Кеплер-452b

В темряві ночі, до мене наближалася тінь, тихо й обережно обходячи руїни забутої пустки.

— Ящірко, а най тебе в сингулярність, якого космосу ти тут? Ти ж мав бути з близнючками!

— Наставнику Х'юм, я вирішив навчатися. Яра й Ера підтримали мій вибір, тому я пішов за вашими слідами, навздогін...

Обводячи рукою довкола, я перервав парубка:

— Куди ділося місто, Ящірко? Де всі люди?

— Що означає "всілюди", наставнику? Тут завжди було так, як і на інших великих пустках.

— В інших місцях так само?

У відповідь Ящірка ствердно кивнув головою.

— Добре, Ящірко. Давай відпочинемо з дороги. Мені необхідно детально все обдумати, щоб з усім цим розібратися, наврядчи ти мені в цьому допоможеш...

Вечір минув в абсолютній тиші наповненій тріскотінням багаття. Ящірка спав, скрутившись калачиком, спиною до вогнища, а я намагався пригадати ту мить, коли звичний мені світ почав відрізнятися від нинішнього.

Ще задовго до знайомства з Ящіркою, задовго до цієї подорожі, взагалі. Задовго...

Але ж коли? Коли змінився цей світ, який я пам'ятав інакшим?

Щодня проходячи вздовж ріки життя, крізь нечисленні поселення, проводячи нескінченні чек-листи та перевірки систем життєзабезпечення космічного корабля, я відмітив повну відсутність людей, як роду. Були ті, кого ми раніше називали мутантами, виродженими, нелюдами, але жодної іншої людини окрім мене, не було. Так само як і не було жодного міста, в яких, як я пам'ятав, жили люди. Лише забуті пустки, поселення мутантів, роботи. Втім, обслуга тороїда відбувалася із заздрісною стабільністю, якщо не враховувати окремі ядерні електростанції, обслуга яких мала проводитися виключно інженерами-ядерниками та наставниками. Як вже я зазначав раніше, останній фахівець в ядерній галузі помер ще за моєї пам'яті. Це я пам'ятав чітко. Тож ще тоді штучний інтелект Кеплер взяв на себе роль в роботизованому обслуговуванні станцій.

Інші наставники, з якими я спілкувався в мережі, не виказували своїх підозр з приводу відсутності людей. А запитати будь-кого з них не судилося — повідомлення зникали. Також, жоден з мутантів не міг мені дати хоча б наближеної відповіді, на питання куди ділося людство. Ніхто не розумів видової різниці між такими як я та такими як вони.

За наступні менш ніж чотири місяці, Ящірка цілком опанував чекінг систем життєзабезпечення тороїда та в більшості випадків міг замінити мене на цій ниві.

Коли настав тиждень перевірки головного іонного двигуна, я приголомшив Ящірку новиною:

— Завтра ми полетимо крізь космічний простір до серця цієї цивілізації.

— Наставнику? — очі Ящірки зволожилися, — Я мріяв про це усе своє життя.

Наступного ранку, після звичних чек-листів, ми направилися до грандіозної прямокутної споруди, що розміщувалася на площі в квадратний кілометр та височіла вгору фермовими спорудами, протикаючи небесне склепіння на довгі двісті сім кілометрів до остова іонно-фотонного двигуна.

Тороїд сполучався з двигуном трьома каркасними конструкціями, розміщеними на віддалі сто двадцять градусів один від одного. Вздовж одного з них тягнувся транзитний коридор з маґлев-ліфтами, виконуючи функції транспортного сполучення основного двигуна з тороїдом. Стартові капсули вміщували посадкові місця на двох пілотів. Вдягнувши скафандри ми з Ящіркою розмістилися в кріслах та розпочали протокол перевірки й запуску систем.

— Бортовий комп'ютер Кеплер до ваших послуг наставнику Х'юм.

— Перевірка вузлів та магнітного поля шляхопроводу!

— В межах норми.

— На екран!

— ...

— Перевірка систем життєзабезпечення — на екран!

Перевіряючи основні параметри, я пояснював Ящірці.

— Як тільки закриється капсула та відкриються шлюзи, нас виштовхне у вакуум коридору. Єдиний кисень в наших скафандрах та самій капсулі. Тож, якщо щось станеться за неуважності наставника...

— Я зрозумів, — тихо відповів Ящірка.

— Системи маглев-капсули має три швидкості. Ми можемо дістатися цілі за двадцять п'ять хвилин, при швидкості руху п'ятсот кілометрів за годину; можемо долетіти за дванадцять з половиною хвилин — це тисячу кілометрів за годину, але враховуй прискорення. Або ж, в критичних випадках, за дві з половиною хвилини — швидкість руху п'ять тисяч кілометрів за годину й прискорення 3.8g. В другому випадку, прискорення лише 0.15g.

Ящірка неспокійно зайорзав у кріслі.

— Не турбуйся, сьогодні ми вирушимо на мінімальній швидкості — з перевантаженням трохи менше ніж 0.04g. Але назад вирушимо вже на другій швидкості. Оскільки тунель лише один, його перевірка проводиться раз на рік. Готовий до дитячої екскурсії? Не боїшся?

У відповідь Ящірка лише заментеляв головою.

— Ну і я готовий, поїхали!

Наша капсула мала досить великі ілюмінатори крізь які можна було побачити зовнішній космос через поляризовані оглядові вікна тунелю, що чергувалися уздовж усієї лінії маршруту, зливаючись в єдине панорамне вікно. Крім того, з допомогою системи контролю, ми могли спостерігати за невпинною діяльністю роботів, що обслуговували тунель й виводили інформацію на центральний рівень.

