Глава 27

Нарешті переддень фотовечірки. Від Бойка декілька днів тільки скупі сповіщення. Відчуття, що все що між нами було, це сон. У будь-якому випадку, поки що я слухняна лялька в його руках. Батько не піддається на вмовляння і заборонив розпитувати про арешт «Мрії».

Приготування допомагає відволіктись. Фотовечірка відбудеться у двоповерховому банкетному залі готелю Бойків. Обидва поверхи з високими стелями, фресками та блискучими люстрами. Колони, овальні вікна та аркові балкони створюють, разом із моїми масштабними фотозонами, неповторну атмосферу.

Величезна гойдалка в невагомих пір’їнках для справжніх Янголів, яскрава квіткова поляна із двометровим водоспадом, таємнича стежинка, розлоге дерево та Чеширський кіт, що причаївся на ньому, об’ємні бусини, що просипались зі скрині, справжній міні лабіринт, шахові фігури у ріст людини й величезне, пухнасте дерево-серце, що червоніше червоного, сходинки у невагомі ледь рожеві хмаринки та безліч менш масштабних зон із власним інтер’єром.

Але все, що майже готово забирає найбільше часу. Вечірка має бути ідеальною та безпечною. У планах — величезні мильні бульбашки з різноколірним димом всередині, що мають повільно перекочуватись серед стилізованих алей у залах. З ними — найбільше проблем.

Софія та декілька волонтерів прийшли на допомогу і це просто чудово. Без неї все було у два рази повільніше. Хоча мені й без того важко бігати у сукні й на підборах на склад на п’ятому поверсі. Це жахливо не зручно, але я звикаю. Хочу довести собі, що теж не промах на фоні цих офісних курок, які спускаються до зали, чи то на приготування подивитись, чи вкотре обмити мені кісточки. Тому, як каже Валентинка, я у повній комплектації.

Залою прогулюється Борис Миколайович і безсоромно свердлить мене очима:

— Ольго Михайлівно, ви чарівна.

— Дякую, — ніяковію, як підліток.

— Працюєте зранку без перерви, — блискає білосніжними зубами. — Пропоную скласти мені компанію.

— Куди?

— Запрошую вас на каву, Ольго.

О! Аж у жар кинуло. Слухняно йду за ним, в думках рахуючи кількість відкритих ротів навкруг нас.

Проходимо біля Оперного Театру в парк Пале-Рояль[1]. Затишна місцина трохи заспокоює тремтіння. З ресторанів лунає різна, але тиха музика, пахне кавою, випічкою і барбекю. Хребтом відчуваю, що кава лише привід для чогось менш приємного.

— Ольго, як вам роль нареченої мого сина? — спокійно запитує Борис, щойно офіціантка відійшла від нашого столика.

— Ви про що? — благаю всі відомі сили, щоб тональний крем хоч трохи приховав червоні щоки.

— Дівчинко, мій хлопець жодного разу не витрачав стільки часу на прогулянки, плавання та просте спілкування з кимось. Навіть з Олександром.

— Нічого незвичного… — намагаюсь угадувати відповіді, щоб не порушити правил гри.

— Ви провели разом достатньо часу, щоб робити висновки.

— Борисе Миколайовичу, я не розумію ваших натяків, тому просто питайте, що цікавить.

— Я радий, що ти з’явилась у його… У нашому житті. Коли ми вперше зустрілись, я з жахом уявляв, як боляче він може зробити тобі. Заборонив підходити, навіть дивитись у твою сторону. А син натомість запропонував відректися від фонду, ніж від тебе. І, здається, це його перше вдале необдумане рішення.

— Він не схожий на невдаху.

— Не схожий, бо навчився швидко виправляти помилки. Ось тільки методи іноді жорсткі.

— Такі ж як і обставини навколо нього.

Борис підіймає кутики рота догори, сидить такий замріяний, наче… Закохався. Я здригаюсь від цієї думки й вперто вивчаю скатертину на столі. Борис продовжує:

— У мене обмаль часу тому… Ольго, ти ідеальна дівчина для мого сина і я неабияк радітиму вашим заручинам.

Страх здавив горло. У голові ті таргани, що тупі, прокручують почуте на повторі. Чашка з кавою ковзає у вологих долонях. Відсовую її далі на стіл.

— Я… Ми не плануємо такого.

— Ти може й не плануєш, а от Дмитро... — чоловік перевів погляд на фонтанчик у центрі парку, — це незвична для нього поведінка. Я радий, дуже радий такому вибору. Я завжди підтримуватиму тебе, Ольго, і не дозволю ображати.

— Стоп, заждіть. Ми просто відпочили й все …

Трясця! Домовленість!

— Маю на увазі, разом відпочили й все…

— А вчора? Він з тобою був?

