Дгарма

Площа перед храмом заросла чагарниками, і довелося зробити чималий гак, аби їх не видав шурхіт гілок і опалого листя. Як їм вдалося підкрастися нечутно — хтозна. Сам храм стояв на підвищенні, складеному все з тієї ж обпаленої цегли. Геть однакові цеглинки. Кожна схожа на сусідню, як дві краплі води. І уламки високих дверей, що валялися на порозі, обвиті в’юнкими ліанами.

Аджит ступив усередину храму і мимоволі схилив голову, хоч араї не схилялися перед богами варварів. Але просто неможливо було встояти перед величчю давньої будови.

Першим у вічі кидався кам’яний вівтар, відполірований до блиску, на якому лежало кілька вінків із засохлих квітів. Крізь отвори високо у стінах на вівтар падали навскісні сонячні промені, освітлюючи дерев’яну статую з напівстертими рисами та гіллястими рогами, обвиту ломиносом та повитицею.

Біля вівтаря стояла темношкіра дівчина-дасі, одягнена в синє сарі, пов’язане наче дхоті — воно охоплювало литки і огортало стан, а один кінець зав’язали, перекинувши через плече. Дівчина одазу ж побачила їх і злякано відсахнулася, втиснулася плечима в стіну і вихопила з-за пояса довгого бронзового кинджала:

— Не підходьте, — зашипіла вона ламаною арайською, — я вб’ю першого, хто наблизиться!

— Ми тобі не вороги, — лагідно заговорила Пташка з-за Аджитового плеча. — Ми прийшли поговорити…

— Араї — брехливий народ, — прошипіла дівчина, — ідіть геть!

— Ми можемо присягнутися іменами богів, що не бажаємо тобі зла, — поспішив запевнити юнак.

Дівчина скривилася зневажливо і разом з тим люто:

— Арайські боги такі ж брехливі, як і араї. Вони приймуть брехливу клятву, аби ти міг вбити ще одну дасі, чи не так?

Знову заговорила Ліайна:

— Я не арайка і не молюся їхнім богам. Я присягаюся іменем богині Долі, моєї покровительки, що не бажаю зла ні тобі, ні усьому цьому місту.

Дівчина не повірила цій клятві, і так само втискалася у стіну, тримаючи перед собою кинджал. Аджит стиснув кулаки. Прикрив очі. Розплющив і зробив крок уперед.

— Це ж храм бога Мегда? Чи приймеш ти клятву його іменем? — і, не чекаючи відповіді, дістав з-за пояса ножа і розітнув собі долоню, — я, Аджит, вірний бога Мегда, прошу його прийняти мою кров і підтвердити клятву. Присягаюся, що не приніс до цього міста жодного злого наміру!

Злість на обличчі дівчини поступилася місцем розгубленості:

— Чому арай молиться Мегдадеву?

— Напевне, — відказав юнак, озираючись на Ліайну, — тому, що, оселившись в якійсь землі, ти мусиш віддати їй своє серце.

Мовчанка тривала зовсім недовго і разом з тим, здавалося, цілу вічність. Нарешті дасі опустила кинджал.

— Хіба за поклоніння богам Мелукки боги араїв не покарають тебе, зробивши в наступному переродженні болотною п’явкою?

Аджит знизав плечима. Він і сам часом зі страхом думав про це.

— То буде в наступному переродженні, а я поки шукаю свій шлях у цьому.

— І навіщо ж ви прийшли? — недовірливо супилася дівчина. Аджит же думав, хто вона така і чому опинилася в покинутому храмі, у зруйнованій частині міста.

— Попередити вас про небезпеку. Раджа Аванті дізнався про ваше місто і збирає війська, аби прийти і підкорити вас.

— Раджі Аванті мало руїн у його володіннях? Він хоче отримати ще одне зруйноване місто?

— Але ж ваше місто — не суцільні руїни. Посланці вашого міста приходили на ринки столиці із золотом.

