Глава 30

Зали неймовірні! Захопливі! Вдень краси не розгледіли, а коли за вікнами ніч все виглядає розкішно. Яскраві вогні, масштабні зони й кульки з різноколірним димом, що додають невагомості загальній атмосфері. По периметру залу — столи з частуванням та шампанським. На другому поверсі більше місця для танців, на першому — невеличка сцена з інформаційним стендом про захід. Я з Дмитром обходимо спершу другий поверх, потім спускаємось на перший. Мене представляють усім як майбутню наречену. Від того потроху псується настрій, бо це брехня. Солодкий — спокійний та задоволений. Іноді шепотить: «Ну ти молодець», або «Дякую». Він здається розчуленим, міцно переплітає наші пальці.

Все чудово, аж поки не з’явились Єва та Борис. Дмитро знітився, його погляд спрямовується у темінь за вікнами. Я не витримую і тягну за шию до себе:

— Ти — власник, чуєш мене? Ти. А решта — обставини, — тисну долонею у груди.

Він мовчазно погоджується і пропонує випити. Ох, буде мені горе, якщо зайвий келих перехилю. Але Бойку потрібно, тому схвально підморгую. Згадую про обов’язкове вступне слово власника фонду. Дідько, раніше згадати б!

— Ти промову підготував?

— Навіщо. Батько відкриває вечір, — ліниво відпиває шампанське.

Та що з цим хлопцем не так?!

— Ти відкриватимеш! — сичу крізь зуби.

Бойко лупає очима.

— Звик не натужуватись, так? А дудки! Стій і думай промову. Я поки привітаюсь з твоїми батьками.

Одягаю найщирішу усмішку і крокую до старих Бойків. До напівстарих.

— Єво Олегівно, ви — розкішна! Яка прекрасна сукня, —ми цілуємось, наче друзі. — Борисе Миколайовичу, вам подобається вечірка?

Той відповідає: «Так» — і відволікається на якогось Пузаня.

— Олечко, це не зовсім те вбрання, в якому ти мала бути, — Єва бере за лікоть і відводить трохи далі.

— Дмитро обрав. Як вам? — кручусь перед нею, як дурна лялька.

— Головне, щоб йому подобалось. Чому хлопчик насуплений? — киває у сторону пасинка.

— Він завжди насуплений.

— Це точно.

Ми хихикаємо, вдаючи безтурботність.

— Щось розповіси мені? — Єва невинно кліпає довгими накладними віями.

— Останнім часом і не говорили… Ну знаєте, про особисте... Вечірка весь час забирала.

— Що ж… Зачекаємо.

Підходить Борис:

— Ольго Михайлівно, ти — чарівна!

Він цілує руку і спина одразу пітніє. Потім продовжує:

— Прекрасні фотозони, прекрасні. Декілька партнерів вже запропонували фінансову допомогу фонду, настільки їм імпонує вечірка. Ти — молодець.

— Отже, — прочищаю горло, — потрібно почати цей вечір.

Він радісно погоджується і рушає до сцени. Трясця!

— Я можу спробувати? — від переляку німіє щелепа.

— Що спробувати? — одночасно запитують Бойки.

— Ну, відкрити… Декілька слів присутнім і я вважатиму, що зробила все можливе, аби допомогти бідним людям у наших центрах.

Єва роззявила рота, а Борис вагається.

— Це ж не зашкодить заходу? А моє серце заспокоїться... — тисну.

— Так, так… Чом би ні, — Борис спантеличений і тому, напевно, погоджується. — Врешті, саме ти доклала найбільше зусиль.

— Дякую, Борисе Миколайовичу, дякую.

Я забираюсь якомога далі, доки вони не передумали. Мене так трясе, що дихати потрібно з зусиллям.

Грає урочиста музика, ведучий припрошує всіх до сцени. Пані та панове повільно підтягуються. Як людно! Я стискаю ніжну сукенку у кулаках.

— Мала, ти чого? — Бойко розглядає моє обличчя.

— Промова готова? — стріляю очима.

Він стоїть розгублений. Оголошується звертальне слово від власників благодійного фонду «Другий Шанс». Боже, як я хочу провалитись крізь землю. Борис зиркає на мене і запрошує жестом на сцену. Я навіть посміхнутись не можу. Йду вперед. Одна, друга сходинка. Не заплуталась у спідниці. Хух! Ведучий шепотить про те, що мікрофон ввімкнений і я можу починати промову.

