Глава 47
Я боляче закушую губу. Наш одеський ранок мовчазний та напружений. Вчорашнє питання відкрите.
— Ти ж не замкнеш мене у квартирі?! — стою біля панорамного у вітальні, схрестивши руки на грудях. За вікном осіння злива, а з десятого поверху з видом на безкрає море, це взагалі здається Апокаліпсисом.
Бойко допиває каву за кухонною стільницею і повільно змірює поглядом. Потрібно «правильно» вести діалог з ним.
— Сніданок хоч сподобався? — намагаюсь не розбудити зранку Скаженого, а мирно порозмовляти із Солодким.
— Сподобався. Дякую, — він підводиться і змотує зарядне у клубок. — До батьків пізніше поїдеш.
— У чому проблема? Це ж батьки мої! Тим паче після того, що сталось у клініці, ми не розмовляли нормально.
— А телефоном?
— Бойко, я побачити їх хочу, — голос зривається.
Горло вмить стискають спазми, я відвертають у несамовитий дощ. В Києві випивка не давала сумувати, а зараз… Вперше в житті відчуваю порожнечу всередині. Здається, що батьки непомітно наповнювали мене, як посудину, не помічала важливості, не знала, що потребую їх так сильно. А зараз у душі свистить протяг. Навіть думати боляче про те, що я розчарувала їх. Батьки так сильно старались заради мене, що іноді забували про мої ж інтереси та погляди. Той що… Я так само не знаю, як правильно кохати.
Дмитро одягає пальто біля виходу.
— Зажди, Солодкий, — кидаюсь до нього. — Чому ти боїшся мене відпустити?
— А чому ти не хочеш бути тут? Наготуй смачної їжі, додай чогось дівчачого у це приміщення. Створи затишок! Цим же має займатись жінка вдома?
— Я не йду назавжди, — помічаю, що він більше ображений, ніж злий. — Поясни, що не так. Говори зі мною.
Він вагається, схрещує руки на грудях, його погляд скляний:
— Мені набридло очікувати… Я хочу тебе поряд. Постійно. Не збираюсь ділити з кимось.
— Це моя сім’я! Як ти не розумієш, — ледь не плачу.
Дмитро здригнувся:
— А я хто? Я теж хочу повертатись у сім’ю.
Здається, що підлога б’є струмом. Заплющую повіки. Я забула, що він забезпечений і одночасно обділений. Потрібно добряче напружити мозок:
— Ти теж сім’я, але…
— Набридло «але», — невдоволено морщить носа. — Тобі ж подобається покірність, не заперечуй, — він обвів поглядом квартиру. — Це і є твоя павутина. Де ж радісне очікування?
В його очах — перемога, вивчає мене, криво посміхається. Моє тіло пульсує у здогадці. Ні, невже… Я відступаю, намагаюсь згадати… Чую глухий голос Дмитра над головою:
— Біль — критерій пріоритетності будь-якої людини у твоєму житті, так, пані Волошина?
— А ти вмієш розставляти пріоритети… — мій голос відлунює. Дзвони бринять у вухах, міцно тисну на скроні. Потрібно у ванну… Прохолодна вода і темнота, як у моїй ямі. Перед очима танцюють різноколірні цятки. Йду, орієнтуючись по стіні, відчуваю руками крижані двері, що обпікають шкіру. Я така як є, я помилась і не повинна пояснювати… Спокій прокинувся. Тепло підіймається з нутрощів і б'є жаром у потилиці.
— Ні… Я не хочу до ванної, досить! — кричу щосили й гупаю дверима.
Все стихло. Страх, відчай і моє кохання. Розвертаюсь до Бойка. Ми у протилежних кінцях коридору. Він зробив крок назустріч. « Я не боюсь, я тебе не боюсь», — шепочу на ходу.
— Ти спланував все? Репортаж, мою роботу у фонді, адвоката? Ти статтю замовив? — прогинаюсь перед ним в очікуванні відповідей, хоча все й так очевидно.
Дмитро розправив плечі, він немов виріс. Моя хоробрість повільно зникає від хижого блискучого погляду.
— Так.
Всесвіт вибухнув. Міцно хапаюсь за голову, щоб втриматись. Тисячі реальностей вивертаються навкруг… Щебет ластівок. Вишневий дим у легенях. Мармур чорний з білими жилками. З пекла у крижану ополонку. Дощ ріже до крові шкіру. Запах мокрої землі. «Олю, Олю». Бойко. Серце у руках стискає. Рятівна вода. Свіжа. Холодна.
— Дивись на мене, — трясе за плечі.
Розплющуюсь. Ми у ванній. Дмитро тягнеться до вмикача на стіні.
— Це не допоможе, — не можу зупинити сміх.
Яскраве світло ріже очі й душу. Отже, вона є.
— Я поряд. Я завжди буду поряд, Янголятко.
— Ти знаєш, як не збожеволіти?
