Дгарма

— Я дізнався шлях до міста, — радісно сповістив Аджит. Було видно, що Пташка занудьгувала, поки його не було. Інакше не поясниш, чому гостя разом з малою дочкою селян різала траву, що росла попід парканом. Але після його слів дівчина негайно відклала широкий ніж і кивнула:

— То переночуємо тут і зранку підемо далі?

— Саме так.

Ліайна відреагувала на звістку зовсім не так, як він очікував. Ще раз кивнула, повела плечем і знову схилилася над травою. Скінчивши, люб’язно посміхнулася дівчинці, випросталася і підійшла до Аджита. А коли дочка господарів відійшла досить далеко, дівчина несподівано запитала:

— Скажи-но мені, що ти плануєш робити, коли ми дістанемося міста?

— Тобто? — розгубився Аджит.

— Твій батько готує військовий похід на них, а вони ще навіть не знають цього. Не думаєш, що містян варто хоча б попередити?

Аджит дуже сподівався, що не почервонів і ніяк інакше не видав себе.

— Я син раджі. Я кшатрій. Мені не слід навіть думати про таке.

— І ти не думаєш?

Юнак стиснув зуби. Чого вона хоче, ця дивна чужинка? Нащо допитується такі речі, нащо смикає за рукав, вимагаючи зізнатися в бажанні зрадити свого батька і свій народ?

— Аджите, те, що ти мені скажеш, залишиться тільки між нами. Але я хочу їх попередити. Це твій батько збирається їх підкорити, а не навпаки. І я попереджу мешканців міста, погодишся ти на це чи ні. Однак я дуже хочу, аби ти став на мій бік, Аджите.

Юнак недовірливо кліпнув і похитав головою:

— Здається, Мегдадев послав тебе до мене, аби я не зійшов з правильного шляху.

— Не знаю я твого Мегдадева, але богиня Долі уклала зі мною угоду, і я погодилася бути її знаряддям. То що ти думаєш, сине раджі? Як чинитимеш? Кажи — і все, тобою сказане, залишиться між нами.

— Ми попередимо мешканців міста, — кивнув Аджит. — Я теж вирушив у дорогу з таким бажанням. І я щасливий, що тепер не один.

***

Нарешті увечері другого дня подорожі вони майже вперлися в кам’яний мур. Взагалі здалеку його можна було переплутати зі скелею, зарослою чагарниками, папороттю та мохом. Але в одному місці камені обсипалися, утворивши діру в людський зріст. Тож не лишалося сумнівів, що “скеля” рукотворна.

Ліайна перелізла через купу каміння, що обсипалося, і зазирнула по інший бік муру, а тоді махнула рукою:

— Здається, нікого немає.

Аджит підійшов до неї і тут же сахнувся назад так, що мало не впав:

— Але ж… Там суцільні руїни, — справді, джунглі не зупинилися на стіні і розповзлися далі, захопили залишки будинків, руйнували стіни та стелі, вкривали дороги зеленим килимом. Нижні поверхи, зведені з обпаленої цегли, ще трималися, а верхні, дерев’яні, зтрухлявіли і розсипались.

Дівчина співчутливо глянула на сина раджі, в очах якого відбивалися уламки розбитої казки.

— Звісно, ти ж сам казав, що коли араї прийшли сюди, міста Мелукки вже лежали в руїнах. Тим паче це місто майже століття було сховане від зовнішнього світу. У них не стало б ні сил, ні матеріалів, аби відновити все це.

— Я розумію… Але змиритися з такою дійсністю важко.

Ліайна перебралася через зруйнований паркан і підійшла до одного з будинків. Провела рукою по вцілілій стіні, яку обвивали квітучі ліани, зазирнула в темне провалля дверей.

— Це місто було величним у часи свого розквіту. Але й зараз воно дуже гарне. Давай пройдемо вглиб, здається, цей квартал геть безлюдний.

Аджит кивнув, і вони заглибилися в лабіринт повних зелені вулиць, де над головою лунали пташиний щебіт та крики мавп. Вглиб міста джунглі ще не наважилися заповзти, тільки трава, мох та папороть обліпили, здавалося, кожну стіну. А залишки мережі міських каналів, що траплялися на шляху, видалися Пташці навіть досконалішими за бачені нею досі.

За широким обмілілим каналом, який можна було перебрести, не замочивши колін, починалися більші будинки, а на вулицях росли фруктові дерева. Занедбані, вони здичавіли, розрослися, а деякі попадали на дороги і дахи.

Аджит обрав найвище дерево, яке назвав деревом Бодхі, заліз на нього і оглянувся:

— Ми вже поблизу верхнього міста!

— І що воно таке? — Ліайна видерлась на сусідню гілку.

— Верхнє місто — це цитадель та вулиці навколо неї, відгороджені від решти міста муром. Там жила священна сім'я правителів міста, жерці та знать. Простолюдинам заборонялося туди заходити, і навіть ті, хто служив у Верхньому місті, мали покинути його до заходу сонця.

— Ти багато знаєш про те, як жила Мелукка, — гмикнула Пташка.

— Звісно, кожен кшатрій мусить добре знати звичаї ворога.

На сусідній вулиці, біля дивом вцілілого храму, промайнуло щось синє. Аджит, придивившись, впівголоса захоплено вигукнув:

— Людина! — і зліз з дерева так поспішно, що ледве не гепнувся на землю вниз головою.

— Тихше, — прошипіла Ліайна, спустившись слідом і вхопивши його за руку. — Нас тут не чекають. Не шуми, а то налякаєш. Потихеньку доберемося до храму і дізнаємося, хто там причаївся.