У пазурах триколору

Літо. 1791 рік. Анапа палахкотіла в перших променях світанку. Мовби розпечене золото, сонце неквапливо огортало фортецю, ніжно доторкаючись до відчиненого вікна саклі. Тепле світло ковзало по стінах, немов намагаючись зігріти її холодну та занепокоєну душу.

Аміна стояла навпроти вікна. Її темні очі вдивлялися в далечінь, ніби намагаючись відшукати силует батька. На ній була традиційна чоха, вишита золотистими нитками, а на голові маленька тюбетейка. Довга чорна коса спадала рівно по спині, мов шовковий струмінь ночі. Але всередині неї палав неспокій, що важким каменем тиснув на груди...

Її батько, Темір, не повернувся з того дня, коли російські гармати почали обстрілювати Анапу. Війна вже шість років розривала Черкесію на шматки, а тепер її криваві мацаки дотягнулися й сюди. Шейх Мансур вів запеклий спротив, і османи допомагали їм, але ворог ішов, немовби зграя голодних вовків, не зупиняючись ні перед чим...

Перед тим як піти, Темір стояв на порозі саклі, тримаючи її обличчя теплими жорсткими руками.

— Донечко, я йду воювати, щоб ти могла жити спокійно. Я обіцяю скоро повернутися до тебе.

Але обіцянки розбилися об ядра гармат. Він так і не повернувся.

Вулиці Анапи були залиті кров'ю. Дим застилав небо, наче покривало смерті. Росіяни вже зруйнували частину мур, і звідусіль долинали крики, вибухи, і нестерпний свист куль. Анапа більше не була неприступною.

Аміна збагнула марність очікування. Вона ніколи не була на війні, але не могла залишитися осторонь. Якщо вона залишиться тут, то ворог незабаром буде у її саклі. Вона вийшла надвір. Її очі пробіглися по руїнах, що колись були будинками. Яничари, неначе мурахи, метушилися, намагаючись перегрупуватися, але їх ряди танули під ударами ворожих гармат...

Раптом ядро впало зовсім поряд, земля різко здригнулася, і Аміна, ледве втримавшись на ногах, кинулася вперед. Вулиця вже була ареною бою. Вона бігла, не озираючись, крізь вибухи, вогонь і дим. Але доля, немов жорстокий глузливий кат, виставила перед нею пастку. З-за рогу несподівано вискочили троє російських солдатів і оточили її.

— Ну що, попалася, дівка! — один із них нахабно примружився.

— За черкесів, кажеш? — другий глузливо окинув її поглядом. — Поїдеш у рабство в Тифліс!

Усі троє зареготали. Аміна відчула, як кров прилила до обличчя. Її серце билося так гучно, що здавалося, ось-ось розірветься...

— Рабство в Тифлісі? — прошипіла вона, ховаючи страх за зухвалістю. — Краще смерть.

— О, ще і язиката! — один із них простягнув руку до її обличчя.

І тут пролунав постріл. Перший солдат захрипів, хапаючись за груди, і впав, залишаючи за собою криваву пляму на бруківці. Інші двоє здригнулися, а Аміна не гаяла часу — вона вихопила кинджал і, немов блискавка, встромила його у живіт найближчого ворога. Той захрипів і впав, не встигаючи навіть викрикнути...

Третій солдат вже підіймав рушницю, але куля пронизала його грудну клітку. Він безсило впав назад. Аміна важко дихала. Дим розходився хвилями, і крізь нього виринув вершник у яничарському одязі. Його килидж ще капав кров’ю, а погляд був гострий, мовби лезо.

— Жива? — запитав він спокійно.

— Так… — Аміна ледве перевела дух.

Вершник простягнув їй руку.

— Якщо не хочеш опинитися в руках ворога — ходімо. Тут більше нічого не врятувати.

Аміна зиркнула назад. Анапа горіла. Останні мури руйнувалися під ударами гармат. Серце їй обривалося від думки, що батько може бути серед цих руїн. Але зараз було занадто пізно. Вона взяла руку незнайомця і застрибнула на коня. Чорна коса свистіла у повітрі, а кінь рвонув з місця, несучи їх геть від пекла...

Вітер роздирав її чоху, світло світанку вже лилося на горизонт, але в голові був лише один голос.

"Я обіцяю повернутися до тебе..."