Зляканий завмирає і говорить, не кліпнувши:
— Я — майстер, — ляскає долонею по Феніксу.
Дмитро на руках несе у незастелене ліжко.
— Ти знав з самого початку, що я брешу?! — холодна постіль обпікає шкіру.
— Так, — чухає потилицю. — Трохи сумнівався спочатку.
— Але ж ти ненавидиш брехню.
— Я бачив в тобі себе. Той відчай і відраза до себе, страшно чи соромно перечити людині, що дала тобі все.
Бойко зітхає, турботливо накриває ковдрою, від чого здригаюсь, і всідається поряд. Розглядаю його спокійне обличчя. Ледь вловний жаль в очах і закушена губа. Він розгладжує моє волосся, шепоче:
— Коли побачив тебе на відкритті… Єдину у надто закритій сукні для нічного закладу. Чиста спокуса з невинним поглядом… Трохи зляканим навколишнім безумством. Абсолютно не вміла приховувати бажання, не розуміла, що потрібно взагалі-то, — він широко всміхається і хтиво мружиться: — Ох, я загорівся тебе отримати! Як одержимий… А коли поцілував, а ти розгубилась, коли ковтнув твій солоний запах… — він прикрив повіки. — Ти стояла переді мною, маленька така, в очах — бажання й ніяковість. В ту мить я подумав: «От ти, Бойко, і піймався». І все…Туман у голові. Тільки думав, як би доторкнутись до ніжної шкіри, як сховати, щоб ніхто не відібрав. І як скоріше заволодіти б.
Моє тіло заніміло. До болю. Дмитро цілує у ніс і шепотить:
— Полювання було жахливим, але я отримав свого Янголятка. Ти повинна була зізнатись. Сама собі.
— Це… Всього могло і не бути, — намагаюсь уявити, яка б я була сьогодні, якщо відкинути події останніх місяців. Не можу збагнути, тільки гарячі сльози відчуваю. — Я часто помилялась?
— Ти надто емоційна, — схилив голову набік. — І від цього я теж шаленію. Особливо у ліжку. Обожнюю твою відвертість.
Бойко ніжно цілує, ми розглядаємо одне одного, наче вперше бачимось.
— Як почуваєшся? — обтирає сльози.
— Наче мене використали.
— Олюнь, — рвучко підвівся, — єдине, про що жалкую, що довірив цю справу Євгену. Адвокат знав тільки про дозвіл. Якби більше пояснили, він міг пробовкнутись тобі.
Більше його нічого не турбує? Я хочу підвестись, але хлопець м’яко тисне на плечі, змушуючи лягти.
— Ти відпочинь, виспись гарненько, — гаряча долоня ковзає по щоці. — Я піклуватимусь, я дозволятиму зустрічатись з батьками й з подругою. Тільки пізніше, гаразд? Зараз ти тільки моя.
— Мені потрібно дещо забрати з дому, — ноги холонуть під ковдрою. — Якщо я збираюсь тут жити. Ти ж хочеш, щоб мені було комфортно?
Крокує по кімнаті, закушуючи верхню губу. Раптово зупиняється перед ліжком:
— Скільки часу потрібно?
Я навіть не одразу второпала. Бубоню, що перше спало на думку:
— Два дні.
— Сьогодні до мого приїзду маєш повернутись, — йде з кімнати.
Я підстрибую, ой, голова — обертом. Відштовхуюсь від ліжка і кричу вдогін:
— А ти коли повернешся!?
— Я зателефоную.
Вхідні двері голосно гупають. Падаю на ліжко. На мене дивиться розбита на шестикутники дівчина. Бліда, заплакана. Я маю повернути йому «Мрію». Фонд, думаю, вже Дмитрів. А далі? Що робити? Куди втікати? Щось нове пече у грудях… Злість? Він використовує мене, домовленість у силі. А навіщо каблучка? Париж? Він влаштував собі відпочинок? Його турботу можна розуміти як кохання? Сміюсь сама до себе. Цей хлопець на підсвідомому рівні не розуміє, чому люди одружуються і живуть десятками років, запхнувши якомога далі свої амбіції, норов та кохання. Особливо останнє — небезпечно вибухове. Приємне, тільки, якщо знаєш точне дозування та пропорції. А я впораюсь з цим?
Сльози повільно затікають у вуха, шморгаю носом. Часу мало. А сказати батькам хочу багато. І млинців з малиною… Невже все насправді? Мені відведено час на побачення з рідними. Ні, я не можу втиснути події у реальність. Ті, що зовсім божевільні з тарганів, підкинули ідею. О, дякую. Ви в моєму житті — лідери.
Біля дверей очікує Євген, як вартовий.
