Глава 48

Їдемо мовчки, дощ розважає зміною ритму. Виявляється, в моїй квартирі нові двері. Попередні з тріском були вибиті паном Бойком під час розшуку. Швидко збираю робочу техніку, шкіряну спідничку та кашеміровий светр, відчуваю, що вони сьогодні знадобляться і косметику з ванної. Потім дещо дістаю і залишаю на полиці, як шанс повернутися сюди знову. Чи це називається надією?

Мама зустрічає біля воріт і я ще в авто починаю лити сльози. Обіймаємось під холодним дощем. Не можу нормально дихати й від того рвучко втягую і виштовхую повітря з легень.

В домі пахне млинцями. Найбезпечніше, найприємніше місце на Землі. Жадібно дихаю і розтягуюсь в усмішці, наче повернулась після десятилітньої відсутності. Все знайоме, рідне і водночас сприймається в новому світлі.

Чекаємо тата з роботи на обід. Не втримуюсь і приймаюсь за малинове варення. Мама готує чай і лагідно нагадує про режим, як рятування від усіх бід. До дрижаків приємно її слухати. Так, я хочу розпорядок дня, порядок у житті, порядок у своїй почуттях. І цього разу у мене все вийде. Тільки ранкові пробіжки почну вже після зими.

Тато прослизає до кухні. Я соромлюсь його? Я ненавиджу себе? Неприємно тисне у грудях. Плачу і стою на місці. Не смію навіть підводити погляду.

— Доню, ну що ж ти... — його щоки теж солоні.

— Вибач. Вибач, тату, — схлипую у плече. Мама обіймає нас і ниття перетворюється на ритуал очищення. Все зникає, стає мізерним, настільки неважливим для уваги, що моторошно. Ось вона сила. Монотонна, надокучлива, не зрозуміла без загрози. Шкода, дуже шкода кожної витраченої на суперечки секунди. На мить я хочу забути свій новий досвід і бути просто татковою донечкою. Безамбіційною, поступливою й у нормальному психічному стані.

Наступну годину просимо, перепрошуємо, пояснюємо. Я набираюсь сили, планів та розуміння. Все спокійно, розмірено. Доки не кажу, що їду ввечері до Бойка. Знову дощова хмара заповнює усю кухню одразу.

— Доню, думай, прошу тебе, — тато стискає мої долоні у своїх.

— Я не можу… Я не знаю, що це. Я не можу пояснити. Він забирає з собою моє серце. От дійсно, татку, воно не б’ється так завзято, як поряд з ним. Вибач мені.

— Я боюсь, Олечко, просто боюсь за твоє життя.

— О, це зайве, — весело підстрибую у кріслі. — Він абсолютно безпомічний переді мною.

Батько розтирає чоло і синьо-зелені скроні, отже, готує в умі переконання. Мені закладає у вухах:

— Хіба я з Дмитром не достатньо сплатили за ваше минуле, — тато хоче перебити, я впевнено підвищую тон: — Ми не винні. Ми просто хочемо бути разом.

Батько опускає плечі й понуро йде у двері. Хвиля сиріт вкриває руки. Гіркота стискає горло, шия болить і пульсує. Він повертається з папірцем А4. Білосніжний, тонкий… У мене тремтять коліна, легені від напруження роздуваються болючими ривками. Очі наповнені сльозами, обличчя пече від постійного обтирання.

— Чому, тату, чому зараз? Чому не два місяці назад?! — підстрибую до нього. Мати зупиняє лагідними обіймами. — Всього цього могло не бути!

— Вибач… Я все надіявся, що забудеться. Перестане боліти. Аж доки ти не стояла у безвиході під стіною. І все одно захищала своє коха-н-ня, — він ледь викрутив вуста на тому слові й протягнув дозвіл.

Все? Кінець? Я дивлюсь на папірець і не розрізняю змісту у дрібних рядочках. Нема емоцій. У грудях тихо, в голові тихо. Це те, чому я щоразу поверталась до Бойка, причина відсутності ластівок на ключиці. Ну ж бо! Хоча б щось…

— Ти чому сумна така? Я остаточно закрив це питання. Не думай, що лише печатку та підпис поставив на папері.

— Ні, я просто, — схаменулась і складаю вдвоє той папірець, — не знаю, що далі…

Мовчки йду до своєї кімнати. В голові — безлад. Навіть таргани зникли. Зупиняюсь перед колажами. Вдивляюсь у своє фото — так, мила дівчинка була. Куди вона поділась? Я хочу віднайти у душі бодай крихту тієї наївної Олечки. Немає… Тільки кров, страх, злість і бажання втекти, зникнути. Хіба про це я думала, коли виросла між Елізою та побитим Дмитром? У той момент я думала… Відчувала тільки силу, що змусила серце битись у несамовитому темпі. Так, саме тоді я зробила перший в житті вдих. Це Бойко навчив мене.

