Глава 40

Зранку будить Бойко, який гупає п’яткою біля вікна. На вулиці дощ ллє стіною. Я не розумію, що сталось вночі... Все ж нормально було. Поки медсестра крутиться біля мене, не зводжу погляду зі Скаженого.

— Навіщо дзвонила батькам? — запитує, коли залишаємось на одинці у палаті.

— Бо мені хотілось поговорити.

— Я просив декілька днів мовчати, що не зрозуміло? Твій батько паніку на всю поліцію здійняв.

— Дмитре, я нічого зайвого не розповіла.

— Та невже? — стрельнув злим поглядом.

У нього дзвонить телефон. Хлопець скидає. Дзвінок повторюється ще декілька разів.

— Ліно, я сказав не чіпати мене, сидиш вдома і міркуєш, яка ти тупа вівця! Ні! Не реви. Думати потрібно. Не дзвони, я не збираюсь слухати безглузде ниття!

Оце так! Я приголомшена почутим.

— Що сталось? — запитую, коли він закінчує розмову.

Бойко дмухає люттю, кусає губи:

— Вам, дівкам, погано доходить?! Потрібно тільки команди віддавати, як собаці.

— Припини ображати! Поясни!

— Мала дурепа розповіла татові, що з тобою сталось. Навіщо їй про адвоката розповіла, Олю?!

— Я просто сказала…

— Просто сказала?! Я просив помовчати! Закрити рота і сидіти у палаті!

— Але ж Руслан сам винен...

— Сьогодні всі закутки гудять, що відомого адвоката вбили.

Здригаюсь, немов від розряду, всередині пече чи то образа, чи злість. Я намагаюсь згадати ту ніч. Дідько… Можливо, траєкторія авто очевидна чи... Можливо, залишила сліди у салоні. Ох, які сліди! Закриваю обличчя руками й намагаюсь забути бридкі слиняві поцілунки. Це маячня якась, я — жертва! А він покидьок!

Мені душно, тупий біль пульсує у потилиці. Крокую до ванної замикаю замок, потім повільно сповзаю на підлогу. Що я розповідала Ліні? Тільки те, що адвокат підвозив від подруги, погана видимість через дощ… Все… Так! Це все. Підстрибую і щосили штовхаю двері:

— Я нічого зайвого не бовкнула! Тобто… Нічого такого і не було… Ми їхали в авто, він почав приставати…

— Я не збираюсь це слухати! Моєму батьку цікаво, які у його улюбленої Олечки таємні справи з найкращим правозахисником в Одесі. Розумієш? Він думає, що ми хочемо відібрати фонд через суд!

— А це не так?

Дмитро закляк. Блискає очима і зціплює зуби, декілька нервових вдихів:

— Фонд — моє поле битви. Олю, — продовжує спокійно, — це вкрай невдала ситуація. Ще трохи залишилось до засідання. Йому не важко буде знову повернути мене до статусу некерованого алкоголіка, — Дмитро зміряв холодним поглядом і виплюнув слова: — Він їде провідати тебе, так що причепурись, Олечко.

Відвертається у дощ. Бриньчить ключем у кишені, переминається з ноги на ногу, розминає шию. Він чекає сутички. Йому добре, для нього все очевидно і звично, а мені як поводитись? Що казати, що брехати? Волосся спадає на обличчя і лізе у рот з кожним вдихом. «Причепурись, Олечко», — повторюю подумки прохання.

Повертаюсь до ванної, дивлюсь у своє зображення. Виснажена та хронічно налякана. Я розчинилась у шаленому вирі подій останніх місяців. На мить заплющую очі… Мій балкон залитий золотом сонця, ніс лоскочить аромат млинців, мляво перебираю пальцями по клавіатурі, друкуючи чергову статтю… Здавалось, що ніщо не здатне розворушити нудне, п’янке існування. Чудовий час був.