— Золото… — гірко розсміялася дівчина, — золота у нас чимало, але воно не нагодує, не зігріє і не прикриє наготу. Вже не одне покоління змінилося відтоді, як ми перестали торгувати зі світом навколо нашого міста. Нам заледве вистачає власних урожаїв — і то не рису чи пшениці, а проса та диких рослин. Наші люди не мають зайвого відрізу полотна, а замість посуду ми давно вже беремо пальмове листя. Однак в підвалах цитаделі вдосталь золота. І коли раджа Аванті прийде за ним, нам забракне сил захищатися.

Вона схлипнула і сповзла по стіні на підлогу. А тоді знову розсміялася, відчайдушно і страшно. Щоб за мить встати і майже спокійно поклонитися, притиснувши руку до грудей:

— Дякую вам за звістку. Я передам ваші слова старійшинам. І нас, принаймні, не застануть зненацька.

— Панно… Як вас звуть?

Вона дивно завагалася і після паузи назвалася:

— Сіта. А вас?

Юнак назвався і назвав свою супутницю, а тоді продовжив:

— Панно, ми принесли чорну звістку цього дня. Пробачте нас за це.

— Тільки за це? — посміхнулася дівчина.

— Щоб заслужити вибачення за все інше, — серйозно відказав син раджі, — замало одного попередження і добрих намірів, — особливо коли просиш вибачення у Безіменної з Цитаделі.

— Якщо пан вже знає це, то нащо питав моє ім’я? — сердито зашипіла дасі.

— Щоб переконатися у правильності свого здогаду. Ви завагалися, а потім назвали ім’я героїні легенди. А що ця героїня легенди теж була Безіменною, то мої підозри лише посилилися. Пробачте моє нахабство, Божественна. Чи, може, нам несказанно пощастило — і ви навіть рані цього міста, його правителька?

— Рані, — холодно відказала Безіменна. — Більше того, у цьому місті я остання з божественного роду. І що тепер? Ви вб’єте мене?

— Що ви? — похитав головою Аджит, — я просто хотів перевірити свій здогад. Тепер я певен — наша звістка досягла потрібних вух. Ви зможете розпорядитися нею, аби захистити своє місто.

— Будьте певні, я це зроблю, — блиснула очима рані. — Навіть якщо доведеться зійти на жертовний вівтар.

— Чого я хочу найменше — це вашої смерті, Божественна. І загибелі вашого міста.

— Ееее… — втрутилася Пташка, — а до чого тут жертовний вівтар?

— Безіменні з божественних родів правителів різних міст Мелукки мають велику чарівну силу, здатну латати зруйновані мури чи втримати річку в берегах під час повені. А в ту мить, коли безіменного приносять в жертву богині смерті Каттавей, його сила зростає вдесятеро. І передсмертні чари стають неймовірно могутніми. — рані вперше заговорила до неї.

Ліайна похитала головою:

— І багато безіменних померло на вівтарях Каттавей від початку війни?

— Більшість тих, хто не загинув, відвертаючи катастрофи після того, як пішла Мелукка, — похмуро відказала на те рані.

Аджит відвів погляд, а Пташка виступила вперед та вклонилася:

— Я бажаю вам удачі у майбутньому протистоянні, Божественна. І нехай у вас не буде потреби жертвувати собою заради своїх підданих.

Рані прикрила очі і стиснула руків’я свого кинджалу.

— Можете лишатися на ніч у храмі. Ви не встигнете вийти з джунглів до заходу сонця, залиштеся.

— Але ж цю частину міста вже все одно захопили джунглі, — трохи ніяково відказав Аджит. — А у храмі навіть немає дверей.

— Так, але храм Мегда, хоч і покинутий, досі обминають і тигри, і леопарди, і ракшаси. І вони не вступлять до заселеної частини міста й до жодного храму, поки я жива.

— Дякую, Божественна, — вклонився Аджит. — Намасте.

— Намасте, — трохи повагавшись, вклонилася у відповідь рані.