100 днів на острові

Віктор намагався вириватися. Але що більше він намагався, то сильніше стискав його незнайомець, притискаючи обличчям до вологого піску. Вогонь тим часом ставав дедалі яскравішим, охоплюючи все нові простори океану й перетворюючи воду на киплячу стихію.

Відчайдушно борючись за життя своєї Рапунцель, Віктор із розмаху різко вкинув назад п’яту, намагаючись влучити нападнику в гомілку чи коліно. Проте той лише із неприємним подивом видав:

— Ого, яка агресія! Скільки сили! — але хватки не послабив.

Хлопець тоді спробував викрутитися і вдарити з розвороту ліктем. Та не встиг він завершити рух. Щось з силою вдарило його по голові. Віктор втратив рівновагу і важко рухнув на пісок. Свідомість почала залишати його повільно та безповоротно, розчиняючись у мареві. Проте останнім, що він встиг зафіксувати поглядом, було дещо дивовижне й жахливе водночас.

Довкола незнайомця збиралася вся фауна острова. Птахи, звірі, хижаки й плазуни — їхня кількість була приголомшливою, а різноманіття форм і кольорів ламало будь-які закони біології. Проте вони не нападали. Навпаки, слухняно, наче покірні слуги свого володаря, утворили щільне кільце, схиливши голови.

Але Віктора вже поглинула сліпа темрява. Його очі заплющилися. Розплющив він їх уже в м’якому, майже нереальному світлі.

Салон приватного літака вражав тишею та м’яким комфортом десь високо над хмарами. Це була справжня оаза розкоші з дорогим шкіряним оздобленням крісел, ледь помітним гудінням моторів та стриманим блиском панелей керування.

Серед всієї цієї неземної краси навпроти Віктора сидів той самий незнайомець — недбалий, абсолютно розслаблений, із витонченим келихом холодного шампанського в руці.

Віктор різко спробував підвестися, але стрімко впав назад: його руки й ноги були надійно зв'язані, а сам він — намертво пристебнутий пасками безпеки до крісла.

— Я, здається, вчора забув відрекомендуватися як слід, — самовдоволено кинув незнайомець. — З цього дня я буду твоїм... скажімо так, персональним ангелом-охоронцем із розширеними повноваженнями. Можеш називати мене... Ой, вибач, я ж геть забув, що ти не можеш нічого сказати!

Після цих слів він лукаво посміхнувся. Його темні очі заблищали грайливим, майже хижим світлом, наче підморгуючи зв'язаному хлопцю з іншого боку столика. Сам він розтягнувся у кріслі й з ледачою грацією нахилився до Віктора.

Один миттєвий рух пальців — і липка стрічка, що тримала губи в полоні, злетіла геть. Шкіру боляче щипнуло, але натомість прийшла жадана свобода дихати й говорити.

Тим часом «джин» знову відкинувся на спинку, ніби нічого не сталося, і спокійно пригубив ще трохи дорогого напою.

— Тож, на чому я зупинився? — зробив він демонстративно театральну паузу, криво посміхаючись. — А, згадав. Можеш звати мене Михайлом. Мені подобається це ім'я, у ньому є щось наївно-людське. А як тебе звуть, мій новий випадковий хазяїне? Назви своє ім'я, не соромся.

Віктор важко, уривчасто дихав, дивлячись на нього налитим кров'ю поглядом. М’язи на руках звели судоми від спроб розірвати пута. Крізь стиснуті до хрусту зуби він вицідив:

— Та пішов ти!

Михайло голосно й весело розсміявся, відкинувши голову назад так щиро, ніби почув найкращий анекдот у житті:

— Ого, а ти в нас із характером! Це просто чудово. Знаєш, я завжди любив таких гордовитих диваків. З ними ніколи не буває нудно під час чергового кінця світу.

Його сміх звучав легко та безтурботно, але для Віктора цей звук був як помах ножа. Усередині все стискалося від жахливого усвідомлення пастки: його витягнули зі звичного світу, розтоптали його острів, а тепер нав'язують роль маріонетки в якійсь божевільній грі. Не знаходячи собі місця від гніву, він відвів погляд до темного ілюмінатора, намагаючись розгледіти внизу хоч якісь обривисті орієнтири.

Проте замість земних ландшафтів його погляд випадково зачепився за скло. У дзеркальному відображенні на нього дивився змучений хлопець у зовсім новому, незнайомому йому чорному спортивному костюмі, якого Віктор зовсім не пам'ятав на собі. Ця дивна деталь — ніби він уже був кимось іншим, переодягненим без його згоди — знову кинула його в холодний піт, змушуючи різко повернути голову до винуватця.

Михайло тим часом продовжував неквапливо насолоджуватися шампанським. Його бездоганний білий костюм різко контрастував із чорною завісою нічного неба за вікном. На мить замислившись, він заворожено спостерігав, як у кришталевому келиху грайливо снують вгору крихітні бульбашки. Але відчувши на собі цей повний ненависті погляд, Михайло підняв очі. Їхні погляди перетнулися: озлоблений, сповнений жаху й тривоги погляд Віктора против холодної, зверхньої насмішки стародавньої істоти.

Проте Михайло неквапливо поставив келих на столик. І в його погляді проступила певна втома, ніби він намагався пояснити очевидні речі нерозумній дитині:

— Та не переживай ти так, розслабся, все тепер у твоєму житті буде на «відмінно». Твоє жалюгідне життя круто зміниться. Ти станеш у рази багатшим, ніж був твій дід. У тебе з'явиться все, про що смертні бояться навіть мріяти. То чим ти, біса візьми, незадоволений? Чому ти дивишся на мене так, ніби я зжер твою улюблену іграшку?

