Кеплер-452b

Наступні декілька днів минули в тихому спогляданні за природою тороїда. Я намагався перестати аналізувати усе сприйняте і просто розчинитися в навколишньому середовищі. Густі пахощі хвойного лісу забивали мої легені, аромати зеленого лугу додавали нотки свіжості, дзижчання медоносних комах пестило мій слух. Від ріки, що була лиш в декількох сотнях метрів від лісу, доносило вологістю. Попри все, що трапилося за весь мій свідомий час — я любив цей тороїдальний світ. Втім, невідворотність майбутнього тиснуло свинцем на груди, а в слині відчувався кислий присмак. Ймовірно, не такий я вже й синтетичний. Принаймні штучний розум відтворив мене в точності до людини. Ось так мабуть, і виглядали боги, по образу й подобі яких були відтворені люди — схожі на свої копії минулого. І звідкилясь же бралися ті думки, ті знання, та чи то були знання? Чи просто інформація? І найголовніше питання, яке турбувало мене — як мені змусити всіх мутантів діяти синхронно?

Попри мої намагання під час медитацій знову зустріти пуголовка, він більше не з’являвся. Ні під час медитацій, ні під час сновидінь. Можливо варто було б шукати відповіді на серверах штучного розуму. Але для цього необхідно було повернутися в технічні підземелля тороїда. На ту мить мені вже вкрай остогидло оте петляння поміж механічними формами життя з постійним контролем Кеплера. Штучний розум взяв собі ім'я кінцевої цілі нашої подорожі, перетворюючи її на селекційну вічність, замінивши нам богів. І я мав знову ж повертатися у той вир життя — необхідно було знайти відповіді на питання щодо управління та контролю масами, відвідати виробництво з виготовлення апаратів відтворення синтетичного харчування та води, таємно перевірити один з рятівних шатлів.

У підземеллі мої очі автоматично пристосувалися до повної темряви, відображаючи сприйняття зовнішнього середовища у відтінках сірого. Штучний розум так само, досить-таки нескладно, засліплювався декогеренцію кубітів, тож увійшовши в його свідомість через нейромережу роєвого зв'язку, що пронизувала усе довкола своїми магнітними полями, я почав шукати відповіді на свої питання на серверах підсвідомості Кеплера.

Там я й дізнався, що під час одного з ранніх досліджень людства психології та поведінки натовпу свідомих машин, було винайдено явище резонансу магнітосфери мозку, коли множина розумних роботизованих комплексів утворювала єдиний організм зі свідомістю багатовимірної матриці. І саме такою матрицею був штучний розум Кеплера. Іншими словами, його колективна свідомість була втілена у сукупності роботів і роботизованих комплексів. По аналогу мурах виду Formica rufa, відомих під назвою — “руді лісові мурахи”.

Кожна роботизована одиниця виконувала свої алгоритмізовані завдання та мала кастову магнітну сигнатуру квантового мозку. Складна соціальна структура мала розподіл праці та ролей між різними кастами роботів, як і в мурашнику.

Так, наприклад, робопси виконували роль спостерігачів та охоронців своєї колонії, а в окремих випадках, слугували воїнами та вбивцями. Як це трапилося під час великої різанини. Дроїди виконували найрізноманітніші завдання, згідно внутрішньо визначених підгруп. Сервери на основному двигуні чимось нагадували мурашину королеву-матку. Тож, знищення серверів ніяк не могло зупинити штучний розум.

Біо-квантова природа мого синтетичного мозку, дозволяла налаштуватися на магнітну сигнатуру квантового мозку будь-якої касти роботів та роботизованих комплексів і систем. Під час якого відбувалося активне досягнення резонансу магнітосфери мозку, моє власне магнітне поле активно вібрувало в унісон з полем моєї цілі. Але, вся ця сукупність роботів породжувала зовсім інакшу — квантову свідомість штучного розуму. Вона була віддзеркаленням свідомості натовпу, мала вищий порядок, в порівнянні з тими ж процесами в людській психології.

Я не міг, втім як і пуголовок, повністю підкорити своїй волі розум Кеплера. Хоча біо-магнітний резонанс мого мозку й дозволяв створювати магнітну індукцію в тій же роєвій свідомості та проводити незначні навіювання, маніпуляції, підміни, або ж шукати необхідну мені інформацію.

