Кеплер-452b

— Йди до біса, диплодитень, — тихо і з ненавистю промовив старий сухорлявий чоловік.

Великий дітень з роздвоєною щелепою стояв мовчки, намагаючись зрозуміти сказане. На обличчі грали м'язи, супроводжуючи мозкову активність, кулаки раз у раз стискалися. Великі блакитні очі наповнювалися сльозами, але потім, нарешті усвідомивши почуте, він радісно скрикнув:

— Хвала святому Напрямку! Я знаю, куди йти! Дяко, Наставнику! Дяко!

А потім те чотириноге вайло зірвалося зі свого місця та й побігло в темінь ночі у західному напрямку залопотівши п'ятами. Його ноги були схожі на кінцівки павука, а тіло як в людини.

Ще близько двохсот років тому світ довкола був звичним і принаймні двоногим, дворуким. Людська колонія займала внутрішню поверхню тороїдального світу, що нісся до нової екзопланети Кеплер-452b, розташованої в сузір'ї Лебедя на відстані всього лише 1400 світлових років.

Наша рідна планета Земля давно загинула, і подорож крізь час та простір тривала вже понад двох з половиною тисяч земних років, зі швидкістю руху в сто сорок тисяч кілометрів за секунду. Шлях, що залишався до нової домівки, складав якихось лиш п'ятсот років.

Небувалий розвиток космічних технологій надав змогу збудувати нові технологічні світи, принісши в жертву рідну планету.

Дивна примха Всесвіту, коли дитя відбирає соки матері. Втім, нині то була лише історія — історія колонії, яку спочатку переповідали в школах, батьки — дітям, а потім старійшини — одноплеменцям, допоки їхній тороїдальний кільцесвіт нісся крізь простір і час до нового світу.

Радіус твірного кола тороїдного космольоту становив 200 кілометрів, радіус перерізу малого кола тора лише 1,5 кілометра — значний бублик навіть за мірками Землі. Тому збирали його за орбітою Марсу, щоб мати змогу з допомогою Юпітеріанської гравітації дати початковий імпульс руху за межі Сонячної системи.

Період обертання нашого бублика навколо своєї осі становив близько двадцяти хвилин, що забезпечувало цілком домашню, земну силу тяжіння 9,8м/с². Значна різниця між радіусом твірного та малого кола мінімізувало вплив Коріолісової сили, втім, перше покоління колоністів стикнулося з відчуттям нудоти та запаморочення внаслідок дії цієї сили при швидких рухах.

Спостерігаючи за нинішнім поколінням колоністів, я з упевненістю міг сказати, що їхні тіла, всупереч зовнішнім спотворенням, абсолютно ідеально пристосувалися до впливу космосу та особливостей космольоту.

Народження двоголових, чотирируких, чотириногих, або ж з взагалі химерними спотвореннями малюків в останні п'ять поколінь ставали переважною нормою. Те, що за мого дитинства було дивиною, нині стало звичайністю. Я мав здогад, що ці всі мутації спричинені перетином радіаційних шарів нашої галактики, з якими не змогло впоратися магнітне поле нашого космольоту.

— Наставнику Х'юм! Наставнику Х'юм! — мої роздуми перервав крик чергового безіменного, який біг до мене.

— Чого тобі, Ящірко? — запитав я парубка вкритого лускою, у вигляді кісткових пластин, як у зауроподів, та спинних шипів. Все одно вони не могли запам'ятати своїх імен, тому людиноподібні називали їх лише за видовою належністю.

— Наставнику Х'юм! Я бачив сяйво! Я бачив сяйво!

— Всі ми бачимо сяйво, сину. Наш корабель досить швидко обертається довкола своєї осі, тому зорі довкола зливаються в кільцеву круговерть. А ще й штучне світило...

Натомість ящер почав ментеляти головою на знак протесту:

— Ні! Ні, ні — Ящірка це знає, наставнику Х'юм, Ящірка все пам'ятає. Я бачив сяйво там, у серці гори, — тикаючи кінцівкою з трьома пальцями в бік підземного ядерного реактора, показував парубок.

— Космос милостивий, цього лише не вистачало. Бігом до моєї комори, візьмеш два захисні костюми та за мною в підземелля! — час від часу я спостерігав за роботою автоматики.

Мої підозри щодо пошкодження реактора підтвердились. Останні тридцять років система живлення працювала в автономному режимі, але без належного обслуговування. Крайній інженер-ядерник помер, не залишивши по собі учня, здатного обслуговувати реактор.

Все, що ми могли зробити разом з ящером — це вирахувати сектори з витоком ядерного палива та перекрити їх.

Скільки ще прослужить наша батарейка в такому режимі, одному Космосу відомо.

Вже лежачи на пагорбі, я дивився у небо на яскраву круговерть зірок. Ящірка все ніяк не відходив, сидів поруч, а так хотілося самотності. Корабельне світило в цю пору освітлювало інший бік тора.

— Як же я втомився від цього світу, — роздуми мимоволі вирвалися з мого рота.

— Наставнику Х'юм? Наставнику Х'юм. Наставнику Х'юм! — підскочив ящірка.

— Послухай, Ящірко, — звернувся я до нього, — Невже тебе ніхто не чекає? Йди вже, га?

— Куди йти, наставнику Х'юм?

— Та куди завгодно йди, хоч на захід, хоч на схід. Хоч вліво, хоч вправо. Тільки залиш мене наодинці. Бо завтра знову цілий день матиму справи з такими, як ти.

— Наставнику Х'юм! — голос ящірки стривожився, — Куди йти? Схід? Захід? Ліво? Право? Ящірка все пам'ятає, наставнику Х'юм. Лише дай мені напрямок...