—Угу, — ховаю носа у чашці.

— Який час?

— Ну… Я маю розповідати, чим ми займались? Це допит? Ми дорослі люди…

Борис мружиться, відпиває кави. Від сорому я хочу сховатись під цей столик. Наче брешу рідному батькові. Стискаю коліна, щоб вгамувати тряску. Я боюсь підставити свого Бойка.

— Трохи швидко все закрутись, так? — Борис просто насолоджується моєю ніяковістю і рум’янцем.

— Так.

— Дмитро гірше сірника, — чоловік переводить подих. — Мені потрібно позбутись керування фондом до входження в обов’язки депутата. На свою несерйозну дружину я не можу розраховувати. Тільки син, а він бере принципами, що дуже не доречно. Ти допоможеш йому триматись вірного шляху.

— Я не знаю вірного шляху, — відповідаю і переможно стискаю кулаки. Він повірив, що ми були разом. Ох, я висловлюсь Дмитру…

— Впевнений, що хлопець незабаром покаже тобі поганий приклад, — фиркає сміхом.

— Чому ви настільки впевнені у його поразці? Він же організував цей фонд, займався ним, у нього безліч вдалих проєктів, а ви бачите тільки невірні кроки.

— Я намагаюсь вберегти його від цих кроків.

У грудях спалахнув вогонь! Я наче проживаю ще одне життя, у якому знову повністю безсила. Що ж це за болячка така у всіх батьків? Злість переважує вихованість:

— Поговоріть з ним! Просто поговоріть! Запитайте, як він? Запитайте не про справи нарешті! Невже це так важко?

— З сином — так, — дивиться в очі. — Це нереально.

Відчуваю, як німіють ноги, потім живіт і груди. Не можу вдихнути, серце гупає у скронях. Я розчарована. Хоча, ні. Підсвідомо я очікувала на таку відповідь. Не знаю як правильно діяти, але не дозволю робити зі свого Бойка бовдура.

— Не хвилюйтесь, — розтягую вуста, — я буду поряд. Єва Олегівна теж просила доглядати за ним.

— Єва? Дивно. Цій людині байдуже на всіх, крім себе.

«Людина»... Подумки повторюю за Борисом. Скільки неприязні до дружини у цьому слові. Тепер зрозуміло звідки у Дмитра з’явилась ідея купити собі живу річ під назвою Еліза Кабо для зняття напруги.

— Що тебе збентежило? — чоловік лагідно запитує.

Чому мені моторошно від його голосу?

— Лю-ди-на, — вимовляю уривчасто.

На його обличчі промовиста посмішка:

— Твоє серце ще без ран. Сподіваюсь, так буде завжди. Я втратив найважливішу жінку через дурну брехню, тому інші — чергові люди у житті. Тому з тобою… Я максимально чесний.

Він блиснув очима, а я, відкривши від подиву рота, обдумую його слова. Ох, не потрібно було наближатись до сімейства Бойків.

Повертаємось до готелю, буденно розмовляючи по вечірку. У холі нас зустрічає Єва Олегівна. Вона чудернацько викривлює красиві вуста від подиву. Борис вітається із нею і преспокійно йде геть, стиснувши на прощання моє плече, чим остаточно приголомшив Єву. От навіщо мені цей цирк?!

Жінка змірює мене з ніг до голови й намагається розпитати про розмову з Борисом. Я ліниво відповідаю, аж доки у неї не кінчається фантазія вигадувати безглузді питання. Єва тягне мене до кавомашини, що під стіною.

— Ой, ні. Дякую, — випереджаю її пропозицію.

Вони що зговорились сьогодні? Так після кожного нашого побачення буде? Я уявляла домовленість трохи по-іншому.

Єва щебече про те, що обрала для мене фантастичні вечірні сукенки.

— Ну як тобі? — тицяє під носа телефон.

Я кинула поглядом на обсмиканий шматок тканини:

— Я хотіла б щось інше, більш стримане.

— Ти повинна йому подобатись! — звучить, як наказ. Єва злякано сіпнулась, але вмить розслабляє обличчя. — Олечко, слухай мої рекомендації й отримаєш Дмитрика на тарілочці, як смачний десертик.

Ого, заява! І ця туди ж… Ще старанніше починаю розгладжувати сукню на стегнах і намагаюсь не дивитись на неї. Оце марафон витримки батьки влаштували! Розминку я пройшла, тепер важка артилерія? У мене язик закам’янів, мляво промовляю:

— Я вся — увага, Єво Олегівно. Але такі сукенки підходять для приватної вечері, а не для благодійного вечора.

— Так, так. Можливо. Що ж... — змахує далі пальцем по екрану.

