Дгарма

Ранок наступного дня почався для Аджита з ринку. Пташка потягла його і Деяну туди чи не вдосвіта. А місцеві купці, почувши про багату гостю з далекого краю, трохи під ноги їй не кидалися, аби показати свої товари.

У скаженій крутаниці юнак з трьома охоронцями-кшатріями ледве встигали за своїми гостями. І коли ополудні спека таки звалила обох дівчат з ніг, їх охоронці з полегшенням перевели подих і супроводили гостей до невеликої оранди. Там, у тіні, можна було пообідати і перепочити. Але, як виявилося, не тоді, коли супроводжуєш двох рідкісних у цих краях чужинок.

Навколо маленької оранди зібрався натовп. Кшатрії стримували людей біля входу, господар злякано кліпав очима, а відвідувачі миттю покинули власні справи і перешіптувалися, зиркаючи на гостей. Деякі навіть намагалися завести розмову з Деяною, але та насмішкувато заявляла, що розмовляти буде лише з тим, хто зуміє під час розмови дивитися їй у вічі.

Тільки діти господаря, юнак та дівчина, що розносили гостям їжу й питво, залишилися на диво незворушними, хоч видно було, яких зусиль їм це коштує.

— Намасте! Ви сьогодні сам? — приязно поцікавилася дівчина в літнього арая з пофарбованою в жовте довгою бородою.

— Як бачиш, — буркнув той.

— Але ж хто допоможе вам дістатися дому, якщо знову нагадає про себе ваша хвора нога? Послати з вами нашого шудру?

— Сам дійду! — гримнув арай. — Не хочу бачити жодного брудного даса! Вона… вона… ця огидна дасі прожила в моєму домі все життя! Я дбав про неї так, як багато хто не дбає про рідну доньку! А вона чим мені відплатила?! Сказала, що молитиметься, аби війська раджі не знайшли місто в джунглях!

Дівчина похитала головою і, побажавши гостю смачного, пішла далі. Аджит на мить прикрив очі.

— Пробачте, — почув він голос Ліайни, — про що ви розмовляли з тим чоловіком? Яке місто в джунглях шукають війська раджі?

Донька господаря принесла їм страву і тепер, трохи ніяковіючи, розповідала:

— Кілька місяців тому на ринках столиці з’явилися дивні люди. Вони виглядали як даса, однак сміли першими заводити розмову з араями, займалися торгівлею і поводилися принаймні як вайш’ї. Це не таке велике диво, до нас часом заходять купці з півдня, — вона скоса зиркнула на Аджита і поспішно додала: — звісно, ми з ними не торгували, але вони були. От лиш ці купці погано знали наші звичаї, мову і закони. Значно гірше, ніж торгівці з півдня. І раджа велів своїм воїнам простежити за підозрілими чужинцями...

— Саме так, — кивнув Аджит. — І виявилося, що вони зовсім не чужоземці. В джунглях на захід від столиці, зовсім близько, на відстані півтора денних переходів є місто даса. Воно там існує ще з часів Мелукки, просто ми досі про нього не знали, а вони нічим себе не виказували. Це розлютило раджу.

Аджит замовк, і дівчина продовжила:

— І він тепер збирає військо, щоби взяти штурмом те місто. Бо на землі Аванті не може бути міста, непідвладного раджі Аванті, — вона знову стрельнула очима в Аджита, наче питала, чи все правильно розповідає. Все правильно; але юнак вже здогадувався, чим обернеться ця її розповідь.