Вдивляюсь у Дмитрову Ольгу, зітхаю і злісно розчісую волосся. То що, вбивце? Чим ти думала, коли лізла зі своєю допомогою до Бойків? Виправити потрібно? Якщо хлопець дізнається… Якщо тато проговориться чи бодай натякне на Коблево у розмові, то мені потрібно буде справжнє диво, аби залишитись цілою та неушкодженою. Фонд — поле битви, а «Мрія» — це рятівна фортеця… Дмитро точно мене вб’є… Трясця, Олю…

— Де вона? — чую за дверима Борисів голос.

Навіть серце причаїлось від усвідомлення неминучої розмови. Що ж… Доведеться вийти зі Своєї Ванної.

Торкаюсь крижаної ручки й щосили штовхаю двері. Бойки стоять біля вікна. Обидва напружені до межі, розглядають мене, як мішень.

— Вітаю, Борисе Миколайовичу, — підборіддя смикається від напруги.

— Як ти, Ольго Михайлівно? — ступає назустріч, огортає долонями моє обличчя, а потім опускає руки на плечі. Його брови вигнулись у співчутті. Чоловік зітхає і вказує жестом на ліжко.

Слухняно йду, ноги ватяні. Опустила голову донизу, щоб не бачити Дмитра. Не розберу, мені соромно чи моторошно?

— Розповіси про свій план чи торгуватимемось, як на Привозі?

— У мене немає плану. Я просто додому з ним їхала.

Борис не дивиться на мене, він уважно слідкує за Дмитровою реакцією.

— Вночі, з малознайомим чоловіком, — відбиває чіткі кроки переді мною. — Сину, а ти слідкуєш взагалі? Чи й тут потрібно контролювати все?

— Тату, послухай, — його напругу видає похитування ногою, — нічого не планується і не приховується. Це знаю напевне. Я дотримуюсь нашої домовленості. Нікого не чіпаю, не відсуджую і не плету хитромудрих планів. Я чекаю засідання. З моєї сторони дії з адвокатом не логічні. Все.

— А як щодо запитів у твоїй справі? Минулого місяця хтось активно цікавився. Ти в курсі, що фізично не міг нікого вбити?

— Так, тату, в курсі. А ти не проґавив нагоди знищити мою мрію, як я колись твою. Своїм народженням.

В приміщенні їдка тиша, чути дихання кожного. Батько хоче вибити сина з рівноваги? Молю, щоб Борис відповів щось адекватне чи заперечив Дмитрові слова. Але він мовчить. Тобто, батько наголошував своєму сину, що той дарма народився?! Я відчуваю, як у скронях наливається і пульсує кров. Стежу за їхнім зоровим двобоєм. Хлопець — блідий і злий до тремтіння у м’язах. Як же я хочу обійняти його зараз, захистити від цього негідника-татуся. Дмитро, спокійний та рішучий, продовжує:

— Не лізь до моєї справи, не лізь до мого бізнесу і не чіпай мою Олю.

— А ти не думав, що вбивця, скоріш за все, з твого оточення?

— Я навіть знаю хто, — Дмитро зітхнув. — Скоріш за все…

Я з зусиллям втягую повітря, воно обпікає легені. Палату заповнила осіння мряка. Темно і некомфортно. Дощ б’є по склу з такою силою, що хочеться щулитись від пронизливих звуків. Моє тіло задубле, а реальність зникає у дощі.

«Ніхто не знає, ніхто», — повторюю про себе, відчуваючи смак крові у роті. Від напруження я мимоволі здригаюсь, підлога починає зрадницьки тікати з-під ніг. З уст виривається тихий зойк.

— Тобі погано? Паморочиться? — Дмитро торкнувся долонями обличчя і я знову дихаю у палаті.

— Що?

Він заглядає в очі, потім розглядає мої руки. Я так міцно зціпила ковдру у кулаках, що повиходили сині вени.

— У мене були плани щодо адвоката. Я хотіла дізнатись, як зняти арешт з «Мрії», — промовляю глухим тоном, пульс боляче тисне на вушні перетинки.

