Дгарма

Вони пройшли через вимерле місто. Причому коли минули давно покинуті руїни, то побачили будинки, які судячи зі слідів, кинули напризволяще тільки вчора. Раджа кипів і гнівався, навіть спробував запитати в сина: хто міг попередити клятих даса про напад? Йому відповіла Ліайна, так само легковажно й безжурно:

— Та ви ж йдете по джунглях так, що вас чутно всім навколо. Певно, хтось з місцевих був на полюванні, побачив вас і попередив решту.

Таке пояснення водночас заспокоїло і розгнівало раджу. Він гнав воїнів уперед, певний, що мешканці міста не могли відійти надто далеко. Аж доки передові загони не вперлися у міцний кам’яний мур, що розділяв Верхнє і Нижнє місто. Цей мур, схоже, старанно лагодили навіть тоді, коли лишали напівзруйнованими будинки Нижнього міста. І оббиті бронзою важкі ворота надійно захищали Верхнє місто і всіх його мешканців від штурму.

Тоді раджа без зайвих слів розпочав облогу.

Ліайна похмуро спостерігала як просто серед вулиць Нижнього міста стають табором воїни-араї. Рані молодець, зуміла так швидко зібрати своїх підданих у найзахищенішій частині міста. Але скільки часу вони зможуть пробути в облозі? Рані казала, що в мешканців і без всякої облоги не вистачає харчів, тепер же… Дівчина пошукала поглядом Аджита і вилаялася собі під носа. Він що, так нічого й не робитиме, аби припинити облогу? Невже син раджі хоробрий лише коли його батько далеко?

За стінами стояла, здавалося, гробова тиша. Тільки час від часу з’являлися темні обличчя вартових, але швидко зникали, кшатрії навіть не завжди встигали вистрелити з луків.

Через кілька годин зі стін міста на довгому шнурку спустили якийсь сувій. Його підхопив якийсь молодик, який засміявся, що боягузливі даса, певно, весь цей час вправлялися в красномовстві, аби переконати раджу залишити їм життя. Але щойно він дочитав послання, як зблід і тільки хитав головою, коли його питали про що ж просять обложені. Кшатрії поспішно передали його раджі і все на деякий час стихло.

— І які ваші успіхи? — сухо поцікавилася дівчина, порівнявшись з Аджитом.

— Рані передала батьку послання — з погано прихованим хвилюванням відказав юнак, — В посланні сказано, що коли раджа не зніме облогу і не піде звідси протягом трьох днів, то рані зійде на вівтар Каттавей і знищить і місто, і військо Аванті, і джунглі на три дні шляху довкола. Столицю тоді теж зачепить…

— Що вирішив раджа?

— Поки що він тільки гнівається.

— А що вирішив ти?

Аджит відвів погляд. Пташка сердито тріпнула головою і відійшла до краю табору. Краще уважніше оглянути місто, ніж сваритися з араями так далеко від океану. Та й що вона, чужинка, може зробити, якщо навіть Аджит, котрому начебто не було байдуже до долі міста, стоїть осторонь?

Між деревами щось промайнуло і в руки дівчині плавно опустилася невеличка глиняна пташка. Ліайна чудово знала що це — богиня Долі дарувала своїм жерцям та жрицям можливість раз на місяць відправляти таку пташечку з посланням хоч на край світу. Послання обганяло вітер і безпомильно знаходило того, для кого його написали. А значить, це послання для неї від Глена, її названого брата, жерця богині Долі, а нині ще й радника астора, глави дому Евелам.

Глен слав не дуже радісні вісті. Так, дім Евелам потихеньку вибирався з розрухи, в яку втрапив завдяки попередньому астору, її друзі всі були живі та здорові і не встрягли в нову халепу (крім пані Сіани, яка взялася відкрити храмові школи в кількох провінціях), але всі розуміли, що то затишшя перед бурею. Сусідня Маларія не покинула планів захопити Кейнар, і зараз старанно готується до великого походу. А тим часом в самому Кейнарі гризуться Високі доми і радники в Тулії. Головний радник маніпулює слабовольним королем. І ніхто, ніхто не збирається готуватися до війни.

Ба, більше — Маларія напала на сусіднє з Кейнаром князівство — Лавірію. І Кейнар, незважаючи на те, що у них з Лавірією була підписана угода про співпрацю в мирі та поміч у військовий час, промовчав. На допомогу лавірійцям не послали нікого, а старшого княжича, що прибув до Ірхафу, столиці Кейнару, навіть не допустили до короля.

