Коли хмари пахнуть борщем

У селі Кленовиця дружба між дітьми перевірялась не лайками, а пікніками. Якщо ти запрошував когось на край лісу з хлібом, огірком і термосом бабиного компоту — значить, довіряєш як самому собі.

Так от. У липні, коли навіть кози починають шукати тінь, четверо друзів — Артем, Петько, Михась і Леська — вирішили влаштувати пікнік. Але не просто перекусити, а провести справжню літню "Сесію Спокою": без батьків, без городів, без курей, які кричать на весь світ.

— І хто що бере? — спитала Леська, головна планувальниця.

— Я — хліб і сало, — сказав Артем.

— Я — огірки і помідори, — вніс свою лепту Михась.

— А я... — Петько розкрив рюкзак з урочистістю. — ...беру компот. В термосі! Бабин. Вишневий. 2021 року!

— ОГО! — хором вигукнули всі.

Пікнік був на галявині, де колись, за легендою, дід Ілля побачив лісову мавку. Але з того часу минуло 40 років, і мавка нікому не заважала. Навпаки, навіть лягла в місцеву легенду — мовляв, якщо в тебе зник компот, то це вона.

— Та ну, — сміявся Михась. — Це просто хтось з’їв і не зізнався.

Але того дня сміх був недовгим.

Вони розклалися: рушники, сало, овочі, термос... А тоді — пішли по гіллячки для «типу вогнища».

І коли повернулись — термоса не було.

— Це що?.. — Артем оглядав галявину.

— Не смішіть, — сказала Леська. — Хто приколюється?

— А може, ми не взяли? — спробував Михась.

— Я САМ ставив його біля пенька! — крикнув Петько. — Це найкращий компот! І він ПРОПАВ!

Почалась паніка. Кожен підозрював кожного.

— Це ти, Артеме! Ти перший вернувся на галявину!

— Та ну тебе, я б ніколи… Це Леська! Вона сиділа найближче до термоса!

— Ага, а Михась узагалі завжди з ложкою ходить!

— Та я і ложку не взяв!

Сварка стала серйозною. Друзі розділились. Вони мовчки доїли хліб і сало (бо не можна даремно псувати їжу, навіть у скандалі) і мовчки пішли додому.

Тиждень вони не розмовляли.

Жодних повідомлень. Жодного «а йдемо ще».

Село зацікавлено спостерігало.

— Що там у дітей?

— Компот не поділили, — зітхала баба Катерина.

І от на восьмий день...

Леська зайшла до хліва — і побачила.

Термос.

На соломі.

І біля нього — її кіт.

Виявилось, коли вони залишили речі, кіт — любитель пригод — пронюхав вишні. Перекинув термос, зачепив лапою, той покотився... і зник у хащах. Потім сам тягнув у хлів, де тепер грівся, ніби нічого не сталось.

— Ах ти... вуса зрадливі! — сказала Леська. І, зібравши всю сміливість, пішла до друзів.

— Це не мавка. І не ви. Це... Мурчик.

Друзі спочатку мовчали. А потім — зареготали.

— То значить, кіт?.. — сміявся Артем.

— Я думав, ми вже ніколи не дружитимемо! — зітхнув Петько.

— Давайте новий пікнік! І... я сам принесу компот! — вигукнув Михась.

— Але без кота!

І відтоді їхня дружба стала ще міцнішою. Бо вони знали:

справжні випробування — це не контрольна з алгебри, а зниклий компот.