Дгарма

Після бесіди з батьками Аджита дівчина-купчиця у супроводі слуги з корабля вийшла до палацового саду, а її супутниця скинула хустку і заявила, що має повернутися, щоб подбати про кораблі, забравши з собою другого слугу. Матінка тільки гмикнула, що її дорога до гавані буде встелена тілами зомлілих араїв, і веліла двом старшим синам піти розважити другу гостю, Ліайну, в садку.

— А може, я піду? — запитав Аджит.

— Якщо відправити для супроводу такої почесної гості четвертого сина, вона може розцінити це, як образу.

— Але я перший зустрів її і привів сюди. Це можна розцінювати не як те, що ви відправили до неї молодшого сина, а як те, що її супроводжуватиме хтось вже знайомий.

Мати замислилася і врешті кивнула:

— Гаразд. Аджите, четвертий спадкоємцю Аванті, я ввіряю тобі обов'язок дбати про нашу гостю з далекого Кейнару, поки вона не відпливе.

Юнак кивнув і вийшов у сад.

Гостя стояла на колінах перед клумбою і обережно, одним пальцем, торкалася пелюстки маку. Її слуги ніде не було видно.

— Він блакитний! — вигукнула Ліайна, щойно Аджит підійшов., — У вас росте блакитний мак!

— Ееее… Ну, так, — розгубився юнак. — А який він має бути?

— Можна мені насіння?

— Звісно… Нехай ваш слуга підійде до садівниці. Якщо насіння є, вона виділить частку і розповість, як за ними доглядати.

— Дякую, — купчиця підвелася і обтрусила коліна. — У нас в Кейнарі ростуть лише червоні маки. А ці теж надзвичайно гарні.

— А, — глибокодумно видав Аджит, — я прийшов запитати вас про ваші плани на найближчі дні і сповістити, що саме я дбатиму про те, аби вам було зручно гостювати в країні Аванті.

— Дякую, — приязно відказала дівчина, — сподіваюся, ваша гостинність пошириться і на моїх людей. Ми затримаємося тут десь на два тижні, а пливли майже чотири місяці. Хочеться, аби вони відпочили перед мандрівкою додому.

— Звісно, про це подбають. Якщо ви бажаєте, то можете хоч зараз навідатися в гавань і за всім простежити.

— Бажаю, — тут же відповіла Ліайна. Аджиту лишилося тільки кивнути.

***

Пізно увечері вони поверталися з гавані, якщо не друзями, то добрими приятелями. Ліайна, на відміну від тих рідкісних купців, що зазирали в Аванті, не чванилася і не лаяла “країну жебраків”. Вона тільки кивнула, почувши сумні слова про те, що Аванті — найбідніша з країн, з усіх заснованих араями, і замислено протягнула:

— Гадаю, це можна виправити. Але потрібен час і багато зусиль.

Вона розповіла про батьківщину Деяни, острів, де кожна третя жінка вміє заклинати вітри. Про рідне королівство, про таємничий Місячний народ, на землях якого бувала, про те, що сама в дитинстві була дрібною злодюжкою, аж поки одного разу їй не посміхнулася богиня Долі.

— Це моя друга подорож, але перша — в таку далечінь. Всі називали її не інакше як безумством, але я вірила, що богиня Долі допоможе мені. І не помилилася, як бачиш. Якщо я без пригод повернуся додому, то отримаю шалений прибуток. Відколи загинула Мелукка, прянощі, що їх раніше возили звідси велонські купці, стали надзвичайно дорогими. А ще ваші тканини. Вони прекрасні і не поступаються красою та міцністю шовку з Великої Західної імперії.

— В імперії вміють ткати вісім різновидів шовку, — відказав Аджит, — Але наші ткалі теж майстерні.

— Дуже майстерні, — підтвердила Пташка. — Я куплю тут різних тканин, і, може, наступного разу доведеться присилати в Аванті чотири кораблі: два для прянощів і два для тканин.