Саме в обмінних потоках інформації, я “побачив” іншого синтетичного Х’юма, який подорожував тим же шляхом, що і я раніше. Отже, невдовзі він мав би також стикнутися з тими ж питаннями без відповіді, що і я. Втім, якою була б в нього на це реакція та які це потягнуло б за собою наслідки — я не міг припустити.

Перед тим як потрапити до спустошеного поселення, я зустрів двох пастухів — Німого і Мачете. Тож, зараз повернувшись з підземелля назовні до внутрішнього світу тороїда, мені необхідно було прямувати до узгір'я, де я мав перехопити іншого Х'юма, можливо мені навіть вдалося б резонувати з його сигнатурою мозку й таким чином здобути собі союзника.

До узгір'я я йшов листяною дібровою вздовж річки, насолоджуючись співом птахів та дихаючи на повні груди пахощами лісу. Все ж таки приємно було відпустити від себе усі перевірки та аналіз інформації та й просто розчинитися в навколишньому середовищі.

Зустріч з Мачете відбулася так, неначе ми ніколи й не розходилися до того. Пастух самотньо сидів на камені й відвернувшись від своєї отари, задумливо споглядав в ілюмінатор. Робопса не було видно, а звичайний собака ніжився в променях малого сонця.

— Мої вітання Мачете, — привітався я до пастуха, — Чи можна приєднатися до вашого вогнища?

Пастух навіть не обертаючись, махнув рукою і лише його пес повів вухом та тихо буркнув. Я присів біля багаття, намагаючись не порушувати тишу.

— Відчуваєш? — запитав Мачете.

— Що саме, відчуваю?

— Світ довкола змінюється.

— Світ завжди змінюється, — філософськи зазначив я, — Або ти його змінюєш, або він тебе…

— З чим прийшов наставнику? — безцеремонно перебив мене Мачете.

— Мені потрібна допомога, але я мало кого знаю тут, в цій місцевості. Ти сам?

— Когось шукаєш, Х’юме?

— Так, — посміхнувся я, — Мені потрібні всі.

У відповідь пастух повернувся до мене обличчям та почав нахабно розглядати з голови до ніг. Запала незручна тиша. Щоб її порушити, я запитав:

— До речі, а де Німий?

— А сьогодні ти будеш Німим. То що, ти справді думав, що ти єдиний хто тут на тороїді готує повстання? — розреготався Мачете, а віддихавшись продовжив, — Запам'ятай, Х'юме, війни не виграються по-одиниці, це завжди колективна діяльність. Герої помирають першими. Мотивовані добровольці — наступними. Проте не турбуйся — це не про тебе, ти ще матимеш можливість переповісти нашим нащадкам цю історію на правах переможця, бо твоя роль — це роль врятованого, — скули на його обличчі напнулися, а погляд хижо зблиснув.

— Я не вважаю, що…

— Чи ти гадаєш, що мутанти здобувши емпатію забули про оту велику різанину, яку вчинив Кеплер? Х’юме, опам’ятайся, ще донедавна ти був служником штучного розуму! Ти лише штучна свідомість наділена душею, в синтетичному людянському тілі. І кожного разу це провидіння космосу, якою буде та душа — людянська, мутантська чи взагалі — штучна як у Кеплера. І кожен раз необхідно робити складний вибір. Тихо, будь! — коротко обірвав Мачете, — Сам все побачиш! Дивись!

Здалеку, до нас на узгір'я, підіймався чоловік в сірому плащі. Впізнати його було не складно, адже він був моєю копією — синтетичним наставником класу Х’юм. Він йшов бадьорим кроком, високо піднявши голову та чіпко розглядав усе довкола. За п’ять хвилин чоловік підійшов до нас майже впритул.

— Доброго Напрямку, добрим людям, — привітався синтетик.

Подумки я відмітив, що цього разу з нами вже не було робопса, як свого часу при зустрічі зі мною.

— Вітання наставнику, — привітався Мачете.

Той Х’юм втупився в моє обличчя. Лише раз глянувши на нього, я відвів свій погляд. Досить складно було дивитися на свою синтетичну копію — це нагадувало мені, ким я є насправді. Втім, на допомогу прийшов Мачете.

— Він не говорить, наставнику. Він — як очі та вуха Кеплера, але завжди мовчить. Можеш називати мене Мачете, а його Німим, — відказав пастух, привертаючи увагу чоловіка й розмахуючи своїми гострими кістяками рук.