— Ну от. Я ж казав… — Борис гепається на стілець посеред палати. Здається, на його обличчі прослизнула посмішка.

Дмитро насупився, уважно розглядає мене, і щось собі вагається.

— Я хочу бути в курсі. Я нічого не розумію на ваших засіданнях і це мене засмучує. Я просто хочу знати, як воно… повертається… Я хочу допомогти, Солодкий… — кажу скоромовкою, сльози течуть по його пальцях. — Я не зраджу тебе. Я так хочу допомогти!

— Мала… — він пригортає мене. — Ти розумієш, що розбитися могла? Скоріш за все розбилась би?!

Дмитро відсторонився і міцно обхопив мою голову руками, я не можу надивитись у його каро-зелені очі. Вони такі ясні сьогодні. Напевне на лагідну погоду…

Хлопець знову обіймає і шепотить біля вуха:

— Я одразу за тобою пішов би… — дихає у волосся, як навіжений.

— Вибач.

— Це я винен, я.

Тепер Бойко себе звинувачує. Жах! Моя брехня для нього отрута. Так не повинно бути. Мій Солодкий надто вразливий перед акулами-родичами, а я ще олії у вогонь підливаю. Захищати, захищати й любити. Це все, що маю робити. Шепочу, обвиваючи руками шию:

— Я у твоїй команді. Тільки з тобою…

— Знаю-знаю. Сам винен, що дозволив адвокату так далеко зайти…

Я цілую м’яке волосся і поступово до мене доходить сенс його слів. Тобто... Що він має на увазі? Бойко знав Руслана? Стоп, стоп! Можливо він про щось інше…

Дмитро повільно розмикає обійми й подає пляшку з водою. У коридорі чутно голоси, двері відчиняються і заходить мама. Я думала, гірше сьогодні вже не буде. Потрясінню немає місця, тому хриплю, повільно підводячись з ліжка:

— Тато де?

Мама кривиться від невидимого болю і завмирає біля дверей. Витріщається на Бориса, а той у ступорі. Потім чоловік повільно підводиться зі стільця і хекає, немов зазнаний звір.

Дмитро хмуриться у здогадках, зціплює кулаки. Розумію, що зараз не до роз’яснень. Потрібно забирати маму звідси:

— Ма, зачекай у коридорі, — звертаюсь, подумки благаючи її негайно вийти.

Та вже запізно, Бойко-старший двигнувся в її сторону, стілець голосно гепнувся на підлогу, наче оголошуючи початок зворотного відліку. Між ними фізично відчувається електричний струм. Мама щулиться і навпомацки хапається за дверну ручку.

— Зачекайте! Куди ж ви так швидко, — хлопець, наче прокинувся зі сну, шмигає повз Бориса і хапає її за руку: — Проходьте.

Дмитро навмисне стає між ними. Погляд хижо блискає, він задоволено вишкіряється, наче заволодів найціннішим скарбом людства.

— То що, татусю, ховав свою слабкість?

Борис розчервонівся, згорбився, зиркає на маму, потім на її янтарну підвіску, що бринить блиском на грудях.

— Це вона? — Дмитро скалиться і змірює батька.

Хлопець видається не сповна розуму. Груди роздуваються, а обличчя застигло у люті. Нелюдській люті…

Я торкнулась холодної сталі, коли обіймала Дмитра, і тепер не відчуваю власного тіла від усвідомлення того, що він може використати зброю. Борисе, зроби щось, трясця! Стоїть, як вкопаний!

— Відійди, — чоловік нарешті почув мої безмовні благання.

— Ні-ні, — хлопець навіть не кліпає. — У мене питання: це та, що розбила нашу сім’ю?

Я ще не бачила його таким… Диким. Від такого Дмитра мене оберігав Борис? Таку неконтрольованість мала на увазі Єва? Я розумію, на що здатен біль хлопця, але не в змозі уявити межу допустимого.