Її жарт несподівано обнадіяв Аджита. Вона збирається повертатися. Збирається торгувати з їхньою країною. Можливо, вони зуміють таки вибратися з бідності, хоч і далеко навіть столиці Аванті до слави та багатства мертвих міст Мелукки. Хоча й багатшим королівствам араїв далеко. Але можливо, з Аванті ще хтось захоче торгувати і торгівля оживить королівство. Можливо, це майбутнє прожене тінь минулого, що нависала над Аванті та над усіма королівствами араїв…

Ліайні та Деяні облаштували покій у палаці раджі, але жінка, здавалося, не збиралася спати тієї ночі і зникла кудись на півдорозі. А Пташка з Аджитом неспішно рушили до палацу через сад.

— Аджите, скажи, чому твій батько так ненавидить країну Мелукка? — запитала дівчина, гладячи стовбур коричного дерева.

— Він… Не лише він, усі ми. Ми прийшли на цю землю понад століття тому, аби заволодіти її багатствами, змусити її правителів схилитися перед нами. Ми перемогли, але перемогли країну, що і без нас була знесилена катастрофою. Ми перемогли, але жодне королівство араїв не стало і вполовину таким заможним та прекрасним, як Мелукка, жодне наше місто не зрівняється красою з руїнами їхніх міст. Напевне, ця ненависть — то ненависть до чогось, що можна знищити, але не підкорити собі.

— Ненависть до тих, хто за століття так і не скорився завойовникам, а досі продовжує оборонятися від вас на півдні.

Аджит здригнувся.

— Наші прадіди втікали від голоду до багатого краю. Але край той вже був заселений. Що вони, по-твоєму, мали робити? Розійтися по руїнах міст Мелукки і розчинитися в них?

— Мої предки так і зробили, — відказала Пташка.

— Що?..

— Мої предки, племена кейнарів, — повторила вона. — Чотири століття тому прийшли на півострів, де мешкали племена гетенів. Ті племена колись будували прегарні міста, але коли Ашарія відвоювала у Велону олов’яні родовища, міста занепали, бо ашарійські купці не торгували з півостровом, а країна без бронзи довго не проживе. Можливо, мої предки могли завоювати гетенів, але то була їх земля, а мої предки на ній були всього лиш чужинцями. Вожді кейнарців попросили у гетенських вождів дозволу оселитися там. І сто років два народи жили поруч.

А через сто років один вождь об’єднав їх, аби оборонити край від Ашарії. Відтоді наше королівство зветься Кейнаром, але від племен кейнарів мало що лишилося. Хіба назва королівства, три сотні слів та імена деяких богів. Кейнарів та гетенів розрізняють за провінціями, але в такому розподілі з кожним роком стає все менше сенсу.

Мої предки прийшли на ту землю і розчинилися в ній, бо такий закон цього світу — край належить тим, хто вріс у нього корінням і віддав йому свої серця. А проливаючи кров господарів землі, ти не вкорінишся у ній.

— Як арай, я мав би не погодитися з тобою, — скрушно зітхнув Аджит. — Але, певно, я вже віддав своє серце цій землі.

— Розкажи, — попрохала дівчина, — як ви прийшли сюди і як загинула Мелукка?

Юнак заплющив очі і потер скроні:

— Син раджі мусить розповідати тобі історію славетних перемог. Кшатрій з роду кшатріїв — так само. Але правда в тому, що перед тим, як ми перемогли, Мелукка програла своїй Великій Річці, на честь якої і називали країну.

Спершу стався великий землетрус, від якого, щоправда, більшість міст країни Мелукка швидко отямилися. Але після того землетрусу дві притоки ріки Мелукки змінили свої русла. Минув якийсь час, і ріка пересохла. Без ріки міста країни занепали, а потім сюди прийшли племена араїв, втікаючи від посухи, — він гірко засміявся. — Одна з приток Мелукки приносила воду і життя в долини, де жили наші предки. До тих долин дійшла тільки луна землетрусу, але вона пророкувала велику посуху… Наскільки мені відомо, зараз на тому місці розкинулася пустеля.

Араї рушили зі своїх долин до напівказкової Мелукки, землі багатства й легенд. Тоді Мелукка вже помирала, частина міст лежала в руїнах, поміж яких жили бідні змучені люди, і, певно, тільки тому наші предки були здатні перемагати, здобувати землю і відганяти противників усе далі на південь, перетворювати усіх даса на шудр, хоч не всі шудри були даса. Але так і не змогли збудувати міста, що сперечалися б красою з містами Мелукки, і не здобули і десятої частини її легендарних багатств...