Дивлюсь на взуття першого ряду гостей, бо вище боюсь підняти погляд. Хапаюсь за стояк мікрофона і бубоню щось типу: «Доброго вечора». Оойй…

— Дмитре, допоможеш мені? Будь ласка, — випалюю раніше, ніж думаю про це. Потрібно було «Дмитре Борисовичу» сказати! Хай вже…

Хлопець супиться, але на обличчі ковзнула посмішка.

Він хвацько підіймається і міцно обіймає. Вітається, жартує і залом проходить хвиля хихотіння. Чудово, мій хлопчику. Намагаюсь непомітно прослизнути у натовп і перехилити один чи два келихи, щоб вгамувати тряску, але Бойко підхоплює за руку і знову жартує, що доведеться таки одружитись, бо я таки втечу.

Тихий гул у залі, Дмитро до болю стискує мої пальці, я дивлюсь на нього. Такий красивий, усміхнений і діло-ви-тий. М’язи живота вмить напружуються і приємно печуть. Потрібно ще трішки зачекати, а потім у готельний номер.

Нарешті промова закінчена. Оплески. Я гордо підводжу очі й зустрічаю злий погляд Єви. Здається, одного ворога я собі вже нажила.

— Чудова промова, сину, — Борис тисне йому руку і підморгує, потім звертається до мене: — Ольго, хвилину твого часу, якщо не заперечуєш.

— Заперечую, — Дмитро встав горою між нами.

— Я хочу подякувати.

— Я не втечу, обіцяю, — смикаю руку.

Хлопець неохоче розмикає пальці. Ми відходимо за сцену. До нас поспішає Єва.

—Йди, розважайся, — Борис наказовим тоном зупиняє її та гіпнозує поглядом: — Я все сказав.

Єва вкрай роздратована йде геть. Оце мені перепаде при нагоді!

— Ольго, я оцінив турботу про мого сина, але ти не зовсім добре його знаєш.

— А ви?

«Дідько! Де ти, мозку!? Стули рота і кивай у відповідь», — лаю себе подумки й закушую губу в очікуванні. Борис мружиться й посміхається кутиками рота:

— Ти зовсім, як вона. Ніжне створіння, яке у відчаї ще прекрасніше.

У мене відвисла щелепа. Це про маму?! Чоловік лагідно продовжує:

— Не приховуватиму, ти вразила своїм вчинком. Але, — перевів подих, — Дмитру не потрібен фонд. Це лише спосіб показати характер. Цей хлопець неконтрольований і запальний.

— Це з вами він такий.

— Однозначно ти позитивно впливаєш на сина. Але це не допоможе. Дмитро знищує все навкруг.

— Ви помиляєтесь, Борисе Миколайовичу.

Зараз Борис дуже схожий на тата. Такий же лагідно-суворий. Намагається перебачити всі біди, що можуть статись, не розуміючи, що саме цим і знищує майбутнє. Він кладе важку руку на плече:

— Ви гарна пара і, можливо, це справжнє кохання, але цього замало, щоб довірити фонд. Я хочу бачити з твоєї сторони врівноважені дорослі вчинки. Сьогоднішній «спишемо» на втому та хвилювання.

Я не вірю вухам! Я маю бути наглядачем для Дмитра і встановлювати йому рамки, визначені батьком? Здається, Борис тільки на папері хоче позбутися керування.

— Чому б не підтримати його? Хто як не батько має вірити у нього? — демонстративно схрещую руки.

— Ольго, дівчинко, — пошепки продовжує, — при всій повазі, не вчи мене виховувати сина.

— Він давно виріс! Він — самостійний, успішний…

— …Нетямущий пияка.

— …Який заснував цей фонд!

Ми схаменулись та оглянулись. Дмитро неподалік у широкій стійці уважно слідкує за нами. Хлопець горить зсередини, я бачу, відчуваю. І Борис теж. Його рука, що досі була на моєму плечі, ковзає вниз до долоні й стискає її.

— Не продовжуватиму цю суперечку. Гарного вечора, дівчинко.

— Заждіть, — тепер я стиснула його руку. — Дайте йому шанс.

— Я дав йому все необхідне. За свої вчинки потрібно відповідати.

Він смикає руку та йде у натовп, заливши горіти долоню. Мені здається, мама може пояснити поведінку Бориса. Я дізнаюсь, обов’язково. Ніхто не сміє зневажати мого Солодкого.