Мама накриває долонею підвіску, а іншою рукою торкається плечей Бойка:

— Я не знала, синку.

Дмитро відсахується і розвертається на п’ятках. Враз його важке дихання ввірвалось у палату і, здається, відбилось одночасно від усіх стін.

— Не смій мене торкатись! — гарчить, погрожуючи долонею мамі.

Борис напружився:

— Сину, заспокойся і відійди.

Той миттєво опиняється перед самим носом у батька:

— Все, тату, досить наказувати! Я бачу твій страх, бачу! — тицяє вказівним пальцем у бік мами. — Як тобі відчуття безвиході? А якщо так?

Хлопець вихоплює пістолет і направляє на маму. Я гепаюсь на ліжко, намагаюсь дихати. Мама спокійна, тільки сльози течуть. Борис замахується і враз отримує удар зброєю, потім ще один кулаком іншої руки й падає, скорчившись, на підлогу. У власну кров.

— Тепер моя черга знищувати! — кричить Дмитро і, розвернувшись, прикладає пістолет до маминого чола. Я хочу говорити, але слова зникають ще у горлі:

— Солодкий, заспокойся, будь ласка. Ти лякаєш мене…

Він не реагує. Абсолютно. Несамовито давить зброєю на маму, тримає її за горло. Вона заглядає йому в очі:

— Синку, я одразу відмовилась… Відріклась від цього брехуна. Я не знала, що ти є…

— Та ну… Мене ніколи й не було в його житті. Могли б і далі розважатись! — сичить від люті й дихає, похрипуючи: — Як же я ненавиджу тебе.

— Вибач, вибач, хлопчику, — мама зривається в істеричне зойкання.

— Ні! Не потрібно ревіти! Мені байдуже. Вам всім було байдуже на мене. Тепер моя черга.

Я наче у кошмарі: дзвін у вухах, невагомі рухи й повна безвихідь. Втягую імлу... А можливо, це пара, що наповнює кабінку душу. Дощ. Дощ лупить по склу. Стоп! Я знаю, що його зупинить. Обтираю сльози і зціплюю зуби. Потрібно захиститись. Я бачила десь шприц. Нишпорю у тумбі біля ліжка. Я не боюсь привернути його увагу, я боюсь не врятувати маму. Є! Розпаковую зубами, ривком віддираю пластир від катетера і зойкаю від болю, що пульсує у м'язах, наче смикнула пальцями вену. Набираю повітря у шприц.

Один Бойко харчить на підлозі, інший — смикнув запобіжник перед маминим обличчям і шипить про помсту. Заплющую очі. Ти дурна, Олю, ти хотіла обвести кругом пальця Божевільного? Не думаю, що вистачить сил на палку промову. Просто перевірю чи варте чогось моє життя:

— Я була з тобою у Коблево. Бойко, я твій Янгол. Я досі пам’ятаю кожен твій подих, кожен доторк, Бойко. Ти чуєш? Я була з тобою…

Він голосно застогнав, ще раз гепає бідолашною мамою об двері, міцніше стискає зброю і… Повільно опускає її. Я приготувалась ввести голку у катетер. Дмитро обертається, скалиться і хекає вогнем.

Він наближається, недбало переступивши свого батька. Крок, ще крок…

— Не підходь до мене, — вставляю голку у катетер. Вона шкрябає по пластмасі й кишки скручує у вузол.

— Повтори те, що ти щойно сказала, — харчить.

Він хитається, не кліпає. Жодного клятого разу не кліпнув. Нормальні люди вміють так робити?!

— Викинь зброю, — я думаю, що можу ставити умови.

Бойко робить ще крок. Я зойкаю і намагаюсь контролювати одразу його і тремтячу руку, що на шприцові.

— Ти у клініці й це не дієвий спосіб шантажування, — без емоцій продовжує, ледь схиливши голову набік.

— Перевіримо? Хочеш перевірити!? — голос зривається, сльози заливають реальність. Не можу стояти, дихати й думати.

