Глава 43

…Рідкий туман, ледь вловний. Чую сопіння і стогін. Це Солодкий на підлозі. Його лікті тремтять від важкості тіла. Вони підкошуються і хлопець падає, намагається підвестись, але тіло не слухається. Я палаю зсередини, ковтаю жадібно туман… Душний запах гелю для душу дере у горлі. Рука затекла аж до плеча. Опускаю погляд на мармурову тацю. Мозаїка тане під долонею, як сніг.

Я бачу тінь Елізи, вона наближається, повність накриваючи мого Бойка. Пляшка віскі, яка розхитується у її руці, як сокира ката. Хочу попередити його, запобігти біді… Я його захист. Я маю силу, маю перевагу. Я хоробра. Бо ніхто і ніщо не заподіє шкоди цьому хлопцю. Він — моя сила...

Закриваю повіки й втягую туман. Він розтікається свободою по венах. Стискую мармур і зціплюю зуби. Я б’ю у відповідь своїй покорі, своєму страхові, своїм сумнівам. Розплющую повіки, а переді мною закривавлена голова Елізи, що кричить розтрощеною щелепою: «Тікай від нього!!!»…

Ах! Підстрибую у ліжку. Я спітніла й заклякла від холоду… Озираюсь. Це палата. Моя безпечна палата. Серце гупає у скронях, кисню замало. Зістрибую на підлогу, щоб відчинити вікно, і падаю. Ноги не слухають. Вони тремтять і судоми б’ють голками з п’яток у сідниці. Я кричу щосили.

З’являється Євген, хапає під пахви й вмощує на ліжко, медсестра тримає мої руки й щось запитує. Мені страшно, плачу, давлячись сльозами, і не можу втягувати повітря у зціплене горло. Я боюсь заплющитись, щоб не побачити кривавої голови. Євген обтирає сльози-слину з обличчя.

Саме в цю мить з’являється Бойко. Чарівна усмішка вмить зникає, білі квіти розсипаються по підлозі. Шкода. Він кричить. Медсестра з Євгеном пояснюють. Все одно кричить. Здається, замість слини у моєму роті жовч, шлунок тисне у клубок. Згадую вчорашню вечерю, яку проігнорувала.

Холодна вода цівкою ллється у нутрощі. Ммм.. Смачно. Відкриваю повіки, троє наді мною. П’ю жадібно воду, втягуючи ПЕТ пляшку у себе.

— Все га-разд, — шепочу і розумію, що не відчуваю вуст.

Бойко рвучко підводиться, хапає Євгена за одяг і трясе, як торбу з подарунками. Намагаюсь зупинити його. Як же не приємно заклало вуха… Струшую головою. Ні, не допомогло. Дмитро підхоплює у долоні, обціловує. Це наче свіже повітря після дощу. Лікар вертить мою голову, мацає шию та заглядає в очі. Ще трохи всі напружені, розглядають мене.

— Все гаразд, — протягую вже впевненіше. — Сон поганий.

— Сон?! — Бойко шарпонувся. — Мала, я не залишу тебе більше саму, клянусь. Це жах якийсь! — він обпирає руки в боки й вибиває кроки від стінки до стінки.

— Не верещи, будь ласка, — протягую і відновлюю нормальне дихання.

За пів години у палаті порожньо. Тільки Дмитро сидить навпроти ліжка з величезними здивованими очима й жує вуста.

— Що наснилось? — запитує, не моргнувши.

— Еліза.

Хлопець нервово вдихнув, потім рвучко нахилився до мене і шепотить:

— Тобі наснилась Еліза Кабо?

— Так. Не прохай розповідати, — відвертаюсь у вікно.

Мовчимо кожен про своє. Заходить лікар і врочисто оголошує, що я можу їхати додому. Здається, він щасливіший за нас. Так сильно хочу до батьків, що від згадки про них стискає горло лещатами. Нарешті побачимось, поговоримо й смакуватимемо какао з зефірками.

Бойко веде до ВMW, на ходу дозволяючи Євгену відпочинок.

— Я додому хочу, — нию перед відчиненими дверцятами.

— Ми їдемо додому, Янголятко, — хлопець цілує у чоло і допомагає всістись. Сам йде до охоронця, що неподалік підпирає джип.

Ніс лоскочить персиковий поліроль. Центральний замок клацає і від того я підстрибую у сидінні. В голові дзвенять слова Елізи. Мені моторошно бути поряд з ним? Найстрашніше вже відбулось, чому серце рветься з грудей? Можливо я помиляюсь? Щось не помічаю?