— Ти вбив її! — закричав Віктор. — Ти вбив її! І ти питаєш, чим я можу бути незадоволеним? Та я тебе ненавиджу! Я тебе уб'ю, чуєш? Я обов'язково вб'ю тебе!

— Ох, скільки ж разів мені вже казали подібне! Це вже навіть не смішно.

— Тобі й не повинно бути смішно! Тому що я справді уб'ю тебе!

Зітхнувши важко, Михайло повільно підвівся зі свого місця і взяв шматок стрічки зі столу. Потім спокійно приклеїв її назад на губи Віктора. Вільним залишився лише озлоблений погляд, який так і намагався пронизати свого опонента, скрегочучи вилицями. Та Михайлу було байдуже. Він постійно викликав стюардесу, вимагаючи ще більше напоїв. Вона несла, знову і знову, підкоряючись його волі. Він пив майже без зупину.

Політ закінчився так само сюрреалістично, як і почався. Незнайомець — чи то пак Михайло — висадив Віктора вночі біля будинку, кинувши на прощання коротку фразу про те, що «Віктору просто потрібно пройти адаптацію до цивілізації, а це вимагає чимало часу».

Проте наступні дні Віктор зовсім не виходив з квартири, занурюючись все більше у свої важкі думки. Він усе ще відчував на шкірі запах тропіків і диму, а перед очима стояла постать істоти, що гралася людськими долями. Однак час ішов, і повсякденне життя не зупинялось, намагаючись втиснути його назад у звичні рамки.

Черговий день почався з того, що хтось дуже сильно й наполегливо бив по дверях руками та ногами. Ледве прокинувшись від цього гуркоту, Віктор насилу підвівся з ліжка. Він ще мало усвідомлював, де перебуває, але різкий стукіт дратував до скреготу в зубах. Довелося прямувати до вхідних дверей, звідки лунали звуки.

По той бік стояла Марина — дівчина, з якою у нього були стосунки ще до відправлення на острів. Вона завжди вирізнялася доглянутістю: розкішні кучері до плеч, бездоганні сукні, високі підбори. Якщо подумати, він жодного разу не бачив її без свіжого макіяжу. Познайомилися вони колись випадково — у той період, коли Віктор панічно нервував через нестачу клієнтів і грошей. Тоді вона несподівано взяла ініціативу в свої руки, заспокоїла його і запросила до себе. Але зараз Віктор не хотів її бачити. Сама думка про довгі з'ясування стосунків викликала в ньому глибоке, майже фізичне відторгнення. Кожна клітина тіла внутрішньо протестувала проти цієї зустрічі. Тож він мовчки, навшпиньках почав відходити назад від вічка у глиб передпокою, коли раптом із коридору долетіло:

— Я знаю, що ти вдома! Я чую твої кроки!

Жіночий голос змусив Віктора застигнути на місці. Пульс миттєво почастішав, серце гучно закалатало.

Він стояв нерухомо, не знаючи, як діяти далі. Тиша знову заповнила простір. Та раптом різко, наче ляпас, задзвенів його мобільний телефон.

Віктор швидко окинув поглядом передпокій — полиця для взуття, вішалка для одягу, маленький столик із ключами та дрібницями — усе стояло на своїх місцях. У вітальні, поєднаній зі спальнею, бів стандартний набір: ліжко, журнальний столик, старий телевізор і стілець, закиданий речами. Проте все навколо чомусь здавалося фальшивим, чужим. Навіть вигляд тісної кухні не викликав звичного тепла. Його фортеця перестала бути його притулком. Телефон зіграв в цьому неабияку роль. На яскравому екрані світилося знайоме ім’я: «Марина».

Віктор з важким зітханням натиснув кнопку прийняття виклику. Відразу ж у динаміку почувся її гнівний голос:

— Я знаю, що ми домовлялися не лізти в особисте життя один одного! Але якщо ти вирішив мене просто кинути ось так, то наберися мужності і скажи це в обличчя! Не будь ганчіркою!

— Я не ганчірка, — тихо, але напрочуд твердо відповів він.

Та Марина кинула слухавку. Потім почулися кроки на сходовому майданчику, які повільно почали віддалятися. Вони звучали важко, але вперто й показово — кожен удар підборів об бетон відбивав рішучість жінки остаточно спалити мости. Їхні стосунки закінчилися так само безглуздо, як і почалися.

Цікаво, чи пригадає він згодом цей день? Її обличчя? Навряд чи. У пам'яті залишиться лише відчуття страху перед власними дверима та глухий стукіт серця, що загнаним звірем билося десь у горлі.

Кожен крок Марини, що стихав за стіною, повільно знімав із плечей крижаний панцир напруги. Подих нарешті став глибшим. Зітхнувши з полегшенням, Віктор повернувся до спального місця і, не стримуючи накопиченого роздратування, з розмаху жбурнув телефон у дальній куток кімнати. Корпус із гучним тріском вдарився об стіну й розсипався на частини на м'якому килимі. На розтрощеному екрані ще на мить спалахнули биті пікселі, перш ніж остаточно згаснути. Але Віктору було байдуже.

Усе, чого він зараз хотів — це сховатися від цього божевільного світу. Забившись під ковдру і скрутившись калачиком, він шукав там хоч якусь ілюзію безпеки. Тіло ще трусило від залишкового адреналіну, але тепло поступово розливалося під тканиною.

Повільно заплющуючи отяжілі очі, він відчув, як дихання стає рівнішим, а тривога розчиняється в очікуванні довгоочікуваного забуття. Здавалося, ще секунда — і він провалиться у темряву...