Кеплер-452b

Зранку я не став дожидатися Ящірки та вирушив в дорогу. Варто було поквапитися, щоб встигнути разом з перевірками систем життєзабезпечення корабля, надвечір дістатися найближчого великого поселення й знайти там іншого учня, з людей.

Звичні чек-листи, спостереження, звіти. По обіді піднявся на узгір'я, де зустрів двох пастухів з великою отарою овець у супроводі робопса. Дивно було спостерігати за тим, як одна з тварин притулившись мордою до ілюмінатора, на мить перестала жувати траву, дивлячись у безодню космосу.

Ще здалеку я привітався з ними.

— Доброго Напрямку, добрим... — запнувся я. Вони не були людьми у звичайному розумінні, радше мутантами. Видозмінені істоти не любили коли їх називали людьми, тому завершив вітання, як, — Добродії.

До мене кинувся робопес, видаючи звуки сюркання та сканування. Я зупинився й дозволив йому обстежити себе. Крім того, що у них були гострі щелепи як у собак, вони ще мали у своєму арсеналі досить небезпечні розрядники, якими могли завдати досить відчутні електричні удари.

— Вітання наставнику, — привітався парубок з руками схожими на плавники хижих риб. Підійшовши ближче, я побачив, що його кінцівки від самих ліктів мали гострі кістяні нарости, немовби мачете. Інший пастух мовчав не реагуючи на мене, лише раз зблиснувши сірими очима та далі споглядаючи за отарою. Дивний. Немов би читаючи мої думки, парубок з гострими руками, озвався:

— Він не говорить, наставнику. Він — як очі та вуха Кеплера, але завжди мовчить. Можеш називати мене Мачете, а його Німим.

— Наставник Х'юм, — коротко відрекомендувався я.

— Я знаю хто ти, — усміхнувся Мачете, — Німий тебе побачив очима Кеплера, а потім розповів мені. Це все відбувається тут, — вказав своїм плавником спочатку на голову німого, а потім на свою.

— Навіть не знаю, що й сказати, — відповів я, знітившись.

— А не потрібно нічого говорити, наставнику Х'юм. Просто виконуй свою роботу.

Німий знову відірвався від споглядання за отарою та витріщився на мене своїми сірими очима, застигши при цьому. Мачете торкнувся плеча Німого відволікши його увагу та продовжив:

— Не звертай уваги наставнику. В кожного своя роль. Пригостись краще хлібом, дорога твоя не близька, — і протягнув мені печеного коржа, тримаючи його своїм плавником та великим пальцем.

Дивні ці мутанти, непередбачувані, мабуть, цим і лякають людей.

Тим часом Німий поставив на багаття металеву ємність та заварив терпкого чаю. Здавалося б, його пахощі проникають в кожну клітину тіла та насичують його своєю енергією. Відпивши перший ковток, я відчув силу цього відвару. Корж був ще гарячим та зігрівав руки. Ми мовчки пили та їли, вівці жували траву, робопес стояв завмерши в очікуванні змін довкола. Окрема вівця відірвалася від споглядання крізь ілюмінатор та пішла до стада, а на її місце встала інша. Тороїд продовжував свій невпинний рух довкола твірної підтримуючи гравітацію. Все як завжди, але щось було не так. Прикро, що поки що був полудень й ілюмінатори відблискували сонячні промені та не було видно зірок за бортом космольоту. Цього разу мені дісталася доволі дивна компанія. Допивши відвар я подякував та пішов перевіряти логи малої кліматичної станції даного регіону. Вона знаходилася за двісті метрів від пасовища, являючи собою кімнату три на три метри, заввишки більше двох метрів, обладнану метеорологічним приладдям. Необхідно було порівняти інформацію з автономних самописців з тією, що подавалася в центр управління корабля, якою оперував штучний інтелект. Таким чином здійснювався контроль роботи системи та рішень штучного інтелекту щодо створення кліматичних умов.

Чек-лист.

Парціальний тиск кисню в межах норми, вуглекислий газ — теж. Зате температура повітря на три градуси нижча від середньостатистичної, яку я пам'ятав ще з минулих років.

Що було дивним, так це відсутність доступу до архівних даних на даній станції. Лише інформація за останній місяць. І саме вона свідчила про зниження температури повітря. Час цих змін був невідомим, востаннє — рік тому, коли я перебував на цій станції, таких температурних режимів не було.

Дані, щодо перевірок кліматичних умов іншими наставниками, теж були відсутні.

Середньорічне зниження температури означало зменшення випаровування та зниження кількості опадів у даному регіоні. Повітря знизило свою здатність до утримування вологи, що підтверджувалося даними гігрометра. Добовий перепад температур став більшим та становив дванадцять градусів Цельсія замість дев'яти, а це мало однозначний вплив на чутливі культури. Рослини зазнавали стресу, прохолодні ночі уповільнювали їх ріст. Відносно більше охолодження ґрунтів впливало на мікроорганізми та накопичення вологи.

Відсутність сильного випаровування вночі призводило до збільшення відносної вологості та сприяло утворенню роси. В будь-якому випадку такий температурний зсув мав вплив на баланс природи, що своєю чергою, як мінімум позначалося на сільськогосподарському господарстві даного регіону і як максимум зміни клімату загалом. Крім того накопичення вологості в ґрунті могло призвести до розвитку грибкових захворювань.

Але найбільше мене турбувало, як це зниження температури вплине на бджіл, адже за таких умов, вони ставали менш активними та потребували більших енергетичних затрат на свою повсякденну діяльність. Це своєю чергою впливало на розвиток їхніх колоній та графік запилювальної активності бджіл.

