Глава 2

По спині прокочується морозна хвиля. Це від мозаїки у ванній, до якої тулюсь з надією. Може не помітять? Може все минеться? Туман навкруг стискає горло. Зойкаю, падаючи вниз…

Я прокидаюсь спітніла і захекана. Від теплого аромату млинців, що пробрався через тоненьку щілину у дверях кімнати, лоскочить ніс. Це рідний дім. Батьки живуть в передмісті, всього пів години їзди від моєї квартири.

Потягуючись, згадую вчорашній день. В грудях болить розчарування. Вночі виголосила конструктивний монолог і виявилось, що реальний Дмитро Бойко мені на користь. Якщо хочу спокійно жити, потрібно триматись якомога далі від цього хлопця. А почуття мине. Всі кажуть, що проходять з часом.

— Прокинулась? Нарешті, — у дверях з'являється татко. — Мама каже, ти вчора зовсім без настрою приїхала. Що сталось? — тато опускається на край ліжка.

— Нічого страшного, — намагаюсь говорити впевнено, але гнів Дмитра наче переслідує і серце вмить починає лупити у скронях. — Невдалий репортаж. Ось і все.

— Ти повернулась на свій канал?

— В процесі, — відповідаю і соваюсь на стільці, згадуючи про Валентину, яка й переконала взятись за репортаж. Не хочу повертатись до колишньої роботи, але батьки мозок виносять, до того ж останній запій закінчився пробудженням у власному блювотинні з ножем у руці. Зараз будь-яка зайнятість допоможе позбутись залежності.

— Це похвально. Нарешті розважливі рішення.

— Потрібна твоя допомога, тату.

— Слухаю.

— Мені про справу півтора річної давнини необхідна інформація.

— Ооо… Млинці-млинці-млинці, — проспівує тато і виходить з моєї кімнати.

Зітхаю у стелю. Тато не любить вдома розповідати про роботу. В дитинстві я переконувала всіх, що мій батько шляхетний принц, який замаскувався під прокурора. Завжди врівноважений, справедливий, хоробрий та ще й красень. Справжній принц! А я його найбільший скарб. Він так сильно оберігав мене, що вперше на шкільну дискотеку поїхав зі мною. Від його турботливого погляду зі мною навіть однокласниці боялись привітатись, не говорячи про хлопців. Тому з дискотеками якось не склалось. Натомість чекала вихідних, щоб писати свої перші оповідання. Їх у мене на дві товсті збірки й колись я таки осмілюсь опублікувати їх.

Підвожусь з ліжка. Ноги ще печуть від нещодавнього забігу. Може поприсідати й краще стане? Уявляю, як таргани моїй голові втратили свідомість від цієї ідеї й лежать, двигаючи ніжками. Спокійно, мої любі, я пожартувала.

За сніданком обговорюємо нового сусіда. Будинок навпроти завжди в оренді. Навіть взимку. Цього разу його мешканець – чоловік з Києва. Назар В’ячеславович викладає в інституті. Мама каже, що давненько таких інтелігентів у нас не було, а головне — у нього розпорядок дня. Навіть показував батькам свій щоденник. Мама у захваті від такого планування. Вона — педагог і у неї завжди все правильно. Білизну прасувати, о 23:00 відбій, 11 класів, а не 9 закінчити, диплом отримати й вже рік я прострочила із заміжжям. Ох... Напевне, якби я не жила окремо, то моя білизна досі була прасована. В уяві дякую покійній бабусі за квартиру, в якій живу.

Ми дійшли до чаювання, коли на моєму телефоні задзвеніло нагадування.

— Побачення? — усміхається мама.

— Ні. Це волонтерство. Потрібно дещо підготувати. До речі, завтра у парку Шевченка[1] будемо проводити благодійний квест. Приходьте.

— У мене справ до вечора назбиралось, — тато одразу відповідає, — я затримаюсь.

— Я приїду, — мама підбадьорює. — Може сусіду запропонувати?

— Так! Зараз же Ґешефт[2] у розпалі. Інтелігенту буде цікаво, — радію. Не часто батьки помічають мої захоплення.

— Отже, вирішено, — батько відсуває свою чашку і зібрався підвестись.

— Тато, а хто вів справу Дмитра Бойка?

Мама злякано блиснула очима на батька, її ложечка в руці цокає об тарілку. Батько спантеличений, гепнувся на стілець. Від хвилювання у нього з’явились сині венозні візерунки на скронях.

— Кого? — пошепки перепитує.

