100 днів на острові

Залишалося ще п'ятнадцять довгих років до того моменту, як Нетфліш уперше відчинить двері тієї самої маленької сувенірної крамниці Віктора. Зараз він сидів біля пропахлого ліками ліжка свого найкращого друга. Загадкова хвороба повільно й неухильно з'їдала того зсередини. Навіть найкращі світила медицини розводили руками й безнадійно хитали головами.

Численні лабораторні аналізи, рентгени та сканування не показували жодних відхилень чи патологій, та попри ідеальну медичну картину, Кворлі з кожним днем танув на очах. Кожен новий світанок приносив йому нові нестерпні страждання, гострі муки й страх перед невідомістю. Його дружина, змирившись із неминучим фактом його смерті, забрала хворого з елітної, дорогої клініки та перевезла до маленького, пропахлого занепадом хоспісу на самій околиці Лондона. Сама вона після цього там не з'явилася жодного разу. Дорослі діти інколи навідувалися через почуття обов'язку, та найчастіше до старого приходив саме Нетфліш. Він був тут майже щодня.

Кворлі фізично відчував, як залишки життєвих сил витікають із нього, як колись міцне тіло стає дедалі тендітнішим, ватяним і неповоротким. Будь-яка надія на диво чи одужання остаточно померкла. Виснажений розум чітко усвідомлював: його земні дні стрімко добігають кінця.

— Це моє покарання за те, що я закопав його, — ледве чутно прошепотів Кворлі одного дня, коли за вікном хоспісу сіявся дрібний лондонський дощ.

— Про кого ти говориш? — щиро здивувався Нетфліш. — Кого ти закопав?

— Того хлопця, який колись скрізь ходив біля мене. Пам'ятаєш, я представив тобі його як свого сина? Насправді він не був мені ніякою ріднею! Він був темною істотою, яку я покликав собі на допомогу ще підлітком, уклавши угоду. Він справно допомагав мені у всьому, примножуючи мій статок, але я зрадив його. За це він перед смертю прокляв мене та всю мою родину до сьомого коліна.

Нетфліш, вирішивши, що в бідного товариша почалося марення, тривожно підвівся, але Кворлі раптом з неймовірною, не властивою хворому силою вчепився в нього обома руками. Його худорляві пальці болісно вгрузли в одяг і тіло Нетфліша, а згаслі очі раптом спалахнули диким, несамовитим відчаєм.

— Треба відкопати скриню! Знайди того, хто це зробить! Хтось із моєї сімʼї повинен це зробити! Це врятує всіх нас, чуєш?! Він має врятувати всіх нас від неминучої загибелі!

Після цих слів напружений погляд Кворлі різко згас. Очі, що ще мить тому палали божевіллям і жахом, перетворилися на скляну безодню. У маленькій тісній кімнаті миттєво запанувала глибока тиша. Томас Кворлі помер. Це сталося в одному з найдешевших, забутих Богом хоспісів Лондона, точно так, як колись і було передбачено.

Після похорону Нетфліш зібрав всіх родичів покійного, щоб повідомити їм останню волю. Однак їхня реакція була далека від очікуваного смутку. Вони лише засміялися з його слів про скриню та її прокляття. Їхній глузливий сміх розрізав кімнату, наповнюючи її холодом байдужості. Ніхто з них навіть не виявив бажання виконати останнє прохання Кворлі. Натомість спадок розділили між собою з такою хижою радістю, наче ділили давно омріяний піратський скарб.

Але через деякий час приватний вертоліт із гуркотом все ж приземлився на зеленій вершині однієї з гір острова Агакауітай. З нього впевнено вийшов високий чоловік — атлетичний брюнет у стильних сонцезахисних окулярах і з яскравою, самовпевненою посмішкою на обличчі. Його несподіване прибуття одразу викликало справжній ажіотаж серед місцевих мешканців. Чутки про загадкового гостя блискавично рознеслися островом і дійшли до самої найстарішої відьми. Проте саме в цей момент її увага була тривожно прикута до іншої проблеми: браконьєрські кораблі зухвало загрожували знищити підводне царство.

