Дгарма

Вночі пройшов дощ, і йти джунглями стало ще важче. Ноги грузли в мокрих стеблах та опалому листі, а на голови мандрівників лилися водоспади з кожної ненароком зачепленої гілки. Ліайна тільки шипіла кожного разу, коли викручувала поділ сукні й свої довгі коси, та ще смикала за полу Аджита:

— Викрути одяг хоч трохи, з тебе струмки течуть!

З одягу і справді текло, але думками юнак витав деінде. Ця мандрівка не принесла спокою в душу Аджита, але він цього і не чекав. От лиш він ще й не чекав, що замість спокою в душі здійметься така буря зі страху та розпачу. І як тепер вгамувати ці почуття, коли мовчать не лише боги, а й власний розум?

Шляхетне бажання допомогти, попередити виявилося облудою. Намальоване в уяві величне місто — руїною. Той, хто мріяв стати його рятівником, всього лиш приніс чорну звістку. Поруйновані мури не спинять воїнів Аванті. І дівчина з очима сарни та поглядом справжньої кшатрійки не врятує це місто. Бо зупинивши одну загрозу, рані залишить своїх підданих на поталу іншій…

Пташка, схоже, розуміла, що коїться у нього в серці, бо далі продиралася крізь хащі мовчки і навіть шипіла тільки коли на неї виливався особливо рясний водоспад.

Напевно, саме через мовчання вони вчасно почули шум.

З таким шумом крізь джунглі пробираються тільки люди. Навіть слони ходять тихше, що вже казати про менших звірів.

Аджит здогадувався, що то за люди, але все ж попросив Ліайну залізти на гілку повище й почекати, а сам пішов на розвідку. За кількасот кроків від них крізь джунглі прорубувався загін воїнів раджі — вони прокладали шлях усьому війську.

Серце юнака гепнулося кудись під шар гілок та опалого листя.

Скоро, дуже скоро від загубленого в джунглях міста зостануться тільки безлюдні руїни, а жителів або вб’ють, або поженуть до столиці в путах. Всіх, від старих до дітей. І попереду йтиме рані… Якщо вона перед тим не зійде на вівтар Каттавей, богині смерті та руйнування.

***

Вони вирішили обійти військо навкруги і приєднатися до обозу, коли почнеться привал. Все одно нічого більше не вдієш, — але й повернутися до столиці й чекати звісток було понад їхні сили. Сказано — зроблено, і після доброї години кружлянь та щирого подиву (“Оце так! Не думала, що зустріну раджу тут, та ще й з таким озброєним почтом!”), мандрівники вже сиділи біля багаття і пили гарячий чай.

Після чаю Аджита викликали до шатра раджі, вислуховувати повчання батька і терпіти кпини двох братів, що супроводжували раджу в поході.

Ліайна ж пішла за ним слідом і тільки безтурботно сміялася, коли вартові біля шатра намагалися її не впустити. А потім так само безтурботно пояснювала раджі, що вони відвідали декілька сіл і вона приглядалася до того, як живуть люди Аванті. Що знудилася за довгу мандрівку і шукала пригод, Аджит же героїчно не давав їй встрявати в халепи. А кшатрії, яких запропонував їй у супровід раджа, лишилися в селищі до вечора, їх про це попрохав староста, там потрібна якась допомога. Ні, вона не питала яка саме. І наївно кліпала оченятами, питаючи куди зібралися воїни Аванті, що за ворог причаївся так близько від столиці?

А варто було їй лиш почути про загублене місто даса, як Ліайна негайно захотіла супроводжувати раджу в цьому поході. І, як не дивно, раджа на це погодився, дяка Богині Долі.

Вже потім, коли правитель Аванті милостиво відпустив своїх сина та гостю, Пташка скорчила гримасу і тихенько пирхнула:

— Як же легко дурити людей, коли вони вважають тебе пустоголовим дівчиськом. От тільки крім як дурити з цими людьми більше нічого робити не виходить.

— Припини, — попрохав Аджит, — Навіщо ти прохала батька взяти нас у цей похід?

Ліайна миттю стала серйозною:

— Я не зможу сидіти в столиці і чекати вістей. А ти?

Заперечити не вийшло.

Військо раджі знову рушило вперед, але просувалося значно повільніше, ніж двоє людей. На ніч довелося стати табором посеред джунглів. Зовсім близько від цілі, але не ходити ж джунглями вночі — легше й простіше одразу віддати частину солдатів на поживу ракшасам.