Глава 47

Я боляче закушую губу. Наш одеський ранок мовчазний та напружений. Вчорашнє питання відкрите.

— Ти ж не замкнеш мене у квартирі?! — стою біля панорамного у вітальні, схрестивши руки на грудях. За вікном осіння злива, а з десятого поверху з видом на безкрає море, це взагалі здається Апокаліпсисом.

Бойко допиває каву за кухонною стільницею і повільно змірює поглядом. Потрібно «правильно» вести діалог з ним.

— Сніданок хоч сподобався? — намагаюсь не розбудити зранку Скаженого, а мирно порозмовляти із Солодким.

— Сподобався. Дякую, — він підводиться і змотує зарядне у клубок. — До батьків пізніше поїдеш.

— У чому проблема? Це ж батьки мої! Тим паче після того, що сталось у клініці, ми не розмовляли нормально.

— А телефоном?

— Бойко, я побачити їх хочу, — голос зривається.

Горло вмить стискають спазми, я відвертають у несамовитий дощ. В Києві випивка не давала сумувати, а зараз… Вперше в житті відчуваю порожнечу всередині. Здається, що батьки непомітно наповнювали мене, як посудину, не помічала важливості, не знала, що потребую їх так сильно. А зараз у душі свистить протяг. Навіть думати боляче про те, що я розчарувала їх. Батьки так сильно старались заради мене, що іноді забували про мої ж інтереси та погляди. Той що… Я так само не знаю, як правильно кохати.

Дмитро одягає пальто біля виходу.

— Зажди, Солодкий, — кидаюсь до нього. — Чому ти боїшся мене відпустити?

— А чому ти не хочеш бути тут? Наготуй смачної їжі, додай чогось дівчачого у це приміщення. Створи затишок! Цим же має займатись жінка вдома?

— Я не йду назавжди, — помічаю, що він більше ображений, ніж злий. — Поясни, що не так. Говори зі мною.

Він вагається, схрещує руки на грудях, його погляд скляний:

— Мені набридло очікувати… Я хочу тебе поряд. Постійно. Не збираюсь ділити з кимось.

— Це моя сім’я! Як ти не розумієш, — ледь не плачу.

Дмитро здригнувся:

— А я хто? Я теж хочу повертатись у сім’ю.

Здається, що підлога б’є струмом. Заплющую повіки. Я забула, що він забезпечений і одночасно обділений. Потрібно добряче напружити мозок:

— Ти теж сім’я, але…

— Набридло «але», — невдоволено морщить носа. — Тобі ж подобається покірність, не заперечуй, — він обвів поглядом квартиру. — Це і є твоя павутина. Де ж радісне очікування?

В його очах — перемога, вивчає мене, криво посміхається. Моє тіло пульсує у здогадці. Ні, невже… Я відступаю, намагаюсь згадати… Чую глухий голос Дмитра над головою:

— Біль — критерій пріоритетності будь-якої людини у твоєму житті, так, пані Волошина?

— А ти вмієш розставляти пріоритети… — мій голос відлунює. Дзвони бринять у вухах, міцно тисну на скроні. Потрібно у ванну… Прохолодна вода і темнота, як у моїй ямі. Перед очима танцюють різноколірні цятки. Йду, орієнтуючись по стіні, відчуваю руками крижані двері, що обпікають шкіру. Я така як є, я помилась і не повинна пояснювати… Спокій прокинувся. Тепло підіймається з нутрощів і б'є жаром у потилиці.

— Ні… Я не хочу до ванної, досить! — кричу щосили й гупаю дверима.

Все стихло. Страх, відчай і моє кохання. Розвертаюсь до Бойка. Ми у протилежних кінцях коридору. Він зробив крок назустріч. « Я не боюсь, я тебе не боюсь», — шепочу на ходу.

— Ти спланував все? Репортаж, мою роботу у фонді, адвоката? Ти статтю замовив? — прогинаюсь перед ним в очікуванні відповідей, хоча все й так очевидно.

Дмитро розправив плечі, він немов виріс. Моя хоробрість повільно зникає від хижого блискучого погляду.

— Так.

Всесвіт вибухнув. Міцно хапаюсь за голову, щоб втриматись. Тисячі реальностей вивертаються навкруг… Щебет ластівок. Вишневий дим у легенях. Мармур чорний з білими жилками. З пекла у крижану ополонку. Дощ ріже до крові шкіру. Запах мокрої землі. «Олю, Олю». Бойко. Серце у руках стискає. Рятівна вода. Свіжа. Холодна.

— Дивись на мене, — трясе за плечі.

Розплющуюсь. Ми у ванній. Дмитро тягнеться до вмикача на стіні.

— Це не допоможе, — не можу зупинити сміх.

Яскраве світло ріже очі й душу. Отже, вона є.

— Я поряд. Я завжди буду поряд, Янголятко.

— Ти знаєш, як не збожеволіти?

