Глава 21

Ми у готельному номері. Я лежу на його гарячих грудях. Вібрація дзвінка змушує зіщулитись від очікування. Горло блокують спазми, я не можу вдихнути, важкість у грудях наростає і душить, душить, душить... Я знаю, що буде далі, тіло кам’яніє від жаху і... розумію, що вібрація реальна. Це телефон Дмитра на підлозі! Хух…

Він спить. Цілую кожну з п’яти ластівок на ключиці, цілую колючу щічку. Йому байдуже. Підіймаю обережно телефон, 9:30 і 5 пропущених. Мабуть, щось важливе. Знову виклик на екрані. Я шепочу на вушко, щоб прокидався, потім голосніше. Дмитро бубонить, загортає в обійми й спить далі.

— Тобі телефонують, — голосно промовляю. Дмитро затих, а потім відсахнувся від мене: — Те-ле-фон, пане Бойко.

Тицяю у руки слухавку, він лається хрипом і нарешті відповідає. Розмова коротка. Я підводжусь і змірюю його поглядом:

— Чого ти так довго спиш?

Бойко дивиться на екран телефону, знову лається і всідається на ліжку, спустивши ноги на підлогу. Мружиться на мене:

— Олю, зараза ти… Я після відкриття у Коблево до вчора не вживав, — підводиться і нависає наді мною: — От що з тобою зробити?

Намагаюсь бути серйозною, проте хихотіння зупинити не можу. Він спокійно спостерігає:

— Я важливу угоду проспав. Компенсуєш?

— Так, — ковтаю сміх. — Вам, пане Бойко, у ліжку чи десь на інших меблях компенсацію організувати?

Він і сам вже сміється та ловить в обійми:

— Я складу список по пунктиках, — впивається зубами у шию, а потім сипле дрібними цілунками.

Пропоную сніданок.

— Тільки швидко готуй... І смачно, — йде до ванної.

Бойко у своєму репертуарі.

Думаю перед відчиненим холодильником, чим годувати ресторанного гурмана. Згадую про заморожені домашні вареники й усміхаюсь, дякуючи мамі в уяві.

Спостерігаю за блідими роздутими боками у каструлі й розмовляю з татом. Він просить приїхати на декілька днів додому, бо страшенно сумує. Я обіцяю переїхати до батьківського дому на декілька тижнів. Ми звично прощаємось цьомиками і я помічаю Бойка у дверях. Він прислухався до розмови.

— Татова донечка?

— І мамина. Що тут незвичайного?

Він мугикнув про себе. Бойко в рушнику, вологий та пахучий, проходить на кухню. Ловить за талію, щоб поцілувати, але мені перед очима темноволоса Зайка, тому викручуюсь, як можу, натякаючи на його вчорашню подружку. Його збуджує ревнивість тому, боляче скрутивши в обіймах, він нахабно отримує бажаний поцілунок.

Хлопець радий сніданку, як дитина:

— Я домашньої кухні взагалі не знаю, тому для тебе це великий плюс. Сама готувала?

Невдоволено фиркаю... І трохи запинаюсь у відповіді:

— Н-ні, мама... Але я теж вмію.

— Хотіла збрехати? — швидко підводиться і з набитим ротом цілує у щоку.

— Так...

— Обожнюю твою щирість, — повертається за стіл.

— У кожній дівчині є щось, так? І кожну ти обожнюєш. Не втомлює? — не впевнена чи можу ставити такі запитання.

— Ні. Я вмію розставляти пріоритети, — змірює з ніг до голови. — Тобі потрібно бути менш ревнивою.

— І що з того буде?

— Отримаєш весь мій вільний час.

Я ледь повела бровою, не відводячи погляду від його блискучих очей. Теж мені джек-пот… Бойко криво усміхнувся і прошепотів:

— Ти ж поза конкуренцією.

— І як доказ — твоє улюблене авто, — відійшла вбік, даючи можливість хлопцеві гарненько виглянути у вікно. — Вночі я була надзвичайно пріоритетною, так?

Неквапливо підходить до вікна і вибухає у лайці. Кидається у кімнату, на ходу натягує джинси й ледь уміщається у двері.

Ще б пак. Навпроти балкону стоїть його улюблениця BMW з розбитою фарою, висячим бампером та відчиненими навстіж дверцятами водія. Це ж потрібно було так поспішати до мене…

Ще пів години Дмитро лається, дзвонить комусь та хапається за серце. І врешті решт робить висновок, що мене одної вистачає з надлишком для його вразливої нервової системи.

