Я б'ю у відповідь

...Ванна готельного номера, навкруг осінній туман, такий густий, що важко вдихнути. Чую знайому перепалку. Я у часі повернулась? В руці — крижана важкість… Інша тягнеться до закритих дверей. Я знаю, хто за нею… Я знаю, що зроблю… Двері відчиняються...

Прокидаюсь від гомону. Котра година, скільки спала — невідомо. Я насправді в готельному номері. Потроху згадую і з жахом розумію обставини. Ця кімната мені знайома. Страх підіймається із нутрощів і паралізує м'язи. Може помиляюсь? Сьогоднішній день важкий, може це просто хвора уява?

Йду до дверей, обертаюсь обличчям в кімнату. Все так! Все знаходиться на своїх місцях. Так само як тієї ночі. Широке ліжко посередині, праворуч вікно та вихід на балкон, я знаю, який вигляд відкривається звідти. На підвіконні попільничка з недопалками. Тут хтось живе? Ліворуч двері у ванну кімнату. Ту саму ванну… О, лишенько! Це прокляття! Прокляття за те, що повернулась сюди з репортажем! Серце лупить у скронях. Мені негайно потрібно вийти звідси! Оглядаюсь у пошуках своїх речей. Ох, а де телефон, фотоапарат? Намагаюсь скласти пазл подій до цієї миті.

Двері відчиняються і входить похмурий Дмитро. Я підстрибую від несподіванки. Дивлюсь на нього крізь сльози. Він клацає дверним замком і для мене цей звук, як постріл.

Дмитро ступає назустріч, супиться і зупиняється. Він вагається, потім його обличчя розслаблюється. Трясця! Мене трясе так, що не можу дихнути. Заплющую повіки.

Бойко обережно обіймає, шепотить: «Тихо, не бійся, заспокойся». Він гладить волосся, спину. Торкається пальцями підборіддя і направляє обличчя до свого, пальці продовжують ковзати по шкірі.

— Тобі нічого боятись. Абсолютно. Я вб’ю кожного, хто бодай торкнеться тебе. Чуєш? — голос зривається у шепіт: — Ніхто не посміє.

Зітхаю з полегшенням. Не впізнав, думає, що налякана. Гаразд. Обіймаю його, втягуючи запах парфумів та цигарок. Він обціловує маківку, шепотить про негайне бажання.

— Припини, мені зле і я налякана, — вислизую з його рук.

— Я заспокою, ходи до мене, — нетерпляче, швидко розщібає ґудзики на сорочці і я отримую ще один болючий нокаут: під лівою ключицею зображена зграя ластівок. Ластівки мої… Я збожеволію. Він не може так сильно кохати. Милуюсь пташками, тату прекрасне. Моя мрія тепер належить Бойку.

Дмитро помічає відчай. Я здригаюсь, горло німіє.

— Ти щось згадала? — витріщається на мене. — Ні, у тебе немає. Знайоме тату? Ти знаєш дівчину, у якої є таке ж тату? Ти знаєш щось?

Ривками мотаю головою:

— Не знаю, не знаю... Я хочу піти звідси.

— Ти схожа на неї, на мого Янголятка.

— Я не можу бути нею... Тобто… Вибач, я не знаю, про кого ти запитуєш.

«Очевидно, надто очевидно», - як черв'як вивертається думка у мозку. У Дмитра вривається терпець. Він хапає мене за голову і щосили трясе:

— Ти була тут? На відкритті була? Скажи, що була. Скажи, будь ласка.

З кожним словом струшує, як грушу, а я не можу відвести погляд від його диких очей.

— Відпусти, скажений! Мені боляче, — впиваюсь нігтями у його зап'ястя. Він повторює запитання, я кричу у відповідь:

— Не була, не знаю, не розумію, про що ти.

Дмитро штовхає і йде до ванної. Тікати, поки є можливість! Збираю себе до купи і йду на ватяних ногах до дверей. Найжахливіший кошмар життя наразі відбувається в реальному часі. Як можна було так уляпатись?

Дмитро вибігає з ванної й підхоплює на руки. Пручаюсь щосили, але все одно гепаюсь на ліжко. Він без сорочки, м’язи напружено грають під тату, вологе обличчя, божевільний блиск в очах. Тремчу від припущення, що він може щось згадати. Зістрибую на підлогу і стаю перед ним:

— Прошу, дай мені піти. Я не можу тут бути.

— Чому не можеш!? — його безумство прослизає мені під шкіру.

— Я боюсь тебе! Я нікому не розповім, що бачила, тільки відпусти, — дивуюсь своєму рішучому тону.