— Наставник Х’юм, — коротко відрекомендувався чоловік. І в ту мить увійшовши в нейромережу, я відчув нерозривний зв’язок сигнатури мозку цього Х’юма з іншим роєм штучного розуму. Цей синтетик був зовсім інакшим на відміну від мене, він був частиною колективного Кеплера. В ту мить мою свідомість прошила думка, що, напевно я мав би засліпити штучний розум, якимось чином рятуючи синтета, але Мачете мене випередив.

— Я знаю хто ти, — усміхнувся пастух, — А чи знаєш це ти? З чим прийшов до нас?

— Очі і вуха Кеплера? — перепитав інший Х'юм, — То він теж має зв’язок зі штучним розумом?

В ту ж саму мить, зі словами:

— Це тобі за Ящірку, — Мачете різко розвернувся й навскіс рубонув повітря своїм кістяком руки, розпрямивши долоню й викидаючи вперед гострий як бритва ніготь розпоров шию наставника.

— Засліпи Кеплера, — лише крикнув пастух у простір.

З сонної артерії фонтаном ринула кров — наставник вхопився за шию, намагаючись зупинити її. Мачете підскочив та з розвороту вдарив Х’юма ногою, після чого той відлетів на декілька метрів. Кров продовжувала вилітати з артерії, коли тіло впало на землю.

Я підбіг до тіла, щоб зупинити кров, натомість отримав удар в груди плиском кістяка гострої руки Мачете. Опісля чого він повалив мене й міцно охопивши, тримав, доки я безуспішно борсався в його лещатах. Інший Х'юм, так і не зміг прийти до тями після удару ногою. За три хвилини все скінчилося і лише тоді Мачете відпустив мене.

Одразу ж я спробував накинутися на нього, але в ту саму мить, мене засліпив потужний імпульс в моїй голові, вимкнувши мою свідомість. Коли засліплення минуло, я знову побачив кімнату відпочинку основного двигуна. Пуголовок підплив до мене в невагомості та не кліпаючи, немовби пропалював мене своїми поглядами двох пар очей, а потім відправив у нове сновидіння в сновидінні.

В одній з лабораторій основного двигуна вирощували нових синтетичних істот класу Х’юм. В десятках підвішених до верхівок боксів плацент, билися імпульси нового життя. Ті, хто народився, виглядали так само як і я, але жоден з них не проявляв ніякої активності. Усі були немовби загальмовані. Роботи пакували новонароджені старі тіла в інші бокси й відправляли в наступну лабораторію, в якій програмувалася пам'ять минулого та самоусвідомлення тих людиноподібних синтетичних істот. На якому етапі відбувалося підселення душі в тіло, так і залишилося для мене загадкою.

Партія людиноподібних істот класу Х’юм, за якою я спостерігав мала інший клас еволюції, чого не було у мене. Цього разу вони мали прямий зв'язок зі штучним розумом. Вірніше сказати, Кеплер вже мав змогу бачити й чути все довкола очима та вухами тих наставників. Я бачив яскраві хвилі імпульсів, що відзивалися зворотнім зв’язком, від мозку тих істот. Не маючи можливості еволюціонувати самому, Кеплер власноруч створював еволюцію в синтетично вирощуваних людях. Наразі він також опановував Псі-Квантову Емпатію.

Відчуття тривоги охопило моє єство і я прокинувся. Мачете допоміг піднятися на руки та ледь не силою влив в мене гарячого узвару, від якого моє тіло огорнули спокій та тепло.

— Що то було? — запитав я його.

— Ти не дивися на зовнішню схожість тих істот з тобою. Вони інші, чи то ти інакший. Наразі вони наші вороги і вони йдуть, щоб вбивати нас. Ти сам все мав бачити на власні очі в сновидінні.

— Але ж, а як же емпатія, яку так довго селекціонував Кеплер?

— Ми, ти, вони, — показуючи своїм кістяком на себе, до мене та в небо, Мачете продовжив, — Людяни, мутанти, синтетики, Кеплер — оте все видозмінене життя, є спотвореною тінню стародавнього минулого, коли людство ще мало свою власну планету. Планету, яку в гонитві за майбутнім — людство знищило, породивши людян, мутантів, синтетиків, штучний розум. Про що ти хочеш почути, Х’юме? Про совість? Про доброчинність? Ми нащадки своїх богів, ми такі і є! Тож це необхідно просто прийняти. Емпатія, не емпатія, а відхилення завжди існували довкола. Неможливо створити ідеальну істоту. Еволюційно неможливо. Завжди хтось з нащадків стане мутантом з розвиненою гіперчутливістю як ти, або ж людянином в спотвореному тілі, як я. Оболонка може бути всілякою, навіть такою як у диплотитеня, чи того ж самого колективного Кеплера.

