Кеплер-452b

Так, це був саме відлік. Відлік до остаточної руйнації звичного нам світу. В ту мить я зрозумів, що війна тривала вже давно. І розпочалася вона не з моменту загибелі Ящірки, і не з того часу, коли відгриміли світові тороїдальні війни — після яких штучний розум розпочав свою селекцію. Ні, війна розпочалася ще там, на Землі, за часів творення людства. І ми були лише її важким продовженням. Забутими тінями загублених у космосі, що тікали від самих себе в примарному пошуку нового життя.

Тиха, непомітна конфронтація тривалістю в три тисячоліття, що мала єдиний розвиток, в якому нащадки людства назавжди поринали в неволю влади квантового божества. І саме події сьогодення вже були фіналом нашої загибелі.

Такі думи не тільки не приносили мені заспокоєння. Навпаки, вони розпалювали мою уяву про сутність такого явища, як життя. Як так сталося, що моя синтетична свідомість наділена не лише алгоритмами, програмами та біо-імпульсами, а й тією міфічною душею, що дивним чином оселилася на задвірках галактик, втілюючись в різних формах біосинто-різноманіття?

І скільки взагалі було ось таких от зоряних подорожей в пошуках нових екзопланет — коли людство, людяство, людоподібні, чи то мутанти, синтети, кеплери шукали нову домівку, після загибелі старої? Як довго існувало усвідомлене життя на старій планеті? Чому наші протоформи її не зберегли та знищили?

Та найбільше питання, яке мене турбувало, було наступним — чому саме Кеплер-452b? Адже були і ближчі системи життєздатних екзопланет, до яких ми могли дістатися навіть за життя одного покоління. Чи їх життєдайність теж знищила? Від системи до системи, від галактики до галактики — випалюючи планети своїм життям. То хто, чи що ми взагалі таке, раз винищуємо усе на своєму шляху? Навіщо це все тоді? Навіщо космосу такий вірус, як життя? І чому при цьому всьому, кожнісіньке створіння має душу? Які алгоритми породили це лихо з його нестримним потоком. Одне життя слабке, натомість їх армада здатна тихо руйнувати зорі й галактики всього безмежного космосу. Чи може в цьому й розгадка? Задум? Обернено пропорційний час помножений на безмежність простору — як форма вимірності. Вічність життєдайності є миттю багатовимірної матриці. Чи й взагалі інакшою складовою вимірності, в якій ми існуємо бітами інформації сигналів нейрозв’язків?

Бурхливий потік самоусвідомлення розривав мою душу. Мені потрібні були відповіді, і єдиний, хто міг їх мені дати — мовчав. Двоголовий мутант, помилка Всесвіту — знав те, про що не здогадувався навіть космос.

Ще й ця конфронтація Кеплера, що примушувала до миттєвих дій. Вінець творіння стародавнього людства, що був так схожий на своїх творців. А час спливав — спливав, як рідина крізь пальці.

Відлік…

Поринувши в медитацію, я розчинився в ній. Скільки так я був? Поза цього світу. Дивно. Втім…

Попри глибоку ніч, необхідно було знайти Мачете й попередити, що час спливає. За два місяці ми оминемо газовий гігант та назавжди втратимо шанс посадити свої шатли на екзопланеті Кеплер-452b. Принаймні наше нинішнє покоління людиноподібних істот втратить цей шанс на найближчі тисячі років. За межами газових гігантів наші шатли будуть занадто слабкі від впливу міжзоряної радіації й ми програємо ту боротьбу з міжгалактичним випромінюванням.

Проте, відлітати необхідно було саме зараз.

Діставшись підземелля, я заскочив в маглев та помчав з прискоренням в 3g до пасовища, де востаннє бачив Мачете. Тривожні відчуття ятрили мою душу, мовби я втратив щось. Якесь розуміння, на яке вчасно не звернув уваги.

Безпечно досягнувши точки призначення, я вийшов на поверхню та почав підніматися на узгір'я, де мав бути пастух зі своїм стадом. Раптом, неподалік від мене, небо осяяло синьо-червоними спалахами, з характерним звучанням громоподібних розрядників та тонким свистом лазерів. До того моменту повну темряву й тишу — розтинали постріли. До узгір'я підіймалися орди робопсів в перемішку з синтетами класу Х'юм. Саме вони й поливали тих, хто оборонявся на вершині узгір'я, лазерними пострілами, намагаючись оточити захисників. Натомість, Мачете разом, мабуть, з дюжиною інших мутантів давали відпір іонними розрядниками, зминаючи плазмовими блискавицями ряди диверсантів.