У відчаї закидає голову назад і розтирає долонями обличчя. Потім складається вдвоє і кричить щосили.

Серце стискається до розміру його сльози. Вакуум, прірва, безодня. Кров кипить у венах від провини. Я знаю вихід, не вперше...

Кидаюсь до нього й обіймаю. Заганяю нігті у шкіру, ковтаю із ним біль, розділяю на двох безумну тряску. Його серце під щокою сповільнює ритм. Бойко дихає зойками.

— Олю, — хрипить і хапає моє обличчя в долоні.

Дивлюсь на своє зображення у його зіницях.

— Ти потрібна мені... — цілує з натиском, так, що прогинаюсь під його жагою.

Стоїмо посеред кімнати. Бойко обціловує маківку, здається, боїться розімкнути обійми. Він навіть повіки не розтуляє.

— Тебе могли пристрелити за фотоапарат, — стискає міцніше і мені реально бракує кисню.

— Я зрозуміла вже. Хто це був?

— Ти дійсно думаєш, що відповім?

— Не думаю...

— А я прошу хоч іноді напружувати мозок, Олю.

— Вибач. І за дозвіл теж вибач. Я тільки підготую все...

— Дозвіл неважливий.

Він відступає, змірює очима і наказує:

— Лягай у ліжко.

Тіло вкривається сиротами, відчуваю, як тремтять вуста. Бойко повторює:

— У ліжко.

— Може… До мене? — голос глухий та невпізнаваний.

— Ні, — морщить носа, — мені ще не доводилось так довго очікувати бажане. Терпець вривається, тому будь слухняною.

Жестом вказує на ліжко. Я вибухаю гнівом:

— Не наказуй, я не обслуговчий персонал!

Якусь мить він чекає, а потім скалить зуби й кидається на мене. Майже збиває з ніг, але втримує за горло:

— Я попереджав тебе, так? Не наближатись до «Мрії», не грати зі мною… Тому що я хочу отримувати тебе тоді, коли мені заманеться. Без відмов. Ти — чортове дежавю. Постійне, наполегливе. Ти так схожа на ту, що звела мене з розуму… І якщо колись, якимось дивом, взнаю, що ти була у цьому номері й збрехала мені, я… — втягнув повітря біля вуха, — я навіть не уявляю, що зроблю з тобою.

Дмитро відпускає і я падаю на ліжко. Підгинаю ноги й пересуваюсь до узголів’я ліжка. На мить здається, що все це просто сон. Ось зараз він розвернеться, гупне дверима і я слухатиму його кроки у коридорі. Але, ні. Дмитро облизується, розщібає пасок і рвучко тягне за ноги до себе. Хотіла заперечити, проте в наступну мить, вже під його важким тілом, не в змозі щось вимовити. Жагучий голод захлеснув з головою.

Вдавлює моє тіло в матрац. Збудження горить внизу живота, поглинає усі думки. Його звичка скручувати руки не зникла. Гарячі вуста ковзають по шиї, я дихаю п’янкою хіттю. Фантастично! Намагаюсь триматись здоровим глуздом за реальність, але його рухи заважають. Імпульси збудження наростають з шаленою швидкістю і резонують між нами. Ох, не можу більше стримуватись… Стискаю у замок його пальці й впиваюсь у губи.

Лежимо на голому ліжку. Зім’ята постіль звисає, ковдра десь на підлозі. Наше дихання розмірене, але Бойко так і продовжує вдавлювати тілом у матрац. Він пестить покусану ключицю, зітхає і бубонить:

— Я попереджав про наслідки від очікування, — веде доріжку цілунками до вушка і зітхає: — Надто грубо?

М'язи приємно ниють, я досі у солодкому дурмані. Він цікавиться чи сподобалось мені? «Хлопче, можеш й надалі скручувати моє тіло подібно літерам грецького алфавіту і виводити візерунки зубами на ньому. Я просто у захваті від всіх твоїх дій», — подумала і промовила: — Підвези мене додому.

Він ховає ніс у моє волосся, затримує подих. Просовує руки під мене та обіймає до хрускоту у спині. Дмитро Бойко — спокусливий красень, ласий шмат холостяцтва Одеси, ніяковіє переді мною… В голові таргани маршують Парад Самовдоволення. Хоча мріяти про стосунки з ним просто смішно. Минуле не дозволить. Ох, забиратись звідси потрібно. Кидаю погляд на відчинені двері у ванну кімнату. Дмитро, наче почув мої роздуми, підвівся і почав швидко одягатись. Мабуть, краще не відставати.