Що за люди ці Бойки! Завжди йдуть на таран. Ні запропонувати, ні переконати. Шукаю очима свого. Дмитро напружено веде розмову біля столика з шампанським. Вочевидь хтось піймався під «гарячу руку». Ще раз зустрічаю холодний погляд Єви, справжня Сніжна Королева, яка ось-ось перетворить мене на крижинку. Краще на другий поверх піднімусь. Там веселіше і спокійніше.

Прогулююсь між зонами, вкрай задоволена своєю роботою. Навіть сумно, що потрібно кидати цю роботу. Мені вона дуже подобається.

Телефонує Валентина. Вона не встигла прилетіти з Турції на вечірку. Просить вибачення, а я нишком радію, бо уявляю її у спокусливій сукні (іншої бути не може) та з ластівками на ключиці й реакцію Дмитра на цю картину. Хоча я починаю сумніватись, що Бойко не в змозі завдати болю власниці ластівок. Він одержимий дівчиною з тату. Можливо, боятися нічого? Можливо розповісти?

Два чоловіка не зводять з мене очей вже добру годину. Ще трохи і я підійду знайомитись, бо відчуваю незрозумілу провину перед ними. У залі тьма-тьмуща людей, спалахи фотоапаратів нагадують червону доріжку розкішного заходу. Хоча… Захід і є розкішним.

Вже двічі підіймалась на другий поверх, ніяк не знайду Солодкого. Ангеліна підхоплює за руку і тягне до водоспаду. Хвилин 20 позуємо, потім тягне до пухнастого дерева, де відбувається те ж саме. Я пояснюю дівчинці, що це перевиконаний план для мене і прошу відпустити. Вона миттю перемикається на іншу декорацію.

Нарешті знаходжу Дмитра. Він у холі біля гардероба, допомагає якійсь кралі. Ох, дістав зі своїми дівками! Тікаю вглиб зали, щоб відволіктись, але все одно зиркаю у його сторону. До них приєднався Саня. Вони втрьох сміються, Дмитро заглядає на живіт тієї кралі, а потім гладить рукою.

Я згадала фото з весілля і мені бридко від власних вигадок. Дівчина — дружина Сані, вона вагітна. Животик ледь помітний під складками сукні.

Трохи спантеличена бачити Бойка таким щасливим, всміхненим і спокійним. Раптово друзі звертають на мене увагу і йдуть у моєму напрямку. Мене кидає у жар чи холод, не розберу, але ноги задерев’яніли в очікуванні.

— Ольго, знайомся. Це Юля — дружина Сані. Його ти вже знаєш, — Дмитро гордо представляє.

Я ледь киваю: «Дуже приємно». Юля у захваті від фотозон і наголошує, що матиме на увазі мій чудовий смак. До чого це? Дмитро раптом підстрибує на місці:

— О, а я хрещеним буду!

Він так щиро всміхається, що жоден з нас не втримується і собі розтягується в усмішці. Бойко наголошує:

— Хрещеним дівчинки. Це обов’язкова умова.

— Ох, Дмитре, ти замучив. Замовляти будеш ось, в Олі, — Юля кивнула на мене. — А у нас, як вийде. Варіантів тільки два.

Мені страшенно незручно, а компанія й далі жартує, наче це буденна тема. Ах, так. Я ж майже нареченою приходжусь Бойку.

— Вибачте, я на хвилину, — вривається терпець від Бойківських ігор і я швидко знайшла вихід емоціям.

Йду до двох чоловіків, що дістали до печінки зирканням, і здалеку починаю розмову:

— Панове, у вас якісь питання виникли чи ви просто споглядаєте красу?

Чоловіки витяглись по струнці, наче перед генералом, і один з них нарешті заговорив.

— Ольго Михайлівно, ми з приводу реклами на фотозонах.

— Це не до мене.

— Як же, сказали, що до вас... — кивнув на Єву.

Отакої, це ще навіщо їй? Хоче свої обов’язки перекинути на мене? Крісло керівника не для неї готується. Намагаюсь дихати рівно і поводитись відповідно інтелігентній панянці, а не злісному тролю, що зараз сидить в голові.

Терпляче пояснюю ситуацію, хто я і чим займаюсь, але чоловіки не відступають. Їм, бачте, потрібно назвати тільки суму, яку хочу отримати за кляту рекламу. Ми повторюємо діалог декілька разів. Вони змінюють суми, я не розумію, що саме маю відповісти, тому зупиняю цю торгівлю словами: «Все, досить», — і йду до столика з шампанським.