Давно Ліайні не було так соромно за свою країну. Але вона хоча б своя, чого ж їй так соромно за Аванті?

Всюди, по всьому світу одне і теж. Сильні та войовничі перемагають, слабші втрачають свою землю, або лишаються в ній навіки. Тільки Ліайні ніколи не подобався такий світ.

— Вже темніє, — Аджит знайшов її в одному з покинутих будинків, — Повертаймося до табору, тут ти ризикуєш стати здобиччю ракшасів.

Пташка навіть не повернулася до нього, тільки стиснула кулаки і вкрай спокійним голосом відказала:

— Та хай би вони всіх вас пожерли. І заодно мене, бо я стою тут і дивлюся як ви знищуєте місто, а сама нічого не роблю, аби вас зупинити! Якщо в цьому світі перемагає лише сила, то хай і на вас знайдеться управа...

— Ліайно…

— Знаєш, якби у тих меллукців, що відійшли на південь, був хоч один порт, ноги моєї не було б у жодній з арайських країн! Ви такі самі, як маларійці, вам до смаку чужі страждання, а звитягу воїна ви міряєте кількістю награбованого! Скажи, Аджите, тебе радує думка про те, що не мине й тижня і це місто впаде під копита ваших коней? — з цими словами дівчина нарешті обернулася і зазирнула у вічі сину раджі.

— Воно може й не впасти. Схоже, що рані твердо вирішила знищити місто лиш би не віддавати його араям.

— І тебе це влаштовує?

— Хіба я можу щось зробити?

— Та хоча б вмовити батька не ризикувати власним військом!

Аджит похитав головою:

— Батько не стане мене слухати. Я вже розмовляв з ним про це і почув лише, що дгарма сина — підкорятися волі батька.

— То виходить, — уїдливо запитала Пташка, — Дгарма сина важливіша за всесвітню дгарму, закон цього світу? — з цими словами вона обійшла Аджита і пішла в бік табору, намагаючись вгамувати свою злість.

Для гості з далекого Кейнару постелили ліжко в одному з нещодавно покинутих будинків і навіть поставили охоронців біля дверей. Певно, щоб свавільна чужинка не плуталася у воїнів під ногами. Але виспатися тієї ночі Пташці не судилося.

Після опівночі її розбудив звук чиїхось кроків. Дівчина скочила на ноги, роздивилася у слабенькому світлі місяця темну людську постать і, не гаючи часу, зробила стрімку підсічку, повалила незнайомця на землю і скрутила йому руки за спиною.

— Ти всіх гостей так зустрічаєш? — прохрипів Аджит.

— Тільки непрошених, — Ліайна відступила на крок і юнак підвівся, обтріпуючи запилену вастру. — Я тебе не чекала.

— Ти питала, що я збираюся робити? — Аджит став так, щоб місячне світло з невеличкого віконця освітило йому обличчя. — Я вирішив що робитиму, але мені потрібна твоя допомога.

Юнак підібрав з підлоги згорток, який не втримав у руках під час несподіваного нападу, і простягнув Пташці. Там лежав довгий і широкий відріз полотна і ще пара вужчих і коротших.

— Це що? — запитала дівчина з подивом.

— Сарі. Мені дуже потрібно переговорити з рані, поки вона і справді не зійшла на вівтар.Твоя правда, це місто не повинне загинути. І рані теж.

— Все з вами ясно, — пирхнула у відповідь Ліайна. — Показуй як ця штука одягається.

“Штука” одягалася так, що Пташка двічі гепалася на землю, заплутавшись у тканині. Від Аджита користі було мало, він тільки знав, що “треба намотати якось отак і отак, щоб воно якось отак трималося” і при цьому навідріз відмовився не те що допомагати — дивитися поки Пташка замотується в цей кошмар, хоч він чемно намотувався поверх спідниці та короткої блузи-чолі. Тож коли сарі нарешті підкорилося, дівчина була певна, що найважча частина пригоди лишилась позаду.

— Ти точно впораєшся? — переймався юнак, коли вони, оминувши вартових, покинули будинок.

— Не хвилюйся, мені не вперше потай лізти туди, де мене не чекають, — безжурно відповіла Пташка і розчинилася в темряві.