Коли хмари пахнуть борщем

У селі Великі Піски всі знали: якщо щось дивне сталося — значить, то або коза Галя винна, або вуйко Мирон. А найчастіше — обидва разом.

Вуйко Мирон жив сам, у старій хаті з бузковими віконницями. Він носив капелюха, який колись був білого кольору, але тепер нагадував спечену корочку хліба. Його борода — справжній бур’янистий витвір мистецтва — могла сховати горобця, ложку або навіть дрібного кота. Але найголовніше — він умів розмовляти з погодою.

— Дощ? Буде. Через два дні й три яйця, — казав Мирон, спльовуючи насіння.

— Гроза? Завтра, після першої курки, — додавав він.

— Веселка? А нащо вам веселка, як у вас урожай нікудишній? — любив додати він для поетичного настрою.

Діти з села — Степко, Леська і близнюки Підлісці — вважали його чаклуном. І це не просто так. Мирон колись "зник" на тиждень у лісі (потім виявилось — шукав бурякову самогонку), а ще він єдиний, хто умів зашептати борщ так, що він не перекипав.

Якось, посеред липня, коли спека була така, що вулики плавились, діти прибігли до вуйка з серйозною місією:

— Вуйку Мироне, зроби дощ! Картопля на межі, баба Зіна поливає з каструлі, а дід Павло вже три рази курей намочив, аби хмари зібрались!

Мирон подумав, почухав бороду, знайшов у ній старий гудзик і мовив:

— За дощ треба платити. Природа — не базар.

— А чим платити? Ми бідні! — сказав Степко.

— Знаннями, — відповів Мирон. — Завтра зранку — приносите мені:

листок хрону,

три пір’їни,

і одну правду. Тільки справжню!

Діти розбіглись по селу. До вечора Леська принесла хрін, близнюки — пір’я (одне з курки, інше, здається, з подушки), а Степко чесно зізнався:

— Я минулого року сказав бабі, що молився, а сам слухав "Океан Ельзи" на мобілці...

— О, то якраз хороша правда, — кивнув Мирон. — Починаємо!

Усе село спостерігало, як вуйко Мирон виводив круги на подвір’ї вилами. Він поставив діжку, в яку посадив курку (назвав її "посол небес"), навколо обклав листям, а сам почав співати щось дивне:

— Хмаро, хмаро, не крутнись — на Піски нам обернись...

Баба Зіна перехрестилась. Дід Павло вийшов з кухлем, щоб "не пропустити шоу". А діти стояли, затамувавши подих.

Мирон стрибав, махав капелюхом, бризкав оцтом і витирав лоба буряковим листям.

— І шо, вуйку, буде? — спитав Леська.

— Якщо не буде — хоч весело, — відповів він.

На наступний день було тихо. Сонце палило, як завжди. Діти ходили похмурі, баба Зіна вилила воду з каструлі на межу, дід Павло плюнув у небо (просто так, без злості).

А в обід — стало темно.

Не просто "тучка набігла", а конкретна така темрява, наче телевізор вимкнули.

Загриміло. Затріщало. І як ляпоне!

Дощ.

Лив, як із відра. Як із двох відер. Як із трьох тракторів одночасно!

Село ожило. Діти скакали босоніж по калюжах, баба Зіна бігала з каструлею, кричачи:

— Я ЗБЕРУ ДОЩ В ТРИЛІТРОВУ!!!

Мирон сидів на ґанку, курка Люся (посол небес) грілася біля ніг. Він тихо промовив:

— Ну от. І не вірили.

З того часу Мирона звали "вуйко-синоптик". Він не вимагав плати за дощ, але обіцяв навчити бажаючих "прогнозу по буряку".

Діти ж знали: якщо щось дивне станеться — шукай Мирона. Бо він — або чаклун, або просто дуже добрий дядько з почуттям гумору й багатою бородою.

А може, і те, і те.