Розуміючи, що часу на все не вистачить, відьма вирішила покликати на допомогу свою молодшу сестру.

— Щось серйозне трапилося, сестро? Ти так рідко кличеш мене на розмову, — запитала тоді та, кому в майбутньому судилося отримати людське імʼя Рапунцель.

— Мені необхідно терміново вирішити одну небезпечну проблему. Тому я хочу, щоб ти особисто простежила за тією людиною, яка прибула сьогодні на наш острів. Переконайся, що він не намагатиметься шукати ту саму скриню.

— А якщо все-таки шукатиме?

— Тоді без вагань позбудься його, — холодно і безкомпромісно відповіла старша.

Позбутися людини? Хіба вона дійсно здатна на таке? Сумніви та страх боролися в її душі, ведучи виснажливий бій. Вона годинами спостерігала за ним з укриття, зважуючи свої магічні можливості. Ретельно шукала слабке місце у його поведінці та намагалася розгадати загадку, яку становив цей зухвалий чужинець. Та замість того, щоб знайти привід для розправи, одного дня вона з жахом і подивом зрозуміла: він став неймовірно цікавий їй. З кожним його рухом, з кожним кинутим словом, він здавався все більш привабливим.

Її серце починало битися набагато швидше щоразу, коли вона помічала його відкриту посмішку. Її зачаровані очі невідступно стежили за ним із прихованим захопленням, а кожна його маленька життєва перемога чомусь приносила їй щиру, дитячу радість. Це викликало неймовірну плутанину в її душі. Багаторічна обережність та первісні побоювання стрімко поступалися місцем новим, досі незвіданим почуттям.

Він же тим часом постійно метушився, щось невтомно робив, кудись поспішав. Час від часу роздратовано бурчав собі щось під носа, потім знову брався за роботу. Знову щось бурчав. І так тривало по колу щодня, без жодної перерви.

Одного разу, коли наймолодша відьма знову зачаровано дивилася на нього здалеку, ховаючись серед прибережних водоростей, до неї тихо підплив дельфін.

— Як думаєш, який у нього голос? — тихо спитала вона, не зводячи очей із берега.

— Голос? — щиро здивувався дельфін, винирнувши з води.

— Так, голос, — мрійливо зітхнула молода відьма. — Цікаво, як він розмовляє? Чи говорить усі букви чітко, чи, може, злегка картавить? А раптом мило шепелить? Чи, може, він незграбно заїкається, коли хвилюється? А його м'язи? Вони й справді такі міцні та тверді, якими здаються здаля? А як пахне його волосся?

— Хм… Мені здається, ти думаєш зовсім не про те, про що повинна думати відьма, — розгубився від таких несподіваних питань дельфін. — У будь-якому разі, навіть якщо ти якимось дивом спробуєш заговорити з ним, він просто не зрозуміє нашої мови. Ми для нього — лише шум прибою.

— А мені в дитинстві старші сестри казали, що всі справжні відьми мають особливий дар. Той, з ким ми намагаємося заговорити, чутиме наші слова тією мовою, яку він сам розуміє. Наша магія зробить усе за нас.

— Сумніваюся, що це працює з людьми. Вони надто примітивні, — застережливо буркнув дельфін.

— А я все одно хочу перевірити!

Вона неймовірно хвилювалася, що незнайомець може злякатися її дивної появи або подумати про неї щось погане. Але вона зовсім не хотіла заподіяти йому жодної шкоди — ба більше, колись давно вона вже таємно врятувала його від загибелі в штормі. Але що тоді, що зараз маленький вірний дельфін відчайдушно плескав плавцями, намагаючись її зупинити.

— Стій! Схаменися! Він — наш ворог, людина! Так робити не можна!

