залежній від тебе. Впевнена, у тебе є ще варіанти для розгляду.

Він дихає зойками, я ставлю крапку:

— І хто повірить у твою брехню?

Бойко боляче тицяє пістолет мені у груди й хрипить в обличчя. Трясця, чому мені байдуже? Чому я сміюсь у відповідь божевільному відчаю? Насолоджуюсь його слабкістю, отримую силу для свого вогню. Закриваю повіки від ейфорії…

— Ну ж бо, стріляй. Ти створив Янгола, тобі його і знищувати.

— Не тисни на зброю, Олю, — чую його тремтячий голосок.

Він знову опирається, а я тільки голосно сміюсь.

— Закомплексований боягуз. І завжди таким був. Хіба ти здатен на щось величне? На щире кохання? Ні, твоє місце у кімнаті з подертими стінами і я єдина причина твого нікчемного існування.

Жадібно вдивляюсь у його перекошене від страху обличчя, ми сперечаємось за пістолет, що досі втиснутий до межі у моє тіло. Я хочу, щоб він був таким рішучим як я, тому не відпущу зброї. Нехай обирає тут і зараз. Для сумнівів немає часу. Або приймає мою перевагу, або забирається до психлікарні.

— Ти все одно без вибору, — зосереджено намагається викрутити дуло вгору.

— Це ти здохнеш без мене. Перевіримо?

В його очах — сльози, облизує тремтячі вуста. Я майже відбираю зброю, долоні спітніли. Повторюю запитання:

— Переві…

Гучний постріл закладає вуха. Дзвінка тиша. Пістолет падає на підлогу. Бойко — на мене, потім різко відсахується. Липка гаряча пляма розростається на його і моїх грудях… Біль затьмарює реальність. Пече вся ліва сторона тіла, але горить там, де мають бути ластівки. У мене відірвалась рука? Хочу глянути, але пекельні штирі розривають груди.

— Боляче… — вхопила повітря і це виявилось дуже складно.

Дмитро відступає, хитається і хапається за голову. Він уривчасто вдихає. А я не можу... Хлопець задкує і перечіплюється. Падає на підлогу. Підтягує ноги, мотає головою, наче у нього якийсь приступ. Здається, він задихається.

Ай… Підлога зрушила з місця і поплила, наче пліт на хвилях. Саня! Кричить. Чому я не розрізняю слів? Тільки дзвін у вухах. Я не сказала йому! Я кохаю тебе! Кохаю. Темно і затишно… Саня ляскає по щоці. Бачу його наді мною, розмазану донизу пляму на стіні, але нічого не відчуваю. Мені знову страшно, знову сумніви… Дивний вакуум. Бойко на підлозі, ридає, кричить щось… Я поряд. Тримай руку… Ой… Кімната віддаляється. Швидше. Я грузну у темряві…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.