— Єво Олегівно… — благально заглядаю у залу, що досі схожа на гігантський смітник з целофану, коробок та деталей конструкцій.

Їй байдуже. Поки чекаємо каву Єва ніжно погладжує мою спину і співає:

— Як ти вже пересвідчилась, Дмитро надто імпульсивний. Самостійно приймає рішення, не враховуючи раду, що може погано вплинути на роботу всього фонду.

— Це ж його фонд, — відрізаю.

Єва стріляє переляканими очима і продовжує пошепки:

— І він його загубить. Абсолютно не вміє працювати з людьми. Сама бачиш…

— Він — людина настрою.

— Ти знайшла підхід. Не знаю як вдалось... Він доручив тобі деякі справи? — примружилася, наче ловить на брехні. — Ви взагалі багато часу проводите разом, так?

— Не так багато.

— Ой, тобі закоханій звісно мало, — посміхнулась і відпила кави. — Наш Дмитрик проковтнув тебе, як здобич. І, здається, йому подобається бути на гачку.

Нутрощі скручує вузлом від люті. Вогонь у грудях обпікає язиками кінчики пальців. Ця клята Серена вочевидь чекає неконтрольованих емоцій, тому ліниво кліпаю і промовляю:

— Я не планую довгостроково працювати у фонді, у мене інші плани.

Єва цмокає і жбурляє ще гарячий стаканчик в урну.

— Я не можу втратити таку можливість, — сичить. — Слухай мене уважно, або ж я влаштую тобі гірке життя. Не зможеш в Одесі на вулицю спокійно вийти. Вже скоро Борис відходить від справ і Дмитро не повинен отримати керування. Для цього є я. А ти мені допоможеш, зрозуміла?

— Так, так, — крадькома зиркаю, куди втекти від Серени.

— Не раджу грати проти. Тобі потрібно дружити зі мною і розповідати про всі його плани. Нічого складного. Я підіймусь до себе, а ти… Якщо хочеш щось розповісти, заходь до кабінету.

Вона зробила крок назад і її обличчя скривилось в оманливій радості:

— Привітик, синочку.

Я не встигла обернутись, тому опинилась в півоберта у міцних обіймах Бойка.

— Мамусю, ти як завжди маєш паскудний вигляд, — ще дужче тисне у теплі груди.

Повітря забракло, тому хриплю у светр:

— Бо-йко... Пусти.

Дмитро підійняв моє обличчя до свого і почав завзято викручувати язики у поцілунку, зітхаючи від задоволення. Ох, який же він солодкий і терпкий. Здається, я вловила лікарняний запах. Це відволікає від насолоди. «Так, дівчино, ти на нього ображена взагалі-то, тому зупиняйся», — зібралась до купи й відсахнулась.

— Дивитись на вас — справжнє задоволення, — процідила Єва.

— Якщо отримала задоволення, можеш йти звідси.

Хлопець так спокійно це сказав, що Єва від несподіванки навіть слів не знайшла. Круто розвернулась і зацокала підборами до ліфта.

Я відступила і витягла руку, щоб Дмитро тримав дистанцію. Він у цупкому сірому шерстяному пальті та чорному одязі, і це напрочуд підкреслює каро-зелену безодню очей. Збожеволіти! Моє тіло зрадницьки бажає… Іншою рукою обперлась на кавомашину й опустила погляд. Хлопець голосно зітхнув:

— Я не міг дзвонити, були справи.

— Людство на Марс збирається летіти, а ти подзвонити не маєш змоги.

Не чекаю відповіді, йду до зали, бо Бойківські розбирання це нескінченна марна справа, що вже втомила.

— Борис запитував про тебе. Сказала, що ти зі мною був весь цей час. Якщо збираєшся зникати, то повідом, будь ласка, щоб я вигадувала наперед.

— Олюню, вибач. Я ж не бантики на стенд розвішую. У мене трохи серйозніші справи, —обійняв ззаду і цілує потилицю: — Ти така красунечка.

Вогонь досяг неба. Моя кров кипить у венах.

— Залиш компліменти для своєї Зайки!

— Кому? — Бойко боляче схопив за лікоть, розвертаючи до себе.

У світлі люстр я побачила втомлене сіре обличчя і незграбно приспане волосся. Він навіть супиться з зусиллям. Спина спітніла, мені соромно. Враз перехотілось суперечок, тому вивільняюсь і повторюю:

— Для своєї чорноволосої Зайки, тої, що катається на твоєму авто і вішається на шию у клубі. А і ще...

— Олю, зупинись! Що за маячня! Я дві доби, як на голках! Що за дурні претензії?!

Його голос тремтить, очі вологі й каламутні.

Я не можу злитись. Тіло ватяне, а вогонь перетворився на приємний жар. Образа розвіялась, як конфетті від вентилятора. Що за магія… Повернулась до кулера, намочила руку і взялась розправляти приспане м’якеньке волосся.