У кімнаті відчинене вікно на провітрювання. Холоднеча забирається під шкіру. Закриваю швиденько і помічаю, що моя тумба з теками відчинена і порожня. Зовсім, абсолютно! Кидаюсь до неї, перевіряю. Дідько, у тих теках мої одкровення! Трясця! Чого лазити у речах!? Лють вмить спалахує, я зціплюю кулаки. Жовтий синець від катетера неприємно зачесався. Біжу на кухню, починаю верещати ще з коридору:

— Де мої рукописи?

— Ой, доню, не до них зараз, — махнула рукою.

— Де, мамо?! Досить, чуєш?! — перекрикую власне серцебиття. — Досить вирішувати за мене! Досить вказувати як краще! Це! Моє! Життя!

Переводжу подих, голова трясеться. Тато розтирає обличчя долонями, а мама кивнула на стіну:

— У Назара В’ячеславовича. Він просив, казав, що посприяє...

Я не слухаю. Стрімголов кидаюсь з будинку. Як вона могла!? Без дозволу відчинити, забрати й просто віддати мою душу чужій людині. Добігаю до воріт і з розмаху гупаю ними на всю вулицю. Байдуже! Набридла стриманість!

За ворітьми — зосереджений Євген, розвів руки, наче хоче втримати мій настрій.

— Що сталось? Я можу допомогти?

— Життя моє контролювати?

Перетинаю вулицю і вриваюсь у двір Інтелігента. Він вже чекає, бо, мабуть, чув гуркіт.

— Доброго...

— Де мої рукописи? Віддайте!

— Ольго, мені казали, що у вас зараз не найкращий період у житті, але бачу…

— Хто казав? Батьки? Скоріше це вони ніяк не вгамуються. Рукописи, — вимогливо протягую тремтячу руку. Трохи тихше за мій голос б’ється серце. Цікаво, Назару чутно?

Інтелігент йде до будинку, я — за ним. Потрібно все забрати. І спалити! Знищити минуле. Я зупиняюсь від цієї думки. Так! Чому ж раніше цього не зробити?! Мої рукописи — мені й вирішувати! Все згорить, не залишиться й натяку на колишню Олю. Принаймні звільню місце для себе справжньої — вбивці й утриманки.

Назар В’ячеславович протягує теки.

— Це все? Ви щось читали?

— Ні, тільки переглянув декілька. Ви гарно описуєте безвихідь та страх, Ольго...

— Це просто наївні записи! — мені не подобається комплімент про опис. — Віддайте все, бо зараз гукну охоронця і він витрусить навіть ластів’ячі гнізда під стріхою.

Погроза подіяла. Не даремно джип загоджував пів вулиці. Назар подає ще декілька тек.

— Як ви можете, — ледь втримую важку копу паперів. — Ви ж інтелігентна, чесна людина! Вам заробити захотілось чи слави у літературних колах?

— Ольго, ні те, ні інше. Мене попросили допомогти, трохи натиснути на вашу нерішучість от і все.

— Мама?

— Ні. Батьки тут ні до чого. Ваш наречений. Дмитро, так?

Я опускаю руки й теки повалились на підлогу. Міцно зажмурююсь. У вухах такий свист, що з’явилась оскома на зубах. Чую здалека голос Назара:

— Ольго, присядьте, присядьте. Що ви так зблідли?

Відчуваю опору і розслаблююсь. Оце справжня павутина! Я не витримаю, ні. Потрібно тікати. В кінці селища — зупинка електрички. Гайнути кудись в маленьке містечко, а ще краще смт. Зароблятиму копірайтингом під псевдонімом, років з десять і зможу повернутись. Бойко втомиться чекати, він нетерплячий. Так! Так і зроблю.

Підхоплююсь, і одразу ж сповільнююсь, бо напруга добряче вдарила у голову. Збираю акуратно теки.

— Вам допомогти?

— О, ні. Я сама впораюсь.

Перетинаю вулицю під пильним поглядом Євгена. Йду одразу в садок за будинком. Там знаходиться барбекю і дрова. Чудово.

Пахне мокрим осіннім листям. Під задубілими від мряки руками спалахує полум’я. Ліниво облизує сухе дерево. Язички невисокі, тремтячі, але безперечно могутні. Поповзли по строках, тріщить і ледь димиться… Втягую чадний дим. А хочу вишневий. Що залишиться після мене, коли Дмитро «впорається» зі мною? Гмм… Хіба я ніколи не згрібала сіро-чорний попіл? Досить брехні. Звикай, Олю, до правди.