Відпивши трохи з келиха, знову достатньо кисню в повітрі. З глибини алеї з фотозонами щось пищить задоволена Ангеліна, я так розумію їй подобається янгольська гойдалка.

Дмитро розмовляє з батьком, вони дивляться на мене. Я всміхаюсь, як належить слухняній дівчині. Єва, у компанії схожих на неї подруг, виставляє цицьки перед їхніми носами.

Ні, таки другий поверх веселіший. Знову підіймаюсь, тут більш розслаблена атмосфера. Рахую в думках келихи, цей ще у нормі, і з насолодою бовтаю бульбашки у роті.

У ніс б’є надто солодкі парфуми, я обертаюсь у сторону цієї повітряної атаки й бачу Зайку прямо перед собою. Вона — гарна, як лялька… Зверхньо змірює блакитними очима і сичить в обличчя:

— Ти надто проста для нього. Він награється і кине, як непотрібну іграшку. А я завжди буду поряд, зрозуміла, стерво.

Нависає і преспокійно відпиває шампанського.

У мене, здається, сіпається око. Я їй по плечі, тому моє шампанське долетить лише до грудей. Замахнутись вище не зручно. Хочу відповісти, але язик, якогось біса, присох до піднебіння.

Помічаю Дмитра, який підіймається по сходах. Він секунду шукає мене очима і, помітивши, вмить змінюється на обличчі. Гупає широкими кроками, що відлунюють у голові.

— Тримайся якомога далі від мого мужчини, бо роздеру твоє личко, — муркотить Зайка і рушає назустріч Бойку.

Той міцно хапає її за лікоть і тягне через зал до виходу. Я досі стою, не в змозі зрушити з місця. Мені своїх демонів у голові вистачає, а тут ще ця собака погрожує… Ох, шкода Валентинки немає. Вона б їй...

— Ходімо зі мною, — Єва виросла з натовпу і вже тягне мене до балкона. Її руки — льодяні.

— Куди ви мене... — але Єва шикає і, діставшись балкону, ховається у темряві колони. Холодний вітер пронизує до кісток і я мимоволі здригаюсь. Внизу — стоянка готелю.

— Навіщо ми тут?

— Ось навіщо, — Єва киває на Дмитра з дівчиною, що щойно з’явились.

Вони зупиняються біля знайомої червоної Аudi. Бойко буквально жбурляє Зайку на авто, хапає за горло, потім знову штовхає. Вона пищить і лупить у груди, потім тягне до нього руки. Він перехоплює їх і вони… Пристрасно цілуються. Бісів покидьок! Дівчина обвиває голову руками, він тисне її до дверцят авто. Цей поцілунок, здається, ніколи не припиниться. Жах!

— Я піду краще, — не можу це спостерігати.

Єва тримає за плече і навмисно виразно промовляє:

— Так! Жалюгідне видовище!

Пара відстрибує одне від одного. Дмитро, спантеличений та злий, витріщається, наче це я щойно цілувалась. Дівчина сідає в авто і від’їжджає, сигналячи на прощання Бойку.

Єва видається задоволеною.

— Казала ж, що зі мною потрібно дружити. Я покажу справжнього Дмитрика. Повір, це не єдина. Всі чоловіки однакові, — нарешті відпускає мене.

Стрімголов кидаюсь до вбиральні. Відчуваю, як сльози ось-ось бризнуть з очей. На шляху знову з’являються ті надокучливі чоловіки. Вони здалеку починають знайому пісню. Всім своїм єством намагаюсь стримуватись, відповідаю, щоб зачекали 10 хвилин і вже бачу рятівні двері вбиральні.

Бойко ловить на ходу і підпирає до стінки. Ох, до дверей залишалось декілька метрів. Я не можу на нього дивитись, намагаюсь проковтнути клубок сліз у горлі. Не виходить, надто боляче. Ухиляюсь від його рук, щоб не торкався. Дмитро виставляє долоні перед собою, повторюючи: «Гаразд, гаразд, зрозумів». Ми важко дихаємо, хлопець боляче жує свої вуста. Не можу на них дивитись.

— Вислухай. Вона б не поїхала… Я не знаю, що вона тут забула, — вичавлює кожне слово, крізь сльози. — Будь ласка, це клята змова, Олю. Будь ласка...