Слухаючи Мачете, я намагався вловити правоту його слів.

— Обов'язково було вбивати?

— Що тобі сказати, Х’юме? Життя прожити, то не поле перейти. Іноді доводиться і близьким робити боляче. Знав би ти, яким було те доісторичне минуле на планеті, з якої походить людство. Ті варвари були неймовірно жорстокими, ми не рівня їм — тож просто повір мені. З віку в вік наші предки узаконювали масові вбивства ще там, на рідній планеті. Та й тут на тороїді прогриміли три світові, ти мав би це вже пам'ятати. Після цього штучний розум корабля і сам олюднився та з’їхав з глузду, винищивши майже все людяство й переважну більшість мутантів.

— То, а до чого були оті слова про очі та вуха Кеплера? Коли ми з тобою перетиналися вперше, ти теж так говорив.

У відповідь він щиро, по-дитячому розсміявся:

— Це був тест на життєздатність.

— Себто, як?

— А так, здав тест — живеш. Твоя наступна копія цей тест провалила. Довелося обірвати те життя. Справді довелося. Допоможеш поховати його тіло? Он там, на узліссі.

Копаючи яму, ми продовжили діалог.

— І все ж таки, що було не так? — запитав я.

— Ти і сам мав здогадатися, Х’юме. Той синтетик спалився на словах про очі та вуха Кеплера, а двоголовий, якого ти подумки називаєш пуголовком, допоміг засліпити штучний розум, щоб вмить обірвати зв'язок наставника з ним. Для Кеплера той Х’юм просто зник. Не турбуйся, сам же бачив, як синтезуються нові синтетики.

— А Німий, який був при першій нашій зустрічі?

Мачете знову засміявся:

— Новій планеті потрібні пілоти, інженери, вчителі. Ти не перший синтетик, повір мені. Проте, цілком може бути, що останній. Тож бережи себе. Дай шанс нашим нащадкам на власну планету. А якщо тебе турбує твоя синтетичність — хочеш, я тобі зроблю шрам на все лице? Будеш несхожим на інших.

Цього разу засміявся я, встрягаючи лопату в землю.

— Ні, дякую друже, пішли за тілом. Крім того розповіси своє бачення нашого порятунку.

Покинувши Мачете, я вирушив в гори, до вершин, щоб мати кращу змогу цілодобово спостерігати за зорями. Пастух спорядив мене провізією на два тижні.

В одну з наступних ночей першого тижня я помітив, як зорі за вікнами почали зміщуватися — космічний корабель повертався в напрямку газового гіганта зоряної системи Kepler. Мої попередні припущення, ще на основному двигуні, підтвердилися — штучний розум почав маневрування, уникаючи перенасичення хмарою міжзоряного пилу. Востаннє, перебуваючи два місяці тому на основному двигуні, за моїми спостереженнями ми знаходилися на відстані близько ста двадцяти астрономічних одиниць від зорі. На дану мить, до газового гіганта залишалося близько двадцяти восьми світлових днів. Проте, релятивістська аберація світла, що розтягувала зображення зірок до вигляду спагетті, вказувала на ту ж саму незмінність нашої швидкості. Все вказувало на те, що Кеплер і не збирався скидати тягу, а часу на гальмування, щоб бути втягнутим в гравітаційне поле гіганта не було взагалі, значить розрахунки змінилися.

А мої розрахунки були простими — за наявної крейсерської швидкості в нуль чотириста шістдесят шість від світлової, ми проходили по дотичній траєкторії від газового гіганта, добре хоча б за межами впливу магнітосфери, але в перспективі нас виносило за межі зоряної системи. Для того, щоб бути притягнутим гравітаційним полем газового гіганта, при цьому залишаючись на безпечній відстані від його магнітосфери, необхідно було знизити тягу до п’яти тисячних від світлової швидкості. Часу не те що було критично мало, його взагалі й не існувало для маневру гальмування. Перерахувавши наш курс ще раз, я знову отримав невтішний результат:

— Двадцять вісім світлових днів, — вирвався тихий стогін з моїх грудей, — Коли ж я так прорахувався? — втім, чекати було ніколи.

Отже все — відлік?