Моя яма гарна при світлі полум’я. Воно зігріває, додає затишку. І знищує весь непотріб. Так приємно, наче цей вогонь знищує сміття у душі.

— Навіщо ж так, доню? Краще б сховала до «кращих» часів, — тато збентежений вигулює з-за рогу будинку. Він хмурний.

— Не кажи мені, що робити! — не відриваю погляду від жовтих язичків, але раптом холодна крапля, вочевидь з дерева, потрапила за комір і повільно котиться по хребту, повертаючи до реальності. Я схаменулась: — Ні-ні, я не хочу ображати! Вибач. Татусю досить намагатись спрямовувати мене. Будь ласка, озвучуй те, що думаєш про мої дії, рішення, вчинки. Але не звертай зі шляху. Я хочу помилятись. Якби ви не оберігали від суперечок і розчарувань… Якби я знала, що кохання — це чадна отрута… Скоріш за все у Коблево я б не наважилася.

Випалюю наболіле, батько — приголомшений.

Крізь мряку просочується гул потягу. В дощову погоду завжди краще чутно. З садка видно сусідську хату. Там живе одинока жінка. Я навіть не згадаю її ім’я. Мама з нею спілкується на тему садових квітів. Наші городи межують і є маленька калитка, через яку мама і ходить гостювати. Якщо пройти вздовж городів та її подвір’я, то опинюсь на паралельній вулиці й шлях до електрички — вільний. Хоча б спробувати, чи втеча реальна.

Я жбурляю останні теки у вогонь. Він сховався, ледь димить з-під них. Не впорається? Полум’я, наче прийняло зухвалий виклик, почало огортати папери з усіх сторін. Тихо, неспішно, але впевнено. Стиснуло у грудях. Збираю у кулак свій вологий светр і вишкіряюсь. Навіть дощ нам не загроза. Я збережу свій тендітний вогник, сховаю від усіх, а коли потрібно підживлю його. Хм… Шукаю очима маленьку прозору пляшечку. Ось! Прямісінько перед носом. Щедро ллю рідину на теки й полум’я одразу ж дякує, підстрибнувши весело вгору. Ось так, мій маленький друже, я відчуваю твоє тепло. Ловлю зляканий татів погляд. Він зіщулився, вуста тремтять.

— Йди до хати, татку, ти ж замерзнеш, — підходжу до нього і горнусь до грудей. — Все буде гаразд. Обіцяю.

Він обіймає, але… Вогонь гріє сильніше. Напевне між нами не буде більше тих сліпо довірливих відносин. Єдине розумію чітко — мої відносини з батьками змінились. Ні на краще, ні на гірше. Просто змінилось уявлення про кожного.

— Я швидко повернусь, — уникаю таткового погляду і рішуче крокую до калитки.

Чую як він йде, намагаюсь стягти білий дріт з вологого стовпця, але той не піддається. Відтягую нігтями й нарешті стягую, хвіртка беззвучно розчахнулась.

— Не варто, Ольго.

Обернулась, підстрибнувши з переляку. Євген схрестив руки під грудьми й задер підборіддя.

— Не робіть дурниць, — мружиться й киває на руку, що заклякла на стовпці. — Ви маєте вплив, повірте.

— Ні... — хитаю головою, зуби цокотять. — Я не зможу.

Євген зробив крок назустріч і простягнув руку:

— Я допоможу, дівчинко.

Відступаю, ноги грузнуть у слизькому болоті.

Охоронець супиться:

— Дмитро Борисович дзвонив. Цікавився, чому ви не відповідаєте на дзвінки й вже готовий брати штурмом цей маленький населений пункт.

Здається, що пальці примерзли до крижаного дерев'яного стовпця. Перед очима вальсують різноколірні кола. Дихаю жаром, Бойкова павутина затягується на горлі, як зашморг. Чую крізь дощ спокійний тембр:

— Ти знаєш, що впораєшся, чому ж боїшся?

Боюсь? Ніі... Те, що пече у нутрощах має іншу назву, іншу відповідь. Оля після зізнання — це нова людина, а від минулої щойно залишилась купка попелу, немає більше наївних літер у душі. Розплющую повіки й тягнусь до Євгенової руки. Як тільки торкнулась теплих пальців, міцна рука підхопила за талію.

— Я допоможу, — шепотить у скроню.