Збиваю вологою рукою пухнасте волосся. Скривлююсь. Нареченій пана Бойка ця зачіска не личить. Торкаюсь ланцюжка на шиї. Він неприємно холодний. Я хочу, щоб наша історія була зі щасливим кінцем. Отже, до побачення ластівки? Назавжди? Ні! Знову клята злість. Кидаю, що під руками, у сторони. «Дівчачі баночки» весело дзенькають об підлогу.
— Ольго, все гаразд? — Євген витріщився на безлад.
Я підстрибнула від несподіванки:
— Ви маєте очікувати біля дверей, — шиплю крізь зуби. — А що як прошмигну повз вас і втечу у невідомому напрямку?
Спокійно минаю його, не відводячи погляду. Спокійно чекаю, доки він відімкне двері. Як слухняний домашній песик…
В авто телефоную мамі, попереджаю, що приїду ненадовго. Євген вправно керує однією рукою. Заздрість шмигає під шкірою, лоскочить Яка ж я безпомічна. Ловлю думку, що не вистачає персикового аромату. Хоча, ні. Це моя територія…
— А чому ароматизатора в авто немає? — втислась у крісло до скрипу.
— Який бажаєте? — спокійний до нудоти.
— Чому саме ця модель? Чому джип взагалі?
— Він — броньований.
Євген дивиться на мене, я відчуваю, тому відвертаюсь у вікно. Почуваю себе вередливим зіпсованим дівчиськом.
— Є варіант з молочним салоном, — він дійсно розмовляє, як з дитиною.
— Байдуже…
Подумки молю вгамуватись моїх тарганів, але марно.
— Чому Руслан, — голос зірвався і я прочищаю горло, — мав навчити мене шантажувати рідного батька?
Світлофор, дощ ліниво шепотить. Тепер моя черга пропалювати поглядом дірки у чоловікові. Але йому, здається, це звично.
— Адвокат сприймав вас як дівчину, що хоче продати Бойку дозвіл на подальше функціонування комплексу. Наказ був підштовхнути до мирної розмови з батьком. Без якого-небудь примусу і тим паче шантажу.
— Тобто, адвокат думав, що я хочу використати батька? Що він взагалі знав про мене?
— Мінімум. Мав познайомитись і переконати вас дістати дозвіл. Дмитро Борисович готував команду проти прокурора…
— Яку ще команду? — долоні спітніли швидше, ніж мозок сприйняв інформацію.
— Юридичну, — зміряв поглядом.
Мені ніяково.
— Але в такому разі все закінчилось би небажаним розголошенням та зіпсованою репутацією вашого батька. Та й Борисовичу статті у пресі непотрібні.
Я трохи ошелешена:
— То Дмитро хвилювався за репутацію мого батька?
— Схоже на те, — видихнув.
— А за мене — ні?
— Я працював з адвокатом завжди й цього разу… — Євген завмер і стиснув вуста, міцно тримає кермо обома руками. — Це моя помилка, пані Ольго.
Фізично боляче від пульсації у голові. Здогадки, як ліхтарі, що вмикаються над вечірньою вулицею.
— Ви у цьому авто возили Елізу?
— Я нікого не возив. Досі.
— Він кохав її?
— Ольго, — Євген уперся ребром долоні у кермо, — У Елізи з Дмитром Борисовичем була специфічна домовленість і дівчина сама винна… Тому що надто добре знала, куди бити…
Напружуюсь, щоб вхопити кожне слово, але в голові дзвенить тільки «специфічна домовленість»… Він не кохає, не кохає… Веселі цятки перед очима, дрижать сироти по тілу і вогню знову катастрофічно не вистачає кисню. Погано…
— Мені погано, — здається повторила декілька разів.
Джип м’яко зупиняється біля узбіччя. Торкають землі ногами, дверцята відпустити боюсь, все навкруг кудись віддаляється, дощ просочується крізь мене.
— Ольго, прошу, поверніться до салону, — Євген виріс переді мною. — Ви захворієте.
— Що мені робити? — дивлюсь, як на спасителя. — Куди втекти?
Чоловік благально кривить брови, жили на шиї сіпаються. Обережно підштовхує до салону і гупає дверима. Я сама піймалась, чому ж тепер нию? Обхоплюю голову і стискаю у кулаки пухнасте волосся. Від пекучого пронизливого болю, темніє в очах. Чого я хочу? Рішення десь поряд, в голові, у грудях, кружляє, як супутник поряд.
— Ольго, у Дмитра складний характер. Ви все розумієте, ви чудово справляєтесь. Не вірю, що вам страшно! Я бачив вашу рішучість, — стиснув мою руку, одночасно міцно і тепло. — Дівчинко, я знаю, що вас об’єднує Коблево. Ви довго йшли одне до одного. То чи варто опиратись, якщо кохання таке наполегливе?
Я витріщаюсь на цього постійно стриманого, навіть набундюченого, чоловіка. Він обережно відпускає мою руку і преспокійно кермує далі. Вмить закортіло дізнатись про нього все. Все, що можливо. І особливо про його сім’ю.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!