Підібравшись приблизно на сто п'ятдесят метрів вперед, мій нічний зір дозволяв мені бачити ту битву в деталях. Я в свою чергу засліплював роботів, спалював їхні процесори крізь роєвий зв’язок, та їх було так багато, що робопси й синтети, поступово відтісняли мутантів до поляризаційних вікон, не звертаючи на мене уваги. В повітрі висів важкий сморід паленої біосинтетики та згорілої електроніки. Світло-шумова какофонія вибухів та уражень набирала квазарних обертів. Причому робопси й синтети намагалися діяти беззвучно, лише мить від миті вибухаючи від уражень громовицею. Мутанти ж, хоч і відступали та перекрикувалися між собою, але на ту мить не втратили жодного свого бійця.

Подумки я прогорлав їм команду відступати до метеостанції, звідки міг би їх забрати, і здавалося Мачете почув мій імпульс, бо семеро з дванадцяти бійців залягли поміж купин землі та каменів, в той час як інші мутанти відступали, а потім ті відчайдухи почали пробиватися крізь хвилі робопсів, які були на тій ділянці. Максимально зосередивши увагу на засліпленні машин-вбивць, я випустив ту мить, коли один з відступаючих захисників почав кричати несамовитим тваринним криком тонучи в хвилях робопсів, що накинулися на нього. Іншого захисника вразило сліпим лазерним спалахом. На ту мить, я вже відводив сімку інших мутантів до підземелля в метеостанції. Коли ж я повернувся, Мачете засів за валуном біля поляризаційного вікна та роздавав блискавиці всюдибіч.

А потім я побачив, як синтети зосередили всю свою лазерну вогневу міць на одному з поляризаційних вікон позаду Мачете, таким чином примножуючи потужність своєї зброї. Попри свою космічну міцність, матеріал поляризаційного ілюмінатора не витримав тиску з середини та випаровуючись спричинив мікровибух. Колосальна різниця космічного й тороїдального тиску в ту ж мить висадила частину поляризаційного вікна, розміром два на п’ять метрів в космічний простір, розгерметизувавши тороїд. Мачете в долю секунди всмоктало назовні. Принаймні, він загинув швидко. Повітря стрімко почало вилітати крізь діру. Разом з тим усе каміння, кущі, синтети й робопси, що були в радіусі п'ятидесяти метрів, вмить були втягнуті у вир витоку повітря й також загинули майже миттєво.

Ударна хвиля звалила мене та притисла до землі за двісті метрів від розлому. А потім сталося неочікуване. Кеплер, який мав комплексну свідомість, почав затикати пройом тілами своїх же роботів та синтетів — зовсім як мурахи в мурашнику, під час порятунку від стихійних лих гасять своїми тілами невеликі пожежі, чи прокладають мости через водорозділи.

В одну мить роботи й синтети настільки скріпились між собою, що це дало їм змогу заткнути діру у вікні в той час, коли інші латали вікно проводячи зварювальні роботи. Вже не пам'ятаю, хто з мутантів витягнув мене з того поля. В підземеллі, у капсулі, поруч сидів диплодитень та впевнено вів маглев, попри те що мав шість ніг і, як мені раніше здавалося, недалекий розум. Моя голова немовби розривалася від перенапруги та контузії ударною хвилею.

— Це тобі не напрямки показувати, наставнику, — посміхнувся диплодитень, — Мачете, наказав приглянути за тобою, тож не хвилюйся, виживеш.

— Я бачив, як… — моя свідомість розпласталася від болю.

— То було до його загибелі. Я теж те бачив, і Кеплер за це відплатить сповна. Тікай наставнику, тут вже не буде життя. Бери бістів, якомога більше і тікайте звідси.

Потім глянувши на мене, він додав:

— А ти й не знав, що наш народ має назву? — а після того, як перестав реготати, продовжив, — Бісти — ти нас мутантами називаєш, попри те, що ми маємо свою назву, культуру, імена, традиції. А зараз, все пішло Кеплеру в біти. Прокляття. Століття підготовки. Чуєш? — скрикнув диплодитень, — Три століття підготовки до повстання й висадки на нову планету, той недобітний хоче знищити лише зараз! Твоє селище на евак має назву… Та до Блека ту назву, коли вийдеш назовні — побачиш за рікою на сході.