Зляканий завмирає і говорить, не кліпнувши:

— Я — майстер, — ляскає долонею по Феніксу.

Дмитро на руках несе у незастелене ліжко.

— Ти знав з самого початку, що я брешу?! — холодна постіль обпікає шкіру.

— Так, — чухає потилицю. — Трохи сумнівався спочатку.

— Але ж ти ненавидиш брехню.

— Я бачив в тобі себе. Той відчай і відраза до себе, страшно чи соромно перечити людині, що дала тобі все.

Бойко зітхає, турботливо накриває ковдрою, від чого здригаюсь, і всідається поряд. Розглядаю його спокійне обличчя. Ледь вловний жаль в очах і закушена губа. Він розгладжує моє волосся, шепоче:

— Коли побачив тебе на відкритті… Єдину у надто закритій сукні для нічного закладу. Чиста спокуса з невинним поглядом… Трохи зляканим навколишнім безумством. Абсолютно не вміла приховувати бажання, не розуміла, що потрібно взагалі-то, — він широко всміхається і хтиво мружиться: — Ох, я загорівся тебе отримати! Як одержимий… А коли поцілував, а ти розгубилась, коли ковтнув твій солоний запах… — він прикрив повіки. — Ти стояла переді мною, маленька така, в очах — бажання й ніяковість. В ту мить я подумав: «От ти, Бойко, і піймався». І все…Туман у голові. Тільки думав, як би доторкнутись до ніжної шкіри, як сховати, щоб ніхто не відібрав. І як скоріше заволодіти б.

Моє тіло заніміло. До болю. Дмитро цілує у ніс і шепотить:

— Полювання було жахливим, але я отримав свого Янголятка. Ти повинна була зізнатись. Сама собі.

— Це… Всього могло і не бути, — намагаюсь уявити, яка б я була сьогодні, якщо відкинути події останніх місяців. Не можу збагнути, тільки гарячі сльози відчуваю. — Я часто помилялась?

— Ти надто емоційна, — схилив голову набік. — І від цього я теж шаленію. Особливо у ліжку. Обожнюю твою відвертість.

Бойко ніжно цілує, ми розглядаємо одне одного, наче вперше бачимось.

— Як почуваєшся? — обтирає сльози.

— Наче мене використали.

— Олюнь, — рвучко підвівся, — єдине, про що жалкую, що довірив цю справу Євгену. Адвокат знав тільки про дозвіл. Якби більше пояснили, він міг пробовкнутись тобі.

Більше його нічого не турбує? Я хочу підвестись, але хлопець м’яко тисне на плечі, змушуючи лягти.

— Ти відпочинь, виспись гарненько, — гаряча долоня ковзає по щоці. — Я піклуватимусь, я дозволятиму зустрічатись з батьками й з подругою. Тільки пізніше, гаразд? Зараз ти тільки моя.

— Мені потрібно дещо забрати з дому, — ноги холонуть під ковдрою. — Якщо я збираюсь тут жити. Ти ж хочеш, щоб мені було комфортно?

Крокує по кімнаті, закушуючи верхню губу. Раптово зупиняється перед ліжком:

— Скільки часу потрібно?

Я навіть не одразу второпала. Бубоню, що перше спало на думку:

— Два дні.

— Сьогодні до мого приїзду маєш повернутись, — йде з кімнати.

Я підстрибую, ой, голова — обертом. Відштовхуюсь від ліжка і кричу вдогін:

— А ти коли повернешся!?

— Я зателефоную.

Вхідні двері голосно гупають. Падаю на ліжко. На мене дивиться розбита на шестикутники дівчина. Бліда, заплакана. Я маю повернути йому «Мрію». Фонд, думаю, вже Дмитрів. А далі? Що робити? Куди втікати? Щось нове пече у грудях… Злість? Він використовує мене, домовленість у силі. А навіщо каблучка? Париж? Він влаштував собі відпочинок? Його турботу можна розуміти як кохання? Сміюсь сама до себе. Цей хлопець на підсвідомому рівні не розуміє, чому люди одружуються і живуть десятками років, запхнувши якомога далі свої амбіції, норов та кохання. Особливо останнє — небезпечно вибухове. Приємне, тільки, якщо знаєш точне дозування та пропорції. А я впораюсь з цим?

Сльози повільно затікають у вуха, шморгаю носом. Часу мало. А сказати батькам хочу багато. І млинців з малиною… Невже все насправді? Мені відведено час на побачення з рідними. Ні, я не можу втиснути події у реальність. Ті, що зовсім божевільні з тарганів, підкинули ідею. О, дякую. Ви в моєму житті — лідери.

Біля дверей очікує Євген, як вартовий.