Набираю у легені повітря, бо знаю, що зашаріюсь, ще раз промовивши прізвище:

— Бойка. Дмитра. Півтора року тому він був затриманий…

Тато виставляє долоню перед собою:

— Я знаю далі. Навіщо тобі?

— Я ж на канал повертаюсь, доручили репортаж про «Мрію». Відкриють його чи ні. Чи там конкуренти замішані... Словом, що чекає «Мрію» в майбутньому.

Батько підвівся і шмигнув з кухні.

— У чому справа? — дивлюсь на бліду маму.

Вона теж підводиться і починає збирати посуд зі столу. Навіть не уявляю причини їхньої поведінки, але дізнаюсь.

Йду коридором до татового кабінету. Він сидить за ноутбуком на невеличкому дивані під стінкою. Стукаю в одвірок. Заходити до кабінету без батька заборонено. Він відривається від екрана, але на мене не дивиться.

— Я вів. А що тебе цікавить?

— Чудово! — тішуся. — Отже, слідство прозоре і справедливе. Так, а коли ж «Мрії» дадуть зелений колір?

— Ніколи. Хай зігниє та «Мрія» разом з Бойками!

Ого! Я розгублена, не знаю, що ще запитати. Тобто, питання є. Багато. Таким розлюченим батька ще не бачила. Він завжди об’єктивний та стриманий. Хіба що…

— Це щось особисте, тату?

— Та що ти вчепилась! Не може бути з Бойком у мене нічого особистого. Що за дурні питання? Кращого репортажу не могла взяти? Чи тільки плітки можеш збирати!

— Тату! — відчуваю, як моє горло паралізують сльози.

Знаю, що не виправдала батькові надії, не ставши прокуроркою чи адвокаткою. Я і журналісткою ще не можу називатись, тому що перед тим, як записатись у волонтерки, навіть не поцікавилась про те, що благодійний фонд належить Бойкам. Але татові докори образливо чути, навіть якщо це правда.

Сльози бризкають з очей. Щоки знову печуть, вчорашні ляпаси горять, я тремчу. Йду на кухню. Мама ретельно миє тарілки. Стаю поряд з рушничком, обтираю посуд. Шморгаю носом. Мама тихо промовляє:

— Не лізь до тата з цією розмовою.

— Чому? — підстрибую від злості.

— Це давня історія. Сталось, як мало статись.

— Отакої! Що ж такого трапилось, що можна дозволити собі єдину дитину ображати.

— Доню, послухайся...

— Та я завжди слухаюсь, завжди роблю як вам зручно!

— Нам не зручно, щоб ти вживала алкоголь.

— Я не п’ю.

— От і молодець, а я батькові не розповіла про твій нещодавній запій. Отже, ми одне одного зрозуміли, так?

— Так! Звичайно, мамусю, — кидаю рушничок на стіл і йду до кімнати, щоб зібрати рюкзак.

В коридорі зупиняюсь перед галереєю фото рамок, у центрі яких мала Оля у довгій невагомій сукенці, без двох нижніх молочних, але з грамотою «За блискуче виконання вальсу». Мій успіх... На інших фото ми усміхнені, безтурботні, щасливі й виявляється з таємницями. Як можна все життя вимагати від мене абсолютної довіри й слухняності, а самим не в змозі відкрито відповісти на просте питання? Чи питання про Бойка не просте? Можливо, це неприязнь міжсімейна? Вони бізнес якийсь не поділили? А може… Мій тато не рідний? Вуха спалахнули вогнем від таких здогадок. Та ні! Я — стовідсотковий татів характер. Спокійний та врівноважений. Я — мамина донька, до маленьких зморшків на носі під час сміху. Ті ж самі карі очі, високе чоло, носик ледь задертий. Батько каже, що Бог у захваті від маминої краси й тому вирішив повторити.

Знаходжу очима фото, де я і мама в однакових светрах і з янтарною підвіскою. Це був звичайний день, коли донька ревізує мамині прикраси. Ми зробили однакові зачіски, а тато фотографував. Ледь торкаюсь пальцями й, здається, обпікаюсь об холодне скло. От дожилась, батько не поважає, мати — шантажує. Я дійсно подорослішала.

Йду з дому, грюкнувши дверима. Ніколи такого не було. Навіть впевненість відчула після того.

Дивно. Страшно. Сумно.

