Дгарма

Коли рані покинула храм, Ліайна тріпнула волоссям і запитала:

— Ну і де ми тут спати будемо?

— Тут мають бути кімнатки для прислужників храму, зараз пошукаємо.

Поки вони шукали кімнатки і намагалися вмоститися на принесених з вулиці купах тоненьких гілок та листя, Пташка вирішила, що треба врешті про щось поговорити, бо мовчанка ставала нестерпною. І бажано, поговорити про щось, не пов’язане з ворожнечею араїв та даса.

— А що за легенда про Сіту?

— Давно, ще в перші роки завоювання, один кшатрій, на ім’я Рама, полководець війська араїв, закохався у дівчину з божественного роду. Їх кохання було взаємним, і закохані потай зустрічалися у лісі на нічийних землях. Кшатрій назвав свою кохану Сітою, бо її шкіра була темною, як борозна на зораному полі.

Але коли Рама запропонував дівчині увійти в його дім і стати його дружиною, та відмовилася. Сіта сказала, що її покликання — бути у своєму місті і служити місту.

Вдруге Рама спитав, чи послідує вона за ним, коли війська араїв під його командуванням обступили місто Сіти. І вона вдруге відповіла відмовою. Коли Рама запитав утретє, Сіта зійшла на жертовний вівтар і віддала життя для того, аби військо її рідного міста перемогло в битві з військом араїв.

Дізнавшись про це, Рама прокляв свою кохану, сказавши: “Якщо ти між мною і своїм містом обрала місто, бо таке твоє покликання, то у наступному переродженні у Сіти буде тільки одне покликання — слідувати за Рамою”.

— І так сталося? — наївно кліпнула очима Ліайна.

— Про це ніхто не знає. Можливо. А можливо, вони ще не переродилися.

Поговорити не про ворожнечу не вийшло. Значить, треба лягати спати, а то можна добалакатися до чогось значно більш неприємного. Але вона не витримала і, коли вже лежала на своїй купі листя, запитала ще:

— А хто такий Мегдадев?

— Бог Мегд або Мегдадев, бог весни, якому поклонявся народ Мелукки. А ще він бог, що творить світ і руйнує його задля того, щоб творити новий… Він чоловік богині Каттавей, і разом вони бережуть колесо сансари — безкінечного циклу життя та смерті...

Аджит, певно, говорив іще щось, але дівчина провалилася в сон.

***

Вони двічі прокидалися серед ночі. Перший раз — коли Пташка крізь сон почула віддалений рев тигра, підскочила сама і розбудила Аджита. Тоді юнак заспокоїв її, адже в окрузі нема жодного тигра-людожера, а жоден здоровий тигр не стане пробиратися до храму, аби поласувати такою кістлявою та неїстивною стравою, як людина. А от друге пробудження вже було тривожнішим.

Їх розбудив відчайдушний дівочий крик. Зовсім близько, ледве не біля воріт храму. Аджит підхопився з лежанки і рвонув униз, туди, звідки лунав голос.

Перед порогом, огорнута місячним сяйвом, стояла дівчина-арайка. Заплакана, з подряпинами на обличчі і гілочками у волоссі, але прекрасна, як апсара.

— Допоможіть мені, благаю! Впустіть мене до цього храму! — відчайдушно заблагала дівчина.

— Ееее, — закам’янів від подиву Аджит. Від кого втікає ця дівчина з варни брахманів? Чому вона не заходить до храму, якщо хоче тут заховатися?

— Невже кшатрій полишить діву в біді? — скривила губи незнайомка, а її очі, великі й прегарні, мов у сарни, наповнилися презирством і стали невловимо подібними до очей рані. — Я не можу переступити поріг храму клятих даса, це осквернить мене! Перенесіть мене через поріг, поки мої вороги не прибігли сюди!

Звісно, вона ж із варни брахманів. І заплямувати свою чистоту їй водночас легше і важче, ніж будь-кому з трьох інших варн. Слід поспішити. Між ними всього десяток кроків…

— Стій! — закричала позаду Ліайна. Аджит знову закам’янів і відчув, як на ньому схрестилися два погляди. То було незатишне відчуття.

— Якщо хочеш зайти до храму, то заходь і не вимагай, щоб тебе несли на руках. — Пташка порівнялася з Аджитом, але з незнайомої брамінки не спускала погляду. — Якщо твоя чистота тобі дорожча — залишайся зовні. Цей вибір людина має зробити сама. Якщо ти, звісно, людина, — з цими словами дівчина простягнула у бік незнайомки свій оберіг, символ богині Долі.

Спіраль, замкнута у трикутнику, зблиснула зеленим — і прекрасна незнайомка миттю зникла. На її місці з’явилась страшна почвара з червоними очицями, величезними іклами і грудьми, обвислими мало не до колін. Ракшасі! От для кого люди — бажані ласощі, а не поганий харч, як для тигра.

Ракшасі зашипіла, ще більше оголила жовті ікла, але не переступила поріг храму.

Аджит тріпнув головою, потер обличчя долонями та повернувся до Пташки:

— Дякую.

Та у відповідь тільки смикнула плечем:

— Ця твоя прекрасна діва довго тут стоятиме?

— На світанку піде. Ракшаси не переносять сонячного світла і ворогують з денними духами джунглів. Може, й раніше зникне, — “прекрасна діва” відгукнулася на це лютим риком.

— Ну тоді пішли спати, — позіхнула Пташка, а ракшасі гнівно заверещала, схоже, неабияк обурена такою зневагою.

Вони повернулися до своїх лежанок і вмостилися досипати. Але звісно, Ліайна не могла не поставити чергове питання:

— Чому вона не могла переступити поріг храму, але була певна, що тут, всередині, зможе коїти що схоче?

— Ракшаси не можуть заходити до діючих храмів і не можуть їх оскверняти. От лише цей храм закинутий, і наша нічна гостя змогла б навіть зайти до нього, якби не обіцянка рані. Однак сила рані — це не сила богів, і якби я справді переніс ракшасі через поріг, вона була би вільна робити що завгодно.

— Тобто рані мусить боротися не лише з вами, а ще й з джунглями?

“Боротися з вами”. Аджиту раптово стало недобре.

— Так. Коли мур навколо міста порушено, а частина будівель безлюдніє, духи джунглів переходять через мури вночі і наводять свої порядки. Часто люди гинуть і божеволіють від цього. Рані захищає місто, поки вона жива, джунглі не можуть прийти в ці руїни.

“А в ту мить, коли вона зійде на жертовний вівтар, аби захистити місто від військ раджі, рані віддасть свої володіння джунглям. Програє в будь-якому випадку”.

Пташкин сон, схоже, більше нічого не тривожило, Аджита ж до ранку мучили дивні сни та непевні марення.