100 днів на острові

Сонце вже повільно виринало з-за обрію, розливаючи по піщаних пляжах блідо-золоте світло. Ранковий бриз ледь відчутно охолоджував розігріту за ніч шкіру. Пальми розпускали свої важкі віяла, створюючи на гарячому піску мереживні тіні. Повітря густо пахло розпущеними орхідеями, вологим ґрунтом і сіллю. Десь у кронах уже влаштували галасливу перекличку строкаті папуги.

Але Віктору було не до ранкової ідилії. Під сонцем, що вже починало нещадно припікати потилицю, він продовжував свою каторжну роботу. Сконструювати плавучий засіб, маючи під рукою лише власні мозолясті руки, гостре каміння та найпримітивніший інструмент, було завданням на межі можливостей. Свій «молот» він змайстрував ще кілька тижнів тому. Але тепер цим знаряддям доводилося діяти радше як киркою чи клинищем. Тобто довбати, розщеплювати волокна і розширювати отвори. Все заради того, щоб зібрати основу майбутнього плоту.

Віктор витратив не одну годину на пошуки найлегшої сухої деревини, яка ще не встигла повністю згнити у вологому кліматі. Потім ретельно обрубував важким каменем зайві гілки, підганяв стовбури один до одного, намагаючись досягти хоч якоїсь рівноваги. Та кожне з'єднання все одно вимагало чималих зусиль. Йому доводилося розривати міцні, мов сталеві троси, ліани, замочувати їх у воді, щоб ті стали еластичнішими, і туго-туго стягувати колоди в єдину раму, затягуючи вузли всією вагою тіла.

Пальці на руках давно перетворилися на суцільну рану, але чоловік не зупинявся. Тільки під кінець праці, важко дихаючи й витираючи рукавом піт із чола, Віктор обережно штовхнув важку конструкцію у воду.

Пліт із глухим плескотом спустився з піщаного схилу. Трохи похитнувшись на дрібних хвилях, він напрочуд стабільно ліг на поверхню, не зариваючись носом у воду. Колоди трималися міцно завдяки системі зв'язок із ліан.

Віктор із полегшенням видихнув, витягнув своє творіння назад і без сил опустився на гарячий пісок поруч. Після чого глянув на безмежну гладінь океану.

Вітер лагідно грав із його спітнілим волоссям, а дрібні хвилі ліниво облизували берег, змиваючи сліди ніг. Ідеальний день, аби напнути вітрило й перевірити, наскільки далеко людина здатна заплисти на тому, що змайструвала власними руками. Ось тільки він сидів на місці.

— Де ж ти, моя Рапунцель?

Віктор сподівався поговорити з нею перед відплиттям. Вона мала з'явитися ще на світанку, але берег залишався порожнім. Не було її і вдень. Без неї кожна година на цьому клаптику суші розтягувався в якусь в’язку, нестерпну вічність. Він так хотів, аби вона прийшла — просто побути поруч, почути її голос, спробувати пояснити те, що вона все одно не могла зрозуміти. Можливо, йому навіть вдалося б умовити її поплисти з ним. Покинути цей ізольований рай, де час втратив будь-який сенс.

Але берег мовчав. У грудях вовчком крутилося важке розчарування.

— Невже знову образилася?

Віктор спантеличено почесав потилицю, перебираючи в пам'яті їхню останню зустріч. Чи варто було взагалі розповідати їй про скриню? Чи її налякала сама думка про те, що за межами цього острова існує інший світ?

Він занадто багато думав про це, і від цього ставало якось по-дурному порожньо всередині. Між ними стояла прірва, яку неможливо було засипати словами. Віктор хотів поділитися з нею своїм світом, сподіваючись, що це зблизить їх, а натомість отримав лише мовчання.

«Знову граєш у хованки?» — промайнуло в голові з легким скепсисом.

Спробувати знову пірнути й пошукати її під водою? А чи вийде? Цього разу все інакше. Та й до цього, якщо бути до кінця чесним перед самим собою, Віктор ніколи її не знаходив по-справжньому. Це вона завжди знаходила його. При цьому з’являлася тоді, коли сама того хотіла, і зникала також, коли вважала це потрібним. А він сидів і чекав. І, мабуть, зачекає ще. Ще хоч трохи… бо вирушати в нікуди без неї чомусь не хотілося зовсім.

Чи зустрілися б вони коли-небудь, якби Віктор не захотів знайти скриню покійного містера Кворлі?

Точно, скриня! Мало не забув про неї...