— Зараз поясню… — завзято смикаю його голову і хлопець хитається у сторони. — Що за вигляд у власника фонду?

Дмитро усміхається, ловить мої руки, цілує і знову обіймає до хрусту у хребті. Я пручаюсь:

— Розумію, що не надто яскрава для тебе, але доки ми граємось у відносини, тримайся далі від дівок. Мені це не подобається.

— Та що ти хочеш від мене!? Які дівки?! — гримнув і відступив.

Я бачу, як пульсує кров у ямці між ключицями. Думаю, краще показати, ніж пояснювати.

— Ось, конкретно ця дівка, — тицяю йому телефон зі світлиною Зайки у BMW.

Дмитро мружиться, кривиться і відбирає телефон. Потім гортає фото в інстаграмі, лається всіма чортами й винувато дивиться з-під брів.

— Чому одразу не показала цю дурепу?

— Це твоя дурепа. Ти й розбирайся.

Знову лається і кусає вуста.

— Ці фото… — демонструє її профіль, — річної давнини. Я деякий час зависав із нею.

— Ти й зараз зависаєш... Бойко, не бреши мені, не така я важлива.

Він пронизав відчаєм і пригрозив долонею:

— Не кажи так!

— Досить! — забираю телефон.

Хочу йти, але Бойко штовхає у стінку й обпирається руками, нависаючи наді мною:

— Я постійно думаю про тебе… — хапає кисень ковтками, — як ненормальний.

— Я спостерігала ваші обійми, — дихаю йому в обличчя. Хочу відштовхнути, але марно. — У мене вечірка на носі, пусти.

Бойко стискає щелепу і сопе у чоло, аж волосся розлітається.

— Я обіцяю, що більше жодне фото не побачиш.

— Так, будь ласка, відгороди від цього сорому на час домовленості.

— Жодних сумнівів, обіцяю. Вона все видалить і взагалі...

Дмитро на мить задумався й обдаровує кривою посмішкою:

— Я проведу із нею роз’яснювальну бесіду.

— Тільки не у ліжку.

— А де ж? — хитро підморгує.

— Бойко, я вмію робити боляче, — розглядаю себе у його зіницях.

— Це найкращий твій талант, мала. Піднімемось до кабінету? — шепотить біля вушка й у мене підкошуються ноги.

Ледь мотаю головою, відштовхую нахабу і йду до зали.

— Ну ти й ревнива, Олюню. А що ж далі буде? —обіймає за талію і цілує у скроню. А потім вигукує: — Ого! Оце вечірка!

«Далі бути не може», — думаю про себе і розглядаю його прекрасне обличчя. Він стовідсотково задоволений. Стоїть і лупає здивованими очима на фотозони.

Я не витримую:

— Це ж просто бантики на стенді, — єхидствую. — Ще скажи, що вражений і ніколи такого не бачив.

— Бачив! Але по одинці, а тут... І це все у твоїй голові?

— Ще бульбашки з різноколірним димом всередині мають бути, — схилила голову набік, милуючись красою.

Дмитро зітхнув.

— Ти єдина, хто дійсно хвилюється за результат. Кошти дуже потрібні, особливо взимку... Дякую, — продовжує оглядати роботу, що кипить навкруг. — Чим допомогти?

Мої таргани-задираки втратили свідомість від похвал Дмитра Борисовича, але я, ледь стримуючи переможну усмішку, промовляю:

— Їдь додому і виспись. Наодинці бажано.

— Ммм… З думками про тебе, — хитро коситься. — Ти приїдеш?

— Пізніше, так, — відповідаю і таки усміхаюсь, а обіцяла собі злитись, триматись якомога далі й ще щось там…

Дмитро чеше потилицю і здається. Цілує у щічку, встигає ковзнути пальцями під сукню, і задоволений плентається до виходу. Проводжаю поглядом. Чим же він займався дві доби? На голках…

Все, Бойки порозходились. Хочеться умитись свяченою водою. Переводжу подих, тепер можна й попрацювати. Знаходжу очима Софію і йду до неї. В компанії веселіше і час скоріше пролетить. А вечері помчу до свого солодкого натхнення.

Софія мрійливо протягує, що Дмитро Борисович нарешті щасливий. Його погляд загорівся, коли вперше побачив мене і досі блискає жаром. Я перепитала, але у відповідь отримала знайому лагідну усмішку. До кінця дня я так і не збагнула, яку саме першу зустріч вона мала на увазі.

[1] Пале-Рояль — міський сквер в історичній частині Одеси, розташований між вулицями Ланжеронівська, Єкатерининська, провулком Чайковського і будівлею Оперного театру.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.