Його вміння й орієнтація в підземеллі вражали. Ми йшли темними коридорами уникаючи дроїдів, синтетів й робопсів, які постійно зустрічалися на нашому шляху.

— А ми не ходимо через офіційні виходи як ти звик, — зазначив диплодитень, коли ми бігли по тунелю, — Кеплер нас через них не випускає. От і доводиться користуватися деякими кротовинами, та й тих виходів на поверхню вже не так й багато. І ще одне, не лише ти можеш бачити в темряві.

Закинувши мене собі на плечі, мутант швидко побіг з усіх своїх шести ніг й за хвилин десять, я вже виповзав з вузької нори назовні.

— Не лише ти можеш бути крутиком, Х’юмчику, — крикнув мені навздогін диплодитень, — Моє ім'я Каракурт, якщо що. Просто збережи пам'ять про цей світ, хоч ти й синтетичний, але і з тебе буде сенс. Все. До Блека ту емпатію пора бути людянином, як і Кеплер — в тебе сорок годин. Не проґав цей час і цю можливість.

Тоді я ще не надав ваги його словам. Назовні була ніч, довкола простягався густий ліс. Зорієнтувавшись в ранковому світанку, я вийшов до ріки та повернувши на схід, впевнено покрокував до селища.

Двері першого будинку були відчинені навстіж, все довкола перевернуто, наявні сліди боротьби, обсмалені речі, але жодного мутанта, жодного дроїда, чи то робопса не було. Ліжка були холодними, тож ймовірно, що їх покинули давно. Другий та третій будинки так само зустріли мене пусткою та хаосом, де-не-де зустрічалися великі плями крові, але жодних трупів я не помітив — це давало примарну надію на можливість знайти вцілілих мешканців цього селища в майбутньому. Пройшовши до кінця всього селища, я бачив лише пустки примарних надій, що моторошно дивилися на мене зяючими отворами відкритих дверей. Ще вчора ввечері, в тих будиночках дихало життя, а зараз — лише моя надія побачити тих бістів хоча б живими. Чуття підказувало мені, що такий сценарій відбувається по поверхні всього тороїда.

Примха долі — втратити за одну мить тихе спокійне життя. Біль розуміння того, що тут сталося розривав мої груди. Я тихо зсунувся по стіні одного з будинків та набравши повні легені повітря, поступово почав його випускати, таким чином заспокоюючи себе. Необхідно було відчути, що тут сталося та мати розуміння де шукати бістів. Підземний світ тороїда вдосталь розгалужений.

В медитації, я бачив як після опівночі, з тихої гладі річки почали виходити зграї робопсів, направляючись до селища. Вода стікала з їхніх механічних тіл, залишаючи по собі мокрий слід. Зі сходу та заходу, на поверхні відкривалися кротовини, з яких вилазили дроїди. З боку поляризаційних вікон, з узгір'я, спускалися синтети екіпіровані лазерною зброєю. В будинки мешканців, ця вся зграя вривалася одночасно. Короткі сутички завершувалися загибеллю деяких бістів та поневоленням тих, хто вже не мав змоги оборонятися. Забравши мертвих бістів та захопивши живих — заручників погнали стадом через міст в гори, де був службовий вхід до підземелля тороїда.

Більше цьому місцю розповісти було нічого.

Наспіх закинувши щось собі до шлунка та взявши запас води, я відправився по слідах бістів. Боятися Кеплера мені було нічого, але в стратегічному плані, його аналітичні можливості були на порядок досконалішими.

Поляризаційні вікна поступово відкривалися сонячним промінням, коли я проходив крізь міст через річку, а за півгодини попереду маячів службовий вхід до підземелля. Проникнути в підземний світ, засліпивши Кеплера, було все ще можливим. Тож проникнувши всередину, з допомогою “Нейро-Маніпуляції” я увійшов в колективну свідомість штучного розуму.

На одному з логістичних терміналів розгорталася бійня. Декілька відчайдушних бістів тримали оборону, стримуючи своїми блискавицями ораву дроїдів та робопсів. Синтетів з ними поки що не було. Мітко відстрілюючи дроїдів вони відбили ув’язнених бістів з “мого” селища, яке я мав врятувати.

