Дгарма

Рані не спалося. Так, вона зробила все, що могла. Заховала своїх підданих за міцними стінами Верхнього міста, надіслала раджі листа з погрозами, але шляху до порятунку як не бачила, так і не бачить. Нехай би боги змилостивилися і допомогли порятувати не саму рані — її місто. Так, аби вона могла зійти на жертовний вівтар без страху за місто, в якому не лишається жодної Безіменної.

Її служниці, не менше за старійшин налякані порушенням звичаю і тим, що мусять лишатися на ніч у верхньому місті, покинули свою правительку ще в сутінках і тепер, певно, десь тремтіли утрьох, заспокоюючи одна одну. Рані ж була сама. Як і все своє недовге життя.

На балконі щось зашаруділо і дівчина насторожено стиснула ніж. Рипнули ветхі дерев’яні двері і до кімнати ступила дівчина у криво та косо намотаному синьому сарі.

— Намасте! — схилилася в поклоні дівчина і волосся завісило її лице. Брунатне кучеряве волосся, якого не мала жодна дівчина в Мелуцці.

— Намасте! Що привело тебе до мене в другий раз? — рані впізнала чужинку з покинутого храму.

— У нас з вами одна мета, — приязно всміхнулася чужинка. Рані згадала, що її звуть Ліайною. — Вберегти ваше місто. Чи не погодитеся ви прийти на розмову до того самого храму, в якому ми зустрілися?

— Йти вночі в закинуту частину міста на зустріч з араєм, поки його одноплемінники намагаються завоювати нас? — вигнула брову рані і несподівано для себе кивнула, водночас пірнаючи у скриню по темну накидку, — Пішли!

Вони перелізли через балкон і спустилися до занедбаного саду, без пригод перетнули сад і порожні вулиці Верхнього міста. А поблизу міського муру довелося ховатися в тіні будинків, адже сторожа не дрімала. Не встигла рані нічого спитати, як Ліайна стиснула її руку, повернула на своєму зап'ясті масивний браслет з темного дерева і ообидві дівчини непоміченими прослизнули повз охорону.

— Оце так! — тихо видихнула рані, коли вони перебралися за стіну, хоч і пообдряпували руки та ноги — Звідки у тебе такий браслет?

— Подарунок здалеку, — посміхнулася Пташка.

Табір арайського війська вони обійшли і без пригод дісталися до храму Мегдадева. Перед храмом на площі стояв Аджит, чия темна вайстра робила його майже невидимим на фоні руїн.

— Намасте, — вклонився юнак, — Чи погодиться Божественна вислухати мою пропозицію?

— Я для того й прийшла, слухаю вас.

Аджит іще раз поклонився:

— Я пропоную рані написати моєму батьку ще одне послання і погодитися визнати зверхність раджі Аванті за умови, що правителем міста стане його син, якого ви самі оберете собі за чоловіка. Тоді ваше місто залишиться вільним, і туди не зайдуть воїни Аванті, тільки кшатрії, що підкорятимуться вашому чоловіку.

— А чоловік, виходить, посадить мене під замок і стане правити моїм містом, як сам того забажає? — сухо уточнила рані.

Аджит знову вклонився:

— Якщо Божественна обере мене своїм чоловіком, я присягнуся іменем Мегдадева, що не стану зазіхати на вашу свободу.

— Чи не забагато ви на себе берете? — сердито прошипіла рані.

— Можливо, але не бачу іншої змоги вберегти вас і це місто. Я… не прощу собі, якщо ви таки зійдете на вівтар Каттавей.

— А якщо я все ж зійду на вівтар і знищу місто та джунглі на три дні шляху довкола? — запитала рані. — Якщо я вчиню, як Каттавей, що хотіла знищити світ, аби очистити його від скверни? Що ти робитимеш тоді?

Юнак посміхнувся і опустився на одне коліно.

— Щоб зупинити Каттавей, Мегдадев кинувся їй під ноги. Я відданий Мегдадева і вчиню так само, як вчинив мій бог, в надії, що рані змилосердиться над цим світом. Або загину першим.

Рані пропекла нахабного арая поглядом, але він так само безжурно посміхався, ніби прийняти смерть від її руки — це якась велика втіха. Ніби вона і справді Каттавей, яка хоче очистити світ… У горлі пересохло.

— Встань, — здавалося, одними губами прошепотіла вона, — встань і скажи, навіщо тобі моє місто?

— Аби вберегти його. Аби вберегти тебе. Аби підібрати уламки країни Мелукка, зібрати їх докупи, щоб вони дістались майбутньому. Ну, і можна сказати що я хочу відстрочити той день, коли муситиму переродитися болотною п’явкою.

Рані слабо посміхнулася у відповідь на останні слова.

— Чи справді раджа погодиться залишити моє місто у спокої, якщо його син стане моїм співправителем?

— Таке вже траплялося в інших державах араїв та в самому Аванті у часи мого діда. Гадаю, між вашою відносною свободою та обіцяною катастрофою, він вибере перше.

Рані заплющила очі і глибоко вдихнула.

— Гаразд. Ваша порада і справді виглядає розумною, хоч мені й не дуже віриться в її успіх. Я напишу листа раджі. Але чоловіка собі обиратиму сама! Хай навіть серед твоїх братів.

— Звісно, Божественна. Дякую, що вислухали мене.

Ліайна провела рані назад до Верхнього міста.

— Ви дозволите дати вам пораду? Якщо виберете когось з братів Аджита — вимагайте у нього найсуворішої клятви не обмежувати вашу свободу.

— А якщо Аджита? — посміхнулася на те дівчина.

— А якщо він не дасть вам подібну клятву по власному почину, я йому власноруч вуха намну, — кровожерливо пообіцяла Пташка.

На тому вони розпрощалися.

А наступного ранку раджа Аванті отримав ще одного листа з обложеного міста.