Поляризаційні панелі працювали на максимальній пропускній здатності. Дивно, що енергії малого сонця не вистачало для повноцінного обігріву тороїда в даній місцевості. Попри те, що штучний інтелект корабля збирав інформацію з даної кліматичної станції, жодних правок він не вносив. Зв'язку з іншими наставниками теж не було. Згідно з прийнятим протоколом, кліматичні зміни малих масштабів проводилися наставником разом з Кеплером — штучним інтелектом корабля. А серйозні зміни вимагали рішення усіх дванадцяти наставників погоджених з Кеплером.

Питань складалося більше, ніж відповідей. З цими думками я й покинув кліматичну станцію. Мачете зі своїм напарником Німим вже спустилися з узгір'я та гнали свою отару в напрямку протилежному до мого шляху.

Був уже далеко за полудень — час вирушати далі, та мене не покидало відчуття, немов я щойно втратив щось, якусь важливу думку. Дивна поведінка пастухів-мутантів, дивна поведінка овець які вдивлялися в ілюмінатор, в який врізалося низькогір'я. Температурні зміни клімату які я відмітив напередодні та отримав їм підтвердження на станції.

Підійшовши до ілюмінатора, я притулився до нього обличчям, щоб мати змогу поглянути на космічний простір за бортом. Тороїд так само робив один оберт за двадцять хвилин. Зорі так само робили колооберти відносно моєї точки спостереження. Та все-таки, щось не давало мені спокою.

Моя пам'ять підказувала мені, що за десятки років своїх подорожей, я запам'ятав зовсім інші зовнішні орієнтири. Навіть рік тому, на цьому місці я спостерігав інші хмари — не такі низькі й купчасто-шаруваті як зараз, а ще рік тому була повна відсутність туманного серпанку на полях. Втім, я не бачив його найближчими ранками. Але ж як я міг побачити навіть натяк на серпанок, якщо весь час ночував у лісі? Зате я відчував ранкову прохолоду не властиву даній порі року, хоча зовні мала бути тепла весняна пора — час обробки землі. Декілька днів тому я бачив, як земельні наділи почали обробляти роботом-биком, замість електромототехніки. І подорожніх людей зовсім не бачив за ці дні. Лише обмежену кількість мутантів. Коли ж стався той злам між пам'яттю та новим досвідом? Ймовірно, з дня знайомства з Ящіркою, чи місяцем раніше? Тут моя пам'ять почала мене підводити. Щоб відпочити від думок я безмовно вдивлявся в космічний простір за ілюмінатором.

Зорі — так деякі сузір'я були неначе знайомими, але сильно деформованими. Проте, більшість зірок були чужими. Що ж тут коїться — Свята Сингулярність?

Відірвавшись від спостереження, я зібрав речі та поспішив до наступного об'єкта. За щоденними перевірками, зовсім втратив відчуття реальності, хоча саме цю реальність весь час й перевіряв.

Міст — чек-лист, аналіз води, ґрунту, рівень підземних вод. Все в межах норми, хіба що вологість ґрунту вища, втім, це я і так знаю.

Логи вказують на врівноважені кліматичні параметри, але я пам'ятаю зовсім інші показники. При чому пам'ятаю не лише цифрові значення, моє тіло пам'ятає ті параметри на рівні відчуттів — і саме ці відчуття мені говорять, що світ довкола не той яким я його досі пам'ятав.

Мине відносно короткий проміжок часу і пам'ять замістить минулі згадки. Зітре гостроту фарб та кольорів, залишаючи лиш мої інтерпретації, висновки. Пам'ять вкрай ненадійна подруга. Вдихнувши на повні груди, я затримав повітря в легенях. Образна пам'ять запахів нагадала мені про існування зовсім інакшого світу — в порівнянні з нинішнім.

Наступний хутір до якого я підійшов, також належав мутантам.

Новий міст, новий чек-лист. Гребля, справний, робочий генератор. Але ж є сонячні панелі. Чому ж ніхто не користується сонячними батареями корабля? Адже раніше їх потужності вистачало не лише на обслуговування космічного корабля, а й на господарські потреби. На цьому господарстві все працювало бездоганно, тому я вже не став турбувати господарів та пішов далі. За п'ять кілометрів мало бути велике поселення, тож наступні чек-листи разом з моїм шляхом зайняли близько двох годин.

За пів години до того як стемніло, я дістався того місця де мало бути поселення людей. Мало бути — тому як, там я лише побачив старі кам'яні фундаменти та зруйновані остови пічних труб. Суцільна руїна вкрита пилом сотень років. Але ж моя пам'ять, ще рік тому, малювала мені зовсім інакший ландшафт. Білі, затишні глиняні та дерев'яні хатинки вздовж осей десяти вулиць, що відходили від центрального шляху, що струменів прямою лінією вздовж ріки. На іншому боці, за мостом була площа, яка слугувала ринком, там далі було декілька адміністративних будівель та дві школи. Нині ж вся ця територія являла собою лиш зарослу високими бур'янами бруківку.

В цьому поселенні жили люди, що обслуговували технічні відділи тороїда. Близько десяти тисяч осіб — різного роду фахівці, інженери, лікарі, вчителі — зі своїми родинами. Дивлячись довкола, в променях, згасаючого в поляризаційних панелях, малого сонця, я бачив лиш забуту пустку. Проте моя пам'ять малювала мені яскраве минуле, яке я бачив лише рік тому.

Раптом позаду себе я почув тихі кроки.