Скочивши в перший-ліпший маглев, я вирушив до місця побоїща й за чотири хвилини був майже на позиціях повстанців. Раптом трубопровід обірвався та маглев вилетів зі свого шляхопроводу. Коли я отямився, мене штурхав по обличчю м’язистий біст з широкими передніми зубами.

— Привіт в сьогодення, наставнику. На сніданок війна, пригощайся. Повечеряєш теж сніданком. Моє ім'я Бобер, — представився він відстрілюючись іонною зброєю від робопсів та дроїдів, — Хто знає, той знає, — зблиснув зубами.

Уся бійня відбувалася в повній темряві, освітлювана лише лазерними променями та блискавками розрядників. Іонна пушка стріляла тихо, ледь-ледь підсвічуючись синюватим відтінком.

— Ми вірили, що ти нас знайдеш. Разом з повстанцями та поселенцями, нас близько шестидесяти бістів. Заледве встигли їх перехопити. Де твій шатл? Час звідси вшиватися. Кеплер, мабуть, відправив сюди цілу армію. Війна охопила весь тороїд. Таке відбувається поблизу усіх великих хабів. Ну ж бо, думай швидше, час стікає.

— Не швиди. Дай опам'ятатися. Спершу необхідно засліпити штучний розум. — відповів я, — А потім дістатися шатла.

— Ну так засліпи! — скрикнув Бобер, — Ми тут щоб захистити мирняк…

Далі я його вже не чув. Бій довкола тривав розриваючи темряву, мовби спалахами стробоскопів, під шалене вищання лазерів та біти громовиць. Космічна музика майбутнього, в якій я розчиняв свою свідомість, входячи в колективне несвідоме системи Кеплер. Кожен біомеханічний орган якого, жив своїм особливим життям, підкоряючись алгоритму знищення суто біологічного життя. Зі своєю синтетичною долею, я досі був невидимим для штучного розуму. Хіба що, сліпий спалах міг припинити моє існування. В якусь мить, я усвідомив себе крізь тисячооке сприйняття Кеплера, дивлячись на усіх бістів тороїда, в жагучому прагненні знищити й утилізувати те біорізноманіття мутантів, з благородною місією заселити тороїд новою формою життя. Саме тому їх не знищили там — на поверхні й доставляли у відділи утилізації в підземеллі.

Це усвідомлення вибухнуло в моїй свідомості яскравим спалахом, на деякий час засліпивши свідомість кожного елемента штучного розуму. В ту мить я провалився в невідоме.

Сновидіння — дивний винахід Творця, що супроводжує носіїв життя із втілення у втілення, в найрізноманітніших формах. Чи бачить сни штучний розум? А його посіпаки-рóботи? В моєму, тому сновидінні, я бачив велику зелено-блакитну планету, що прийняла нас з любов'ю матері, годуючи й даючи свій прихисток…

— Х’юме, Х’юме! Наставнику, прокинься! Нам потрібна твоя допомога. — пролунав голос Бобра. Моє сновидіння розчинилося в суворій дійсності. Темрява поступово відкривала свої таємниці, очі призвичаювалися. Довкола були Бісти: старі, малі, молоді, зрілі, чоловіки, жінки, діти — з різноманітними формами видозміни тіла.

— Отямся, наставнику, — голос знайомого біста продовжував утримувати мою увагу, — Ти їх засліпив на деякий час, це круто. Але де шатл, на якому ми зможемо покинути тороїд?

— Не все так просто, Бобер. На вильоті нас та інших, зіб'ють балістичні ракети, — моя голова розривалася від болю, — Але й до того моменту нас дістане штучний розум. Я не можу знерухомити Кеплера. Для цього необхідно хоча б відключити декілька вузлових атомних електростанцій на тороїді. Де пуголовок? Він міг би допомогти.

— Двоголовий мертвий, тому й потерпаємо та потребуємо допомоги. Ну? Зможеш допомогти?

— Дай мені декілька мут… декілька чоловік. Ми знизимо потужність виробленої станцією енергії, що призведе до енергетичного голодування систем обслуговування тороїда. Кеплеру доведеться обмежити використання своїх роботів та послабити контроль за синтетами. Це нам дасть змогу дістатися шатла та підготуватися до вильоту.

— Давай, дій. Я тут за старшого, тому погоджую твою пропозицію.

За декілька хвилин Бобер привів двох невисоких головастих бістів та ще одного костистого, покритого короткою шерстю.

