Дгарма

Палац раджі був менший та скромніший за палац найменшого з Восьми високих домів Кейнару, більше схожий на маєток високого дому середньої руки. Поселення навколо палацу нагадувало місто хіба віддалено.

Аванті, схоже, не була заможною країною. Та й в порту з них не взяли плату — схоже, туди рідко запливали кораблі і мито швидше б відлякало купців, ніж наповнило казну.

Жодного сліду багатої Мелукки з легенд.

Їх прийняв сам раджа, — розкішно вбраний кремезний чоловік,— і його дружина, не менш монументальна жінка з величезними довгими сережками та кільцем у носі. Кільце було зроблене досить грубо, і Ліайна пошкодувала, що не здогадалася привезти з дому щось подібне, але витонченіше. А потім пораділа, що на кораблі повантажили всього п’ять рулонів тканин. Бо це добро тут не продаси.

Назви тканин, з яких було пошито одяг господарів, Ліайна не знала. Як і назву того невагомого напівпрозорого полотна, яке опустили слуги за її спиною. В палаці було обмаль кімнат, за потреби їх розділяли завісами з цієї ж невагомої тканини. Подушки замість стільців. Ліайна провела рукою по одній з них. Ще одна незнайома тканина. І барвиста вишивка, якій не достає майстерності, — але пристрасності у ній вдосталь.

Двоє її людей принесли до палацу раджі частину товарів — напоказ. Ліайна веліла викласти перед правителем прикраси та зброю і спостерігала, як загоряються очі у всіх присутніх. О, вона сьогодні добре поторгує.

Тут, торгуючись, пили чай з прянощами. Багато чаю, що не дивно — рідкісний для Кейнару напій, за який розраховувалися бронзою на вагу, привозили саме звідси, з королівств, що на північ від Аванті. Торгувалися геть не так пристрасно, як в Кейнарі, Калакеї чи Нелефі. Трохи боязко торгувалися, ніби боялись, що гостя з далекого краю забере свій крам і попливе геть. І платили за звичайний товар, як за велику коштовність.

Коли торги врешті скінчилися, принесли ще чаю. Розмова з насторожено-ділової стала просто настороженою.

— А звідки панна купчиця знає нашу мову? — запитала дружина раджі, яка трохи ревниво поглядала на Деянину пазуху, прикриту хусткою, але так недбало, що то не дуже допомагало.

— Один з народів, що трохи менше ста років тому оселився поруч із нашим, розмовляє схожою мовою і майстерно править колісницями. Вони називають себе маларійцями або гурунами і поклоняються богу грому Індраю.

— Так, — втрутився раджа, — сто п’ятдесят років тому племена араїв покинули пустельну батьківщину і рушили на Захід, аби завоювати Мелукку, а гуруни, що доти платили нам данину, подалися на Схід, до королівства під назвою Велон, бо жоден з воїнів їх племен не був гідний наймення кшатрія і не мав права приєднатись до нашого походу.

Ліайна приголомшено слухала. Непереможні маларійці колись платили данину народу цього бідного королівства? Які химерні візерунки богиня Долі креслить по людських життях…

— А що означає “кшатрії”? — запитала вона.

— Наш народ, — відказала дружина раджі, — ділиться на чотири варни: брахмани, священний люд, що служить богам та повідомляє людям їх волю; кшатрії, люди війни, що воюють і правлять; вайш’ї, люди праці, що трудяться на землі і з ремеслами; та шудри, раби, що не здатні ні до чого і можуть тільки служити своїм панам.

— А даса? — пригадалося дівчині.

Дружина раджі скрушно похитала головою, а її чоловік спалахнув:

— Даса — то кляті темношкірі варвари! Їх країна мертва, колісниці араїв проїхали по руїнах їхніх міст! Дочки їхніх правителів мили ноги відважним кшатріям, а вони всі будуть рабами араїв! “Коли ріка Мелукка пересохла, богиня Мелукка покинула нас,” — скиглять вони! Кажуть, що без неї у світі немає справедливості і тепер ними править Каттавей, що їздить на голові буйвола і п’є жертовну кров! Але нам байдуже до їх богів та їх справедливості! Їх богиня Мелукка покинула їх, а наші боги з нами! І кляті даса будуть рабами араїв, скільки сонця та світу!

— Он як… — мовила Ліайна, не ризикуючи продовжувати розмову. З язика рвалися колючі слова, але звичай забороняє гостю сваритися з господарями дому, під дахом якого ночуєш. На щастя, дружина раджі виручила її:

— Войовничим мужам кортить поговорити про війну. А я б із радістю послухала про ваші подорожі, панно купчице.

— Моє ім'я — Ліайна, — нагадала вона. — Але можете називати мене ще й Пташкою.

— Чому саме Пташка? — здивовано підняла брови дружина раджі.

Аджит і собі втрутився:

— Якщо мені не зраджує пам’ять, на вітрилах ваших кораблів зображені зелені птахи.

Ліайна кивнула:

— Еге ж. Зелена птаха — то мій знак. А сама я — птаха Дому Евелам, прийомна дочка цього Дому і названа сестра його глави.

І Ліайна заходилася розповідати про рідний Кейнар.