— Повтори ще раз… — пістолет трясеться у руці, він хапає повітря ковтками, нічого не залишаючи мені. — Повторюй! — верещить.

— Я. Була. З тобою, — вичавлюю з горла.

Голова нагадує бджолиний рій, не відчуваю рук та ніг. Фізично боляче від скляних очей навпроти. Ще секунда і Дмитро повільно заплющує повіки, кутики роту нервово сіпаються.

— Де ластівки?

— Хна.

Він кривиться, наче це слово ввігналось йому у груди й вибухнуло тисячею уламків. Оченята жалісно дивляться на мене, вони повні сліз.

Ховає зброю за пояс і розтирає долонями обличчя. Хлопець повільно опускається на ліжко, схлипує, а потім... Тихо сміється. Знову обтирає обличчя, я бачу, відчуваю його біль. Дмитро підводить погляд на мене, потім дивиться на шприц. Декілька разів хукає, немов перед спарингом, і підводиться.

— Нарешті, — шепотить, а потім наказує: — Досить жартувати.

— Я хочу спокійно піти звідси з мамою, — намагаюсь розправити плечі, але м'язи немов покорчило.

Бойко завмер, від його переможного, холодного погляду, реально хочеться впасти без духу. Набирає повні груди повітря, а я боюсь відвести очі. Помічаю, як мама сповзла на підлогу.

— Пусти до мами, — пошепки благаю.

— Віддай шприц, — простягає руку і здається абсолютно спокійним, тільки надто блідим.

— Я хочу…

— Дай сюди! — підстрибує і боляче вдавлює лікоть мені у щоку, а рукою миттєво висмикує шприц. Жбурляє його в протилежний куток палати й підхоплює в обійми. Так міцно, як тільки може втримати. Він обціловує плечі, шию, а потім голову. Цілує сльози, повіки, ніс, вуста. Втягує запах, ловить ротом кожен мій подих, потім завмирає вустами на губах.

— Ти є, існуєш насправді. Ти не зникнеш, так? Ти пам’ятаєш? — Бойко трясеться, міцно зажмурився.

— Віскі й вишневий дим?

Всміхається у губи. Ще дужче вдавлює у тіло і боляче стискує потилицю:

— Я божеволів, на стіни ліз… Хотів торкнутись тебе ще хоч раз у житті, дівчинко моя. Ти — жорстока. Ти — брехлива.

— Я сумнівалась… Боялась.

— Ні-ні-ні... Не потрібно боятись. Тільки не ти. Я ж був лагідним з тобою. Так?

Хлопець відсахнувся і витріщається на мене. Його зіниці розширені настільки, що я бачу своє перелякане обличчя у них. Дмитро супиться, ніздрі роздуваються, його настрій знову змінюється.

— Так! — випалюю. — Вибач, Солодкий.

Він зітхає болем. Я тисну його до себе. Потрібно заспокоїти, а потім хоча б зброю відібрати.

Відчинились двері у палату.

— Що тут відбувається?! — тато з зусиллям просувається всередину, штовхаючи маму, що досі плаче на підлозі.

Бойко стрепенувся, вмить напружився і притиш. Він тягнеться до зброї і я чую дзвінке клацання. Я з татом переглянулись. Трясця! Бойко дослав патрон до патронника… Тільки натиснути на цінгель. Дмитрова рука зі зброєю надто тремтить, іншою обперся на стіну вище моєї голови. Я обіймаю хлопця ще дужче і протягую руку за його спиною вперед, даючи зрозуміти спантеличеному батьку, що краще забиратись з палати.

— Татусю, допоможи мамі, — кажу виразно, — і Борису Миколайовичу.

Батько на мить розгубився. Зиркає на Бориса, підхоплює маму і сичить:

— Нарешті запхну цих Бойків за ґрати!

Я заклякла від тих слів… Ну навіщо, тату!

Дмитро викручується і стріляє у бік батьків.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.