— Знайомся, Х’юм. Це брати — Ендер та Дзен. Третім з ними піде Костяк. Вони в твоєму розпорядженні.

На ту мить, я вважав свої рішення правильними, тож відправив цих відчайдухів на три найближчі атомні електростанції. З допомогою моєї “Псі-Квантової Емпатії”, бісти могли тримати телепатичний зв’язок зі мною та між собою. Для цього їм необхідно було лише проговорювати вголос свої думки. Я бачив їхніми очима та чув їхніми вухами усе, що відбувалося довкола, вони ж могли чути у своїй свідомості мої думки. Усі троє чудово орієнтувалися в темряві підземних тунелів, але за браком часу, я відправив кожного з них до підстанцій маглевами. Кеплер здавалося того не помітив. Логістичні операції були буденністю для підземної частини тороїда.

В одну мить я зловив себе на тому, що в моїй свідомості відбувалася гаряча дискусія між двома братами, під час їхньої подорожі в капсулах до місць призначення:

Дзен заявив, — “Людяни — це ще не Всесвіт.”

Натомість Ендер палко відповідав, — “Кожна істота — це безмежний Всесвіт. Всесвіту не існує без його усвідомлення. А у мертвих думок немає.”

— “Безмежний? Так от у кожного в бошці цей твій Всесвіт свій. І взагалі, хто сказав що мертві не бачать сни — це казки.”

Ендер продовжував гнути свою лінію, — “Думки можуть плутатися, губитися але вони є завжди. Без усвідомлення немає сенсу.”

А Дзен парирував, — “Можливо, але і без сенсу усвідомлення безглузде.”

— “Навіщо взагалі будь-кому той Всесвіт, якщо нікому буде усвідомити його існування?” — запитав Ендер, але натомність йому відповів Костяк:

— Все для того, щоб усвідомлювати безглузде усвідомлення…

На якусь мить в ефірі моєї свідомості запанувала тиша. Ендер вже дістався своєї підстанції та чекав коли двоє інші прибудуть до своїх.

Ендер нудьгував, тому продовжив свою суперечку: — “Братику, а що ти думаєш про мікро та макроструктури?”

— “Якщо серйозно, то не думав про них ніяк — притримуюсь точки зору про фрактальність світу та масштабованість будь-якої структури.” — відповідав Дзен.

— “Отож безмежно мале подібне безмежно великому?”

— “Абсолютлі, брате.”

— “А як думаєш — це давно було осмислено?”

— “Тому ніхто і не знає, що було першим — курка чи яйце.”

— “Ми не перші, повір.” — почав завіряти Ендер.

— “Ну зві-і-існо-о-о ж. Для нас, які обговорюють цю ахінею в голові Х’юма, радісні емоції єднання в екстазі розуміння виникли саме тільки що.”

Костяк, який вже під'їжджав до своєї точки висадки, висловив свою позицію: — “А я думаю, що те сталося, як тільки людяни почали усвідомлювати, що таке думка. Питання, що було першим іноді марне. Правильніше питати — як цей цикл підтримується та розвивається.”

Раптом, Дзен заявив, — “Схоже ми тут матрицю не на жарт розхитали. В мене маглев-системи почали безбожно зависати.”

Ендер же продовжував, — “Ну дивися, як думаєш, птеродактиль усвідомлював об'єктивну реальність?”

Дзен розреготався, — “Достоблека які питаннячка, добре не мене до дошки викликали.”

— “Я думаю, що усвідомлювали в колі свого спілкування. Як і все живе.” — без жарту сприйнявши питання промовив Костяк.

Надалі діалог тривав між Ендером та Костяком:

— “А я птеродактиля обрав не дарма.”

— “А якщо це були тварини інших рас? Ну як у нас собаки, наприклад.”

— “У нього кругозір то побільше був, ніж у велоцираптора? Теж, наприклад.”

— “Зачекай, як тобі думка про домашніх тварин?”

— “Не було в них глобального усвідомлення.”

— “Чому? Адже ті тварини теж щось усвідомлювали — по-своєму.”

— “Тому що їх Всесвіт закінчується стінами сараю. А для них ти Всевишній.” — авторитетно заявив Ендер.

Тим часом, вже і його брат Дзен дістався своєї атомної станції та знову включився в розмову, — “Це як Кеплер для нашого брата?”