У вуста погрожує пізніше розібратись зі мною за всі сюрпризи та йде, а я швиденько почала збиратись до дитячого притулку.

Дві години в дорозі по місту. Жовтень остаточно розфарбував яскравими відтінками Перлину біля моря. У кожному скверику, кожному парку, що зустрічається на шляху, гуляє безліч люду. Обіцяю собі прогулянку на березі моря після справ. Хочеться знову писати оповідання, продовжувати початі зо два роки тому історії, можливо, я друкувалась би, матеріалу назбиралось повна тумба.

Пам’ятаю тепле відчуття схвильованості, що складало майже 90% моєї сутності, коли домовилась про зустріч з редактором. Страху не було. Ні. Я в той час ще погано розуміла це відчуття. Навпаки — приємне очікування чудових змін у житті, усвідомлення, що є можливість жити так, як мріяла у дитинстві, бути тим, ким дійсно хотілось, а не слідувати обов’язкам, правилам та цінним батьківським порадам. Але зустрічі з редактором не відбулось. Я скасувала, стоячи на пероні перед потягом Одеса-Київ. За добу до втечі я дізналась, що означає вбивчо закохатись.

Чому доля вперто підсовує мені Бойка, як тільки я наважуюсь на зміни у житті?

Це питання муляє у голові до прибуття у притулок.

Я звісно в курсі, що таке дитячі притулки, але ось так доторкнутись, обійняти цих діток не доводилось. Скільки прихованої надії в очах, скільки накопиченого тепла, що пропалює під час обіймів. А вони такі сильні та щирі, наче я стала на мить найріднішою людиною на світі. Не витримала до кінця екскурсії й, аргументуючи важливими справами, просто втекла з притулку.

Плачу в авто. Здається, я не можу виконати це завдання. А притулків ще п’ять у списку. Мати справу з дорослими у «Другому Шансі», які помилились чи були не готові до жорстких змін у житті й доторкнутись до безодні дитячої безвиході, це зовсім різні речі. По-іншому оцінила нещодавні сварки з батьком і страшенно хочу до мами. Додому.

Залишаю авто у паркінгу морвокзалу і поспішаю до причалу, звідки відчалюють туристичні катери на морську прогулянку. Це те, що мені необхідно.

Застрибую в найближчий, вмикаю навушники, звучить Nina Nesbitt «The Moment I’m Missingі» і, в напівзвисаючому зборта положенні, повільно віддаляюсь від міста, від надокучливих думок.

Я не можу підвести Бойка і не можу щодня їздити до притулків. Пишу Дмитру сповіщення, чи може він всі відвідини притулків перенести на один день. Він одразу відповідає, таке враження, що тільки й чекає від мене новин.

«Що сталось?»

«Їхні оченята пропалюють наскрізь.»

Сльози стискають горло, помічаю погляд екскурсовода та декількох пасажирів. От тільки утішань та порад мені зараз не вистачає. Бойко відповідає.

«Намагайся відвідувати ближче до обіду. У більшості випадків в притулках тиха година. Дітей майже не зустрінеш.»

«Дякую за пораду.»

Ловлю себе на думці, що Дмитру знайома моя проблема. Ніяк не можу визначити, чого у ньому більше: жорсткості чи співчуття. Вібрує сповіщення.

«Всі одразу — занадто для тебе. Два заклади в день максимум.»

«Мені потрібно швидше. Я не можу…»

«Два притулки через день або ще краще поверни теку.»

«Два притулки через день.»

Видихаю злість. Відмовлятись потрібно було від репортажу про «Мрію». Від раптового спогаду я підстрибую на сидінні. Строчу сповіщення.

«Де мій фотоапарат?»

Бойко дзвонить:

— Тебе не дратують сповіщення?! Фотоапарат у мене вдома, — так мило бубонить у слухавку, що не втримуюсь і усміхаюсь до лінивих поздовжніх хвиль.

— Привези в офіс, будь ласка.

— Сама забереш. Кур’єра собі знайшла?

— Я не поїду до тебе.

— Чому це?

Голосно зітхаю. Він випалює:

— Олю, не дратуй безпідставними ревнощами, — і кидає слухавку.

Ох, пане Бойко, якби ж я могла дозволити собі ревнощі…Ти ходив би з маячком на руці. Катер, розгойдуючись на хвилях, розвертається у напрямку міста. Так швидко назад…

Ми причалюємо і людська маса до межі розслаблена розчиняється на сходинках по обидві сторони храму[1].

Ще година в дорозі і я біля батьківського дому.

[1] Свято-Миколаївський Приморський храм на морському вокзалі Одеського порту.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.