Відчуття незначного росту прискорення в перші секунди подорожі, викликало наростаючий тиск в грудях та закладення внутрішнього вуха.

— На максимальних 3.8g, буде трохи важче, — звернувся я до Ящірки. — Звикнеш. Під час руху до двигуна, наша гравітація пропорційно спадає до нуля, а от коли в зворотному напрямку будемо повертатися — тоді зростатиме.

В цей час Ящірка невідривно дивився на зоряні системи довкола. Щось і мене непокоїло у тих картинках зовнішніх світил. Надто яскравою була одна зоря назву якої я збирався вияснити. Втім штучний інтелект Кеплер давав стандартні відповіді, щодо місцезнаходження нашого космольоту.

За пів години ми закрили забрала своїх скафандрів та покинули капсулу в повній невагомості. Кумедно було бачити перші рухи Ящірки. Втім, до житлових модулів необхідно було дістатися саме таким чином, а там можна було й зняти це все громіздке обладнання життєзабезпечення.

В остові двигуна розміщувалися оглядові зали, крізь захисні екрани яких можна було побачити усю красу та велич штучного світила, що утримувалося в тенетах магнітного поля сопла двигуна. Поза сонця, потоки іонізованої тяги штовхали наш двигун вперед до зірок. Тороїд, утримуваний трьома каркасними конструкціями, крутився довкола іонно-фотонного двигуна, що породжував окрім звичної іонної чи фотонної тяги, ще й мале світило.

— Дивись та намагайся запам'ятати, — звернувся я до парубка, — Основна плазмова сонячна установка являє собою "Стеларатор" — це тип термоядерного реактора, який використовує магнітну пастку для утримання плазми. Магнітне поле створюється зовнішніми котушками, а гвинтове прокручування силових ліній допомагає утримувати плазму. Допоміжна установка "Токамак" є нашим допоміжним способом утримати плазму, використовуючи тороїдальні магнітні поля. Конструкція простіша, втім, менш стабільна та й імпульсний режим роботи вимагає періодичних запусків. І знову ж, наголошую, магнітне поле створюється струмом в плазмі — може викликати нестабільності.

Ящірка вирячивши очі стояв нерухомо, заклякши на місці. Цей день відкрив багато відкриттів для його свідомості. Іноді мені було шкода парубка, але йому необхідно було опанувати всі ці знання, як свого часу опанував їх я. Як же давно то було. Риючись у своїй пам'яті минулого, все не міг згадати, щоб і мене так навчали.

— Наставнику, а тут є радіація? — запитав парубок.

— Так, фонове опромінення в наявності, але не шкідливе. З Ярою та Ерою впораєшся. Дві доби відведені на перевірку й обслуговування систем сонячної системи тобі не зашкодять. До того ж, слава розробникам цієї космічної домівки, усі роботи виконують роботи. Але ти, — вказав на нього пальцем, — приймаєш рішення. І несеш за це відповідальність не лише перед... — і тут я запнувся, згадавши свої сумніви і здогадки, щодо наявності людей на кораблі, — Перед тими, заради кого це все створено, а й заради самого життя в принципі. Це наша домівка. Іншої ніхто не подарує. Ходімо далі.

Ящірка відштовхнувся та поплив у невагомому просторі до наступної зали. Цей і наступний день ми перевіряли роботоздатність усіх елементів плазмової сонячної установки. Ночували та харчувалися в захищених від радіаційного впливу приміщеннях.

Зовнішній діаметр сопла сонячної системи складав близько п'ятнадцяти кілометрів. Внутрішній шлях між залами складав орієнтовно дев'яносто кілометрів. Кожна оглядова зала охоплювала сектор в п'ятнадцять градусів простору.

Два дні пекельних перевірок — по вісім годин роботи. На кожен зал близько тридцяти п'яти хвилин та п'ять хвилин транспортних витрат. Тож в кінці другого дня, Ящірка був щасливий нарешті покинути базу малого сонця.

Основним нашим транспортом були маґлев-капсули, основним одягом — легкі скафандри, їжа — лише ті запаси які ми носили з собою.

— Наступні чотири дні тебе чекатиме грандіозна подорож до іонно-фотонного двигуна. Принцип дії той же що і на малих двигунах, про які я тобі розповідав, тож зосередимося лише на чекінгу. Якщо будеш вправним, робочий день становитиме не більше десяти годин, ще десять — на відпочинок. Залишкові чотири години на усунення несправностей.

— Наставнику Х'юм, а вони можливі? Несправності.

— Звісно ж, можна й застрягнути тут надовго. І по поверхні тороїда ходитиме інший наставник, допоки ти не вирішиш усі питання тут.

— А якщо, буде щось таке, з чим... Ну ви розумієте? Якось так, що аж ніяк.

— Не хвилюйся, Ящірко. Моніторинг та контроль двигуна здійснюється в постійному режимі штучним інтелектом Кеплер. Ти лише перевіряєш та береш на себе п'ятдесят відсотків рішення, інші п'ятдесят відсотків — за Кеплером.

— А інші наставники? Ну ті, що ходять там, — парубок непевно показав рукою в напрямку тороїда.

— А інші наставники там і залишаться. А ти тут. І я тут. І це все серце цивілізації теж тут, — відповів я, — Має ж хтось робити цю роботу?

— То чому, ви ходите майже цілий рік там, якщо крім вас тут нікого?

— Відпочиваю від цієї роботи. Все досить. Відбій. Вранці нас чекає нова подорож, нові чек-листи.