Дмитро заглядає в обличчя, тягне руку до щічки. Я повільно відвертаюсь у протилежний бік. Жадібно дихаємо на повні груди. Хлопець продовжує:

— Олюню, вийдемо. Олю. Скажи щось, кричи на мене. Не мовчи. Кричи чи бий! Штовхни мене. Прошу. Вдар з усієї сили, — його голос тремтить. Надто сильно тремтить.

Я підводжу погляд, вивчаю його обличчя, яке скривлене від болю. Очі блищать, хапає повітря розтуленими сухими вустами. Вони були моїми зранку, моїми...

Знову відвертаюсь, задираю ніс. Тепер я розумію Валентину. Це не гордість, це сила поразки. Мабуть, на таке здатні лише жінки. Бути сильними у своєму програші.

«Навіщо вимагати, якщо ти ніколи не будеш зі мною? Поза конкуренцією, бо навіть не претендую», — подумала і відповіла:

— Там ось ті двоє, — киваю вбік і прочищаю горло, щоб голос не тремтів, — двоє чоловіків бажають гроші витратити.

— До чого це зараз…

— Ми тут для того, щоб кошти зібрати для фонду, а не стосунки з’ясовувати. Тим паче стосунків немає, тільки… Домовленість і вигода, — закінчила пошепки й рушила до дверей.

Дмитро відступив, понурившись.

У вбиральні вмовила себе заспокоїтись, немає сенсу розчаровуватись, непотрібна злість. У нього своє життя, не варто псувати його ще дужче. Просто довести до кінця почате і тоді, хоч у море з головою… На саме дно.

Крокую від стіни до стіни, вбиваю свої почуття. Потім замикаюсь у кабінці, підпираю холодні дверцята. Думаю, чи є взагалі у Дмитра серце. Мабуть, так. Ще й велике таке щедре на поцілунки для всіх. Покидьок брехливий! Він, напевне, не має уявлення, що таке вірність. Між нами просто домовленість і трохи Дмитрового захоплення, того, що буває у людей, коли вони купують собі нову річ для розваги. Потім захоплення обов’язково стухне.

До вбиральні заходять. Це Ангеліна, вона смикає за сукню з-під дверей і щебече щось про фотографії й моє запізнення. Підправляю макіяж і слухняно йду за дівчинкою. Цей вечір не триматиме вічно. Ще трохи гри, притворства та облесливих посмішок.

Виявляється, що всі чекають мене для загального фото. Звісно ж, стояти потрібно біля Дмитра. Він не підіймає очей, зціпив зуби так, що вуста побіліли. Обіймає за плечі, ледь торкаючись пальцями, наче моя шкіра обпікає.

Спалахи фотоапарату, «Будь ласка, пане Дмитре та пані Ольго», — командує фотограф, жестикулюючи. Всі відходять від стенда. Я і він. Маємо зобразити велику, чисту любов. Обертаємось одне до одного. Я дивлюсь на вену, що пульсує на шиї, а потрібно в очі. Спалахи пронизують серце. Фотограф бубонить, Дмитро підіймає долонями обличчя до свого. Від надто розширених зіниць його очі здаються абсолютно чорними. «Вибач», — ледь ворушить вустами й цілує у ніс. Фотограф задоволений, сім’я Бойків –— теж, отже, місія виконана.

Намагаюсь прослизнути до виходу, обережно минаючи гостей, щоб втекти звідси. Дмитро виріс переді мною і я зупинилась в сантиметрах від торсу. Він до жаху спокійний. І блідий. Я вже чула цей хриплий наказовий тон, тому здригаюсь від його звучання:

— Пройди, будь ласка, до Сані з Юлею.

— Ні. Бойко, досить з мене. Це зайшло надто далеко і …

— Будь ласка…

Я підіймаю погляд і бачу кам’яне обличчя хлопця. Його великі скляні очі непорушні, наче вони несправжні, лялькові. Затамував подих, тільки ледь вловне тремтіння волосся вказує на відчай і злість.

Слухняно йду до молодих людей. Вони зовсім не здивовані виглядом Дмитра. Юля так і продовжує пити сік, тільки руку поклала на живіт, прикриваючи. Бойко дбайливо всаджує мене, подає шампанське і, нахилившись, шепотить:

— Я все виправлю. Я… Доведу тобі. Будь слухняною 15 хвилиночок.

Потім штурхає Саню у плече і той підводиться, весело підморгуючи дружині.

Юля допиває сік і обережно торкається плеча.

— Не хвилюйся так. Все буде добре.

