Дгарма

Раджа дивився на це дійство, сердито й насуплено, але проти волі богів піти не ризикнув.

— Нехай буде так! Аджите, ти одружишся з цією… дівчиною і станеш правити її містом. Нехай вірні тобі кшатрії послідують за тобою, аби ти не став самітником межи даса.

— Слухаюся, батьку. — вклонився юнак.

— Зіграєте весілля за тиждень. Сподіваюся, у нареченої гідний посаг?

Рані поправила край сарі на плечі, виставляючи напоказ руку, унизану золотими браслетами.

— За мій посаг мені не буде соромно ні перед ким. Нехай весілля відсвяткують за тиждень, але я вдягла весільне сарі та прикраси, сіла на священного слона, і покинула своє місто, аби зустрітися з нареченим. Тепер я мушу показати його підданим, аби вони знали, що віднині у них буде правитель, а в мене — чоловік. Нехай мій наречений сяде на слона поруч зі мною і в’їде сьогодні у Верхнє місто.

— Нізащо! — обурено вигукнув раджа, — ніколи кшатрій не сяде на цю хитру двохвосту тварюку.

— Тоді нехай рані їде до міста верхи на слоні, я ж поїду на своїй колісниці, — запропонував Аджит і, не чекаючи на заперечення, пірнув у натовп, шукаючи для себе суту і колісницю. Так, в цих непролазних хащах від колісниць мало користі, але не раз вже бувало, що колісниці араїв надійно воювали всередині міських мурів, заганяючи ворога в пастку. Та й звичай, за яким воєначальник переможців має в’їхати до переможеного міста на колісниці, ніхто не відміняв. Тому дюжину легких колісниць взяли й на цю виправу.

Коли ж Аджит повернувся, то застав неприглядну сцену. Поки тривала Сваявмара, хтось із кшатріїв дістався до слона, що на ньому приїхала рані, і порізав збрую. Тепер дівчина вимагала покарати винуватця і наче навіть зуміла наполягти на своєму, однак тепер не мала на чому повернутися до Верхнього міста.

— Хай іде пішки, — злорадно запропонував хтось, і всі схвально загомоніли. Рані буквально посіріла — її смаглява шкіра не могла збліднути. Адже зайти у рідне місто пішки означало для неї визнати свою поразку — це переможець в’їжджає у місто на колісниці, слідом пішки йдуть полонені. Дівчина гордо підняла голову й розправила плечі, готова пішки долати ганебний шлях.

— Божественна, благаю вас, не треба! — спробував зупинити її один з охоронців, але рані не звернула на нього уваги.

Крок… Другий, третій… Аджит не витримав.

— Моя дружина в’їде до міста на моїй колісниці, — він сам здивувався, коли зрозумів, що зумів перекричати натовп. Його почули і вражено замовкли. І тільки сута, візничий, ризикнув сказати вголос те, про що думали всі.

— Мій пане, але вона ж навіть не арайка! Хоча й серед араїв далеко не кожен має право бодай торкнутися до колісниці, а що вже їздити на ній...

— Боги захотіли аби ця дівчина стала дружиною кшатрія, тож тепер вона кшатрійка, — сухо перебив його Аджит.

— Я не бажаю аби ця дасі осквернила колісницю, мій пане!

— Тоді йди геть, — незворушно відказав юнак. — Якщо ти занадто слабкодухий, я сам буду сутою для своєї дружини. — з цими словами він скочив на колісницю, під’їхав до рані і подав їй руку, допомагаючи забратися всередину. Здавалося, все військо Аванті, на чолі з раджею, закам’яніло від подиву.

— Тобі цього не пробачать, — прошепотіла рані після того, як зуміла-таки вирівнятися.

— Знаю, — кивнув Аджит, — Але мені не пробачать вже того, що я приніс тобі батіг і змішаю кшатрійську кров з кров’ю чужинців.

Дівчина відвела погляд.

— Пробач.

— Не варто вибачатися, я сам вибрав собі таку долю. Хотів закласти наріжний камінь світу, в якому знайдеться місце і для араїв, і для народу Мелукки. Світ, в якому людська гідність буде цінною і коли йдеться про кшатрія, і про шудру, і про недоторканих чандалів. Але, схоже, до цього світу доведеться йти не одне переродження і не одне тисячоліття...

— Я обіцяю, що не залишу тебе самого на цьому шляху.

— Навіть якщо я перероджуся болотною п’явкою? — лукаво посміхнувся Аджит.

— Вік п’явки короткий. Та і як твоя дружина, я молитиму богів, аби ти переродився не п’явкою, а, скажімо, шляхетним буйволом.

У Верхнє місто вони в’їхали, тримаючись за руки.