Декілька спонтанних зойків від незвичного теплого болю і я одягнена. Дмитро уважно спостерігає за кожним моїм рухом. Здається, на його обличчі з'являється усмішка. Даю знати, що готова. Бойко клацнув дверним замком і пропустив мене вперед. Коли порівнялась з ним, загорнув в обійми:

— Не міг стримуватись, вибач.

— Це не повториться, тому є сенс вибачити.

— Чому не повториться?

— Надто боляче для мене.

Хочу вирватись і вийти нарешті з цього клятого номера, Дмитро тицяє мою голову у груди й шепотить:

— Якщо потрібно, я можу бути ніжним.

Мені байдуже, але його провини не потрібно, тому викручуюсь і звожу брови на переніссі:

— Домовленість не передбачає близькості між нами. Тому не намагайся.

— Тобі хтось казав, що ти кумедна, коли серйозна, — відверто милується.

— Ні! Тому що бережуть свої зуби.

Бойко ледь стримує сміх, знову обіймає і таки хихикає. Цілує у скроню, а я втягую носом запах втіхи й торкаюсь пальцями напухлих ниточок подряпин на його шиї. Ми обережно цілуємось втомленими вустами.

— Достатньо ніжно? — бере за руку.

— Що? — прослухала, бо саме вислизнула нарешті в коридор і вдихнула на повні легені. Витримала...

— Кажу …

— Ааа, так. Нудно.

— Отакої. Чого ж ти хочеш?

Посміхаюсь, бо й сама не знаю відповіді. Я хотіла б бути йому другом, надійним, справжній. Хотіла б вміти забирати його біль чи втому. Як у ту ніч...

Всі тільки й говорили про молодого власника «Мрії». Змучений, вразливий, але під надійною маскою веселощів. Його всі обіймали, смикали, а хлопець навіть усміхався втомлено. Він ховався у клубах цигаркового диму, а потім глянув на мене. Я так сильно захотіла його обійняти… Між нами — ніяких розмов, комфортно було мовчати. Тільки обмінювались усмішками, наче таємним шрифтом. Ох, яка я легковажна. Хоча… Це найкраща моя ніч… З найжахливішим ранком.

Дмитро обіймає за плечі, щось запитує.

— Вибач, я прослухала, — стоїмо біля BMW. — А де всі?

У дворі тихо, наче ніколи й не було тих авто. Може мені наснилось? Та ні. Звісно кепсько себе почувала, але не настільки ж...

— По домівках роз’їхались, — Дмитро відчиняє дверцята.

Я надто безпечно гепнулась на сидіння. Внизу живота різонуло.

— Ох ти ж …

Бойко ковтає сміх, а я завмираю від наступної думки:

— А де мій телефон?

— Зажди.

Виїжджаємо з території. Бойко виходить з авто і йде до будиночка. Я намагаюсь зручно всістись, бо все тіло ниє. Нарешті повертається і ми їдемо. Свердлю його очима, Бойко вибухає сміхом:

— Я забагато тобі винен?

— І?

— Авто — на твоїй стоянці. Телефон ранком поверну, а фотоапарат... Здається, поїхав з пацанами.

— З якими пацанами?

— Запам’ятай. Ти нічого не бачила і не чула.

— Я дійсно все пропустила, не хвилюйся.

— Олю, нікому не кажи, що тут була. Нікому.

— Така страшна таємниця?

Він закушує верхню губу і супиться:

— Так, таємниця. Не підведеш?

— Звісно, ні. Ну, може трохи шантажуватиму, — всідаюсь в півоберта до нього. Бойко так спокусливо і впевнено веде авто, що збудження знову лоскочить живіт та стегна.

— Вже не боїшся швидкості?

— Вчусь тобі довіряти.

— Ммм… Моя дівчинка.

Відпускає кермо і бере у долоні мої щічки. Мабуть, це був би неймовірний момент, але від такої смертельної несподіванки, я підстрибую до дверцят і пищу, як ненормальна.

Дмитро регоче, аж голову закидає на підголівник, а потім ліниво опускає руки на кермо.

— Ти збожеволів? Зовсім? — ніяк не віддихаюсь.

— Я все контролюю, — стискає рукою моє коліно. — Довіряй.

— Це погано закінчиться...

Відвертаюсь і намагаюсь не концентруватись на швидкості. Просто розглядаю різноколірні стрічки, що утворюються за склом. Думаю про те, чи дійсно Бойко вміє так сильно кохати? Чи мене просто очікує новий виток інтриг? Це надто небезпечна гра... Мені все важче кліпати очима.