Збиваю вологою рукою пухнасте волосся. Скривлююсь. Нареченій пана Бойка ця зачіска не личить. Торкаюсь ланцюжка на шиї. Він неприємно холодний. Я хочу, щоб наша історія була зі щасливим кінцем. Отже, до побачення ластівки? Назавжди? Ні! Знову клята злість. Кидаю, що під руками, у сторони. «Дівчачі баночки» весело дзенькають об підлогу.

— Ольго, все гаразд? — Євген витріщився на безлад.

Я підстрибнула від несподіванки:

— Ви маєте очікувати біля дверей, — шиплю крізь зуби. — А що як прошмигну повз вас і втечу у невідомому напрямку?

Спокійно минаю його, не відводячи погляду. Спокійно чекаю, доки він відімкне двері. Як слухняний домашній песик…

В авто телефоную мамі, попереджаю, що приїду ненадовго. Євген вправно керує однією рукою. Заздрість шмигає під шкірою, лоскочить Яка ж я безпомічна. Ловлю думку, що не вистачає персикового аромату. Хоча, ні. Це моя територія…

— А чому ароматизатора в авто немає? — втислась у крісло до скрипу.

— Який бажаєте? — спокійний до нудоти.

— Чому саме ця модель? Чому джип взагалі?

— Він — броньований.

Євген дивиться на мене, я відчуваю, тому відвертаюсь у вікно. Почуваю себе вередливим зіпсованим дівчиськом.

— Є варіант з молочним салоном, — він дійсно розмовляє, як з дитиною.

— Байдуже…

Подумки молю вгамуватись моїх тарганів, але марно.

— Чому Руслан, — голос зірвався і я прочищаю горло, — мав навчити мене шантажувати рідного батька?

Світлофор, дощ ліниво шепотить. Тепер моя черга пропалювати поглядом дірки у чоловікові. Але йому, здається, це звично.

— Адвокат сприймав вас як дівчину, що хоче продати Бойку дозвіл на подальше функціонування комплексу. Наказ був підштовхнути до мирної розмови з батьком. Без якого-небудь примусу і тим паче шантажу.

— Тобто, адвокат думав, що я хочу використати батька? Що він взагалі знав про мене?

— Мінімум. Мав познайомитись і переконати вас дістати дозвіл. Дмитро Борисович готував команду проти прокурора…

— Яку ще команду? — долоні спітніли швидше, ніж мозок сприйняв інформацію.

— Юридичну, — зміряв поглядом.

Мені ніяково.

— Але в такому разі все закінчилось би небажаним розголошенням та зіпсованою репутацією вашого батька. Та й Борисовичу статті у пресі непотрібні.

Я трохи ошелешена:

— То Дмитро хвилювався за репутацію мого батька?

— Схоже на те, — видихнув.

— А за мене — ні?

— Я працював з адвокатом завжди й цього разу… — Євген завмер і стиснув вуста, міцно тримає кермо обома руками. — Це моя помилка, пані Ольго.

Фізично боляче від пульсації у голові. Здогадки, як ліхтарі, що вмикаються над вечірньою вулицею.

— Ви у цьому авто возили Елізу?

— Я нікого не возив. Досі.

— Він кохав її?

— Ольго, — Євген уперся ребром долоні у кермо, — У Елізи з Дмитром Борисовичем була специфічна домовленість і дівчина сама винна… Тому що надто добре знала, куди бити…

Напружуюсь, щоб вхопити кожне слово, але в голові дзвенить тільки «специфічна домовленість»… Він не кохає, не кохає… Веселі цятки перед очима, дрижать сироти по тілу і вогню знову катастрофічно не вистачає кисню. Погано…

— Мені погано, — здається повторила декілька разів.

Джип м’яко зупиняється біля узбіччя. Торкають землі ногами, дверцята відпустити боюсь, все навкруг кудись віддаляється, дощ просочується крізь мене.

— Ольго, прошу, поверніться до салону, — Євген виріс переді мною. — Ви захворієте.

— Що мені робити? — дивлюсь, як на спасителя. — Куди втекти?

Чоловік благально кривить брови, жили на шиї сіпаються. Обережно підштовхує до салону і гупає дверима. Я сама піймалась, чому ж тепер нию? Обхоплюю голову і стискаю у кулаки пухнасте волосся. Від пекучого пронизливого болю, темніє в очах. Чого я хочу? Рішення десь поряд, в голові, у грудях, кружляє, як супутник поряд.

— Ольго, у Дмитра складний характер. Ви все розумієте, ви чудово справляєтесь. Не вірю, що вам страшно! Я бачив вашу рішучість, — стиснув мою руку, одночасно міцно і тепло. — Дівчинко, я знаю, що вас об’єднує Коблево. Ви довго йшли одне до одного. То чи варто опиратись, якщо кохання таке наполегливе?

Я витріщаюсь на цього постійно стриманого, навіть набундюченого, чоловіка. Він обережно відпускає мою руку і преспокійно кермує далі. Вмить закортіло дізнатись про нього все. Все, що можливо. І особливо про його сім’ю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.