Віктор миттєво вирушив у бік гір. Пролазив там решту дня, але так нічого і не знайшов, лише відчуття втрати часу і марної втоми оволоділо ним. Все-таки шукати скриню в печерах було поганою ідеєю. Там лише порожнеча і тиша… Потрібно було це зрозуміти ще з першого разу!

А що ж залишається тоді?! Починати перекопувати острів здавалося безнадійним, марним заняттям. Тим не менш, йому потрібно було знайти щось цінне, щось, що дало б йому шанс на повернення у світ цивілізації. Адже якщо йому вдасться таки доплисти хоча б до якогось населеного острова, він зміг би поміняти скарб на нормальний корабель, щоб доплисти до материка. Та й одяг би не завадив.

Думка про те, як він вийде на світ в самих подертих плавках, турбувала його не на жарт. Віктор звик ходити так по острову, але як він з'явиться в такому вигляді вдома? Що про нього подумають інші люди?

Обійшовши чергову гору, подивився униз на густий ліс. Отже, доведеться таки копати?

Ніч неквапливо почала вступати у свої права. Перші зірки повільно з’являлися на небесному склепінні, немов діаманти на чорному оксамиті. М'який вітер наповнював повітря загадковим чаклунством. Темрява огорнула острів. А місяць, ніжно освітлюючи шлях своїм срібним світлом, сходив із темних вод океану. Під його світлом все навколо змінювалося. Все, крім одного.

Посеред цієї напівтемряви продовжував йти самотній чоловік. Його кроки затихали в тиші лісу. У його серці тліло бажання розкрити таємниці цього місця, знайти хоч якісь сліди, що вказували б на те, що тут колись щось копали. Проте він навіть не підозрював, що за його кроками вже кілька годин спостерігали.

Густі крони могутнього баньяна раптом розсунулися, і в пітьмі прорізалася пара холодно сяючих очей.

— Може, скажемо йому, де шукати?

За мить поруч спалахнула друга пара, і з густої темряви долучився злий, шепелявий шепіт:

— Той, що живе у воді, наказав мовчати.

— А якщо ми просто підштовхнемо його до потрібного місця? — заперечив хрипкий голос.

— Це як?

— А ось так!

Небо над островом тієї ж миті розкололося з такою силою, ніби сама тканина реальності тріснула по швах. На межі лісу у землю з оглушливим гуркотом вгатила блискавка. Осліплюючий, білий до болю спалах на секунду вихопив Віктора з пітьми, випалюючи сітківку й перетворюючи тіні на химерних монстрів. Від несподіванки й дикого гуркоту він почав шалено озиратися і шукати хоч якогось укриття під гілками.

— Ох, даремно ти це зробив, — пролунав той самий шепелявий шепіт. — Той, що із рибною головою, знову влаштує нам бучу.

— Та нехай кричить, — відповів другий. — Він надто багато на себе бере, хоча навіть на землі не може довго знаходитися.

Віктор не чув їх. У вухах досі дзвенів розкотистий грім, а серце шалено билося десь у горлі, заважаючи дихати. Довелося зробити кілька глибоких вдихів, аби вгамувати паніку. Тільки після цього Віктор рушив вперед. Усе, крізь що він пройшов — самотність, мозолі, безсонні ночі, гостре відчуття власного божевілля — звелося лише до одного місця.

Опинившись біля дерева, розбитого розрядом блискавки, Віктор упав на коліна і почав нігтями розгрібати попелясті рештки, поки не відчув неприродно рівну, холодну твердість.

Ухопивши свій саморобний молот, він почав гатити ним по землі удар за ударом. Іскри летіли в різні боки, висвітлюючи його спітніле обличчя. Ніч навколо густішала, перетворюючись на суцільний стінний морок, що тиснув з усіх боків. Звуки злилися в єдиний, оглушливий гул. Руки нили, суглоби палали вогнем. Але він не зупинявся, ніби це був його останній бій із цим островом.

Тільки-но молот влучив у приховану перешкоду, Віктор знову впав на коліна і почав згрібати залишки землі й бруду руками. Коли нарешті виколупав із глибокої ями важку скриню, із гуркотом кинув її на ґрунт. Тоді здавалося, що усе навколо завмерло. Навіть буря на секунду притихла, затамувавши подих. А з грудей Віктора вирвався переможний крик:

— Є! Я таки зробив це! Я знайшов її!

Усі перешкоди, увесь біль і очікування нарешті виправдали себе. Він щасливий упав на землю, відчуваючи, як у його судинах тече ейфорія перемоги. Як неймовірно було нарешті знайти скриню, яка здавалася втраченою назавжди! Якби лише Рапунцель могла побачити його тріумф!