Костяк же продовжував свою думку, — “Ну так це і є глобальне мислення.”

— “Так, от тільки ця думка, привласнена Творцем.” — завершив Ендер.

Дзен, знову розсміявся, — “Ти розриваєш мій мозок.”

На якусь мить я роз’єднав той взаємообмін думками бістів.

Підключившись до мережі штучного розуму й засліпивши його свідомість, провів своїх вояк до залу управління станцій. І поки вони розглядали усе довкола, під блимання різноманітних світлоформ, розпочав свої пояснення:

— “Ключова частина управління реактивністю ядерного реактора даного типу, на атомній електростанції, є керування модераторами та регулювальними стрижнями. Технологія стара, як і цей корабель, тож варто бути обережними. До цих залів не ступала нога біологічного інженера, ймовірно з п’ятсот років, тому від безпосередніх ваших наступних дій, залежатиме потужність, безпека і стабільність роботи реактора. Як Кеплер проводив профілактичні огляди та ремонт станції, лише одному йому відомо.”

— “Але ж ти поясниш де і що натискати?” — запитав Дзен.

— “Модератор — це речовина, яка уповільнює швидкі нейтрони, роблячи їх "тепловими" — це ті, які перебувають у тепловій рівновазі з атомами середовища. Крім того, вони ефективніше викликають поділ ядер урану-235, або плутонію-239.”

— “Наставнику, нам точно потрібна ця лекція?” — запитав Ендер.

Я ж лише продовжив, — “Прикладами модераторів являється звичайна вода H₂O, важка вода D₂O, графіт. Ви маєте чітко уяснити, що модератор не зупиняє реакцію, а лише регулює швидкість нейтронів. Нам необхідно знизити потужність станції до майже критичних значень і при цьому не підірвати реактор. Ви там, а я тут — я можу лише бачити і чути вашими очима та вухами. Але не керувати вашими діями.”

— “І на тому дякую, наставнику. Ми вірили в тебе…” — почав жартувати Дзен.

— “Ну ж бо, я серйозно, тому як тільки ви почнете сповільнення, Кеплер це одразу ж помітить, і невідомо як відреагує! — “скрикнув” я, — Ви здійснюєте керування в ручному режимі із залу управління, Кеплер же це робить дистанційно із серверів основного двигуна! А я не можу бути одночасно і у вашій свідомості і в свідомості штучного розуму.”

— “Так і я ж серйозно, наставнику, — заявив Дзен, — Адже ти там, а ми тут. Без жартів й теревеньок морально важко. Давай пали свою космологію далі, а ми послухаємо. Потім скажеш куди тицьнути.”

І я продовжив, — “Наступним способом керування ядерною реакцією є введення в зону реактора регулювальних стрижнів, які поглинатимуть нейтрони. При введенні стрижнів в зону реактора — поглинається більше нейтронів, що призводить до уповільнення ядерної реакції. А при витягуванні — поглинання менше, тож реакція прискорюється. Сповільнення реакції призведе до падіння потужності. Якщо це зробити одночасно на всіх трьох атомних електростанціях, Кеплеру доведеться обмежити себе в енергії. Це буде нашим шансом на порятунок.”

Після нетривалої тиші, озвався Ендер, звертаючись до Дзена, — “Брате, тепер ти розумієш за всім цим, що ймовірно наше усвідомлення Всесвіту теж цілком може бути обмежене стінами якогось сараю? А з приводу мозку, ну його думок, то людянин вже придумав та вклав їх в літературну форму, нав'язуючи доволі великій кількості собіподібних.”

Але озвався Костяк, — “Так можливо це і так, але ми не знаємо, що там. Ми тільки думки й можемо розвивати.”

Ендер продовжив, натискаючи на клавішу пуску холодної води в реактор, — “До того ж — “нав'язано”, то доволі голосно сказано. От скажімо, ти надав цим думкам привабливу форму, а вони — читачі-поціновувачі, самі для себе визначили, що є “маст хев”, як то говориться.”

— “І що з того,” — запитав Дзен і собі натискаючи на клавішу пуску.

— “Та в усвідомлені вся справа, як ти цього не розумієш? — вибухнув Ендер, — Існує лише те, що усвідомлено та відчутно. Все інше як думки після смерті — марні для рівняння дані.”