Але молодша відьма повністю ігнорувала його попередження. Щось напрочуд тепле, світле і добре стрімко росло в її серці, заглушаючи голос розуму. Проте страшні, темні передчуття дельфіна виявилися зовсім не марними.

Після того, як Віктор відкрив скриню, зсередини вирвався щільний чорний дим, який миттєво заполонив усе навколо, розповзаючись по землі важкою, задушливою тіню. Сам Віктор стояв абсолютно нерухомо. Отруйний дим заповнював його легені з кожним вдихом, глибоко проникаючи в саму свідомість і роз'їдаючи розум.

Думки Віктора почали плутатися в тугий вузол, і він почав стрімко поринати у темні прірви власних страхів. Кожна хвилина розтягувалася немов вічність. Час повністю втратив над ним будь-яку владу. Він стояв так кілька годин, а потім повільно нахилився до розкритої скрині й витягнув звідти дивний ніж, що ніби утворився з решток потойбічної істоти.

Тепле сонце почало підніматися над обрієм, коли Віктор, міцно тримаючи в руці страшний артефакт, раптово завдав собі удару в груди. Різкий біль вирвав його з примарного світу, але рятуватися було вже занадто пізно. Молода морська відьма, яку він так лагідно називав Рапунцель, миттєво підбігла до нього, опустилася на коліна й притиснула до себе, розпачливо стискаючи в обіймах. Вона гірко плакала, усвідомлюючи всю свою немічність перед обличчям смерті.

— Допоможіть! Хтось, будь ласка, врятуйте його!

Її крик зривався на хрип. Але у відповідь на цей заклик пролунало лише порожнє відлуння хвиль.

Віктор важко дихав, дивлячись на неї згасаючим поглядом.

— Ти жива, — слабко спробував він усміхнутися крізь кров, що виступала на губах, — я такий радий...

— Будь ласка, нічого не кажи! — крізь сльози благала Рапунцель, затискаючи рану. — Просто лежи, будь ласка!

Усередині неї все кричало від болю. Вона встала і ще дужче почала кликати на допомогу. Рапунцель знала, що за ними спостерігали багато очей.

Першими, хто прийшли на допомогу, були яскраві метелики. Їхні крила іскрилися від сонячного світла, наче маленькі живі ліхтарики. Вони ширяли навколо Рапунцель, створюючи навколо неї атмосферу захисту. Позаду них, серед густої рослинності, майнули крихітні гномики. Потім вийшли й лісові феї. Їхні витончені крила створювали чарівні візерунки зі світла і тіні. Вони уважно стежили за тим, що відбувається. Проте найближче підійшли папуги. Вони були яскраві та різнокольорові. Їхнє пір'я мерехтіло на сонці, наче живе дорогоцінне каміння. Вони мали щось особливе у своїх голосах, що змусило Рапунцель відвести свій погляд від інших істот і звернутися саме до них.

— Все-таки не треба було йому показувати, де була схована скриня, — прошепотів один із них.

— То це все через тебе? — злісно закричала Рапунцель.

Вона миттєво кинулася в бік того, хто приніс їй так багато біди. Але перш, ніж остаточно змогла наблизитись до птаха, почула голос, який змусив її завмерти на місці.

— Ну ж бо, сестро, заспокойся! Ти ж хотіла стати людиною? Отож, дивись, як люди вмирають!

Це була старша морська відьма. Її вигляд був наповнений величезною владою та таємничістю, яка викликала безмежний страх у всіх, хто був поруч. Її очі пронизували кожного присутнього. Її вираз обличчя був непроникним.

Коли інші присутні також побачили її, то розгублено втекли, використавши усі доступні напрямки, мов стадо переляканих звірів. Залишились лише Рапунцель і Віктор. Ніж, що стирчав з його грудей, тепер виглядав ще більш зловісним. А Рапунцель відчувала, як паніка захоплює її душу.