Згадавши про неї, чоловік раптом сів на землю. В голові закружляв новий вир думок. Що, як вона приходила, поки його не було? На березі були тільки пліт та обвуглені залишки його колишнього будинку. Яке враження залишили б на неї такі види? Треба негайно повертатись!

Він встав на ноги з миттєвою рішучістю і потяг скриню до місця, де залишив свій пліт. На його подив, скриня виявилася не такою вже й важкою. Вона була великою і громіздкою, але точно не важкою.

Прибувши на місце призначення, Віктор нарешті наважився відкрити її, готуючись до урочистого моменту. Він сподівався побачити там якісь коштовності або навіть вогнепальну зброю. Однак, варто було відкинути важку кришку, як із темного нутра скрині з різким шипінням хлинув густий смолистий дим. Він миттєво скрутився у важкі клуби, затягуючи простір навколо їдким присмаком озону. І з цього мороку, матеріалізуючись просто з повітря, виріс силует.

То був чоловік середніх років із недбало зачесаним назад волоссям і густою чорною бородою.

Він повільно розправив плечі, з хрустом потягнувся, окинув байдужим поглядом океан, а потім раптом закинув голову й хрипло, ущипливо засміявся. Але з такою незрозумілою глибиною, від якої у Віктора чомусь захололо в шлунку.

— Нарешті, я вільний! — видихнув незнайомець, обтираючи долонею неіснуючий пил із плеча.

Потім його сміх обірвався так само різко, як і почався. Чоловік схилив голову набік і впритул уставився на застиглого з відкритим ротом Віктора. У його темних очах не було й сліду дитячого захоплення. Лише важкий, майже втомлений інтерес циніка, що зустрів чергового дивака.

— То тепер ти — мій новий господар? І багато ти хочеш в обмін на моє визволення?

— Ти джин, чи що? — зміг лише спитати Віктор.

— Джин? — Чоловік ледь помітно посміхнувся. — Ні. Точно ні. Колись давно мене кликали Сатурном. Це робили люди з їхньою жахливою звичкою давати гучні імена всьому, чого не розуміють. Вони ж будували на мою честь храми й складали гімни. Але тепер я інший. Хоча все ще один із тих «збоїв», яких Матінка-природа випадково виплюнула поза межами своїх власних законів — без статі, без права на остаточну смерть і з прокляттям перероджуватися у найнеочікуваніших формах. Тож ні, хлопець, я точно не якийсь там дух із пляшки. Коли я вперше помер, ще навіть не було ваших казок.

Віктор спантеличено кліпнув, намагаючись переварити почуте:

— Отже, ти — демон?

— Можеш так думати, якщо бажаєш. Все ж, це трохи ближче до тієї сили, яку я можу тобі дати, але все ще дрібнувато. Я — первісна помилка, її первісний гріх. І я значно могутніший, ніж твій мозок здатен уявити собі. Таких, як я, стародавні цивілізації злякано кликали богами. Хоча тепер ми сидимо тут, ти і я, у цьому тропічному цвинтарі.

Це все ще погано вкладалося в голові. Віктор розгублено сів на пісок і почухав потилицю. Він довгий час мовчав, перетравлюючи розповідь істоти, що зʼявилася несподівано перед ним, а потім запитав:

— Яке відношення ти маєш до мого діда?

— О, це дуже довга і нудна історія про борги крові, дурні клятви й занепалі родини. Я обов'язково розповім її тобі якось, коли в нас буде вдосталь вільного часу, але спочатку я маю позбутися тих, хто замкнув мене в цій проклятій скрині й зіпсував кілька століть життя!

Незнайомець повільно підійшов до води. У ту ж мить в ньому прокинулася та сама руйнівна первісна сила, якою він володів колись. Він почав вибивати ногами дивний ритм, поплескуючи в долоні й викрикуючи стародавні слова, які земля вже давно забула. І от, наче відгукнувшись на його магічний виклик, океан навколо острова почав горіти. Полум'я спалахнуло просто посеред солених хвиль, розростаючись вогняними зміями.

Побачивши це, Віктор кинувся прямо до киплячої води. Він прагнув врятувати свою Рапунцель від спустошливого полум'я. Але незнайомець блискавично, з нелюдською швидкістю, схопив його двома руками ззаду, намертво притиснувши до землі.

— Ні! — закричав Віктор, відчайдушно б'ючись у його залізній хватці. — Пусти мене! Вона ж загине в цьому вогні!