— “Отож, це випадкове відхилення?” — запитав Костяк, запускаючи воду в реактор, — Я про життя після того як…”

Мої груди стиснув страх, зосередившись на тому, що бачить той біст, я намагався вловити причини такої заяви, але нічого не знайшов. Його реактор, як і два інших почали зупинятися. В наступну мить тишу станцій розірвала світло-шумова сирена. Панелі управління засвітилися сигналами аварійного втручання. В гру вступив Кеплер.

Абсолютно всі регулювальні стрижні на трьох станціях повільно поповзли вгору — ядерні реакції прискорилися, ризикуючи стати неконтрольованими.

Ендер звідкілясь дістав велику пожежну сокиру та почав гатити нею по серверній шафі, обриваючи зв’язок електростанції з зовнішнім світом, — “Думки звісно ж можна записати, але це вже не будуть думки після смерті — це вже буде матеріал для усвідомлення осмислення та генерації нових думок та сенсів.”

Дзен в свою чергу, відключивши напругу своєї серверної, відповів, — “З цією тезою важко не погодитись, я і сам притримуюсь подібної точки зору, але тоді для чого це все? А головне навіщо?”

Костяк діяв мовчки, у свій спосіб обмеживши доступ Кеплеру до атомної станції.

Ендер занурюючи регулювальні стрижні в реактор, відповідав, — “А для надання йому сенсу. Створив Всевишній ось це все і задумався — а навіщо це все?”

Дзен, виконуючи практично ті самі дії, продовжував свою суперечку, — “Ну ми ж просто описуємо якісь явища категоріями, що цим явищем утворені. Ні, ну а що робити? Парканів набудували навколо тих сараїв. Розумієш?”

Занурюючись в ядерне паливо, стрижні сповільнювали реакції, призводячи до падіння потужності. Здавалося мої бісти збиралися заглушити усі три атомні електростанції.

— “От взяти штучний розум, як носій нашої сутності. По суті — наш організм, по великому рахунку, є розумінням того, як він функціонує.” — задумливо обійнявши пожежну сокиру, сказав Ендер.

Костяк знову включився в роздуми, — “Навіть правильніше сказати, що він навчається на наших думках та усвідомленнях.”

Я відчув як Дзен лукаво посміхнувся, — “Нарешті штучний розум дістався до суті оповіді. Можна подумати ми не зрозуміли, що він заволодів твоєю свідомістю.”

Ендер відклавши сокиру, почав оглядати приміщення довкола, — “Чому при утворенні придатного носія, там не може утворитися деяка розумна форма — здатна на осмислення? А з приводу мене та штучного розуму ти помиляєшся.”

Дзен підскочив та почав радісно танцювати довкола уявного багаття, — “Фух, слава Озирису, хоч один розумний біст трапився! Бо тому, що ось чому.”

Костяк, заплющив очі та втомлено потягнувся, розминаючи сковані спинні м’язи, — “Тому що Всевишній усвідомлює, що може від цього постраждати, тому і не дає йому усвідомлювати лишнього.”

Дзен зупинив свій танець, та піднявши вказівного пальця, мовби його міг хтось бачити відповів, — “Вірніше, Всевишній не здатний зробити так само, яким є він сам — тому що, сам нічого не розуміє, як він зроблений.”

— “Ага ще скажи що темрява — це відсутність світла,” — Костяк почав підстрибувати розминаючи ноги.

Дзен у відповідь заявив, — “І цілком можливо, що в надрах мереж штучного розуму з'явиться яка-небудь впорядкована та самоусвідомлююча себе структура. Але вона буде так само далекою від людянина як і людянин від придуманого ним Бога.”

— “Пустота є початком всього,” — авторитетно заявив Ендер.

В ту ж саму мить усе довкола здригнулося від цілого каскаду вибухів, що охопило підземелля. Сейсмічні хвилі декілька разів прокотилися конструкціями наземної й підземної частини тороїда. Звичний фоновий шум корабля зник, усі маневрові двигуни враз втратили свою тягу, продовжуючи ще по інерції крутити тороїд.

В моїй свідомості пролунав голос Дзена, — “ А тепер випускай нас звідси Х'юмчику. І якщо можна, то не в той бік де жахнуло.”

— “І це що? Нам додому пішки йти? Маглеви ж, мабуть, не працюють?” — озвався Костяк .

Ендер почав голосно реготати, — “А Дзену довше всіх іти. У темряві синтети від Кеплера…”