Мама приготувала с десяток лотків з першим, другим, десертом і окремо варення. Вона називає мене з Бойком одним займенником. Від того вуха горять, аж пощипують.

У джипі оглядаюсь у заднє, аж поки не звернули з вулиці. Чому так важко? Навіть моторошно… У мене ж є дозвіл для «Мрії», а навкруг все одно безлад. Розглядаю сажу на пальцях, що не відмилась, а потім зціплюю кулаки. Телефон лоскочить у кишені. Валентинка!

— Ти взагалі нормальна?! — чую роздратування у вусі.

Навіть не можу з нею привітатись, бо зі слухавки ллється потік з образ та злості. Вона дзвонила сотню разів, так я бачила, але… Була зайнята.

— У мене просто деякі проблеми. Невпевнена, що тобі цікаво буде… — хочу швидко все пояснити, трохи лячно від байдужості до подруги. Я ж люблю її. Чому ігнорувала?

— У тебе тільки одна проблема, подруженько! — відповідає тремтячим голосом. — Ти! Ти настільки обожнюєш вигадувати собі біди, що навіть боїшся про них заговорити. Ану ж все вирішиться швидко і просто! Правда!? Куди цікавіше страждати від якихось здогадок! Боже, Олю, як можна жити, сумніваючись навіть у повітрі навкруг!

— Я…

Вона роз’єднала зв'язок. Продовжую тримати слухавку біля вуха. Наче відчинились тисячі дверей і у груди вдарив крижаний вітер. Ні, я не така. Просто вона образити мене хотіла. Розтираю обличчя до болю. Чому останнім часом я тільки втрачаю? Зціплюю зуби. Кінець так близько, а у відчуття, що все навкруг руйнується, як картковий будиночок.

Шмигаю по закутках… Десь поряд причина, що не дає дихати. Набридло! Набридло! Коли це божевілля почалось? Батьки? Я щойно спалила образи. Дмитро? Випивка? Коблево? Коблево. Ох...

Я досі пам’ятаю запах того світанку, довгі тіні, липку кров... Повітря в легенях загусло. Міцно заплющуюсь. В голові спливають події фотокартками й кожна наступна наближає мене до Початку. Початку кінця.

— Коблево нас об’єднує…

Чому я не перевірила пульс? Чому їй не вистачило сил? Я не хотіла вбити. Тільки захистити Бойка і все. Я захистила його, але потім засумнівалась, злякалась сили, що отримала. Чому Еліза змушує мене повертатись у Ванну та відмивати руки від крові? Я нічого їй не винна, це мої рішення і наслідки теж тільки мої.

— Ольго, все гаразд?

— Не знаю, — шепочу, бо туман розвіюється остаточно і я вже відчуваю захоплення від завершення боротьби.

Телефон завібрував і вимкнувся від нестачі енергії. Я дивлюсь на своє зображення у дзеркальному екрані смартфону. Час вповільнюється до відчуття перерв між ударами серця.

Це не Еліза... Чи хтось інший... Неймовірно…

Я шукала тебе у кожному, а ти зовсім поряд. Ти змушуєш постійно сумніватись. Ти постійно викликаєш на двобій. Навіщо, Олю? Бойко наділив рішучістю, а ти миттєво відібрала. Чому? Ти також у нього закохана! Але сором’язливо й обмежено. Ти не плід щирого кохання, просто необхідність. Ти та, якою я не хотіла б бути. Ти найлютіший ворог, розгледіти якого можливо тільки у дзеркалі.

Розтискаю кулаки, сидіння рипить, повільно повертаючись у початкову форму. Нарешті розправляю плечі. Спина затекла за півтора року… Досить. Я викрила тебе, вороже. Я не поступлюсь. Бойко — мій. Можеш переконувати, що це криваве кохання — божевільне, неможливе, але саме воно привело мене до тебе. Так. Я відчуваю тебе під шкірою, я знаю, що ти причаїлась у думках, я бачу твій страх…

Не розплющую повік.

Я зосереджена.

Я б’ю у відповідь.

Авто зупинилось у темному паркінгу. Євген доставляє мене і речі у квартиру. Цілими й неушкодженими. Прощаємось, коли чую ледь вловні звуки з ванної.

— Напевне Дмитро…

— Стовідсотково, — констатую. Я ж обіцяла бути вдома, коли він повернеться! Чому ж не подзвонив?! Ой…

Трясця! Виштовхую у спину Євгена. Йду до ванної. Ні… Стоп! Спокійно. Я все виправлю. Переминаюсь з ноги на ногу й усвідомлюю, що втрачаю час. Думай швидше, Янголятко, бо сидітимеш у квартирі, напевне, з тиждень.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.