Коли хмари пахнуть борщем

У селі Зелені Прути був дід, який умів сваритись із пічкою, з небом, з комарем і навіть із власною тінню. Його звали Панас, але більшість називала його просто дідом Панасом, бо якось воно звучало поважніше. І всі знали: якщо дід Панас щось сказав — то або буде грім, або концерт, або щось таке, що потім ще десять років у клубі згадуватимуть.

Він жив сам, у хаті, що ще за польського часу збудована, з двома грушами на городі, старим котом Шльопою і телевізором марки «Рубін». Телевізор цей був не новий. І не старий. Він був дуже старий. Його ще на пошту возили кіньми, і показував він три канали: перший, другий і третій — але всі з однаковим звуком: «Тррркцццшшшш».

— Як шось треба — я чую, — казав дід. — Картинку не видно, але я вже по шуму знаю, коли там брешуть.

Одного разу онук Василько, що приїхав на канікули з міста, приніс дідові подарунок:

— Оце тобі, діду, цифрова приставка!

— Це шо, риба?

— Та нє, це щоб більше каналів було!

Дід поглянув на коробку з підозрою. Вона була пластмасова, блищала і мала в собі дух нового світу — світу, де борщ не вариться, а замовляється, де люди не садять картоплю, а гуглять, скільки вона має калорій.

— Я тобі її підключу, — сказав Василько. — І буде тобі сто каналів!

— Сто?! Та я й трьох не встигаю сварити! — пробурмотів дід, але приставку таки прийняв.

І от, вечір. Дід Панас у своїй улюбленій сорочці (яка пахла димом, землею і трохи — самогонкою), вмикає телевізор. Нові канали — блиск, реклама, ведучі у костюмах, жарти, що треба двічі пояснювати.

— Не розумію я того, — бурчав дід, — де ті передачі, де розказували, як у полі працювати? Де «На добраніч, діти»? А це шо за програма? «Смачний обід»?

На екрані — шеф-кухар з Києва. У фартусі, як у стюардеси, з ножем, що виблискував, як шабля козака.

— Зараз ми приготуємо борщ за 10 хвилин! — заявив ведучий.

— Що?! — вигукнув дід. — ДЕСЯТЬ?! Та поки вода закипить — уже півгодини!

І далі — почалося.

Ведучий кидав інгредієнти, як фокусник. Буряк — туди, морква — сюди, м’ясо не варене, а підсмажене, капуста — вже нашаткована. За десять хвилин він подав тарілку. Зверху — крапля сметани, петрушка, хлібець з кунжутом.

— Насолоджуйтесь смачним обідом! — усміхнувся телеведучий.

Дід Панас сидів, дивився і… кипів.

— Смачний обід? Через телевізор? Та вони знущаються! Я тут, як дурень, варю три години, а вони — клац, клац, і вже борщ?! Та я зараз покажу, як їсти через телевізор!

Він встав, пішов до кухні. Відкрив піч. Там, якраз, варився його власний борщ. Справжній: буряк — з городу, капуста — з бочки, м’ясо — з сусідської курки (легально, звісно). Дід насипав повну миску. А тоді взяв ложку. Приніс все це в кімнату. Став перед телевізором.

— Смачний обід? Ну, давай! Їж!

І з тими словами… він вилив борщ у телевізор.

Було «бульк». Було «жжж». Було «трісь».

І стало темно.

Екран зник. А з отвору, де мав бути динамік, вирвалась пара. Кіт Шльопа заскавулів і втік під ліжко. З телевізора посипались іскри. Дід стояв із ложкою в руках і сказав:

— От! Отак! Смачний обід! Хай подавиться!

Наступного дня село гуділо.

— Панас телевізор годує! — шептались на базарі.

— Борщом! — додавала баба Варвара.

— Кажуть, щоб його назад увімкнути, треба суп налити, — реготали діти.

А Василько — в шоці. Він прийшов, побачив згорілий телевізор і спитав:

— Діду! Ти що зробив?!

— Я? Я просто пригощав. Он же казали — «смачний обід». Я думав — то нова мода.

— Та то ж фігура мови!

— А я — фігура дії! — гордо відповів дід.

Пішли чутки, що дід Панас — або тронувся, або геній. Телевізор став місцевою пам’яткою. Його виставили в клубі, з табличкою:

«Тут борщ переміг прогрес»

Приїжджали люди. Робили селфі. Привозили баночки зі своїм борщем — «на честь діда Панаса». А той лише сміявся:

— Прогрес — це добре. Але борщ — святе. І через телевізор його не з’їси, хоч лусни.

Згодом дід Панас завів новий телевізор. Сучасний. Але вже без приставки. Без сто каналів. Бо, як казав:

— Мені три достатньо. Один — щоб подивитись новини, другий — щоб почути брехню, а третій — щоб заснути.

І коли знову показували програму про їжу, дід лише зітхав:

— О, знову той шеф-кухар. Але тепер я знаю: він ніколи не пробував борщ мій. Бо якби спробував — не робив би з нього цирк.

І село знову жило спокійно. Але всі знали:

 Якщо хтось скаже, що борщ — то просто суп, то йому треба показати телевізор діда Панаса.