В маршрутному автобусі душно. Думки плутаються. Хочу ще раз побачити Дмитра. Чи ні… Щось пече у грудях… Як довго батько буде злитись? А що він сказав би, коли взнав, що я кохалась з Дмитром? Може зараз, коли випивки майже немає у моєму житті, коли повертаюсь на необхідну, але ненависну офіційну роботу, коли наважилась перечити, а не мовчати у відповідь саме час для омріяної тату? Проводжу пальцем під ключицею. Колись там з’явиться зграйка ластівок. Ой, ледь не проґавила свою зупинку.

Під під'їздом зустріли сусідки-бабусі:

— Олю, то тебе такий сюрприз чекає? Зізнавайся!

— Який сюрприз? — бубоню.

— Ну, хай-хай… Йди, дивись, — вони обидві хихикають, як діти-шкідники.

Сюрпризи я не дуже полюбляю. Не приносять вони мені очікуваної радості. Підіймаюсь на другий поверх і заодно вивертаю все підряд в рюкзаку, у пошуках ключів, тому не одразу помічаю юнака біля своїх дверей.

— Ви Ольга Волошина? — переминається з ноги на ногу. В руках тримає великий букет білих ледь розкритих бутонів півоній.

— Таак… — протягую не в змозі відірвати погляду від квітів.

— Будь ласка, це для вас, — простягає мені ту красу.

Рюкзак випускаю з рук і обережно обіймаю букет. Обгортка приємно хрустить. Не менше тридцяти бутонів. Він важкий і такий пахучий, що дурманить свідомість, задоволення лоскочить всередині. На мить забуваю про кур'єра. Він вже встиг збігти на нижній поверх. Я наздоганяю запитанням:

— Вибачте, а від кого він?

— Я не знаю. Гляньте, може листівка є.

— Ох, точно. Дякую!

Відмикаю двері, закидаю з розмаху рюкзак на підлогу і починаю обережно пальцями перебирати квітки. Вони неймовірно ніжні. Такі приємні на дотик. Так! Є маленька листівка. Тремтіння заважає, я хочу, щоб букет був від нього, дуже хочу… Це ж лише спілкування буде. Чогось більшого я не дозволю. Просто іноді бачити його і все... Обережно відкриваю. «Вибач». Вибач? Лише одне слово. Завмираю, розглядаю листівку. Більше нічого. «Вибач» і все. Намагаюсь зібрати думки докупи. Я вражена півоніями в жовтні, але не розумію, чому не підписати листівку. Це ж очевидно, що букет від Дмитра. Чи може якийсь шанувальник? Ага, розмріялась. У бабусь на лавці більше шанувальників ніж в мене.

Це стовідсотково від нього. Уявляю теплий ніжний погляд. Ох, Бойко, я ж обіцяла триматися якомога далі від тебе. Падаю на ліжко. Розмиті силуети кінострічкою миготять у голові, а ось відчуття, запах — витатуйовані під шкірою…

Півтора року тому. Коблево. Ми приїхали на відкриття нового комплексу відпочинку. Два алкогольних коктейлі. Його голодні очі. Миттєве бажання. П'янкий зверхній погляд. Аромат цигарки зі смаком вишні. Я втягую солодкий дим. Болючий поцілунок. Ніжний довгий поцілунок. Моя рука в його руці. Сходинки вгору між поверхами. Темний номер під самим небом. Пекучий віскі. Знову вишневий дим. Його руки на моєму тілі. Наш одяг на підлозі. Я падаю у ніжність зі смаком віскі та вишні. Жар і брак кисню. Простирадло, що липнуло до наших тіл. Гарячі цілунки. Свіже повітря у відчинене вікно. Його серце під моєю долонею. Обіцяв, що назавжди. Безумна насолода.

«Найщасливіший світанок у моєму житті», — думала я, розглядаючи кольорового фенікса на руці та червоні від цілунків вуста. А потім солодкий дим перетворився на сивий, вбивчий туман.

Милуюсь букетом, не втримуюсь і публікую у всіх своїх акаунтах фото з півоніями. Я зовсім забула про обов'язки волонтера тому, коли дзвонить Софія, куратор нашої групи, щоб уточнити готовність, брешу і мерщій починаю готувати матеріал. До вечора сценарій квесту готовий.

Кросівки виглядають із шафки й кличуть на пробіжку. Е, ні. У мене був важкий день. Завтра пробіжу за два дні.

[1] Парк Шевченка — це найстаріший, великий і популярний парк в центрі Одеси, на узбережжі моря

[2] Гешефт Garage Sale — це 4 масштабні фестивалі в рік в Одесі по сезонах і тематикам, 3 з яких проходять в форматі опен-ейр.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.