Вона зиркає на мої тремтячі руки. Ховаю їх під стіл. Юля продовжує:

— Він тебе оберігає.

— Що? — витріщаюсь на цю абсолютно спокійну, всміхнену дівчину й очі сльозяться.

— Ох, Олечко, вони невдовзі повернуться. Ось побачиш. Я з цими двома ще зі школи знайома, тому знаю напевно. У них навіть зброї з собою немає, отже нічого страшного статись не має. Так… Наполохають когось і повернуться, — запихає за щоку цукерку. — Краще б Бойко розповідав, а то буде потім як у мене: збиралась на побачення, а опинилась під реанімацією, бо у Сашка вогнепальне... Оце побаченячко видалось!

Вона щиро сміється, а у мене щелепа відвисла. І після такого вона одружилась, ще й народжувати наважилась?

— Вам не моторошно? — запитала вголос перш ніж подумала.

— Ой, не «викай»! Ти ж моя бойова подруга віднині, — принишкла. — Разом чекати будемо. І боятись. Я, мабуть, більше Дмитра хотіла йому дівчину, щоб не одній божеволіти. Цукерку будеш?

— Н-ні, дякую.

Перехиляю келих до дна, а Юля завзято розпаковує цукерку, бормочачи:

— Точно Бойко дівчинку накрякав…

Голова тріщить, я думаю про те, куди поїхати б після вечірки, щоб Дмитро не знайшов. Помітила як Бойко тягне за лікоть Єву до виходу, Саня — на телефоні.

Міцно зажмурююсь. Що відбувається навколо мене? Хочу повернутись у часі до нудних вечорів, коли від байдикування гортала меми у стрічці новин і думала ні-про-що. А сьогодні що? Божевілля! Я не можу продовжувати цю гру. Нехай горить все полум’ям. Якщо вирвусь сьогодні з його обіймів, то обірву кінці. Голосно хекаю і відкриваю очі. Саня уважно спостерігає, я випереджаю:

— Все нормально. Втомилась трохи.

— Може води чи соку? — він дійсно видається стурбованим, наче ми давні друзі. — Ти тільки скажи.

— Ні, ні. Дякую за турботу, — посміхаюсь, але щоки, ніби паралізовані. Як же я хочу додому, змити з себе цей Бойківський бруд і скрутитись калачиком під ковдрою.

Саня, сідаючи, зойкнув і схопився за бік. Юля принишкла, вони обмінялись теплими поглядами.

— Все нормально? — краще запитаю, бо вже стомилась від здогадок.

— Так, Олю, — мило усміхається.

— Ножове поранення, — видихує Юля. — Друга свого навіженого прикривав на днях.

— Юлько, не лізь, — тихо наголосив.

— А що?! Навіщо приховувати? Щоб потім як мене відкачували під операційною?

— Це його справа.

— Мене ви не берегли... — дівчина невдоволено цмокає.

— Кохана… — Саня потягнув руку через стіл і схилив голову набік.

Вона покрутила носиком і всміхнулась, взявши його руку. Між ними стільки ніжності й поваги, що, здається, й мене накрило теплом. Так ось де був Дмитро. На голках... Добре, що я тоді стрималась і не сварилась… Це ж його найкращий друг.

Ззаду підходить Бойко. Він ледь торкається плечей:

— Підводься. Ми їдемо.

Нудота підпирає горло. Повільно підіймаюсь, щоб контролювати нестримне запаморочення. Бойко боляче сплітає наші пальці й проводить через зал за собою.

Нас наздоганяє Борис. Він сичить, як гусак, на сина:

— У чому справа?

— А дружина твоя не розповіла? Не жалілась ще? Зажди й знатимеш.

— Дмитре, ти тільки лікування закінчив, забув?

— Та з вами забудешся… Щодня з безпоміччю прокидаюсь.

Вони важко дихають, аж зубами скрегочуть.

— Ольгу залиш тут і можеш їхати куди заманеться.

— Еее, ні. Це моє, — він так міцно стиснув долоню, що мене пронизав різкий біль у плечі.

— Сину!

— Ні, тату! Спробуєш відібрати й пошкодуєш, бо я не відповідаю за себе. Ми домовились її не чіпати. Не вплутувати в інтрижки та наші справи.

— Я розберусь…

— Досить! Я втомився від брехні, досить з мене!

Стоять і спопеляють один одного поглядами. Борис відступає, жалісно кривить брови, наче ми більше не побачимось.

Суцільний жах!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.