— Ти чого налякана? — Дмитро сідає за кермо.

— Це ще зранку, — намагаюсь всміхнутись, але щоки заніміли.

Бойко тягне до себе, гладить волосся і навмисно ледь торкається моїх губ. Я відповідаю, але це тільки на мить, бо хлопець відсахується зі словами:

— Потрібно ще трішки протриматись, — смикає матню та вмощується у сидінні.

Мені знову некомфортно від його їзди, ніяк не можу припинити здригатись раз за разом. Чіпляюсь нігтями у все, що під руками, зойкаю на кожному повороті та кидаю благальні погляди на водія.

— Куди ми їдемо? — оглядаюсь, бо точно не в сторону Французького і не до мене.

— Смакувати круасани, — хлопець криво всміхнувся і примружився. — Не хочу більше гаяти час.

— Які ще круасани, Бойко! Я відпочити хочу! До батьків хочу! — обурення сиплеться горохом.

Відчуття виконаної роботи після зізнання тисне у грудях і я хочу отримати свій довгоочікуваний відпочинок, але Дмитро тільки пришвидшився. Насупився і вчепився у кермо, потім промовляє знайомим до жаху хрипом:

— Ти звикнеш, згодом. Тільки не опирайся, Янголятко.

— Що ти маєш на увазі? — спина вмить спітніла, напруження нестерпно повільно сповзає тілом у пах і там зосереджується, поколюючи.

Хлопець глитнув, рипить кермом й кладе долоню мені на стегно. Він не відводить погляду від дороги:

— Я турбуюсь про тебе, думаю постійно, як краще… Олю, ти отримаєш все, що забажаєш, — бубонить скоромовкою, — тільки озвучуй, тому що не вмію читати думки. Я зроблю тебе щасливою, обіцяю.

Він нарешті глянув на мене. Ох! Це не закоханий хлопець. Я бачила цей погляд у номері Коблево, коли він кинув мене на ліжко. Погляд, що спалював, коли стояла підперта його тілом до стіни, а голос вимагав поцілунку. Я пам’ятаю цей безумний блиск перед тим, як він ледь не вдарив мене біля дверей… Жодного варіанту на вибір.

— Дмитре… Я втомилась, зрозумій, — шепочу і відчуваю хвилі страху, що сильніше пульсують по тілу і стискають горло.

— Я знаю, — торкається долонею моєї щоки. — Я спланував твій відпочинок.

Бойко так звично всміхається, так мило і безпечно, що я видихаю все своє хвилювання і цілую його долоню. Лащусь й вбираю її тепло. Ну як я можу його боятись? Це ж мій Солодкий. Зажмурююсь міцно, щоб заспокоїти наполоханих тарганів. Подумки веду з ними бесіду і враз мене осінило.

— Ми що, в Париж летимо?

— Так… — протягує задоволено.

— Стоп! А як же…

— Кажу ж, що все спланував, — киває на заднє сидіння і я теж заглядаю назад. — Не хвилюйся. Взагалі відвикай від цього відчуття.

— Якого? — протягую, витріщаючись на валізу.

— Хвилювання, страх...

Відчуваю його погляд на собі. Не можу змовчати. Словам не терпиться у горлі, як авто у міському заторі.

— Я не люблю, коли вирішують за мене. Будь ласка, — голос тремтить, тому що не звик до таких заяв.

Дмитро змірює косим поглядом, наче я дурню промовила. Одночасно соромно й обурливо. Сама ж поступалась постійно, а тепер умови висуваю. Але й мовчати вже немає причин. Всередині відімкнулась скринька хоробрості та впертості.

— Звикай, — шепоче хрипом.

Я тільки рота відкрила від подиву та… Ні не страх. Те, що тиснуло у Коблево. Рішучість? Злість? Не знаю... Ох, хочу просто замкнутись у своїй квартирі на невизначений час.

Впираюсь у спинку сидіння і вдивляюсь у будівлю аеропорту, до якого наближаємось. Що з тобою, дівчино? Потрібно розслабитись. Ти зараз у Париж відлітаєш. І дехто, хто поряд, напевне не одну годину і тисячу витратив на цю подорож. А ти ще носом вертиш! Відштовхуюсь й налітаю на Бойка з поцілунками. Він не проти, тільки просить не закривати очі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.